Проголошення УНР, її політика і причини краху

Події в Росії помітно вплинули на політичну ситуацію в Україні. 8 листопада 1917 р. на засіданні Центральної Ради почалися дебати з приводу збройного перевороту в Петрограді. Була прийнята резолюція такого змісту: «Визнаючи, що влада як в державі, так і в кожному окремому краю повинна перейти до рук всієї революційної демократії, визнаючи недопустимим перехід цієї влади до рук Рад Робітничих і Солдатських Депутатів, які являються тільки частиною зорганізованої революційної Демократії, Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримати бунти ^На Україні».

Ця резолюція відразу ж загострила відносини між прихильниками Радянської влади і Центральною Радою. У Києві більшовики готувалися до того, щоб повторити петроградський сценарій; їх головним противником був штаб Київського військового округу. 10 листопада загони революційних робітників і солдатів, що нараховували близько 6 тис. чоловік, почали збройне повстання проти військ штабу, на боці якого було до 10 гис. чоловік. Організаційний центр повстання знаходився на заводі «Арсенал». Кілька днів тривали вуличні бої, і було неясно, хто переможе. Центральна Рада спочатку зайняла вичікувальну позицію, а у вирішальний момент закликала 8 тис. своїх озброєних прихильників перейти на бік повсталих. Київський штаб відразу ж припинив опір, фактично передавши все управління в місті УЦР.

14 листопада Центральна Рада підготувала відозву до населення міста, в якому повідомляла, що вона, приступаючи до організації вищої крайової влади на Україні в повному обсязі, визнала необхідним невідкладно поповнити Генеральний секретаріат п'ятьма генеральними комісарами і насамперед генеральним комісаром з військових справ, якому і доручено було призначити відповідну особу на посаду головного начальника Київського військового округу. Одночасно була опублікована відозва до всього трудового селянства, в якому заявлялося, що «вся влада у Києві і на всій Україні тепер в руках Центральної ради і Генерального Секретаріату. Іншої влади на Україні немає і не повинно бути. Всі, хто тепер піде проти Центральної ради... всіх їх греба вважати ворогами Центральної ради, трудового народу і всієї України».

16 листопада на засіданні Київської Ради робітничих і солдатських депутатів фракція більшовиків запропонувала виконавчому комітету Ради взяти всю повноту влади в свої руки, скликати з'їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів і реорганізувати Центральну Раду в «Центральну раду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів». Меншовики виступили проти цієї пропозиції, наполягаючи на необхідності створення «соціалістичного міністерства». Представники Бунда (єврейські соціалісти) підтримали меншовиків. Українські соціал-демократи не заперечували скликання з'їзду, але виступили рішуче проти реорганізації УЦР.

У цій ситуації лідери УЦР вирішили перехопити ініціативу у Рад. 20 листопада 1917 р. Центральна Рада видала свій III Універсал, в якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). В Універсалі говорилося:

«Народе український і всі народи України!

Тяжка і трудна година впала на землю Російської Республіки. На півночі в столицях іде межиусобна й крівава боротьба. Центрального правительс тва нема й по державі шириться безвластя, безлад і руїна.

Наш край так само в небезпеці. Без влади, дужої, єдиної, народньої Україна також може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на
нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твосю волею, в ім'я творення _ладу в нашій країні, в ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою.

Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів.

До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству - Генеральному Секретаріатові України.

Маючи силу й вдасть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії.

Ото ж оповіщаємо:

До території Народної Української Республіки належать землі, заселені в більшосте українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернигівщина, Полтавщина, Харьківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки... має бути встановлене по згоді зорганізованної волі народів.

Всіх же громадян сих земель оповіщаємо:

Віднині на теріторії Української Народньої Республіки існуюче право власносте на землі поміщицькі й инші землі нетрудових хазяйств сільсько­господарського значіння, а також на удільні, манастирські, кабинетські та церковні землі - касується.

Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає генеральному секретареві земельних справ негайно виробити закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів.

