Значення водного простору у концепціях Л.Мєчнікова. Річковий, морський та океанічний етапи розвитку людства.

Надзвичайно цікаву теоретичну концепцію у сфері досліджень соціальної географії висунув російський соціолог Л. Мечников. Свої погляди на розвиток суспільства він виклав у фундаментальній праці "Цивілізація та великі історичні річки. Географічна теорія розвитку сучасного суспільства" (1889). На його думку, розвиток людського суспільства визначався постійною боротьбою за існування, яка змушувала людей об'єднуватись у великі спільноти, котрі характеризувались диференціацією функцій її членів. На відміну від біологічного світу, де відбувається боротьба за індивідуальне виживання, у світі людей точиться боротьба за виживання кооперативне. Держава, у його концепції, є формою людської кооперації, тобто формою поєднання зусиль, спрямованих на виживання у несприятливому середовищі. У розвитку людських цивілізацій визначальними завжди є фізико-географічні чинники, а серед них — гідрологічні особливості території.

В історії цивілізації Л. Мечников виділив три основні періоди:

1. Річковий період відлічується відтоді, коли виникли перші розвинені суспільства в долинах великих річок: Інду та Гангу в Індії; Хуанхе та Янцзи в Китаї; Тигру та Євфрату в Месопотамії; Нілу в Єгипті. Долини річок були зручні для землеробства та відігравали роль найзручнішого транспортного шляху, яким могли користуватися люди. У цих обмежених географічних ареалах люди були змушені виявляти солідарність, об'єднуючись у спільноти. Поступовий процес диференціації суспільних функцій призвів до виникнення перших держав.

2. Морський період, що охоплює 25 століть, починається від заснування Карфагена й завершується в часи існування імперії Карла Великого. У цей час виникають культури Фінікії, Карфагена, Греції, Риму, Візантії. Спільною рисою для них був розвиток не лише сільського господарства, але й ремесла, та превалювання морської трргівлі, що стала основним джерелом їх добробуту і могутності. У ці часи люди освоюють не лише Середземне море, але й Чорне та Балтійське моря, що розширює ареал європейської цивілізації та поступово робить її могутнішою за інших.

3. Океанічний період розпочинається після розпаду імперії Карла Великого, а його кульмінацією стає епоха великих географічних відкриттів. Це час виразного домінування західноєвропейської цивілізації, яка, завдяки прискореному розвитку морського транспорту, опанувала не лише Атлантичний океан, але й фактично весь світовий водний простір. Л. Мечни-ков розглядає океанічний період як переддень початку "всесвітньої" епохи, яка зароджується в XIX ст.

Водний простір, у концепції Л. Мечникова, відігравав консолідуючу роль у людських спільнотах, звідки випливає висновок про те, що чим більші водні простори опановувало людство, тим більше виявлялась людська солідарність у формах виникнення великих держав та охоплення географічно більших ареалів різноплановими відносинами між ними. Перші держави існували як "оази" серед оточення набагато примітивніших племен та майже не підтримували стосунків між собою. Людська цивілізація розвивалася паралельно з освоєнням розвиненими суспільствами ширших географічних ареалів, аж поки у XIX ст. не відбулося т. зв. закриття світу. Йдеться про встановлення регулярного сполучення з усіма народами та державами земної кулі, втягнення їх у систему різнопланових взаємовідносин.

22. Критичне переосмислення імперіалізму в теорії імпералізму. Гобсон, Гільфердінг, Каутський, Люксембург, Ленін, Шумпетер.

Однак на рубежі ХІХ-ХХ ст. оформлюються перші концепції, які ба­зуються на пошуку глибинних причин тих подій, що відбувалися на між­народній арені. Природним центром тяжіння для дослідників, як і колись, стали проблеми війни. Однією з перших спроб знайти їй пояснення й за­пропонувати можливі засоби для її викорінювання стала розробка різних концепцій імперіалізму. Англійський економіст Джон Гобсон (1858-1940) був одним з перших дослідників, хто запропонував своє пояснення яви­ща імперіалізму, так і назвавши свою основну роботу (1902). Випускник Оксфорда, журналіст, есеїст й університетський викладач, він знаходив­ся під впливом ідей Джона Стюарта Мілля й соціолога Герберта Спенсе­ра. Під час англо-бурської війни він був кореспондентом "Манчестер Гардіан" у Південній Африці. Спостереження цього конфлікту зсередини стало стимулом для оформлення Дж. Гобсоном своєї теорії.

