Історична роль Александра Великого



План

1. Внутрішня політика Александра у Малій Азії та Єгипті.

2. Александр та грецькі поліси.

Джерела та література

Диодор Сицилийский. Историческая библиотека. Кн. XVII.

Арриан. Анабасис. I. 17. III. IV. VII.

Курций Руф. История Александра Македонского с приложением сочинений Диодора, Юстина, Плутарха об Александре. М., 1993.

Плутарх: Александр. Демосфен. Об удаче и доблести Александра Великого.

Александр Великий в легендах и исследованиях Востока и Запада. / Сост. Е.В. Косолапова. М., 2000.

Демосфен. Речь XVII. О договоре с Александром.

Эсхин. Речи.

События 346/5 – 318/7 гг до н.э. в отражении эпиграфических источников // ВДИ. 1963. № 1.

Штолль Г.В. Герои Греции в войне и мире. М., 2000. Книга 6.

Маринович Л.П. Греки и Александр Македонский: К проблеме кризиса полиса. М., 1993.

Маринович Л.П. Греческое наемничество IV в. до н.э. и кризис полиса. М., 1975.

Шахермайр Ф. Александр Македонский. М., 1984.

Шифман И.Ш. Александр Македонский. Л., 1988.

Холод М.М. Гарнизоны Александра Великого в греческих полисах Малой Азии // История: мир прошлого в современном освещении. СПб., 2008.

Глускина Л.М. О специфике греческого классического полиса в связи с проблемой его кризиса // ВДИ. 1973. № 2.

Глускина Л.М. Проблемы социально-экономической истории Афин IV в. до н.э. Л., 1975.

Глускина Л.М. Проблема кризиса полиса // Античная Греция. Т. 2. М., 1983.

Хабихт Х. Афины. История города в эллинистическую эпоху. М., 1999.

Левек П. Эллинистический мир. М.: Наука, 1989. Введение.

Гафуров Б.Г., Цибукидис Д.И. Александр Македонский. Путь к империи. М., 2007.

Шофман А.С. Распад империи Александра Македонского. Казань, 1984.

Фор П. Александр Македонский. М., 2001.

Фуллер Д. Военное искусство Александра Великого. М., 2003.

Бриан П. Александр Македонский. М., 2007.

Методичні рекомендації

Завоювання Александром Македонським значних територій Сходу та утворення великих елліністичних держав визначило розвиток історії на декілька століть. Джерелознавчі проблеми історії Александра та грецького миру його часу дуже складні. Змістом семінарського заняття є розгляд джерел, які характеризують основні напрямки «східної політики» Александра Македонського у період від початку його завоювань до походу у Месопотамію. Необхідно звернути увагу на характер джерел. Це історичні твори, відомості епіграфіки, промови, серед яких найвизначнішим є корпус промов Демосфена. Особливого значення набувають археологічні, зокрема нумізматичні джерела, а також данні папірології. Слід врахувати, що тема достатньо забезпечена писемними джерелами, які поділяються на дві великі групи: сучасні до подій, що висвітлюються, і створені у пізніший час. Найдавнішу з історій Александра, що збереглись до нашого часу, містить “Історична бібліотека” Діодора Сицилійського, датована I ст. до н.е. Відома «Історія Александра» Курция Руфа не є власне історією, це риторична праця, але вона містить важливі свідчення. Добре знайомі біографії Плутарха, в яких ретельно зібрано дрібниці поруч з вагомими фактами. Постать Александра явно ідеалізовано Плутархом, і він постає у першу чергу людиною, яка може слугувати зразком поведінки, а не політичним діячем. Тривалий час кращім джерелом вважався «Анабасіс» Арріана, де події викладено тверезо та ясно. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що основне джерело Арріана, “Мемуари” Птолемея без сумніву було тенденційним, що віднайшло відображення у творі Арріана.