Праця робітництва в Українській Народній Республіці має бути негайно упорядкована. А зараз оповіщаємо:

На теріторії Народньої Республіки України від сього дня встановлюється по всіх підприємствах вісім годин праці.

Тяжкий і грізний час, який перебуває вся Росія, а з нею й наша Україна, вимагає доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої організації праці. І через те приписуємо Генеральному Секретарству праці від сього дня разом з представництвом від робітництва встановити державну контролю над продукцією на Україні, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії.

Четвертий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу. Волею й іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб мир установлено як найшвидше. Для того ми вживемо рішучих заходів, щоб через Центральне Правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори.

Також будемо дбати, щоб на мирному конгресі права українського народу в Росії й поза Росією в замиренню не нарушено. Але до миру кожен
громадянин Республіки України, разом з громадянами всіх народів Російської Республіки, повинен стояти твердо на своїх позиціях, як на фронті, так і в тилу.

Останніми часами ясні здобутки революції затемнено відновленою карою на смерть. Оповіщаємо:

Віднині на землі Української Республіки смертна кара касується.

Всім ув'язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до сього дня, як уже осудженим, так і незасудженим, а також і тим, хто ще до відповідальності не потягнений, дається повна амністія. Про се негайно буде видано закон.

Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З гою метою приписуємо Генеральному Секретарству судових справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняті ями народу.

Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо:

Вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв'язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя.

Так само в Українській Народній Республіці мають бути забезпечені всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недогорканости особи й мешкання, право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.

Український народ, сам довгі літа боровшися за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо: що народам великоруському, єврейському, польському й иншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного житія».

Крім того, в Універсалі оголошувалося, що вибори в Українські Установчі збори відбудуться 27 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. по новому стилю), а зберуться вони 9 (22) січня 1918 р.

Проголошення III Універсалу було актом величезного історичного значення: уперше з часів Богдана Хмельницького український народ заявив про свій намір мати власну державу. У той же час УЦР не пішла на повний розрив з Росією, сподіваючись на можливість встановлення федеративного зв'язку з нею.

16 грудня Раднарком прислав з Петрограда в Київ свій Маніфест до українського народу з ультиматумом УЦР. У цьому документі, підписаному Леніним і Троцьким, з одного боку, признавалася УНР, а з іншою - містилися чотири нездійсненних вимоги: 1) відмовитися від дезорганізації фронту; 2) не пропускати через територію України козацькі загони, що рухалися з фронту на Дон, де проти Радянської влади підняв заколот отаман Війська Донського генерал Каледін; 3) пропустиш більшовицькі частини на

Південний фронт; 4) припинити роззброєння пробільшовицьких полків і червоноармійців на Україні. Відповідь на цей ультиматум необхідно було дати протягом 48 годин. У разі його відхилення РНК оголошував УЦР в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні.

У той же час більшовики спробували відібрати у Центральної Ради владу легальним шляхом. З цією метою вони 17 грудня 1917 р. скликали у Києві 1 Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому планували проголосити владу Рад. УЦР закликала своїх прихильників взяти участь в роботі цього з'їзду, так що в результаті серед 2500 делегатів виявилося лише 60 більшовиків. Делегати підтримали політику Центральної Ради і засудили ультиматум Раднаркому.

Не зумівши реалізувати свій задум у Києві, більшовики разом із лівими есерами, декількома українськими соціал-демократами і безпартійними (всього 127 чоловік) переїхали до Харкова. Там 21-25 грудня 1917 р. було проведено альтернативний І Всеукраїнський з'їзд Рад, в роботі якого брали участь переважно представники Рад Донецького і Криворізького басейнів. На ньому більшовики 22 грудня проголосили Україну Радянською республікою, а 25 грудня обрали Центральний Виконавчий Комітет Рад України і перший радянський уряд - Народний секретаріат. Нова ресггубліка встановила дружні відносини з Радянською Росією, визнала себе федеративною частиною Російської Радянської Республіки, розповсюдила на свою територію дію декретів і розпоряджень Раднаркому і оголосила УЦР «націоналістичним контрреволюційним органом», закликавши трудящих України до боротьби з цим "супостатом".

