Зовнішня політика держави у теоретичній концепції Л.Гумпловича

 Геополітичні ідеї фактично започатковані у працях Л. Ґумпловича та Ф. Ратцеля, які, на відміну від детерміністів, пов'язували вплив особливостей географічного середовища не з розвитком людського суспільства взагалі, а зі сферою політики держави.

  Л. Ґумплович, якого вважають одним із найавторитетніших представників соціального дарвінізму в соціології, виклав свою концепцію суспільних відносин у працях: "Раса і держава" (1875), "Расова боротьба" (1883), "Соціологія і політика" (1892).

 Він виходив з ідеї відповідності законів соціального розвитку природним законам людського існування, тобто висунув ідею ізоморфізму значно швидше, ніж це зробили засновники системної теорії біхевіоризму. Абстрагуючись від аналізу особи, яку він вважав лише елементом спільноти, Л. Ґумплович стверджував, що предметом дослідження можуть бути лише соціальні групи, оскільки людина здатна ефективно боротися за своє існування, лише перебуваючи в них. Боротьба соціальних груп є проявом вічного закону боротьби за існування та зумовлюється матеріальними причинами. Історія людства є постійною і нещадною боротьбою між групами, оскільки кожна з них намагається підпорядкувати собі інші та панувати над ними.

На його думку, людство гетерогенне та складається з різних за своїм походженням та історичними особливостями формування людських рас, які він розуміє як соціокультурні об'єднання людей, що виникають на основі спільності духовних елементів, таких як релігія, мова, звичаї, культура. У процесі спільного життя на одній території, під впливом процесу амальгамації (з фр. amalgame — сплав, суміш різнорідних елементів) невеликі первісні людські групи утворюють етноси, нації та держави. Для членів великих інтегрованих утворень характерне сприйняття власних групових норм, вимог, звичаїв та цінностей як найкращих, порівняно з іншими. Такі переконання, що є психологічним обґрунтуванням доцільності існування держави, Л. Ґумплович називає етноцентризмом. Функції держави зводяться до захисту матеріальних і духовних основ існування спільноти, підпорядкування собі інших спільнот і поглинання їх або змушування до підпорядкування власним інтересам. З огляду на це взаємовідносини між державами здійснюються відповідно до сформульованої ним системи законів, що ґрунтуються на імперативі володіння географічним простором.

Основним, або первинним, законом відносин між державами є їх постійна боротьба за пролягання лінії кордону, як у сенсі її відсування (тобто розширення власної території), так і свободи дій через неї.

 Із цього закону випливають три похідні, або вторинні, закони:

 1)основою гарантування власної безпеки є акумулювання могутності, а також максимально можливе її підривання в імовірних противників;

 2)дії держави спрямовуються за лінією найменшого опору і скеровані на досягнення найкращих результатів;

 3)основою зовнішньої політики є воєнна сила, яка прямо визначає статус держави та її активність у міжнародному середовищі.

17.Становлення геополітики у концепціях Ф.Ратцеля та Р.Челлена.

Основоположником класичної геополітики вважають німецького вченого Ф. Ратцеля, який, однак, не застосовував це поняття, а використовував термін "політична географія". У працях "Антропогеографія" (1882), "Політична географія" (1897), "Про закони просторового зростання держав" (1901) він сформулював концепцію визначального впливу географічного середовища на зовнішню політику держав. Ф. Ратцель проповідував ідею прямого зв'язку еволюції народів із географічним середовищем, у якому вони існують, і відповідно, держав — з територією, якою вони володіють. Обов'язковою умовою існування народу є життєвий простір, на якому він може задовольнити свої потреби, а держави — наявність території, на яку може поширюватися її влада. На його думку, географічний простір є тією об'єктивною реальністю, яка визначає собою історичні долі народів.

Він визначав держави як біологічні організми, невід'ємною рисою яких є "життєвий простір", за який вони ведуть боротьбу з подібними до себе. Найважливішими параметрами держави є поєднання території і населення, а її активність визначає співвідношення між життєвим простором (Lebensraum) і життєвою енергією народу (Lebensenergie). Кожна держава мусить мати власне почуття географічного простору, і якщо політична еліта його втрачає, це свідчить про початок регресу та занепаду. Державні кордони віддзеркалюють внутрішній стан держав на цей час, оскільки, подібно до живої істоти, вони народжуються, зростають, старіють та помирають. Відповідно зменшення чи збільшення території держави є природним процесом, пов'язаним із внутрішніми суспільними циклами. Молоді, сповнені суспільної енергії держави експансивні та завжди намагаються розширюватися за рахунок слабких сусідів. Ф. Ратцель вивів сім законів просторового зростання держав:

1. Простір держав зростає разом із розвитком їх культури.

2. Просторове зростання держави супроводжується розвитком ідей, торгівлі, виробництва, підвищенням суспільної активності.

