Зміни в геонолііичному становищі України на початку 20-х років. Національно-державне будівництво

Після закінчення І світової війни доля України та її народу вирішувалась на Паризькій та Вашинггонській мирних конференціях. Безпосередньо України торкалися договори, тексти яких вироблялися на Паризькій мирній конференції, що відкрилась 16 січня 1919 року і тривала з перервами рівно рік. Так зване «Російське питання» стало одним з головних на конференції.

Директорія, яка в цей час ще була при владі, і керівники ЗУНР сподівалися на підтримку з боку Антанти ідеї незалежності України. Проте рішення конференції виявилися згубними не лише для українського національно-визвольного руху, а й для розбудови української державності взагалі. Паризька мирна конференція санкціонувала загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії, Чехословаччиною Закарпатської України, Польщею Східної Галичини і Західної Волині, поклала кінець ЗУНР. Після входження УСРР до складу Союзу РСР Україна втратила свою міжнародну правосуб'єктність.

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР - однієї з 13 держав, що виникли на території колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила 456 тис. кв. км., а її населення - 25,5 млн. чол., з яких - 20,9 млн. проживали на селі, а 4,6 млн. - у містах.

30 грудня 1922 р. було укладено Декларацію про утворення Союзу РСР та Союзний договір, за яким виключно до компетенції Союзу відносилися: представництво Союзу в міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Союзу; установлення систем зовнішньої та внутрішньої торгівлі; розробка основ і загального плану всього народного господарства Союзу; регулювання транспортної і поштово-телеграфної справ; встановлення основ організації Збройних сил; запровадження єдиного державного бюджету; встановлення податкової системи і багато іншого.

Верховним органом влади Союзу РСР проголошувався з'їзд Рад. Вищим виконавчим органом держави ставала Рада Народних Комісарів СРСР. Встановлювалося єдине іромадянство.

Незважаючи на те, що останній пункт договору зберігав за союзними республіками право вільного виходу із Союзу, їх права навіть не були обмеженими, у реальному житті вони просто зводились нанівець. Перша Конституція СРСР 1924 р. фактично закріпила основи унітарного ладу, а «союз республік» перетворився в жорстко централізовану унітарну державу.

У травні 1925 р. було затверджено Конституцію УСРР, що законодавчо закріпила входження Радянської України до складу СРСР. Україна остаточно втратила рештки суверенітету.

З цього періоду Українська Радянська Республіка увійшла в єдиний народногосподарський комплекс, який визначався як централізована, командно-адміністративна система, що протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це стало основою політичної та національної залежності України.

Радянський уряд України очолив більшовик Х.Раковський (1878-1941), болгарин за національністю. На чолі Верховного органу законодавчої влади - УЦВК було поставлено наркома внутрішніх справ Радянської Росії - Г.Псгровського.

Особливе місце в політиці радянської влади на Україні у цей період посіла українізація. Уроки національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917-1921 рр. підказали сталінському керівництву, що без задоволення мінімальних національних гготреб народів доля радянської влади у республіках завжди буде під загрозою. Саме цю обставину було покладено в основу політики «коренізації», яка після XII з'їзду РКП(б) - 1923 р. почала впроваджуватися в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми «українізації».

Початком українізації можна вважати вихід Декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, користуватися мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяти розвитку національної культури. Проте політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка і виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям у західних землях, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в Радянській Україні. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.

У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя чи українізацію, чи русифікацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скорик - наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації доводилося долати опір, який чинили проросійськи налаштовані викладачі і студенти. Крім того, катастрофічно не вистачало вчителів української мови, підручників і навчальних посібників. З еміграції почала повертатися національно свідома інтелігенція. М.Грушевський, С.Рудницький, повернувшись, одразу ж активно включилися у процес національного відродження. Щиро повіривши у незворотність намірів радянського керівництва, сотні галичан прибували у Східну Україну вчителювати.

З 1925 р. розпочалася українізація партійного та державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Зросла частка українців у КП (б)У у 1933 р. - до 60%. Центром українізації став наркомат освіти, який з 1927 р. очолив Микола Скрипник. Саме йому має завдячувати розвиток тогочасної української освіти. У 1929 р. українською мовою навчалися понад 80% учнів загальноосвітніх шкіл і 30% студентів.

Значно збільшилася кількість української преси - у 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. У 1928 р. радіомовлення українською мовою велося в 11 великих містах України. У 1927-1929 рр. у Києві збудували найбільшу тоді у Європі кіностудію.

Цей час був періодом розквіту різних літературних уіруиовань, до яких входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський. У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді стало українське місто Балта. Національним меншинам у місцях їх компактного проживання також було гарантовано право на освіту рідною мовою.

Однак, як вже зазначалося, метою українізації не було зростання національної свідомості українців. Мова йшла про перебудову культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму і українізація допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам державного і партійного керівництва.

Українізація, звичайно, не проходила безпроблемно. Партіии¹- керівництво не довіряло українській інтелігенції. Найбільш гостро боротьба йшла всередині партії. У 1926-1928 рр. КП(6)У стала джерелом т. ^30, партійних ухилів - «шумкизму», «хвильовпзму» та «волобуєвшини»- Олександр Шумський стверджував, що в^умовах національного відродження центральні посади в партії та у державному апараті повинні займати украін^ц|' За це його звинуватили у «національному ухильництві». Микола

Хвильови'¹

та інші молоді письменники, що об'єднались навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВЛПЛІТЕ), започаткували літературну дискусію про майбутній розвиток української культури. М.Хвильовий вважав що українська культура частина європейської і критикував провінціалізм у літературі. Гасло Хвильового: «Геть від Москви!» дуже стурбувало російських більшовиків. Врешті він змушений був покаятися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У «Більшовик України» статтю, в якій доводив, що УСРР залишається по суті російською колонією. Таким чином, можна погодитися з американським істориком Джеймсом Мейсом, який стверджував, що Українська СРР, залишаючись частиною цілого, була свідома своєї осібності, ревниво оберігала власні прерогативи і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ.