Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності

На початку 90-х років Україна слідом за країнами Центральної і Східної Європи розпочала ринкове реформування економіки.

У сучасних умовах у складній системі економічних зв’язків усе частіше доводиться приймати зважені рішення щодо вкладання коштів в певні об’єкти. Для збереження та приросту капіталу постає необхідність відмовитися від старих засобів накопичення і перейти до тих, які притаманні ринковим відносинам, що об’єднуються під загальною назвою “інвестування”.

Узагальнюючи погляди українських і зарубіжних вчених-економістів на теоретичні положення інвестиційного аналізу, можна дійти висновку про існування певних розбіжностей, насамперед, у тлумаченні поняття “інвестиції”.

Як відомо, в Україні поняття “інвестиції” до 1991 року ототожнювалося з поняттям “капітальні вкладення”. Інвестиції вважалися найважливішим економічним інструментом, який характеризував діяльність будівельного комплексу, і аналізувалися у двох аспектах: як економічна категорія і як процес, пов’язаний з рухом грошових коштів (ресурсів). При цьому основна увага була зосереджена на структурі джерел фінансування капітальних вкладень, договірних відносинах учасників інвестиційного процесу (підрядників, замовників та інших) і ролі банків у фінансуванні та кредитуванні капітальних вкладень. Інвестиції є значно ширшим поняттям ніж капітальні вкладення, а капітальні вкладення є однією із складових інвестицій. Це зумовлено тим, що, на відміну від капітальних вкладень, інвестиції можуть вкладатися не лише у виробничі фонди, а й фінансові активи, інновації та інтелектуальну власність. Також відмінність полягає в тому, що інвестиції здійснюються тільки у високоефективні проекти, результатом яких є обов’язково прибуток.

У розвинених країнах, наприклад США, інвестиції ототожнюють з придбанням цінних паперів, вважаючи капітальні вкладення або зберігання грошей в банку, як повсякденні обов’язкові операції.

В країнах з ринковою економікою капітал може використовуватися в основному у двох напрямах – реальне (вкладання у матеріальні і нематеріальні активи) та фінансове інвестування (вкладання у фінансові активи). Проведений аналіз доводить, що у більшості визначень зарубіжних і вітчизняних вчених поняття “інвестиції” пов’язане з реальним, а не фінансовим інвестуванням. Наведемо деякі з них.

Б.Карлоф розкриває зміст інвестицій через таке визначення: “Під інвестиціями розуміють здійснення будь-яких економічних проектів з розрахунком отримати доходи у майбутньому. Традиційно асоціюються з придбанням матеріальних об’єктів, призначених для створення протягом тривалого часу певних благ”.

Дж.М.Кейнс, який вніс вагомий вклад у розвиток інвестиційної теорії, визначає інвестиції як “поточний приріст цінності капітального майна у результаті виробничої діяльності даного періоду” і як “частину доходу за даний період, яка не може бути використана для споживання”.

К.Р.Макконелл і С.Л.Брю зводять інвестиції до витрат на виробництво, накопичення засобів виробництва і збільшення матеріальних запасів.

У Великому економічному словнику за редакцією О.М.Азріліяна інвестиції визначаються як сукупність витрат, реалізованих у формі довгострокових вкладень капіталу у промисловість, сільське господарство, транспорт та інші галузі господарства.

О.Д.Василик розглядає інвестиції як довгострокові вкладення капіталу з метою створення нових і модернізації діючих підприємств, освоєння новітніх технологій і нової техніки, збільшення виробництва й одержання прибутку.

Л.М.Павлова зводить інвестиціїдо процесу використання сукупних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, спрямованих на збільшення капіталу, розширення, модернізацію і технічне переозброєння виробництва.

Д.М.Черваньов і Л.І.Нейкова наголошують, що “інвестиціїяк економічна категорія відображають відносини, пов’язані з довгостроковим авансуванням грошових, майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в їхні основні та оборотні фонди, а також у науково-технічний розвиток, якісне вдосконалення виробничої бази та освоєння випуску нових видів продукції від моменту авансування до реального відшкодування й одержання прибутку або соціального ефекту”.

У 1991 році в Україні було прийнято Закон України “Про інвестиційну діяльність”, в якому дається таке визначення інвестицій: “Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

· кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

· рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

· майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

· сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків і виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау);

· права користування землею, водою ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

· інші цінності.

Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень”.

Визначення інвестицій у Законі в основному відповідає міжнародному підходу до уявлень про інвестиційну діяльність як процесу вкладення ресурсів (благ, майнових та інтелектуальних цінностей) з метою отримання прибутку, доходу, дивіденду (соціального ефекту).

Із Закону випливає, що ототожнювати інвестиції і капітальні вкладення не можна, оскільки інвестиції є набагато ширшою категорією, ніж капітальні вкладення. Однак сьогодні деякі економісти ототожнюють їх. Наприклад, І.Бернар і Ж.-К.Коллі тлумачать їх як придбання засобів виробництва (у більш широкому розумінні – це придбання капіталу з метою отримання доходу, а в загальноприйнятому – вкладення у цінні папери).

Термін “капітальні вкладення” часто зустрічається в роботах західноєвропейських і американських економістів, а також багатьох інших вчених у галузі бухгалтерського обліку, фінансового менеджменту та інвестиційного аналізу.

У Міжнародних стандартах обліку та аудиту інвестиції визначаються як частина активу, необхідна підприємству для накопичення багатства (капіталу) шляхом вкладення коштів, амортизації капіталу та отримання інших вигод інвестором, подібних доходам від торговельних відносин.

На думку О.М.Шарова, таке ототожнення пов’язане з тим, що “...капітальні вкладення розглядаються як розширення або оновлення виробничих фондів за рахунок власних коштів підприємства, банківських кредитів чи державних субсидій. Саме звідси йдуть постійні вимоги до уряду та банків “збільшити інвестування”. Було б більш точним, якби виробничники прямо сказали, що потребують державних субсидій або довгострокових кредитів для модернізації промислового обладнання та придбання нових технологій”.

У цілому ж поняття “інвестиції” повинне містити предмет вкладень (що вкладати), об’єкти вкладень (куди вкладати) і мету здійснення цього процесу.

Відповідно до Закону предметом вкладень є всі види майнових та інтелектуальних цінностей. Недоліком є те, що до уваги не беруться грошові цінності (їх віднесено до майнових цінностей), які є основним інвестиційним ресурсом, тому їх треба виділяти окремо. Крім того, інтелектуальні цінності (нематеріальні активи) можуть входити і до майнових цінностей. Тому ці терміни не можна протиставляти.

Уточнення потребують і об’єкти інвестиційної діяльності, оскільки в Законі ними вважаються тільки ті, які сприятимуть одержанню прибутку (доходу) або досягненню соціального ефекту. Таким чином, наголошується на меті інвестиційних вкладень, а характеристики об’єктів не уточнюються. Доцільніше було б виділити фінансові активи (кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери) та реальні активи (рухоме та нерухоме майно, майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; “ноу-хау”, права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, інші майнові права та інші цінності).

Щодо мети інвестування, то тут виникає багато суперечностей. Згідно із Законом метою інвестування є створення прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту.

На думку А.А.Пересади, “дещо неточним...є здійснення інвестицій з метою одержання соціального ефекту. Цей ефект може досягатися не від прямих інвестицій в підприємництво, а через збільшення доходів від інвестиційної діяльності і відповідних надходжень до держбюджету, що використовуються на фінансування соціальних програм. Подібних поглядів дотримується Т.В.Дорошенко, зауважуючи, що “...визначення досягнення соціального ефекту як мети інвестиційної діяльності суперечить сутності інвестицій як економічної категорії....Інвестиція може викликати як позитивний, так і негативний соціальний ефект, але при цьому вона залишається інвестицією”. З наведеним можна погодитися, оскільки метою здійснення інвестицій є тільки економічна вигода, а соціальний ефект визначити більш складно, і ще більш складно включити його у прийняту у ринковій економіці систему розрахунків ефективності інвестицій.

У великій кількості праць іноземних і вітчизняних економістів зазначається, що метою інвестицій є не тільки створення прибутку або досягнення соціального ефекту, а й інші форми забезпечення розвитку і підвищення ринкової вартості підприємства, що знаходить своє відображення у зростанні суми вкладеного капіталу. Так, наприклад, у монографії «Инвестиции», підготовленої нобелівським лауреатом з економіки В. Шарпом разом з іншими американськими вченими, визначається, що в широкому розумінні «інвестувати» означає розлучитися з грошима сьогодні для того, щоб одержати більшу їх суму в майбутньому».

