Суб'єкти права Європейського Союзу

До суб'єктів права Є С належать учасники інтеграційних відносин, які є носіями прав і обов'язків, що безпосередньо випливають з правопорядку Євросоюзу. Всі суб'єкти права Євросоюзу здатні реалізовувати свої права та обов'язки шляхом прямої участі в інтеграційних відносинах. З іншого боку, їх діяльність підпорядковується правопорядку Євросоюзу.

В інтеграційних відносинах, які регулюються правом Євросоюзу, суб'єкти цього права беруть участь або безпосередньо (фізичні та юридичні особи), або через уповноважені ними органи (держави-члени та ЄС).

Хоча суб'єкти права Євросоюзу не є ідентичними з точки зору їхньої правової природи, їх не поділяють на якісь категорії. Тобто в праві Євросоюзу немає поділу суб'єктів залежно від їх правової природи та походження на первинні і вторинні, який, наприклад, існує в міжнародному публічному праві.

Коло суб'єктів права ЄС визначають Договори про Євросоюз та функціонування Євросоюзу, рішення Суду ЄС.

Багато положень Договору про функціонування ЄС мають своїми адресатами держави-члени, Євросоюз, фізичні та юридичні особи. Це стосується, насамперед, положень статей 28-66 Договору про функціонування ЄС, які регулюють основні свободи спільного ринку і закріплюють права і обов'язки всіх суб'єктів права Євросоюзу. При цьому положення статей 28, 30, 45,63 мають пряму дію.

Статті 258,259,260,263,265,266 Договору про функціонування ЄС встановлюють умови звернень з позовами до Суду ЄС інститутів ЄС, держав-членів, фізичних і юридичних осіб. Тим самим усі вони отримують відповідні права і обов'язки і можуть реалізувати свою правосуб'єктність шляхом звернення до Суду ЄС.

Передбачені у ст. 288 Договору про функціонування ЄС постанови інститутів ЄС (регламенти, директиви, рішення) можуть створювати права і обов'язки для всіх суб'єктів права Євросоюзу.

Інші положення Договору про заснування ЄС стосуються переважно держав-членів та Співтовариства.

Стаття 47 Договору про ЄС та ст. 335 Договору про функціонування ЄС визначають правосуб'єктність Союзу. Зокрема, ст. 47 виголошує, що Союз має правосуб'єктність. А у ст. 335 йдеться про те, що у кожній з держав-членів співтовариство користується найширшою правоздатністю, яку мають юридичні особи згідно із національними законодавствами; воно може, зокрема, придбавати чи відчужувати рухоме або нерухоме майно, виступати стороною в судових слуханнях.

Про суб'єктів права ЄС йшлося також у рішеннях Суду ЄС. У своєму рішенні у справі 26/62 Van Gend en Loos [1963] Суд ЄС зазначив, що право ЄС являє собою особливий правопорядок, оскільки його суб'єктами рівною мірою є держави-члени та їх громадяни, а також ЄС.

Таким чином, суб'єктами права Європейського Союзу є держави-члени, Євросоюз, фізичні і юридичні особи.

 

Джерела права Євросоюзу

Джерелами права Євросоюзу є форми фіксації норм, що регулюють відносини інтеграції в рамках цього об'єднання.

Основними джерелами права Євросоюзу є:

Договір про Євросоюз (змінений і доповнений Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 p.); Договір про функціонування Євросоюзу (змінений і доповнений Римський договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 p.); Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 p.;

 міжнародні угоди, укладені в ході імплементації положень установчих документів;

 цінності;

міжнародні звичаї, що склалися в процесі діяльності Євросоюзу;

 міжнародні угоди, укладені компетентними структурами ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права;

 акти інститутів Євросоюзу зобов'язального характеру у формі регламентів, директив, рішень, конвенцій, актів представників держав-членів, що засідають у Раді Євросоюзу, тощо;

принципи права;

 рішення органів співробітництва зобов'язального характеру, створених на основі міжнародних угод Співтовариства.

Допоміжними джерелами права Євросоюзу є:

 акти інститутів Євросоюзу рекомендаційного характеру у формі висновків, рекомендацій, кваліфікованих думок, декларацій тощо;

 рекомендаційні акти органів співробітництва, створених у рамках міжнародних договорів між ЄС і третіми країнами;

 рішення Суду ЄС;

 доктрина.

Основні джерела становлять підґрунтя матеріального і процесуального права Євросоюзу.

