Поняття, види та загальна характеристика права спільної власності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття, види та загальна характеристика права спільної власності



Саме наявність множинності осіб, які можуть набувати право власності на один об'єкт, і породжує виникнення спільної власності. Спільна влас­ність характеризується тим, що на об'єкт одну річ чи сукупність речей можуть набувати права власності два і більше суб'єкти, які спільно ним користуються та володіють і за взаємною згодою розпоряджаються.

Суб 'єктами спільної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, дер­жава, територіальна громада, якщо інше не встановлено законом. На можливість набуття права спільної власності поширюються загальні вимоги щодо правосуб'єктності.

ЦК передбачає два види спільної власності: спільна часткова та спільнасумісна

Під спільною частковою власністю необхідно розуміти власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Такі частки можуть визнача­тися в різний спосіб: пропорціями, відсотками, в дробовому співвідношенні

Кожен із співласників у спільній частковій власності має право володіти та корис­туватися спільним майном за згодою інших співласників.

- Підстави припинення права спільної часткової власності:

 

- поділ майна між співласникаси спільної часткової власності.

- виділ у натурі частки майна, що є у спільній частковій власності.

- за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

 

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Таке рішення суд постановляє за умови попереднього внесення позивачем ва­ртості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Спільна сумісна власність- власність двох або більше осіб на майно (річ) без визначення часток кожного з них у праві власності.

Право спільної сумісної власності виникає з підстав не заборонених законом. До них можна віднести закон, договір, рішення суду, заповіт тощо.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Спе­ціальними суб'єктами спільної сумісної власності ЦК виділяє також подружжя та членів сім'ї. Так майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власніс­тю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Але СК передбачає випадки коли майно, набуте подружжям за час шлюбу, не може бу­ти спільною сумісною власністю, а буде особистою приватною власністю лише одного із по­дружжя.

майно, набуте нею, ним до шлюбу;

1) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або впорядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка також є:

- речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

- премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (за винятком випад­ку коли в судовому порядку буде встановлено, що другий з подружжя сприяв своїми дія­ми (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) їх одержанню);

- кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

- страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них;

- плоди, приплід або доходи (дивіденди) одержані від речі, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди) тощо.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за зго­дою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпо­рядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним май­ном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласни­ків, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсут­ності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Припинення права спільної сумісної власності може відбуватися в таких випадках:

- виділу в натурі частки із майна;

- звернення стягнення кредитора на таке майно;

- за рішенням суду;

- у випадку смерті фізичної особи;

- на підставі договору про поділ майна, що є у спільній сумісній власності (дого­вір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у пись­мовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню) тощо.

 

Поняття правочину, його ознаки та види

Правочин- це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обоє 'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК).

Зі змісту правочину можна визначити такі основні ознаки:

1) правочин є юридичним фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки;

2) правочином є вольова дія суб'єктів цивільного права, яка спрямована на набут­тя, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; за цією ознакою правочин відріз­няється від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають в силу закону незалежно від волі його суб'єктів;

3) правочин - це не лише дія, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а й яка породжує правовий результат.

4) правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного пра­ва; за цією ознакою вони відрізняються від адміністративних актів, які теж направлені на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, але видаються компете­нтними органами державної влади; особи, яким адресовані такі акти, зобов'язані викону­вати їх незалежно від свого бажання;

5) правочином може бути лише правомірна дія; відсутність правомірності у вчи­неному правочині зумовлює необхідність розглядати його як цивільне правопорушення, що випливає з системи юридичних фактів, де протиправні дії (правопорушення) проти­ставляються діям правомірним; тому, якщо особа намагається досягнути бажаного право­вого результату, але порушує права іншої особи, таку дію неможливо віднести до право­
чинів через відсутність у ній правомірності.

Правочини можна класифікувати за рядом критеріїв.

За кількістю сторін, які вчиняють правочин, одностороннім Дво- чи багатостороннім

За моментом настання цивільних прав та обоє 'язків правочини поділяються на консенсуальні та реальні.

За майновим інтересом для сторін правочини поділяються на платні і безоплатні.

За значенням підстав (мети) правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні та абстрактні. Більшість правочинів є каузальними.Це правочини, які мають підставу (мету) вчинення. В абстрактнихправочинах не ви­значаються підстави їх вчинення.

За строковістю правочини можна класифікувати на строкові та безстрокові.

Можна ще назвати інші види правочинів: легітарні (ґрунтуються на положеннях закону) та волюнтарні(не передбачені законом); біржові(ті, що укладаються на біржах і відносно біржових товарів; фідуціарні(такі, що мають довірчий характер). При цьому втрата довіри сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторон­ньому порядку, наприклад, доручення, довіреність, комісія та інші.

Умови дійсності правочину

Дійсністю правочину називається його можливість породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цивільні права та обов'язки. Для того, щоб правочин був дійс­ним і породжував ті правові наслідки, які прагнули досягнути його сторони, необхідно наявність ряду умов.

Під умовами дійсності правочину розуміються такі вимоги закону щодо змісту, дієздатності його сторін, спрямованості волі та відповідності її волевиявленню, а також форми вираження, яким повинен відповідати вчинений правочин.

Відповідно до ст. 203 ЦК правочин повинен відповідати таким умовам дійсності:

1) зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного за­
конодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внут­
рішній волі;

4. правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що
обумовлені ним;

6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити пра­
вам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Форма правочину

Формою правочинуназивається спосіб вираження волі його сторін. Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом. Цивільне законодавство визначає такі форми правочину:

1) конклюдентні дії; це дії особи, які свідчать про намір вчинити правочин; шля­хом конклюдентних дій можна вчинити правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма (ч. 2 ст. 205 ЦК); наприклад, кидаючи жетон в автомат, осо­ ба виражає волю на укладення договору перевезення громадським транспортом (метро);

2) мовчання; за цієї формою воля особи до вчинення правочину може виражатися лише у випадках, визначених законом або договором; так, відповідно до ст. 764 ЦК, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то завідсутності заперечення наймодавця протягом одного місяця договір вважається понов­леним на строк, який був раніше встановлений договором;

3) усна (словесна) форма; застосовується у всіх випадках, коли для конкретного виду правочину законом не передбачено іншу форму; відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинен­ня, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) держав­ній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслід­ком їх недійсність;

4) письмова форма; виражається в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили, або за дорученням іншою особою у випадках, визначених законом; до письмової форми при­рівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.235.155 (0.005 с.)