Під імперіалізмом Дж. Гобсон мав на увазі політику провідних капіта­лістичних держав рубежу ХІХ-ХХ ст., спрямовану на зовнішню експансію й боротьбу за колоніальні володіння, яка відображає сподівання "капіта­нів індустрії". "Імперіалізм, - пише Дж. Гобсон, - це прагнення тих, хто контролює індустрію, розширити вихід для їхнього надлишкового багатства шляхом пошуків зовнішніх ринків і зовнішніх інвестицій для тих това­рів і капіталу, які вони не можуть продати або використати вдома". Нама­гаючись знайти економічну рушійну силу цієї політики, Дж. Гобсон зазна­чає те, що при сучасному йому рівні розвитку промисловості рівень накопичення й можливості виробництва обганяють рівень споживання в суспільстві. Ця посилка, зазначає Дж. Гобсон, є точкою відліку і для по­борників політики імперіалізму. Головним аргументом для останніх є не­обхідність інвестувати капітал: не знаходячи для нього прибуткового ви­користання всередині країни, для них немає іншого вибору, як звернутися до політичної анексії колоній як засобу отримання додатково­го простору для застосування надлишкового капіталу.

"Є значні нагромадження, які не можуть знайти прибуткового інвесту­вання в нашій країні, - наводить аргументацію "імперіалістів" Дж. Гобсон, вони мають знайти застосування будь-де, і це вигідно для націй, щоб вони знайшли застосування у якомога більшому обсязі на землях для відкриття ринків для британської торгівлі й британського підприємницт­ва". Іншими словами, для "імперіалістів" ця політика неминуча. У своїй книзі "Імперіалізм", яка вийшла у 1902 р., Дж. Гобсон простежує подібні тенденції економічного розвитку як у європейських країнах, так і в США -"найпродуктивнішій індустрії, яку коли-небудь бачив світ". Однак виснов­ки, які робить із наведеного аналізу сам Дж. Гобсон, прямо протилежні тим, на яких наполягають "імперіалісти".

"Нам можуть сказати, що процес неминучий, - пише він, - так воно й здається після поверхневого вивчення. Скрізь проявляються надлишко­ві можливості виробництва, надлишковий капітал у пошуках інвестуван­ня. Усіма бізнесменами визнається, що зростання виробничих потужно­стей у їхній країні перевищує зростання споживання, що може бути зроблено більше товарів, ніж продано із прибутком, й існує більше капі­талу, ніж може знайти прибуткове інвестування. Саме ці економічні умови формують стрижень імперіалізму. На думку самого Дж. Гобсона, на проблему варто дивитися ширше, а саме, як на проблему перероз­поділу багатства. "Якби діяла тенденція розподілу багатства й можли­востей споживання відповідно до потреб, то мабуть споживання росло б із кожним підвищенням можливостей виробництва, тому що людські по­треби необмежені, і надлишку нагромадження не було б". Іншими сло­вами, Дж. Гобсон вважає помилковим висновок про неминучість політи­ки імперіалізму. "Аж ніяк не промисловий прогрес вимагає відкриття нових ринків і сфер розміщення капіталу, а невірний розподіл можливо­стей споживання, який обмежує абсорбцію товарів і капіталу всередині країни. Аналіз наднакопичення, який є стрижнем імперіалізму, показує, що воно складається з ренти, монопольних прибутків й інших незароблених і надлишкових елементів доходу, які не мають легітимного похо­дження, тому що не дістаються тим, хто їх створює головою й руками.

Єдиним "ліками" від імперіалізму Дж. Гобсон вважає соціальну рефо­рму, спрямовану на зростання стандартів приватного й суспільного спо­живання нації, для того, щоб дати їй можливість жити відповідно до її найвищих стандартів виробництва. Програма соціального реформуван­ня як засобу лікування хвороби невірного перерозподілу багатства все­редині суспільства, з погляду Дж. Гобсона, має включати підвищення рі­вня заробітної плати або перерозподіл за допомогою оподатковування й державних витрат.