Більшість основних джерел права Євросоюзу є писаними. Це стосується установчих договорів, міжнародних угод між державами-членами, укладених з метою імплементації установчих договорів, міжнародних угод ЄС з третіми країнами і міжнародними організаціями, актів Інститутів Євросоюзу зобов'язального характеру у формі регламентів, директив, рішень, конвенцій, актів представників держав-членів, що засідають у Раді Євросоюзу, рішень органів співробітництва зобов'язального характеру, створених на основі міжнародних угод ЄС.

Як правило, всі писані джерела права Євросоюзу публікуються в "Офіційному віснику ЄС". Міжнародні угоди ЄС з третіми країнами і міжнародними організаціями публікуються як додаток до актів (регламентів), за допомогою яких вони ухвалюються Радою.

До неписаних основних джерел права Євросоюзу належать звичаї та принципи права.

Серед джерел права ЄС установчий характер мають Лісабонський договір про Євросоюз і Договір про функціонування Євросоюзу. Обидва установчі договори змінюють і доповнюють Маастрихтський договір про Євросоюз 1992 р. і Римський договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р. Лісабонські договори становлять основу для діяльності ЄС (ст. 1 Договору про Євросоюз).

Хартія Євросоюзу про основні права у редакції 2007 р. теж є одним з основоположних документів ЄС і має таку саму юридичну силу, як і Лісабонські договори.

Римський договір про заснування Євроатому був виключений з установчих договорів про ЄС.

Міжнародні угоди, що склалися в ході імплементації установчих договорів, включають угоди між державами-членами та міжінституційні угоди, передбачені ст. 295 Договору про функціонування ЄС (ДФЄС).

Цінності Союзу містять моральні засади сучасного етапу розвитку суспільства держав-членів, на яких базується ЄС. Це, зокрема, повага до людської особистості, свобода, демократія, рівність, правова держава, дотримання прав людини, дотримання прав осіб, які належать до меншин, плюралізм, недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність, рівність чоловіків та жінок (ст. 2 ДЄС).

Недотримання цінностей Євросоюзу державою-членом може мати наслідком застосування до неї санкцій (ст. 7 ДЄС). Держави, що бажають вступити до ЄС, мають поважати цінності ЄС і взяти на себе зобов'язання запроваджувати їх у життя (ст. 49 ДЄС).

Міжнародні звичаї, що виникли у процесі діяльності Євросоюзу, застосовуються для заповнення прогалин у праві ЄС і для його подальшого розвитку. Однак роль звичаїв у правовому регулюванні процесів європейської інтеграції є дуже обмеженою. За час існування європейських співтовариств і ЄС склалася невелика кількість звичаїв, які переважно регулюють відносини між інститутами інтеграційних об'єднань.

Міжнародні угоди ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права є самостійним джерелом права ЄС і формують основу зовнішніх зносин Євросоюзу.

Акти інститутів Євросоюзу поділяються на ухвалені відповідно до законодавчої і не законодавчої процедур, а також інші обов'язкові постанови інститутів ЄС.

Принципи права ЄС визначають керівні засади діяльності Союзу. Вони згадуються у статтях установчих договорів і конкретизуються в практиці Суду ЄС.

У Лісабонських договорах закріплено кілька категорій принципів: загальні і галузеві або спеціальні. Загальні принципи стосуються основ діяльності ЄС. Вони регулюють взаємовідносини між ЄС та державами-членами (рівність держав-членів, національна індивідуальність, повага до основних функцій держави, лояльного співробітництва Євросоюзу і держав-членів (ст. 4 ДЄС); визначають засади розподілу повноважень у ЄС (принцип наділення компетенцією, субсидіарність, пропорційність (ст. 5 ДЄС); забезпечують захист прав і свобод людини (ст. 6 ДЄС, ст. 16 ДФЄС); закріплюють демократичний характер устрою ЄС (рівність громадян ЄС, представницька демократія, участь громадян і їх об'єднань у діалозі з інститутами Союзу, участь національних парламентів у діяльності ЄС, гласність, дотримання статусу церков, релігійних асоціацій чи громад у державах-членах (статті 9-12 ДЄС, статті 15 та 17 ДФЄС); забезпечують виконання норм права Євросоюзу (верховенство і пряма дія права ЄС); вимагають координації різних напрямів політики і діяльності ЄС (ст. 7 ДФЄС).

Галузеві або спеціальні принципи стосуються діяльності ЄС в окремих сферах. Зовнішньополітична діяльність Євросоюзу здійснюється на основі принципів демократії, правової держави, загальності і неподільності прав людини і основних свобод, поваги до людської гідності, рівності і солідарності, дотримання принципів Статуту ООН і міжнародного права (ст. 21 ДЄС).