На семінарському занятті необхідно розібратися в тому, як відбувався пошук нових форм існування еллінського населення на територіях, що були завойовані. Слід також проаналізувати дані про складні відносини Александра з грецькими державами, оскільки він опинився у незвичній ситуації, коли він водночас був царем Македонії, гегемоном Коринфського союзу, стратегом-автократором союзних військ, царем царів завойованої Перської держави та навіть смертним, якого обожнюють. В джерелах простежується швидка еволюція відносин Александра з греками, яка призвела до відмови царя від панеллінських ідей та встановленню нового устрою в державі, де громадян еллінів намагаються перетворити на підданих. При розгляданні другого питання аналізується доля поліса у нових історичних умовах. В науці другої половини XX ст. вона визначалась в рамках моделі кризи поліса. Ця концепція викладається у роботах Л.М. Глускіної, яка бачила суттєві прояви кризи поліса в посиленні ролі вільного негромадянського населення і заглибленні розриву між державними та приватними інтересами. В кінці XX ст. цю концепцію було частково переглянуто, на сьогоднішній день проблема зберігає характер дискусії і багато в чому потребує подальшої розробки, що бажано урахувати під час розгляду теми.

 

Семінарське заняття № 9

Елліністичні держави

 

План

Царство Селевкідів.

Птолемеївський Єгипет.

Союзні держави Греції в оточенні елліністичних монархій.

Джерела та література

Полибий. Всеобщая история. Кн. II; IV.56-60.; V; VIII.20.11;

XV.25.3-18; XVI.36; XVIII.48; XX.9-10; XXI.32; 42-43. XXII.12.6. XXIX.23-27. XXXI. 10.1-10.

Диодор Сицилийский. Историческая библиотека. XV. 90.3 XVI.90.2 XIX.40.2. XX. III.4

Страбон. География. М., 1994. Кн. XVI.2.4-10. Кн. XVII.1.6-10.

Плутарх: Арат. Филопемен.

Штолль Г.В. Герои Греции в войне и мире. М., 2000. Клеомен III, царь спартанский. Филопемен из Мегалополя. С.418-436.

Списки дельфийской амфиктионии. Постановления этолийцев // Хрестоматия по истории древнего мира: Эллинизм. Рим. /Под ред. В.Г. Боруховича, С.Ю. Монахова, В.Н. Парфенова. М., 1998.

Шофман А.С. Распад империи Александра Македонского. Казань, 1984.

Дройзен И.Г. История эллинизма. Т. I-III. СПб., 1997-1999.

Эллинизм: экономика, политика, культура. М, 1990.

Эллинизм: восток и запад. М., 1992.

Сапрыкин С.Ю. О хронологических границах эпохи эллинизма // История: мир прошлого в современном освещении. СПб., 2008.

Хабихт Х. Афины. История города в эллинистическую эпоху. М., 1999.

Фролов Э.Д. Греция в эпоху поздней классики (Общество. Личность. Власть.). СПб., 2001. – Часть IV.

Левек П. Эллинистический мир. М.: Наука, 1989.

Жигунин В.Д. Международные отношения эллинистических государств в 280-220 гг. до н.э. Казань, 1980.

Сизов С.К. Ахейский союз. История древнегреческого федеративного государства (281–221гг. до н.е.). М., 1989.

Бенгтсон Г. Правители эпохи эллинизма. М., 1982.

Климов О.Ю. Царство Пергам: очерк социально-политической истории. Мурманск: МГПИ, 1998.

Шофман А.С. Распад империи Александра Македонского.Казань, 1984.

Сапрыкин С.Ю. Понтийское царство. М., 1996.

Сапрыкин С. Ю. Гераклея Понтийская и Херсонес Таврический. М. 1986.

Молев В.А. Эллины и варвары. На северной окраине античного мира. М., 2003.

Габелко О.Л. История Вифинского царства. СПб., 2005.