На результати економічного аналізу Дж. Гобсона, а також досліджен­ня Р. Гільфердінга й К. Каутського спирався в розробці своєї марксистсь­кої теорії імперіалізму й В. Ленін. Однак його політичні езисновки були ін­шими. В. Ленін розглядає імперіалізм закономірною й об'єктивно вищою монополістичною стадією в розвитку капіталізму, з властивими їй харак­терними ознаками. Виходячи з невідворотності цієї нової стадії капіталі­зму, неминучою, з погляду В. Леніна, є імперіалістична, тобто загарбни­цька війна "за поділ світу, через поділ колоній і сфер впливу фінансового капіталу". Рецепт соціального реформування імперіалізму для В, Леніна неприйнятний, тому що "паразитичний і загниваючий" капіталізм взагалі не підлягає реформуванню. Висновок В. Леніна однозначний: єдиними ліками проти виразок імперіалізму може стати тільки соціалістична рево­люція, покликана кардинальним чином знищити його першооснову -приватну власність.

Вступаючи у полеміку із Дж. Гобсоном, В. Ленін пише: "Зрозуміло, якби капіталізм міг розвинути землеробство, яке сьогодні всюди страшенно від­стало від промисловості, якби він міг підняти життєвий рівень мас насе­лення, який усюди залишається, незважаючи на блискавичний технічний прогрес, напівголодним і злидарським, - тоді про надлишок капіталу не могло б бути й мови... Однак тоді капіталізм не був би капіталізмом, тому що й нерівномірність розвитку й напівголодний рівень життя мас є корін­ними, неминучими умовами й передумовами цього способу виробництва. Поки капіталізм залишається капіталізмом, надлишок капіталу спрямову­ється не на підвищення рівня життя мас у даній країні, тому що це було б зниженням прибутку капіталістів, а на підвищення прибутку шляхом виво­зу капіталу за кордон, у відсталі країни. У відсталих країнах прибуток зви­чайно високий, тому що капіталів мало, ціна на землю порівняно невели­ка, заробітна плата низька, сировинні матеріали дешеві".

Залишивши осторонь ідеологію, варто звернути увагу на ті риси ле­нінської теорії імперіалізму, які стали основою сучасних радикальних неомарксистських концепцій, часто об'єднаних назвою глобалізм або структуралізм. Останнє поняття використане тому, що світ представ­ляється цими дослідниками як єдина система, базисом якої є світове ка­піталістичне господарство. "Капіталізм давно створив всесвітній ринок", - зазначав В. Ленін. "Ми бачимо, як швидко росте густа мережа каналів, які охоплюють усю країну, що централізує всі капітали і грошові доходи і перетворює тисячі й тисячі роздроблених господарств на єдине зага­льнонаціональне господарство, а потім і на всесвітньо-капіталістичне господарство". "...Фінансовий капітал у буквальному, можна сказати, сенсі розкидає свої тенета на всі країни світу". "Можливість вивозу ка­піталу створюється тим, що низка відсталих країн уже втягнуті в обіг світового капіталізму...".

Марксистське уявлення про експлуататорську сутність капіталізму переноситься теорією В. Леніна на світове господарство. "...Капіталізм виділив тепер жменьку (менше однієї десятої частки населення землі, при "найщедрішому" і перебільшеному підрахунку менше однієї п'ятої) особливо багатих і могутніх держав, які грабують - простою "стрижкою купонів" - увесь світ", - зазначав він. "На порозі XX ст. ми бачимо утво­рення іншого роду монополій:...монополістичного становища деяких найбагатших країн, у яких нагромадження капіталу досягло гігантських розмірів". "...Гігантського розвитку вивезення капіталу досягнуло тільки на початку XX ст. Перед війною вкладений за кордоном капітал трьох головних країн сягав 175-200 млрд франків. Доход із цієї суми, за скромною нормою у 5 %, має досягати 8-10 млрд. франків на рік. Солі­дна основа імперіалістичного гноблення й експлуатації більшості націй і країн світу, капіталістичного паразитизму жменьки найбагатших дер­жав!" "Капіталісти ділять світ не за своєю особливою злостивістю, а тому, що досягнутий рівень концентрації змушує ставати на цей шлях для одержання прибутку; при цьому ділять вони його за капіталом, за силою, - іншого способу поділу не може бути в системі товарного ви­робництва й капіталізму". "Чим вищий розвиток капіталізму, чим силь­ніше відчувається нестача сировини, чим гостріша конкуренція й гонит­ва за джерелами сировини в усьому світі, тим запекліша боротьба за завоювання колоній". Задовго до появи відомої роботи Г. Моргентау у В. Леніна з'явилася теза про те, що "за будь-якими етичними, релігій­ними, політичними, соціальними фразами, заявами, обіцянками слід розшукувати інтереси тих або інших класів".

Варто звернути увагу на те, що аналіз політичних відносин, здійсню­ваний В. Леніним, містить у собі елементи системного підходу: "люди живуть у державах, а кожна держава живе в системі держав, які відносно одна одної знаходяться в системі певної політичної рівноваги". Зазначені положення відіграли свою роль у становленні самого системного підходу в науці про міжнародні відносини (нагадаємо, що він оформився й уко­ренився у ТМВ тільки в 50-і pp. XX ст.). Не менш важливими для науки стали й дослідження В. Леніна щодо природи війни. її причини поясню­ються виходячи з марксистського розуміння сутності історичного процесу. Важливе значення має схожий з висновком К. Клаузевітца висновок В. Леніна, що війна є продовженням внутрішньої політики (варто пам'я­тати, що в основі цих міркувань лежить класовий підхід).

Стосовно розглянутих концепцій кінця XIX - початку XX ст., і їхнього значення для розвитку науки про міжнародні відносини, варто звернути увагу, що в межах кожного із цих підходів учені прагнули визначи­ти й обґрунтувати якийсь особливий, вирішальний, навіть ви­нятковий фактор або групу факторів, які вичерпно й одночасно, як на історичній, так і на реальній шкалах часу пояснювали б між­народні відносини: їхню природу й характер, рушійні сили, причи­ни й напрям еволюції.

Стосовно проблеми шляхів переходу до соціалістичного суспільства теоретики соціал-демократії розділилися на ревізіоністів і ортодоксів, тобто прихильників К. Маркса та Ф. Енгельса. Серед ортодоксів у західноєвропейській соціал-демократії кінця XIX — початку XX ст. слід виокремити Карпа Каутського (1854—1938). Його теоретичні погляди мали складну еволюцію. На початку своєї діяльності він перебував під впливом мальтузіанства, лассальянства, а такі його праці, як "Економічне вчення Карла Маркса" (1886) та "Аграрне питання" (1899), були значним внеском у захист і розвиток теорії марксизму. У 1899 р. К. Каутський виступив проти ревізіонізму з книгою "Бернштейн і соціал-демократична програма. Антикритика", проте він не підтримував марксистів у питанні перетворення суспільства. К. Каутський передбачав і обґрунтовував епоху соціальних революцій, однак завоювання влади він сприймав як досягнення парламентської більшості.

З початку Першої світової війни К. Каутський став лідером центризму в міжнародному масштабі, солідаризувавшись із гаслом "громадянського миру" під час війни й засуджуючи будь-які думки про соціалістичну революцію та практичні революційні дії. Дослідження імперіалізму він почав з невідповідності в розвитку промисловості й сільського господарства, відставання останнього, яке спонукало промислово розвинені країни ставати на шлях підкорення й захоплення відсталих аграрних країн для перетворення їх на джерело сировини для своєї промисловості та ринок збуту своєї продукції. Імперіалізм, на думку К. Каутського, — це колоніальна політика великих держав, які прагнуть монополізувати частину світового ринку шляхом завоювання аграрних країн. Він аналізував промисловий капітал і вивезення товарів, хоча вже помітними були тенденції панування фінансового капіталу та вивезення капіталу. К. Каутський стверджував, що подолати імперіалістичну політику можна методами вільної торгівлі й мирної демократії, залишаючись у рамках капіталістичного ладу. Логічним завершенням ідей К. Каутського стала його теорія "ультраімперіалізму" — фази розвитку капіталізму, коли політика монополій пошириться й на зовнішню політику, а міжнародний союз імперіалістичних держав і спільна експлуатація світу інтернаціональним фінансовим капіталом усуне суперництво національних капіталів. Досвід світового розвитку XIX—XX ст. показав, що прагнення до поділу збуту, сфер впливу, колоній спричинило такі міжімперіалі-стичні конфлікти, які виключали можливість "ультраімперіалізму" як гармонійного союзу держав.