В основі економічної діяльності ЄС лежать принципи сприяння рівності між чоловіком і жінкою (ст. 8 ДФЄС); врахування потреби у сприянні високому рівню зайнятості, у забезпеченні адекватного соціального захисту, у боротьбі з соціальною маргіналією та у високому рівні освіти, навчання і охорони здоров'я людей (ст. 9 ДФЄС); боротьби з дискримінацією за ознаками статі, раси чи етнічного походження, релігії або переконань, інвалідності, віку чи сексуальної орієнтації (ст. 10 ДФЄС); охорони навколишнього середовища з метою сприяння сталому розвитку (ст. 11 ДФЄС); врахування потреб захисту прав споживачів (ст. 12 ДФЄС); врахування потреб благополуччя тварин при повазі до національних законодавств та традицій (ст. 13 ДФЄС); поваги до діяльності служб загальноекономічного значення (ст. 14 ДФЄС).

Складовою права ЄС є також принципи, до яких відсилають установчі договори про ЄС. До них можна віднести принципи Статуту ООН і міжнародного права (ст. 21 ДЄС).

Стаття 6 Договору про Євросоюз закріплює повагу до прав, свобод і принципів Хартії Євросоюзу про основні права, адаптованої у 2007 р., яка має таку саму юридичну силу, як і установчі договори; зобов'язання Союзу щодо приєднання до підписаної в Римі 4 листопада 1950 р. Європейської конвенції про захист основних прав і свобод громадян, а також включення до права ЄС основних прав, що випливають зі спільних для держав-членів конституційних традицій.

А у ст. 340 ДФЄС зазначається, що "у випадку позадоговірної відповідальності Союз, відповідно до загальних принципів права, спільних для правових систем держав-членів, відшкодовує будь-яку шкоду, заподіяну його інститутами чи службовцями при виконанні ними своїх обов'язків".

Загальні чи галузеві або спеціальні принципи можуть конкретизуватися в окремих статтях установчих договорів (статті 10, 157 ДФЄС про заборону дискримінації).

Розвитку права ЄС і закріпленню в правопорядку Євросоюзу загальних, галузевих чи спеціальних, а також інших принципів права сприяла практика Суду ЄС.

У своїх рішеннях Суд ЄС підтвердив, що повага до основних прав людини є складовою загальних принципів права і загальних принципів права, спільних для правових систем держав-членів (справа 11/ 70 Internationale Handelsgesellschaft [1970]).

До основних прав людини Суд ЄС, зокрема, відніс такі: право власності (справа 44/79 Hauer [1979]); свободу здійснення економічної та професійної діяльності (справи 44/79 Hauer [1979]; 234/85 Keller [1986]); повагу до приватного та сімейного життя, недоторканність помешкання, таємницю кореспонденції (справа 136/79 National Panasonic[ 1980]); незворотність дії положень кримінального права (справа 63/83 Kent Kirk [1984]); заборону дискримінації (справи 20/71 Sabbatini [1972); 149/77 Defrenne[1978]).

До загальних принципів права, спільних для правових систем держав-членів, які пов'язані із забезпеченням основних прав людини, Суд ЄС відносить: право особи бути проінформованою про розпочату проти неї справу і вислуханою з метою захисту своїх інтересів (справа 17/74 Transocean Marine Paint Association [1974]); неможливість притягнення особи до суворої відповідальності за одну й ту саму провину (справа 14/68 Wilhelm [1969]); право особи на юридичну допомогу, яке передбачає: надання особі можливості бути представленою адвокатом, коли йдеться про захист її законних прав; надання адвокату права на доступ до всіх необхідних документів; забезпечення особі можливості для конфіденційного спілкування з адвокатом (справа 35/67 Van Eick [1968]); право особи не свідчити проти себе (справа 374/87 Orkam [1989]).

До загальних принципів права Суд ЄС відносить:

- принцип юридичної певності, який означає передбачуваність у застосуванні права у конкретній ситуації (справи 120/73 Lorenz [1973]; 78/74 Deuka [1975]). Складовими цього принципу є такі норми: нечинність акта, який не був належним чином опублікований (справа 98/78 Racke [1979]); відсутність зворотної сили акта, що означає неможливість застосування акта до ситуацій, які виникли до набрання ним чинності (справа 138/79 Roquette [1980]); виправдані очікування, що передбачає можливість внесення змін до правових актів після попереднього оповіщення тих, кому нові правила адресовані (справа 74/74 C.N.T.A. [1975]); ясність і зрозумілість права для тих, кого воно стосується (справа 66/74 Farranto [1975]); право давності, відповідно до якого не можна вимагати визнання правового акта незаконним або вимагати виконання якихось зобов'язань, коли минуло багато часу після набрання ним чинності (справа 48/69 Imperial Chemical Industries [1972]).