З Росії у Харків були відправлені радянські війська, командування якими здійснював В.Антонов-Овсієнко. У кінці грудня в місті був організований полк Червоного козацтва під командуванням В.Примакова. У грудні-січні чисельність більшовицьких військ в Харкові досягла 32 тис. чоловік. Дві третини цих сил мали вести наступ на Донбас і Ростов проти Каледіна, а одну третину вирішили кинути проти Центральної Ради.

Захопивши важливі залізничні станції Лозову, Павлоград і Синельникове, радянські війська блокували каледінські частини в Донбасі і на Дону і створили вигідний плацдарм для дій проти УНР. Тим часом у Києві був сформований Особливий комітет з оборони України, в який увійшли Петлюра, Порш і Єщенко. УЦР могла розраховувати на загони Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) і добровільні формування. Регулярної армії вона так і не створила, що, безумовно, було однією з її фатальних помилок.

У січні 1918 р. радянські війська, що нараховували близько ЗО тис. чоловік, почали захоплення Лівобережної України. Були взяті Катеринослав, Олександрівськ (нині Запоріжжя), Полтава, Лубни, після чого більшовики провели наступ на Правобережну Україну. Незабаром радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі і Херсоні.

У цій критичній ситуації УЦР, засідаючи безперервно, видала закон про радикальну земельну реформу (передбачалася націоналізація великих
земельних володінь), а в ніч з 24 на 25 січня 1918 р. проголосила свій останній, IV Універсал (датований 22 січня). У цьому документі Центральна Рада звинуватила РНК Росії в розв'язанні агресії проти УНР і затягуванні мирних переговорів з країнами Четверного союзу.

«Та для того, щоб ні російське Правительство, ні ніяке инше, - говорилося в Універсалі, - не ставило перешкод Україні в установленню того бажаного миру, для того, щоб повесті свій край до ладу, творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всім горожанам України:

Віднині Українська Народня Республіка стас самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».

Далі в Універсалі підкреслювалося, що УНР бажає жити в згоді з усіма державами і має намір почати мирні переговори з країнами Четверного союзу. Одночасно УЦР закликала всіх іромадян УНР встати на захист вітчизни від «так званих большевиків і інших напасників, які розграблюють і руйнують наш край».

Значна частина Універсалу містила обіцянки відразу ж після закінчення воєнних дій провести в життя демократичні реформи на користь трудящих. Проте, цей документ був прийнятий надто пізно, коли кульмінація українського національного руху вже пройшла. УЦР не контролювала ситуацію в країні; число її прихильників катастрофічно падало. Багато які українізовані полки, потрапивши під вплив більшовицьких агітаторів, відмовилися підтримувати УЦР. У кінці січня у самому Києві проти УЦР спалахнуло повстання робітників на заводі «Арсенал» і інших підприємствах міста. Петлюра кинув на його придушення своїх гайдамаків; в результаті було вбито близько 2 тис. робітників. Ця розправа вже не могла врятувати положення, оскільки до Києва стрімко наближалися радянські війська під командуванням М.Муравьова. 29 січня біля станції Крути проти 3-тисячного загону муравьовців Петлюра зміг виставити лише 420 необстріляних учнів Військової школи і Допоміжною куреня студентів; більшість з них загинула у першому ж бою.

30 січня під тиском есерів уряд В.Винниченка подав у відставку. Наступного дня УЦР доручила есеру В.Голубовичу сформувати новий уряд і відправити делегацію в Брест для негайного укладення миру з країнами німецького блоку. 9 лютого 1918 р., коли вісті про заняття військами Муравьова Києва і втечі УЦР в Житомир досягли Бреста, українська делегація підписала сепаратний мирний договір з Центральними державами. Сутність Брестського миру зводилася до того, що Німеччина та Австро- Угорщина визнали незалежність УНР і зобов'язалися в обмін на масове постачання продовольства і сировини надати Центральній Раді військову допомогу в боротьбі з більшовиками.