Таким чином, переглянувши основні теоретичні погляди щодо інвестування, сутність інвестицій можна викласти у такій редакції: інвестиції – це вкладення капіталу (грошових, матеріальних і нематеріальних цінностей) у фінансові та реальні активи з метою отримання прибутку (доходу) і/або зростання вартості капіталу.

Що стосується поняття “інвестиційна діяльність”, то воно визначається Законом України “Про інвестиційну діяльність” як сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій, тобто вона здійснюється на основі:

—  інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

—  державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Автономної Республіки Крим, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;

—  іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами;

—  спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.

Інвестори – це суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладання власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Залежно від функцій, які виконує суб’єкт господарювання в інвестиційному процесі, він може бути інвестором, учасником або тим й іншим одночасно.

Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Суб’єктами інвестиційної діяльності є держава через свої інституції, господарські товариства, фінансово-кредитні установи, інші учасники.

 

Класифікація інвестицій

 

Більш детально економічну природу інвестицій можна дослідити за допомогою їхньої класифікації.

1. За відтворювальною спрямованістю інвестиції поділяють на валові і чисті. Це пояснюється тим, що основним джерелом інвестування є національний дохід, за рахунок якого утворюється фонд нагромадження, що, у свою чергу, умовно поділяється на фонд відшкодування і фонд відновлення. За рахунок цих фондів і формуються валові і чисті (у їх складі) інвестиційні ресурси.

Валові інвестиції (ВІ) – це загальний обсяг інвестованих коштів в певний період, спрямований на відтворення (нове будівництво, реконструкцію, розширення, технічне переозброєння і на приріст товарно-матеріальних запасів).

Джерелом чистих інвестицій (ЧІ) є фонд відновлення, за рахунок якого формуються нові виробничі фонди. Вони менше валових на величину коштів, що спрямовуються з фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань (А).

Динаміка показника чистих інвестицій відображає характер економічного розвитку країни на тому чи іншому етапі, тому що чисті інвестиції є вкладенням коштів у знову створені виробничі фонди і оновлений виробничий апарат. При цьому можливе виникнення таких макроекономічних пропорцій:

а) ЧІ < 0, або А > ВІ, що призводить до зниження виробничого потенціалу, зменшенню обсягів продукції і послуг, погіршення стану економіки;

б) ЧІ = 0, або ВІ = А, що засвідчує відсутність економічного зростання;в) ЧІ > 0, або ВІ > А, що забезпечує розширене відтворення, економічне зростання за рахунок зростання доходів, темпи якого перевищують темпи зростання обсягу чистих інвестицій.

2. За напрямами вкладення капіталу (формами) розрізняють реальні і фінансові інвестиції (рис. 1.1.).

Рис. 1.1. Форми інвестицій

 

Фінансові інвестиції — це вкладення коштів у корпоративні права, цінні папери, деривативи, депозитні банківські вклади, інші фінансові інструменти метою отримання доходу.

Реальні інвестиції характеризують вкладення капіталу в матеріальні (відтворення основного і оборотного капіталу) і нематеріальні активи (патенти, ліцензії, “ноу-хау”, технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна, проектно-кошторисна та інша документація).

Останнім часом в економічній літературі визначили нові форми інвестицій, які входять до складу реальних інвестицій — інноваційні інвестиції та інтелектуальні інвестиції.

Інноваційні інвестиції – це вкладення в нововведення. Взагалі, при стабільній економіці всі інвестиції повинні бути водночас інноваціями. За умов кризи можливі інвестиції на підтримку діючих технічно відсталих виробничих фондів.

Інтелектуальні інвестиції — це вкладення в об’єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського права, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки і корисні моделі.

Визначення співвідношення фінансового та реального інвестування насамперед пов’язане з функціональним спрямуванням діяльності суб’єкта господарювання.