- принцип пропорційності, який означає відповідність застосованих засобів очікуваному результату (справи 14/76 Bela Muhle [1977]; 265/87 Schräder [1989]);

- принцип законності, який означає неможливість різного ставлення до схожих ситуацій (справа 265/78 Ferweda [1980]);

принцип заборони свавільного або диспропорційного втручання з боку публічних властей (справа 85/87 Dow Benelux [ 1989]).

На загальні принципи міжнародного права Суд ЄС посилається при вирішенні суперечок щодо імплементації положень міжнародних договорів (справи 90-91/63 Luxemburg & Belgique [1964 J; 41/74 Van Duyn [1974]).

Серед допоміжних джерел права Євросоюзу до писаних належать акти інститутів Євросоюзу рекомендаційного характеру у формі висновків, рекомендацій, кваліфікованих думок, повідомлень, позицій зелених книг тощо; рекомендаційні акти органів співробітництва тощо. Більшість таких актів не мають обов'язкового характеру. Однак вони стають обов'язковими до виконання у випадках, якщо щодо деяких з них це передбачено в установчих договорах про ЄС чи інших обов'язкових актах.

Рішення Суду ЄС не згадуються серед джерел права Євросоюзу. Однак завдяки практиці Суду ЄС у правовій системі Євросоюзу формується прецедентне право. Частина рішень Суду ЄС входить до acquis communautaire.

До неписаних допоміжних джерел права Євросоюзу належить доктрина. Це стосується, насамперед, доктрини примату та доктрини прямої дії норм права Євросоюзу. Обидві доктрини є частиною acquis communautaire.

Допоміжні джерела права Євросоюзу використовуються переважно при тлумаченні норм права ЄС, закріплених в основних джерелах (справа 322/88 Grimaldi [1989]).

Таким чином, особливий характер права Євросоюзу виявляється також у різноманітності його джерел і процедурах їх ухвалення. Власні джерела права Євросоюзу доповнюють джерела міжнародного права та внутрішнього права держав-членів ЄС.

5. Право Європейського Союзу і міжнародне право

Право Євросоюзу тісно взаємодіє з міжнародним правом. Органічний зв'язок між ними зумовлений тим, що норми міжнародного права становлять основу правової системи Євросоюзу. Проте така взаємодія іноді супроводжується конфліктами, що спричинені кількома факторами.

З одного боку, інститути інтеграційного об'єднання і, насамперед, Суд ЄС роблять усе можливе, щоб забезпечити умови для автономного функціонування права Євросоюзу, мотивуючи це необхідністю створення єдиних правил для всіх суб'єктів, які діють на спільному ринку. З цією метою оголошується про автономію правової системи Євросоюзу щодо міжнародного права.

З іншого боку, саме право Євросоюзу являє собою складну систему юридичних норм, частина якої - це норми міжнародного права, закріплені в установчих договорах про Євросоюз, договорах про приєднання нових держав до цих об'єднань, угодах, укладених ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права. Інша частина правової системи ЄС - це норми, закріплені в актах інститутів Євросоюзу, які суттєво відрізняються за своєю природою від актів традиційних міжнародних організацій. Це може створювати проблеми щодо відповідності положень таких актів нормам міжнародного права.

Взаємодію міжнародного права з правом Євросоюзу значною мірою визначають також такі фактори, як розподіл договірної компетенції між ЄС та державами-членами і пов'язане з цим існування двох груп міжнародних угод, які по-різному впливають на правопорядок Євросоюзу, - угод, укладених ЄС, та таких, що укладаються державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права. Зокрема, є сфери регулювання зовнішніх зносин, які перебувають у виключній компетенції ЄС завдяки передачі державами-членами частини своїх повноважень Союзу. В інших сферах існує спільна компетенція Співтовариства та держав-членів. Наявні також сфери, в яких ЄС має доповнюючу компетенцію. Нарешті, є сфери, в яких держави-члени самостійно здійснюють свої зовнішні повноваження, хоча наслідки таких дій з боку держав-членів теж можуть впливати на правопорядок Євросоюзу.

Для більш повного розкриття особливостей взаємовідносин між правом ЄС та міжнародним правом необхідно враховувати як положення установчих договорів про Євросоюз, так і практику Суду ЄС з цього питання.

