Визвольний рух африканського населення

Організаційним центром руху чорношкірої більшості країни став заснований 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК). У 50-х рр. АНК користувався переважно мирними парламентськими методами боротьби, а його тогочасний лідер Альберт Лутулі навіть отримав у 1960 р. Нобелівську премію миру. Зважаючи на безуспішність мирних засобів тиску на уряд, на початку 60-х рр. до керівництва Конгресом прийшла група радикалів на чолі з Нельсоном Манделою (1918 р.н.), юристом за фахом, що мав за спиною тюремний термін та великий досвід керівництва молодіжними організаціями національно-визвольного спрямування.

Символічним переломним моментом в історії АНК стали події 21 березня 1960 р. в Шарпевілі, коли під час організованої поміркованим Панафриканським конгресом демонстрації поліція застрелила 69 осіб. У відповідь на ці події, в ряді міст країни відбулися масові заворушення, а уряд заборонив діяльність АНК. У 1962 р. поліція заарештувала Н. Манделу, а через два роки він був засуджений до пожиттєвого ув'язнення.

Провівши серед білого населення референдум, уряд Генріха Фервурда (1958— 1966) оголосив у березні 1961 р. про вихід Південно-Африканського Союзу зі складу Британської співдружності, а 31 травня 1961 р. проголосив повну незалеж­ність країни під новою назвою — Південно-Африканська Республіки (ПАР). Водночас, бажаючи придушити опір чорношкірих у зародку, уряд ініціював прийняття кількох відверто недемократичних законів. Прийнятий 1962 р. "Закон про суспільну безпеку", більш відомий як "закон про саботаж", дозволяв суддям на власний розсуд кваліфікувати навіть незначне правопорушення в тих випадках, коли воно нібито мало на меті "здійснити або заохотити соціальні чи економічні зміни в країні", як важкий антидержавний злочин з відповідно важким покаранням. "Закон про підривну діяльність" дозволяв затримувати людей без ордера на арешт та утримувати їх в ув'язненні як завгодно довго, проводити єдині судові процеси над групами осіб за різні правопорушення й, що найбільш обурливо, карати цілу групу осіб за протизаконні дії якоїсь однієї людини, що належала до цієї групи. Надзвичайні заходи дозволили на якийсь час придушити визвольний рух чорно­шкірого населення.

Після придушення спалаху антиурядових виступів у середині 60-х рр. у ПАР почався період відносної стабілізації. Головні лідери опозиції змушені були емігрувати, а поліція та спеціальні служби ефективно нейтралізували спроби насильницького опору урядовій політиці апартеїду. Для того, щоб "випустити пару" національного руху, уряд ПАР удався до політики розширення автономії бантустанів, яка, втім, не змінювала загальної політичної системи країни. Унаслідок такої політики в 1975 р. в ПАР виникла організація поміркованої опозиції "Інката", керівником якої став харизматичний зулуський лідер Гатша Мангосуту Бутелезі (1928 р.н.), що належав до королівської родини й був прямим потомком легендарного короля Чаки. "Інката" оголосила про намір лояльно ставитися до існуючого уряду та бажання

діяти легальними методами. Така позиція одразу ж викликала рішучий спротив з боку лідерів АНК, що швидко призвело до кривавих зіткнень між конкуруючими в боротьбі за право представляти інтереси чорної більшості країни організаціями.

Демократичні перетворення

Загалом 60-ті — початок 70-х рр. були для ПАР часами економічного процві­тання. Протягом 1966—1978 рр. при владі знаходився уряд Валтасара Форстера. Період відносного політичного затишшя закінчився після проголошення біля кордонів ПАР нових незалежних держав — Анголи, Мозамбіку та Зімбабве. АНК одразу ж створила на їх території вишкільні табори та військові бази. Поява "тилу" дозволила лідерам АНК суттєво зміцнити свою організацію. Сигналом до початку нового етапу збройної боротьби стали страйки та студентські демонстрації в Соуето. Приводом до незадоволення послужило мовне питання. Чорношкірі студенти вимагали скасувати обов'язкове вивчення у школах та вузах мови африкаанс. Під час розгону однієї з таких маніфестацій 17 червня 1976 р. поліція вбила двох студентів. У відповідь АНК закликала своїх прихильників до виступів у всіх великих містах ПАР. АНК створила спеціальну бойову організацію "Умконто" ("Спис народу"), що займалася саботажем на транспорті й промислових об'єктах та індивідуальним терором. Демонстрації протесту часто переростали в масові заворушення. До лютого 1978 р. в результаті зіткнень загинули 571 африканець та 5 білих. Бажаючи застосувати економічні важелі впливу на опозицію, упродовж кількох років уряд насильно переселив на територію бантустанів понад 3,5 млн. африканців. Для більшості з цих людей переселення до місцевості, де не було ні роботи, ні житла, стало справжньою трагедією. У той самий час, реагуючи на посилення урядових репресій проти чорношкірої більшості, ООН наклала міжнародне ембарго на торгівлю з ПАР.

Намагаючись поєднувати жорстоку боротьбу спецслужб та загонів цивільної самооборони білих із політикою поступок, уряд ПАР до 1981 р. оголосив про надання незалежності чотирьом бантустанам на своїй території: Транскею, Ціскею, Бопутатсвану та Венді. Жодна із країн світу не визнали цих маріонеткових напів-державних утворень. "Фокус" із проголошенням незалежності полягав у тому, що кілька мільйонів африканців утратили громадянство країни й не могли надалі легально добиватися своїх прав від уряду Преторії.