3. Розширення території держави досягається шляхом приєднання чи поглинання менших держав.

4. Кордон є периферійним органом держави, який свідчить про її силу чи слабкість і зміни в її внутрішньому організмі.

5. Держава намагається долучити до своєї території найцінніші фізико-географічні елементи: берегові лінії, басейни річок, рівнини, басейни корисних копалин.

6. Імпульс до зростання є зовнішнім, оскільки він пов'язаний з перепадами рівня розвитку цивілізацій на сусідніх територіях.

7. Загальна тенденція до збільшення території переходить від держави до держави та посилюється, що призводить до виникнення щораз більших держав.

 

Географічний детермінізм став теоретичною основою геополітики, яка базується на ідеї визначального впливу особливостей географічного простору на зовнішню політику держав. Геополітика як окрема наука стала формуватись у другій половині XIX ст., тобто задовго до того, коли у 1916 р. цю назву запропонував у праці "Держава як форма життя" шведський географ і юрист Р. Челлен, який вважав, що вона є наукою "про державу як географічний організм, втілений у просторі". Держава розглядається не як адміністративно-правнича структура, а як просторовий організм, який постійно бореться за існування серед подібних до себе. Тобто геополітика вивчає "відносини між просторово-географічними одиницями: країнами, регіонами, континентами", — в географічному просторі, що є реальністю, в якій вони відбуваються, а також як їх лімітуючий і спря-мовувальний фактор.

Р. Челлен, шведський географ та юрист, послуговувався ідеями Ф. Ратцеля. Він розглядав державу як організм, що складається з п'яти життєво важливих сфер: геопросторової, демографічної, економічної, соціальної та політичної. Р. Челлен вважав, що держава керується інстинктом до самозбереження, зростання, устремлінням до влади та веде боротьбу за володіння життєвим простором на всіх стадіях свого існування: народження, зрілості, упадку, смерті. На його думку, принциповими чинниками її могутності є розмір і компактність території та зручність комунікації. Могутніші за інших держави є надорганізмами, експансивними за своєю природою, що завжди намагаються підпорядкувати собі або поглинути малі держави. Війна між наддержавами є формою боротьби за існування та владу у світі, що вище від них і підпорядковується вічним законам природи.

18.Геополітична схема світу у концепціях Х.Маккіндера.

Видатний англійський геополітик X. Маккіндер виходив у своїх міркуваннях із тези про те, що у будь-яких суспільних процесах "ініціативу проявляє людина, а не природа, але власне природа переважно здійснює регулювання"1. На відміну від А. Мехена, X. Маккіндер у стратегічному глобальному протистоянні надавав перевагу сухопутним державам, позаяк вважав їх географічне положення загрозливим для морських держав. Морські держави, на його думку, були приречені розриватись між власною морською експансією та необхідністю захищатись від континентальних загроз. Результатом такої децентралізації зусиль завжди була катастрофа. При цьому він посилався на історичні прецеденти: завоювання сухопутною Македонією морських Афін та падіння Риму під ударами племен варварів.

Своє бачення світу він виклав у схемі, вміщеній у доповіді "Географічна вісь історії". Маккіндер двічі коригував геополітичну схему світу, переглядаючи та поглиблюючи її вихідні положення. Змістом схеми, що стала класичною, є певне абстрагування земної кулі до моделі, в якій він виділяє континенти, котрі називає островами. Європа, Азія й Африка утворюють єдиний масив суші — Світовий острів (World Island).

У межах цього острова, "на його величезних і заселених площах, багатих на ресурси, зручних для прокладання шляхів сполучення, міститься простір географічного розв'язання, як називає його X. Маккіндер, це власне той світ, який у час прояву острівного характеру Землі є найважливішим"1. У центрі Світового острова розташований Осьовий ареал (Pivot Area), який є природною фортецею. Поза межами Світового острова опинився зовнішній півмісяць, складовими якого є Північна і Південна Америка та Австралія, де акумулюються типово морські, торгові цивілізації. Як внутрішній, так і зовнішній півмісяці вразливі для нападу держав, що розміщені у межах Осьового ареалу.

Найбільшу загрозу морським цивілізаціям, і особливо Британській імперії, X. Маккіндер бачив у можливому стратегічному партнерстві між Німеччиною та Росією, оскільки це призвело б до домінування континентальних держав. Звідси він виводив особливе стратегічне значення Східної Європи, яку назвав "відчиненими воротами Європи". Вона мала б відігравати роль бар'єра між двома могутніми континентальними державами, об'єднуючи низку сильних суверенних держав, підтримання статусу яких мало б бути найважливішим елементом британської політики.
На основі своєї схеми, X. Маккіндер сформулював три правила світової політики, які, як і його схема, стали класичними:
1) хто править Східною Європою — править Хартлендом;
2) хто править Хартлендом — править Світовим Островом;
3) хто править Світовим Островом — править Світом.
У 1943 p. на прохання редактора журналу "Foreign Affairs" він представив значно скориговану схему (рис. 7.3), яка враховувала серйозні зміни у світі, що сталися через крах Версаль-ської системи. Він підкреслив у ній зміну лідера в Атлантичному світі, яким стали США, та назріваючу конфронтацію США з СРСР, котрий, як він передбачив, опанує не лише Хартлендом, але й Східною Європою.
Теорія і схема X. Маккіндера визначили розвиток геополітики, оскільки практично всі пізніші геополітичні концепції були її інтерпретаціями чи випливали з її аналізу. Німецький геополітик К. Хаусгофер вважав його схему та висновки надзвичайним досягненням геополітики й висловлював задоволення з того факту, що "Географічна вісь історії" "англійським політичним елітам була не відома, а точніше, не була ними належно оцінена".

19. Зміст теоретичної концепції А. Мехена та її вплив на зовнішню політику США.

 А. Мехен, не вживаючи поняття "геополітика", широко застосовував її понятійно-категорійний апарат та сформулював теоретичну концепцію, яка стала для неї класичною. Його найважливіша праця "Вплив морської сили на історію 1660—1783" (1890), присвячена обґрунтуванню ідеї стратегічної переваги морських (і особливо — океанічних) держав над сухопутними. На його думку, про силу держави свідчать три основні елементи: географічне положення, національний характер та морська сила.

 На основі цього він висуває шість критеріїв статусу держави:

 1.Географічне положення щодо відкритих морських басейнів, що дає змогу налагодити морські комунікації з іншими країнами, а у разі потреби загрожувати їм своїм флотом.

 2. Конфігурація морського узбережжя та кількість зручних морських портів, від чого залежать процвітання держави та її безпека.

 3.Протяжність берегової лінії, оскільки чим вона довша, тим більші потенційні можливості має держава.

 4. Статистична кількість населення країни.

 5.Національний характер, тобто здатність народу до торгівлі, що важливо, оскільки вона є основою могутності держави.

 6.Характер політичного правління, позаяк це може сприяти чи сковувати вільну ініціативу громадян.

 Позитивна для окремої держави комбінація об'єктивних (природних) і суб'єктивних чинників морської могутності ще не свідчить про загальний рівень її могутності. На думку А. Мехена, могутність є результатом цілеспрямованої політики її політичного керівництва, яке у сприятливій геополітичній ситуації мусить скористатись із існуючих можливостей. Тобто для світового домінування не вистачає лише об'єктивних чинників, узагальнених у її геополітичному положенні та ресурсах. Потрібен комплекс суб'єктивних чинників, пов'язаних із спроможністю політичної еліти держави скористатися ним.

 Могутність будь-якої держави світу складається з трьох принципових елементів, які в теоретичній концепції А. Мехена представлені у вигляді формули:

SP = N + MM + NB,

 де SP — морська могутність; N — військово-морський флот; MM — торговий флот; NB — морські бази, які є ключовим елементом могутності, оскільки їх розташування у найважливіших для світового судноплавства географічних пунктах дає змогу контролювати морські шляхи, а, отже, держава отримує величезні стратегічні переваги.

 Інструментом досягнення багатства і процвітання держави, на його думку, є світова торгівля, точніше, досягнення домінування в ній. Це пояснюється тим, що А. Мехен представляє економічний цикл у державі як нерозривну єдність трьох фаз: виробництва товарів, комерційної навігації (тобто транспортування товарів) та споживання (у колоніях, які здійснюють функцію циркуляції товарообміну). Порушення циркуляції хоча б в одній із фаз призводить до порушення циклу загалом, але з усіх фаз найбільше наражається на небезпеку комерційна навігація, і тому завданням військово-морського флоту є її захист. А. Мехен вважає, що метою війни на морі є "вирішальна перевага на морі, вигнання з його поверхні ворожого прапора, що дозволяє йому з'являтись лише як утікачеві; така перевага дає змогу запанувати над океаном та перекрити шляхи, якими торгові судна йдуть від ворожих берегів".

 Обґрунтовуючи місію США про виконання нею провідної ролі у світовій політиці, А. Мехен спирався на їх унікальне геополітичне положення, яке називав "Manifest Destiny" (виявлену долю), що дає змогу панувати у двох найважливіших для світового судноплавства океанах, є основою для панування, яке має бути досягнене у два етапи:

 1) панування в обох Америках, згідно з доктриною Монро, що дасть змогу США контролювати Атлантичний і Тихий океани;

 2) встановлення світового панування проникненням в інші океани (передусім, Індійський) та стратегічного охоплення Євразії.

Така політика, на думку А. Мехена, має бути спрямована на встановлення планетарної торгової цивілізації на чолі зі США, головним завданням яких буде підтримання вільної торгівлі між країнами світу.