Слід зауважити, що в договорах про ЄС немає відповідних положень, які б свідчили про спробу чітко визначити взаємовідносини між правом Євросоюзу та міжнародним правом подібно до того, як це закріплено в національних конституціях. Але це зовсім не означає, що в праві Євросоюзу не існує жодних норм, котрі б допомогли визначити ці відносини. Зокрема, в установчих договорах про ЄС є положення, які визначають правові наслідки для правопорядку Євросоюзу укладання міжнародних угод цими об'єднаннями та їх державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права. В Договорі про функціонування ЄС закріплені положення, в яких зазначено, що угоди, укладені Радою, мають обов'язковий характер для інститутів Співтовариства та держав-членів (ст. 216.2). Обов'язковість виконання всіма інститутами ЄС та його державами-членами міжнародних угод може означати, що Співтовариство поважає такий основний принцип міжнародного права, як pacta sunt servanda.

Проте міжнародні угоди, які укладаються інститутами Євросоюзу та державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права, повинні відповідати положенням установчих договорів про ЄС. Для перевірки такої відповідності інститути Євросоюзу та держави-члени європейських співтовариств можуть звертатися до Суду ЄС. Якщо висновки Суду ЄС є протилежними, то така міжнародна угода може набути чинності у праві Євросоюзу тільки після внесення відповідних змін до угоди або перегляду ДФЄС (ст. 218.11). Відповідні процедури з перегляду установчих договорів про ЄС закріплює ст. 48 ДЄС.

Право Євросоюзу розрізняє угоди, укладені Співтовариством або державами-членами з третіми країнами, та угоди, укладені з третіми країнами однією або кількома державами-членами. Зокрема, ДФСЄ визначає правовий статус тільки міжнародних угод, укладених Євросоюзом або ЄС та державами-членами. Щодо угод, укладених державами-членами з третіми країнами, право Євросоюзу торкається тільки тих з них, які були укладені державами-членами до набуття чинності Договором про заснування ЄС або до їхнього вступу до співтовариства. Так, у ДФЄС підкреслюється, що права й обов'язки, які випливають з угод, укладених до 1 січня 1958 p., а для країн, що приєднуються до співтовариства, - до дати їхнього вступу між однією або кількома державами-членами з однієї сторони, і однією чи кількома третіми країнами, з іншої сторони, не порушуються положеннями цього Договору (ст. 351).

Насамперед, це означає, що ЄС не стало правонаступником міжнародних угод, укладених державами-членами до їх вступу до Союзу. З іншого боку, держави-члени, хоча і передали Євросоюзу частину своїх повноважень у сфері зовнішніх зносин, проте їхні зобов'язання щодо укладених ними міжнародних угод з країнами, які не є членами ЄС, не були анульовані або передані ЄС. Тобто вони не стали автоматично обов'язковими для ЄС, і таким чином після набуття членства в ЄС не виникло питання про автоматичне включення положень таких угод до права Євросоюзу.

Уже після набуття членства в ЄС у випадках, коли мала місце передача державами-членами своїх договірних повноважень Євросоюзу, положення міжнародних угод, які регулювали відносини у сферах, переданих до компетенції ЄС, можуть стати обов'язковими для об'єднання залежно від відповідного рішення Суду ЄС. Прикладом може бути передача ЄС зобов'язань держав-членів, які випливають з їх участі у ГАТТ/СОТ.

Можна також констатувати, що право Євросоюзу закріплює положення, які визначають взаємовідносини між угодами, укладеними ЄС та державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права, і угодами, які укладають одна або кілька держав-членів Євросоюзу з іншими суб'єктами міжнародного права. Договір про функціонування ЄС, підтверджуючи можливість існування міжнародних угод, укладених державами-членами в межах своєї компетенції з іншими суб'єктами міжнародного права, вимагає від держав-членів узгодження положень цих угод з правом Євросоюзу. При цьому наголошується на тому, що коли такі угоди не узгоджуються з цим договором, держави-члени чи задіяні держави роблять усі відповідні кроки для усунення вищезгаданих протиріч. Держави-члени, за необхідності, допомагають одна одній з цією метою і, за потреби, виробляють спільне ставлення (ст. 351).