У ранніх працях теоретика австрійської та німецької соціал-демократії Рудольфа Гільфердінга (1877—1941) переважала критика представників історичної та суб'єктивної школи буржуазної політекономії, захист економічної теорії та методу К. Маркса. У нього був цікавий погляд на предмет економічної науки. На його думку, об'єктом політекономічного аналізу можуть бути лише стихійно діючі закономірності товарно-капіталютичного господарства, тому з переходом до соціалізму (який у той час ототожнювався марксистами з ліквідацією товарного виробництва) та встановленням свідомого суспільного регулювання економічних відносин зникає сам предмет політичної економії як науки.

Книга Р. Гільфердінга "Фінансовий капітал" (1910) — найбільш суттєве досягнення західноєвропейської соціал-демократичної думки з питань імперіалізму. У ній зібрано й теоретично узагальнено великий фактичний матеріал, що відображає зміни в економіці й політиці капіталізму кінця XIX — початку XX ст. Р. Гільфердінг проаналізував якісно нові явища: розвиток капіталістичного кредиту, збільшення кількості акціонерних товариств, утворення фіктивного капіталу, діяльність фондової біржі, механізм біржової спекуляції, концентрацію капіталу, фінансовий капітал та його вплив на внутрішню й зовнішню політику імперіалізму. Сутність фінансового капіталу була зведена до панування банківського капіталу над промисловістю, що дало Р. Гільфердінгу змогу зробити висновок про можливість перебудови капіталізму шляхом "соціалізації" сфери обігу: "захоплення шести великих берлінських банків уже в теперішній час було б рівносильне захопленню найважливіших сфер великої промисловості" [14, с. 569]. Р. Гільфердінг наголошував також на можливості створення єдиного картелю, який забезпечив би безкризовий розвиток економіки. Таким чином, він був прихильником теорії "організованого капіталізму".

Погляди лівого крила західноєвропейської соціал-демократії відображені у творах Рози Люксембург (1871—1919) і Карла Лібкиехта (1871—1919), які під впливом подій жовтневого перевороту в Росії відійшли від соціал-шовіністів і центристів та разом з більшовиками утворили ядро нового Комуністичного Інтернаціоналу. Р. Люксембург пропагувала економічне вчення К. Маркса та критикувала бернштейніанство за спробу вдосконалити капіталізм. Вона розвинула тезу про історичну приреченість імперіалізму та зробила висновок про необхідність його революційного, насильницького повалення. Економічні витоки імперіалізму вона вбачала в особливостях розширеного відтворення: капіталісти можуть забезпечити реалізацію додаткової вартості лише частково, за рахунок особистого споживання, тому необхідно, щоб існували некапіталістичні виробники та споживачі як усередині власної держави, так і у відсталих країнах. Імперіалізм ототожнювався з політичним виразом процесу нагромадження капіталу в його конкурентній боротьбі за залишки некапіталістично-го світового середовища.

Р. Люксембург стверджувала, що політична економія перестане існувати з того моменту, як анархічне капіталістичне господарство буде змінене на планомірний, організований і керований господарський устрій. Водночас вона відзначала своєрідність умов проведення соціалістичної революції в Росії та неможливість її повторення в роз-виненіших капіталістичних країнах.

К. Лібкнехт довів, що переплетіння інтересів найбільших промислових і банківських капіталістів виходять далеко за національні рамки. Його заслугою став аналіз союзу монополістичних об'єднань з державним апаратом і воєнної загрози імперіалістичних задумів. Імперіалізм К. Лібкнехт визначав як явище надбудовного характеру, певний вид політики.

Як бачимо, більша частина представників соціал-демократичного руху не сприйняла жовтневої революції в Росії, диктатури пролетаріату, партії нового типу та ін. У 20-ті роки XX ст. західна соціал-демократія перетворилася на відкрито реформістський рух, спрямований на співробітництво праці й капіталу, з чіткою антифашистською спрямованістю. З кінця 50-х років соціал-демократія повністю ввійшла в капіталістичну систему, із партії робітничого класу стала національним загальнополітичним, загальноекономічним ученням. Ідеалом сучасної соціал-демократії є політична стабільність і соціальна рівність, які досягаються шляхом індикативного планування, соціального регулювання, самоуправління, демократизації виробництва й суспільства в цілому, плюралізму світоглядних концепцій.