Інституційні інвестори (страхові компанії, інститути спільного інвестування та пенсійні фонди), як правило, основною формою своєї діяльності обирають фінансові інвестиції, оскільки працюють на фінансовому ринку, а реальні інвестиції вони можуть здійснювати тільки у межах законодавства для кожної групи таких інвесторів. Виробники здебільшого здійснюють реальне інвестування у формі капітальних вкладень і придбання нематеріальних активів з метою здійснення реконструкції, розширення, модернізації виробництва, підтримки діючих потужностей тощо. Щодо фінансових інвестицій підприємств, то вони, як правило, пов’язані з короткостроковими вкладеннями тимчасово вільних грошових коштів або пайовою участю в окремих підприємствах і здійснюються на більш пізніх стадіях розвитку суб’єкта господарювання.

У економіках країн, що розвиваються, левова частина інвестицій належать до реальних, у той час, як у розвинених країнах більша частина представлена інструментами ринку цінних паперів. Такі фундаментальні праці як “Инвестиции” В.Шарпа, Г.Александера і Дж.Бейлі, “Основы инвестирования” Л.Дж.Гітмана і М.Д.Джонка, “Принципы инвестиций” З.Боді, А.Кейна і А.Дж.Маркуса, “Управление инвестициями” Ф.Фабоцці присвячені дослідженню саме цих проблем.

У Законі України “Про інвестиційну діяльність” форми інвестицій не наводяться. Вперше вони розглядаються у Законі “Про оподаткування прибутку підприємств” як капітальні, фінансові та реінвестиції. Такий поділ автор вважає помилковим, оскільки капітальні інвестиції відповідно до першого Закону – це інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів. Але другий Закон до капітальних інвестицій відносить також придбання нематеріальних активів, які підлягають амортизації. Таким чином, доцільніше було б замінити термін “капітальні інвестиції” на “реальні інвестиції”, який широко застосовується у практиці економічного аналізу і, зокрема, у системі національних рахунків ООН.

Щодо реінвестицій, то їх не можна вважати формою інвестицій через те, що вони характеризують не об’єкт вкладення капіталу, а процес, тобто “здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій”.

3. За участю інвестора в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції, а за цілями інвестування– стратегічні і портфельні.

Прямі інвестиції зазвичай здійснюються у виробничий капітал з метою одержання прибутку та участі в управлінні виробництвом. Такі інвестиції передбачають безпосередню участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладення коштів. Іноді інвестор послідовно збільшує обсяги прямих інвестицій з метою заволодіння контрольним пакетом акцій (паїв).

Непрямі інвестиції здійснюються через різних фінансових посередників (інституційних інвесторів), які акумулюють і розміщують капітал, переданий у довірче управління, найбільш ефективним способом у різноманітні фінансові активи.

Стратегічні інвестиції передбачають придбання пакету акцій, який дозволяє впливати на управління компанією, а портфельні– одержання поточного доходу або приросту суми вкладеного капіталу.

Стратегічні інвестиції є прямими інвестиціями і вкладаються безпосередньо у реальні активи (виробництво, збут тощо) або забезпечують інвестору вплив на процес управління підприємством. У першому випадку він купує акції напряму, без посередників, а кошти від купівлі акцій поступають емітенту і спрямовуються на розвиток виробництва. У другому випадку він купує крупний пакет акцій на вторинному ринку з метою здійснення контролю за виробництвом і збутом емітента. Щодо емітента, то він не одержує грошей за куплені інвестором активи.

Портфельні інвестиції не можна вважати противагою прямим, вони є їх взаємодоповнюючим елементом. Однак між ними є принципова різниця:

1. Прямі фінансові інвестиції дають змогу підприємству реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку більш швидким і дешевим шляхом. Так, за галузевої або регіональної диверсифікації операційної діяльності, нарощенні обсягів виробництва і реалізації продукції шляхом “захоплення” підприємств-конкурентів у своєму сегменті ринку та інших аналогічних випадках підприємство шляхом відповідних форм фінансового інвестування може придбати контрольний пакет акцій (контрольну частку у статутному фонді) суб’єктів господарювання, максимальна сума купівлі яких складає ненабагато більше половини ринкової вартості їх бізнесу (50% плюс одна акція).

2. Прямі інвестиції мають безпосередній вплив на обсяги капітальних вкладень в економіку, а портфельні мають здебільшого тимчасовий і спекулятивний характер.

3. Мета прямих інвестицій – встановлення контролю над діяльністю підприємства і одержання прибутку від його господарської діяльності. Портфельна інвестиція передбачає одержання стабільного поточного доходу у вигляді відсотків або дивідендів і додаткового доходу у вигляді курсової різниці.