У цьому зв'язку слід зауважити, що зазначені зобов'язання за ДФЄС не треба тлумачити як такі, що вимагають від держав-членів скасування угод з третіми країнами. Більш того, можна вважати, що ст. 351 надає державам-членам необхідні засоби для дотримання зобов'язань по угодах, укладених ними до вступу до Євросоюзу, навіть якщо ці зобов'язання суперечать положенням права ЄС. Це підтверджує й практика Суду ЄС. Зокрема, Суд ЄС у своїх рішеннях у справах С-158/91 Levy [1993] та Minne С-13/93 [1997] визнав, що ст. 234 (нині - ст. 351) звільняє держави-члени від зобов'язання виконувати положення ст. 5 Директиви ЄЕС 76/207 про рівне ставлення, які таким чином не мають пріоритету щодо положень внутрішнього права, ухвалених з метою імплементації Конвенції МОП 1948 року. Суд також зазначив, що інститути ЄС не повинні заважати виконанню державами-членами своїх зобов'язань по цій Конвенції (справа 812/79 Attoney General v. Burgoa [1980]).

У третьому параграфі ст. 351 також закріплено, що при виконанні міжнародних угод між державами-членами та третіми країнами необхідно враховувати переваги, надані державам-членам ДЄЄС. Відповідно до тлумачення цього положення, даного Судом ЄС, держави-члени повинні ним керуватися тільки у випадках, коли зобов'язання перед третьою країною мають безпосереднє відношення до цієї статті. З іншого боку, держава-член не повинна використовувати положення ст. 351 для отримання якихось переваг (справа С-158/91 Levy [1993]). Нарешті, Суд вважає, що ст. 351 не повинна використовуватись для регулювання відносин у межах Співтовариства, якщо це не зачіпає права третіх країн (справи С-163Д65&250/94 Sanz de Lera [1995]).

Договір про функціонування ЄС не встановлює якогось пріоритету для положень жодної з цих двох груп міжнародних угод, укладених ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права самостійно або спільно Союзом з державами-членами. Обидві групи угод діють паралельно, і держави-члени роблять усе можливе для усунення вірогідних протиріч між зобов'язаннями по міжнародних угодах з іншими суб'єктами міжнародного права та зобов'язаннями в межах ЄС. Такий підхід поширюється і на договірні зобов'язання держав-членів, які виникли після набуття ними членства в Євросоюзі.

Хоча практика функціонування ЄС свідчить про те, що положення ст. 351 ДФЄС стосуються тільки угод, укладених державами-членами до набуття членства у співтоваристві, це не означає, що після створення ЄС ст. 351 втратила своє значення. Навпаки, у зв'язку з розширенням Євросоюзу її положення поширюватимуть свою дію на нових членів.

Для визначення відносин між правом Євросоюзу та міжнародним правом важливе значення має практика Суду ЄС. Вона достатньо різноманітна і охоплює практично весь спектр взаємовідносин обох правопорядків. Основоположний характер у цьому зв'язку має рішення Суду ЄС у справі 22/70 Commission v. Council [1970]. У ньому Суд ЄС визнав за Європейським співтовариством міжнародну правосуб'єктність. Логічним наслідком такого визнання повинно було стати підпорядкування діяльності Співтовариства нормам міжнародного права, оскільки інституція, яка претендує на міжнародну правосуб'єктність, не може суперечити міжнародному праву. Діяльність Співтовариства (тепер - Євросоюзу) у даному випадку треба розуміти у широкому сенсі, включаючи й правотворчу роботу шляхом участі у міжнародних договорах та ухваленні актів інститутами ЄС. Тобто норми права Євросоюзу не повинні суперечити нормам міжнародного права. При цьому слід мати на увазі, що йдеться передусім саме про норми міжнародного права універсального характеру.

Різні аспекти такого підходу до взаємовідносин між правом Євросоюзу та міжнародним правом знайшли своє відображення і в багатьох інших рішеннях Суду ЄС. Зокрема, при розгляді питання, пов'язаного з дією та тлумаченням міжнародних угод між Європейським співтовариством та третіми країнами, Суд ЄС визнав, що усяке обґрунтування недійсності міжнародних угод, укладених ЄС, повинно враховувати положення, які склалися з цього приводу у праві міжнародних договорів (справа 104/81 Kupferberg [1982]).

Аналогічним чином діяв Суд ЄС, коли йшлося про тлумачення положень установчого договору про заснування Європейського співтовариства, і часто розглядав його відповідно до положень чинного міжнародного права. Зокрема, у справі 43/75 Defrenne [1976] Суд ЄС дав тлумачення закріпленому у ст. 141 (зараз ст. 157 ДФЄС) принципу рівної оплати для чоловіків та жінок за однакову роботу або роботу однакової вартості через посилання на Конвенцію № 10 Міжнародної організації праці (далі - МОП). Тим самим у цій справі він підтвердив, що співтовариство поважає зобов'язання держав-членів по міжнародних договорах.