Кащеев В.И. Эллинистический мир и Рим: Война, мир и дипломатия в 220-146 годах до н.э. М., 1993. Гл. I.2; III.1-2.

Кащеев В.И. Из истории межгосударственных отношений в эпоху эллинизма. М.: 1997.

Мосолкин А.В. Об источниках Полибия в III.22.1 // Studia historica. IX. М., 2009.

Методичні рекомендації

Сучасні дослідження епохи еллінізму супроводжуються теоретичними новаціями, тому відсутня спільність поглядів навіть на принципові проблеми. Продовжується дискусія стосовно сутності еллінізму, його територіальних та хронологічних меж, особливостей розвитку окремих регіонів та ін. Більшістю антикознавців прийнята концепція розуміння еллінізму як конкретно-історичного явища, для якого характерна взаємодія еллінських та місцевих елементів. Основою для взаємодії елліністичного та місцевого елементів в державах Переднього Сходу стали греко-македонські завоювання, це зумовило новий етап розвитку вже сформованих східних традицій шляхом їх еллінізації. В державах, яких не торкнулися македонські завоювання, соціально-економічні відношення та форми землеволодіння залишались на власних основах, тому еллінський вплив не був базовим та залишався фактором вторинним.

На значних територіях після завоювань Александра були утворені могутні держави. У продовж двох занять неможливо навіть загалом розглянути основні проблеми елліністичної епохи. Серед різноманітності джерел з даної теми важливе місце займає твір Полібія та епіграфіка.

Характеристика нового типу держави – елліністичної монархії – може бути сформована на основі джерел та наукової літератури, присвяченої царствам, утвореним на Сході внаслідок завоювань Александра. На першому занятті розглянемо дві головні держави елліністичного світу, засновані діадохами Александра – Селевком та Птолемеєм. Але важливо пам’ятати, що елліністичний світ був представлений не менш могутніми державами територіально-монархічного характеру. У західній частині Малої Азії, на території давньої Лідії утворилось Пергамське царство Аталідів, на північному заході півострова – Віфінське царство, в глибині малоазійського материку – Каппадокійське, а на узбережжі Чорного моря – Понтійське. Більш на схід виникло Греко-бактрійськое царство, а більш пізніше – держава парфян.

Грецькі поліси продовжують своє існування і в цю епоху, особливості полісного устрою потребують окремого розгляду на другому занятті за темою. Суперництво елліністичних держав дало змогу грекам відстоювати свою незалежність. Самостійне існування невеликих полісів стало неможливим, почали утворюватись федерації. Балканська Греція залишалась конгломератом більш чи менш незалежних полісів. Розгляд принципів їх існування дає змогу зробити висновки стосовно долі полісу за доби еллінізму. Джерела з історії Ахейського та Етолійського союзів – найбільш впливових та значних державних утворень Греції III–II ст. до н.е. – розділені на три основні групи. Збереглись епіграфічні лапідарні пам’ятки, вони синхронні подіям, що розглядаються, потребують особливих методів дослідження. Найважливішим писемним джерелом є «Загальна історія» Полібія (II ст. до н.е.), яка характеризується повнотою і точністю викладу фактів. «Спогади» Арата, що не збереглись до нашого часу, відтворені у його біографії, що написана Плутархом.

Серед елліністичних держав Причорномор’я особливе місце посідає Понтійське царство. При Мітридаті VI Євпаторі держава досягла верху своєї могутності, розповсюджуючи свою владу майже на усій території Причорномор’я та більшої частини Малої Азії. Боротьба Понту з Римом являла собою останню спробу елліністичного світу зберегти свою незалежність від Римської держави, яка мала значну військово-політичну перевагу. Найбільш яскравим періодом в історії Понтійського царства є 302–63 рр. до н.е., коли держава знаходилась під владою династії Мітридатидів. Знайомство з історією цього царства дозволить зв’язати територію Північного Причорномор’я (сучасної України) з елліністичним світом.