Через кілька днів після підписання договору Німеччина і Австро- Угорщина ввели на територію України^величезну 450-тисячну армію. Хоч з формальної точки зору німці та австрійці були союзниками Центральної Ради, фактично мова йшла про іноземну інтервенцію. Не маючи достатніх
сил для відсічі ворогу, український радянський уряд і підлеглі йому війська мусили залишити велику частину України. 17-19 березня в Катеринославі відбувся II Всеукраїнський з'їзд Рад. У резолюції «Про політичний момент» з'їзд заявив, що німецькі війська, покликані «українськими буржуазними націоналістами», прагнуть знищити Радянську владу, поневолити український народ, що Центральна Рада є політичною ширмою для здійснення загарбницьких цілей німецько-австрійських імперіалістів. З'їзд закликав трудящих України до безпощадної війни з окупантами і УЦР.

Коли Київ був зайнятий німецько-австрійськими військами, туди негайно повернулася і Центральна Рада; але це була «піррова перемога». За німецькими даними, військо УНР нараховувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і не могло контролювати ситуацію на Україні. У країні було встановлено німсцько-австрійський окупаційний режим.

Політика Центральної Ради розчарувала майже всі верстви населення. Прихильники ідеї «єдиної і неподільної Росії» були незадоволені проголошенням повної незалежності УНР; пролетарські елементи міста і села, що мріяли про встановлення влади Рад, вважали УЦР дрібнобуржуазним націоналістичним органом, що узурпував владу; велика частина селян так і не отримала обіцяної землі; куркулі і поміщики були роздратовані націоналізацією великих землеволодінь; і майже всі звинувачували УЦР у змові з німцями і австрійцями, що несподівано перетворилися з ворогів у союзників.

Німецько-австрійські окупаційні власті незабаром також розчарувалися в УЦР. З одного боку, їм не подобалася соціалістична орієнтація українських політиків; з іншого боку, вони пересвідчилися у повній нездатності молодих «соціалістів-утопісгів» управляти країною. Не маючи налагодженого адміністративного апарату, уряд УНР не міг виконати умов Брестського договору (тобто налагодити збір і постачання в Німеччину та Австро- Угорщину мільйонів тонн продовольства і сировини). Конфлікт між УЦР і окупаційною владою підштовхнув німців до таємних переговорів з генералом П.Скоропадським (1873-1945), який в кінці квітня вирішив здійснити державний переворот.

28 квітня, коли УЦР була зайнята розробкою конституції УНР, в зал засідань увійшов німецький загін і розпустив збори. Ніхто - ні в столиці, ні в провінції - не став на захист Центральної Ради. 29 квітня 1918 р. на з'їзді, скликаному у Києві Лігою землевласників, генерала Скоропадського було урочисто проголошено гетьманом України.

Однією з об'єктивних причин краху Центральної Ради і Української Народної Республіки була нерозвиненість українського національного руху. Будівництво незалежної національної держави почалося в умовах, коли процес формування української нації ще не був завершений. Тому українська національна ідея, що розроблялася вузьким колом інтелігенції, так і не змогла охопити широкі народні маси. В умовах війни, голоду і руїни
робітники, селяни і солдати віддавали перевагу лозунгам і діям, скерованим на рішення соціально-економічних, а не національних проблем.

Іншими важливими причинами краху УНР були відсутність дієздатного адміністративно-уиравлінського апарату і відмова від формування регулярної армії - одного зі стовпів будь-якої державної системи. Нарешті, політична недосвідченість УЦР привела до того, що в своїй повсякденній практичній діяльності українські політики допустили безліч помилок тактичного характеру, внаслідок чого ними було втрачено кредит довір'я з боку широких мас трудящих, спровоковано відкритий збройний конфлікт з Радянською Росією і укладено фатальний Брестський мир з країнами німецького блоку. Розг ін УЦР німцями став логічним слідством її політичного банкрутства.