Слід також зазначити, що при тлумаченні міжнародних угод між Європейським співтовариством і третіми країнами Суд ЄС, як правило, вдавався до телеологічного тлумачення, що широко застосовується в міжнародному праві. Положення міжнародної угоди аналізуються з точки зору її об'єкта та мети (справа 104/81 Kupferberg [1982]).

На відміну від такої практики, коли йдеться про тлумачення правових актів, які регулюють відносини в межах Євросоюзу, Суд ЄС часто робить це на основі принципу "корисності" (effet utile).

Багато справ, які розглядав Суд ЄС, стосувались питань співвідношення міжнародного права та актів інститутів ЄС. При цьому найбільша кількість рішень Суду була пов'язана з тлумаченням актів інститутів Євросоюзу в контексті міжнародних угод. Насамперед ідеться про рішення або регламенти Ради, що ухвалюють міжнародні угоди на рівні співтовариства. До актів, які тлумачив Суд у тому ж контексті, треба віднести й рішення органів асоціацій, оскільки ці органи наділені правами своїми рішеннями імплементувати положення угод (справа С-192/89 Sevince[1990]).

При розгляді питання про чинність актів інститутів ЄС, які суперечили укладеним раніше співтовариством міжнародним угодам, Суд ЄС неодноразово заявляв, що такі акти вважатимуться нечинними, якщо буде встановлено порушення міжнародно-правових зобов'язань. При цьому Суд ЄС робив усе можливе, щоб шляхом тлумачення не допускати конфліктів між міжнародно-правовими положеннями та актами інститутів ЄС.

Значну кількість рішень з цього приводу було прийнято Судом ЄС у справах, в яких порушувалося питання про невідповідність актів інститутів ЄС положенням ГАТТ. Суд послідовно відстоював підхід, відповідно до якого аналіз положень ГАТТ свідчить про неможливість визнання за ними характеру прямої дії. Зокрема, у справах 21-24/72 International Fruit Co. [1972] Суд ЄС торкався питання щодо чинності регламентів Європейського співтовариства, які суперечили положенням ст. XI ГАТТ. Він визнав зобов'язальний характер норм ГАТТ для співтовариства, однак сформулював висновок про те, що положення цієї статті ГАТТ не мають характеру прямої дії. Тим самим Суд ЄС постановив, що фізичні та юридичні особи не можуть оскаржувати в національних судах чинність регламентів Європейського співтовариства, навіть якщо вони суперечать міжнародно-правовим зобов'язанням об'єднання. Те саме було заявлено стосовно ст. II ГАТТ у рішенні у справі 9/73 Schlüter [1973]. Тобто Суд заперечував пряму дію положень ГАТТ і цим фактично відмовлявся ухвалювати будь-які рішення стосовно можливої невідповідності актів інститутів ЄС положенням ГАТТ.

На думку Суду ЄС, найбільш вагомими аргументами для висновку про те, що положення ГАТТ не мають прямої дії, можуть бути: занадто велика гнучкість положень цієї угоди, особливо тих, які надають права на відступи, на застосування заходів, спрямованих на подолання виняткових труднощів; різні механізми для врегулювання суперечок, а також можливості для призупинення зобов'язань та виходу з або внесення змін до поступок (справа C-Germany v. Council [1994]). Щодо оцінки положень ГАТТ 1994 p. чи інших угод, які з'явилися в результаті переговорів у рамках уругвайського раунду, то такі питання ще не розглядалися в Суді ЄС. Слід враховувати, що зазначені угоди зараз підпадають під інституційні структури та механізми розв'язання суперечок COT. А ЄС є членом СОТ та стороною багатьох її угод, особливе значення серед яких має "Домовленість стосовно правил та процедур для врегулювання суперечок" (Додаток 2 до Договору про заснування COT). Цей документ встановлює більш жорсткі правила щодо розв'язання конфліктів між членами ГАТТ/СОТ. Вважалося, що це могло б стати вагомим аргументом для визнання положень ГАТТ 1994 p. такими, що мають пряму дію в перспективі, якщо таке питання буде розглядатися Судом ЄС.

Проте у преамбулі рішення Ради, яким були ухвалені угоди ГАТТ/СОТ, підкреслюється, що вони не мають прямої дії.

З іншого боку, Суд неодноразово визнавав відповідність актів інститутів ЄС нормам міжнародного права.

Зокрема, у рішенні у справі 181/73 Haegeman II [1974] акти Ради та Комісії були визнані Судом ЄС як такі, що відповідають положенням угоди про асоціацію Греції з ЄС.