Тематика рефератів

1. Соціальні моделі у гомерівському епосі.

2. Проблема історичності особистості Лікурга.

3. Греко-перські війни у сучасному висвітленні.

4. Відображення стародавньої грецької колонізації в епіграфічних джерелах.

5. Біоісторія Плутарха.

6. Характер взаємовідносин класичних полісів.

7. «Промови» Лісія як джерело з історії соціально-економічних відносин Афін.

8. Елліністичні держави Причорномор’я.

9. Образ Александра Великого у сучасній історичній літературі.

10. Міждержавні союзи в елліністичному світі.

 

Питання для самоконтролю:

1. Як сформувалася держава у давніх греків у класичній полісній формі?

2. Вкажіть характерні риси доби архаїки.

3. Яким чином у сучасній науці вирішується проблема «спартанського міражу»?

4. Визначить роль роду Алкмеонідів в політичному житті Афін.

5. Що розуміли стародавні греки під поняттям «громадянин»?

6. За якими джерелами вивчається феномен античної демократії?

7. Вкажіть характерні риси доби класики.

8. Охарактеризуйте «Історію» Фукідіда як історичне джерело.

9. Зазначте основні риси класичного рабства.

10. Які принципові зміни відбуваються у IV ст.. до н.е.?

11. Які риси суспільного життя давніх греків висвітлені в комедіях Арістофана?

12. Вкажіть характерні риси доби еллінізму.

13. Що таке елліністична монархія?

14. Якою була доля поліса в історичних умовах елліністичної доби?

15. Які елліністичні держави вам знайомі?

 

Змістовий модуль 2

Тема: „Історія Стародавнього Риму”

Історія Стародавнього Риму демонструє варіативність історичних процесів та явищ, вона завершує античну історію.

Тема 1. Найдавніший період в історії Риму. Рим у царський період. Формування та характерні риси Риму – полісу.

Семінарське заняття № 1

Тема 2. Формування та характерні особливості Римської Середземноморської держави. Римська громадянська община в III-II ст. до н.е. Значення заморських завоювань, організація управління підкореними територіями.

Семінарські заняття №№ 2-6.

Тема 3. Криза республіки, Імператорський період в історії Риму. “Римська революція”. Розквіт Римської держави за доби принципату. Криза Римської імперії. Загибель античної цивілізації.

Семінарські заняття №№ 7-12.

Самостійна робота:

1. Особливості розвитку давньоримського мистецтва – контроль в усній формі, дискусія.

2. Вивчення однієї наукової монографії / за вибором студента / з історії Стародавнього Риму – контроль в писемній (анотація) та усній (колоквіум) формі.

 

Семінарське заняття № 1

Створення Римської держави

План

1. Рим у царський період: легенди та археологія про початок Риму.

2. Формування та характерні особливості Рима-полісу.

3. Римсько-італійський союз.

 

Джерела та література

Ливий, Тит. История Рима от основания Города. В 3-х томах. М., 1989-1994.

Дионисий Галикарнасский. Римские древности. Т.1-3. М., 2005.

Законы XII таблиц. Пер. Л.Л. Кофанова. М.: ИВИ РАН, 1996.

Хрестоматия по истории Древнего Рима: Учебное пособие / Сост. И.А. Гвоздева, И.Л. Маяк, А.Л. Смышляев и др. М, 1987

Утченко С.Л. Древний Рим:: События. Люди. Идеи. М., 1969.

Маяк И.Л. Рим первых царей. Генезис римского полиса. М., 1983.

Маяк И.Л. Римляне ранней Республики. М, 1993.

Маяк И.Л. Взаимоотношения Рима и италийцев в III-II вв. до н.э. (до гракханского движения). М, 1971.

Античная гражданская община. Проблемы соціально-политического развития и идеологии. Л., 1986.

Токмаков В.Н. Воинская присяга и “священные законы” в военной организации раннеримской республики // Религия и община в Древнем Риме. М., 1994.