4. Прямі інвестиції відчутно впливають на рівень зайнятості і стан внутрішнього ринку країни, чого не можна сказати про портфельні інвестиції.

5. Портфельні інвестиції є більш ліквідними, ніж прямі. Через цю обставину вони дають можливість заробити “гарячі гроші” (за умов високого розвитку ринку капіталу).

У розвинених країнах критерієм розмежування інвестицій на прямі та портфельні є 10% об’єкта інвестування. Інвестиція може бути прямою і з меншою часткою участі, однак вона повинна забезпечувати реальний вплив на господарську діяльність об’єкта інвестування. Якщо ж частка участі становить більше 10%, але реальний контроль над об’єктом відсутній, то інвестиція прямою не вважається.

4. За ступенем ризику виділяють безризикові, середньоризикові та високоризикові інвестиції.

Найважливішими факторами дохідності будь-яких інвестицій є ризик і час. Інвестування не можна розглядати без урахування ризику, тобто вірогідності відхилення величини фактичного інвестиційного доходу від величини очікуваного. Однак потрібно розуміти, що ризик – це не тільки втрати, але і додатковий дохід, тобто разом із ризиком зазнати втрат існує альтернатива отримання додаткових доходів, тобто ризикованість для будь-якого інвестора є альтернативою його дохідності.

Безризиковими вкладеннями капіталу у ряді країн є вкладення у державні цінні папери. Дохідність за ними визначає ставку безпеки, яка використовується для оцінки інших вкладень як точка відліку інвестиційного ризику.

Інвестиції з високим ризиком вважаються спекулятивними з точки зору гарантії отримання певного доходу. Взагалі інвестування і спекуляція – це два різних підходи до інвестування. Інвестування – це процес купівлі активів, про які можна з упевненістю сказати, що їх вартість залишиться стабільною і на них можна буде отримати не тільки позитивний розмір доходу, але навіть передбачуваний дохід. Спекуляція полягає у здійсненні операцій з активами, коли їх майбутня вартість і рівень очікуваного доходу вельми ненадійні. Однак за більш високого ступеня ризику від спекуляцій можна очікувати більш високий дохід.

На думку автора, доцільно виділити три головних відмінності інвестицій від спекуляції:

1. Інвестиції мають межу припустимого ризику. Щодо спекуляції, то вона не передбачає такої межі, а жорсткий зв’язок між майбутнім доходом і ризиком відсутній.

2. Інвестування передбачає отримання стабільного і достатньо високого доходу. Спекуляція зазвичай керується мотивом: купити дешевше – продати дорожче, тобто різницею між витраченим і отриманим капіталом.

3. Інвестування і спекуляція різняться періодом часу. Якщо капітал вкладений на тривалий період (наприклад, у США більше 6 місяців), то це означає, що він інвестований.

Особливу роль в інвестиційній діяльності відіграє фактор часу. Як зазначає А.Маршалл, “очікування є таким самим справжнім елементом витрат виробництва, як і зусилля, і з мірою його накопичення входить до складу витрат, а тому його не слід враховувати окремо від останніх”.

5. За строками інвестування розрізняють інвестиції:

а) довгострокові – як привило, тривалістю понад п’ять років;

б) середньострокові – від одного до п’яти років.

в) короткострокові – тривалістю до одного року (наприклад, державні облігації України, казначейські зобов’язання України, ощадні (депозитні) сертифікати).

6. За регіональною ознакою інвестиції потрібно поділяти на:

– внутрішні – вкладання капіталу фізичними, юридичними особами, а також державою на території даної країни;

– закордонні – вкладання за межами території даної держави;

– іноземні – вкладання іноземних юридичних, фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових і неурядових організацій.

7. За формою власності ресурсів інвестування інвестиції поділяють на державні, недержавні та змішані. При цьому останні передбачають фінансування з різних джерел (державних і недержавних). Приватну форму інвестицій у Законі «Про інвестиційну діяльність» доцільніше назвати недержавною, оскільки вона включає інвестування, що здійснюється юридичними особами, заснованими на приватній і колективній власності. Іноземні інвестиції класифікуються автором як такі тільки за регіональною ознакою (їх можуть здійснювати іноземні юридичні і фізичні особи, а також держави).