А у рішенні у справі 36/73 Nederlandse Spoorwegen [1973] акти інститутів ЄС також були визнані як такі, що не суперечать положенням про тарифне регулювання, прийнятим у межах ГАТТ.

Таким чином, Суд ЄС робить усе можливе, щоб не допустити конфлікту між положеннями вторинного права Євросоюзу та міжнародним правом, наслідком чого може стати необхідність застосування правила lex posterior, оскільки воно застосовується за відсутності пріоритету норм такого права.

Слід наголосити, що при розгляді питань стосовно взаємовідносин між правом Євросоюзу та міжнародним правом Суд ЄС надає важливого значення захисту інтересів інтеграційного об'єднання, що призводить до виникнення конфліктів у цій сфері. Так, з одного боку, Суд змушений враховувати той факт, що норми міжнародного права, закріплені у міжнародних угодах, стороною яких є об'єднання, мають обов'язковий характер для інститутів ЄС і їх треба виконувати. Тому Суд вимушений зважати на необхідність узгоджувати правопорядок Євросоюзу з міжнародними стандартами. Проте, з іншого боку, інститути Євросоюзу, намагаючись захищати інтереси інтеграційного об'єднання, не завжди узгоджують торговельну політику з чинними на міжнародному рівні нормами та всупереч цим нормам укладають преференційні угоди з третіми країнами, що викликає справедливу критику з боку багатьох інших учасників міжнародного співтовариства. Практика Суду ЄС свідчить про ведення Євросоюзом суперечливої політики. Так, наприклад, Суд ЄС вдається до такого тлумачення міжнародних угод та права Євросоюзу, яке б нівелювало можливі конфлікти. Однак при цьому він намагається не допустити отримання якихось переваг країнами, які не є членами інтеграційного об'єднання. Зокрема, у справі 70/87 FEDIOL НІ [1989] щодо відмови Комісії ініціювати процедуру на засадах Регламенту ЄЕС 2641/84 про невідповідність певної комерційної практики об'єднання нормам ГАТТ Суд послався на те, що ці норми не мають прямої дії, а тому не можуть застосовуватись при розгляді справ у національних судових інстанціях. Проте Суд ЄС все ж змушений був визнати, що Регламент ЄЕС 2641/84 надає право суб'єктам економічної діяльності спиратися на положення ГАТТ у скаргах до Комісії, з метою встановлення протиправного характеру такої комерційної практики, якщо вони вважають, що подібна практика завдає їм шкоду. Згідно із заявою Суду ці суб'єкти мають право звертатися до Суду ЄС і вимагати від нього використати свої повноваження у сфері контролю за законністю актів Комісії ЄС, які ухвалюються з метою імплементації цих положень.

У справі С-280/93 Germany v. Council [1994], в якій розглядалося питання про невідповідність Регламенту ЄС положенням ГАТТ, але при цьому не йшлося про пряму дію цих положень, Суд ЄС зазначив, що правовий характер положень ГАТТ не дозволяє суб'єктам, які діють у межах співтовариства, звертатися до судів з метою оскарження актів інститутів ЄС, а також не дозволяє Суду ЄС посилатися на положення ГАТТ при оцінці законності регламентів у випадках звернення до нього з боку держав-членів на основі положень ст. 173 (зараз - ст. 263) ДФЄС. ЄС також підкреслив, що у випадках, коли відсутнє визнання зобов'язань по ГАТТ як таких, що є нормами міжнародного права прямої дії, він може розглянути питання щодо законності такого акту об'єднання з точки зору положень ГАТТ тільки тоді, коли Європейське співтовариство має намір імплементувати певне зобов'язання, яке було взято в рамках ГАТТ, або якщо Співтовариство зробить явне посилання на визначене положення ГАТТ. І хоча Суд ЄС не задовольнив позов Німеччини проти Ради Євросоюзу, він все ж запропонував інший шлях застосування положень ГАТТ для вирішення питання про відповідність актів інститутів Євросоюзу цим положенням.

Захищаючи інтереси Євросоюзу, Суд ЄС все ж відмовляється дотримуватися аргументів, які вказують на можливі негативні наслідки визнання пріоритету міжнародного права щодо права ЄС у випадках, коли інші суб'єкти міжнародного права, з якими укладені міжнародні угоди, порушують свої зобов'язання щодо Співтовариства, а тому об'єднання перебуває у більш слабкій позиції, ніж треті країни, оскільки вони можуть не визнавати пріоритет міжнародного права щодо внутрішнього права (справа 87/75 Bresciani [1976]).