Токмаков В.Н. Военная организация Рима Ранней республики (VI-IV вв. до н.э.). М.: ИВИ РАН, 1998.

Токмаков В.Н. Армия и государство в Риме: от эпохи царей до Пунических войн: учебное пособие. М., 2007.

Дементьева В.В. Римское республиканское междуцарствие как политический институт. М., 1998.

Смирин В.М. Свобода раба и свобода свободного: (К истории римского гражданского общества) // ВДИ. 2000. № 2.

Кофанов Л.Л. Lex и ius: возникновение и развитие римского права в VIII-III вв. до н.э. М., 2006.

Кофанов Л.Л. Римская civitas и муниципальное право эпохи республики // ВДИ. 2007. № 3. С.103-119.

Павлов А.А. Плебейский трибунат на завершающем этапе сословной борьбы (339-287 гг. до н.э.): к вопросу об эволюции института // http://www.centant/pu.ru

Методичні рекомендації

Історія стародавнього Риму – держави, яка була утворена на території Апеннінського півострову, завершує античну історію. У античному світі верховним власником землі була громадянська община. Досить швидко Рим та його територія перетворились на єдине місто з єдиним римським народом та суверенною владою над всією землею яка йому належала. На початкових етапах свого політичного розвитку Рим являв собою варіант полісу, який має суттєві відмінності від класичного грецького, стосовно державного устрою, культури та багато іншого. Передумови для формування громадянського колективу класичного римського полісу були утворені внаслідок протистояння патриціїв та плебеїв. Мета семінару полягає в тому, щоб реконструювати шлях державного розвитку у Римі та виявити полісні риси.

Про найдавніший етап існування Риму, через брак джерел відомо досить небагато, саме тому він є темою багатьох дискусій та протилежних гіпотез. Новий лінгвістичний та археологічний матеріал дає змогу подолати домінуюче раніше гіперкритичне відношення до даних античної традиції стосовно раннього Риму. Але при вивченні теми слід досить критично відноситись до джерел, аналізувати різноманітні свідчення, виявляючи тим самим реальні факти. Основним видом джерел залишаються свідчення писемної традиції, але саме археологічні дані створюють уявлення про матеріальне життя римлян раннього періоду та дають змогу підтвердити інформацію відносно соціально-економічного розвитку архаїчного Риму. Новітні нумізматичні данні занижують час появи римського монетного карбування. Таким чином, археологічні, епіграфічні, нумізматичні та лінгвістичні данні необхідно використовувати разом з писемними джерелами.

На території Риму населення влаштувалось задовго до традиційної дати його утворення (754–753 рр.). Божественне походження та фантастичні деталі життя легендарних героїв не визнані сучасною наукою, але вони дають змогу пояснити деякі аспекти історії. Ромул вважається першим царем, його правління охоплює так звану царську епоху (VIII – кінець VI ст. до н.е.) вже реальної а не казкової історії Риму. Поступово з об’єднання розрізнених селищ виросло місто і римляни з членів общин перетворились на громадян.

Свідчення античних авторів складають основу античної традиції стосовно царського та ранньореспубліканського періодів римської історії. Вони доповнені даними пам’яток римського права, в першу чергу використаємо «Закони XII таблиць». Аналізуючи наративні джерела слід мати на увазі деякі їх особливості. Навіть найдавніші з них написані на декілька століть після ніж час який вони описують, а початок римської аналістики відноситься до III ст. до н.е. Крім того, вони, як правило, компілятивні. Особливе значення мають твори істориків, які використовували праці римських аналістів, документи та усні дані римської традиції, які не збереглися до нашого часу. Перш за все, це «Римська історія від заснування Міста» Тіта Лівія (кн. I–VI) та «Римські старожитності» Діонісія Галікарнаського (кн. II, III, IV).

 

Семінарське заняття № 2









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь - 54.225.41.203