У зовнішній політиці ПАР здійснювала політику жорсткої конфронтації із сусідніми країнами, на території яких розташовувалися бази АНК. Поряд з еко­номічними санкціями, Преторія періодично вдавалася до обмежених воєнних акцій, висилаючи в Анголу та Мозамбік підрозділи своїх командос. Намагаючись прорвати зовнішньополітичну блокаду, уряд ПАР спробував нав'язати співпрацю з некомуніс-тичними режимами в Заїрі та Малаві.

Усвідомлюючи безперспективність спроб постійно утримувати владу насиль­ницькими методами, починаючи з 1982 р., уряд білої меншості вдався до заходів, що мали нормалізувати ситуацію в країні. Упродовж 1982—1986 рр. ліквідовано практику "малого апартеїду", який полягав у системі побутових обмежень і вик­ликав особливий спротив чорношкірої більшості. Тоді ж було легалізовано низку громадських організацій, які декларували лояльне ставлення до існуючого режиму. Дозволено спільне членство білих і чорношкірих у політичних організаціях, а також скасовано заборону шлюбу та статевих контактів між представниками різних рас. Однак, у силі залишилася заборона на спільне проживання білого та кольорового населення.

У 1983 р. на референдум було винесено пропозицію створення окремих палат парламенту для "кольорових". Хоча 66% учасників референдуму проголосували за цю пропозицію, вибори до нового парламенту, що відбулися в 1984 р., бойкотувало майже 80% "кольорового" населення ПАР. Незадоволені половинчастістю запро­понованого розв'язання проблеми расової дискримінації, лідери АНК розпочали у вересні 1984 р. акції громадської непокори, що знову переросли в масові заворушення та вуличні зіткнення. Початок акцій було приурочено до вступу в дію нової конституції країни, що створювала трипалатний парламент (окремі палати для білих, "кольорових" та індійців) та передавала президентові обов'язки голови виконавчої влади. Не справляючись з хвилею насильства, уряд увів у країні в червні 1985 р. надзвичайний стан. Однак, не зважаючи на заборону, демонстрації продовжувалися, щоправда, у формі траурних похоронних процесій. Похорони вбитих поліцією чи спецслужбами, як правило, закінчувалися новими зіткненнями з силами правопорядку й новими жертвами. Виступи чорношкірої більшості середини 80-х рр. відзначалися надзвичайною брутальністю та жорсто­кістю. В багатьох районах справжні вуличні бої відбувалися між прихильниками АНК та "Інкати". Популярним способом страти політичних противників стало практиковане обома сторонами конфлікту спалення людей живцем усередині залитих бензином автопокришок, які по кілька штук надягалися на тіло жертви. Лише впродовж 1984—1986 рр. кількість офіційно зареєстрованих жертв зіткнень досягнула 2891 особи. Ще більше людей зникло без вісти. Аж до кінця 90-х рр. у ПАР час від часу випадково натрапляли на таємні поховання жертв цієї боротьби. Масові заворушення 1984—1986 рр. суттєво вплинули на рівень економічного розвитку ПАР. Унаслідок припинення співпраці з ПАР банків Великобританії та США було підірвано довіру інвесторів, і з країни почався відтік капіталу. На 1985 р. зовнішній борг ПАР Склав 24 млрд. доларів, з яких аж 16 млрд. припадали на короткотермінові кредити, які було потрібно негайно віддавати. У вересні 1985 р. Преторії довелося оголосити про замороження боргових виплат. Лише на початку 1987 р. уряд зміг стабілізувати ситуацію та спинити економічне падіння.

Реакцією на масові заворушення стало зростання популярності серед білого населення ультраправих. У 1988 р. на виборах до парла­менту перемогла Національна партія, що виступала за більш жорстке поводження з чор­ношкірими. На початку 1989 р. у її лідера, а водночас і президента країни, П. Боти, який перебував при владі із 1979 р., трацився інсульт, й він пішов у відставку через поганий стан здоров'я. Його місце зайняв адвокат та професор університету Фредерік де Клерк (1936 р.н.), якого вважали прихильником "сильної руки". 14 вересня 1989 р. Ф. де Клерк був обраний президентом ПАР. Новий президент не виправдав покладеного на нього ультраконсер­ваторами довір'я, продовживши згортання полі­тики апартеїду й ширше залучаючи до управ­ління країною чорношкіру більшість. Він опри­люднив розрахований на п'ять років план

згортання політики расової сегрегації й залучення до управління країною африканської більшості. У 1990 р. Ф. де Клерк дозволив легалізувати АНК і випустив із в'язниці його лідера Н. Манделу. Через рік скасовано останні закони, на які спиралася система апартеїду: норми розселення за расовими групами, правила реєстрації населення та сумно­звісний "Закон про суспільну безпеку". Колишнім бойовикам АНК дозволили повернутися із Замбії додому, а всім держслужбовцям, що вчинили злочини в період існування системи апартеїду, оголошено амністію.

На ці кроки уряду одразу ж відреагувала міжнародна спільнота. США та низка інших країн послабили режим економічних санкцій щодо ПАР, а спортивну команду південноафриканців після 21-річного бойкоту запрошено до участі в Олімпій­ських іграх 1992 р. Зняття з країни звинувачень у расизмі позитивно вплинуло на міжнародний іжідж Південно-Африканської республіки.

8 результаті переговорів Н. Мандела та Ф. де Клерк досягнули порозуміння
про порядок проведення перших у ПАР загальних виборів, що відбулися
26—28 квітня 1994 р. АНК отримала на цих виборах 62%, "Інката" — 10%,
а головна партія білої меншості Народна партія — 20% голосів. 27 квітня 1994 р.
вступила в дію тимчасова конституція країни, що закріпила політичні права небі-
лого населення. За цивілізоване вирішення політичної кризи в ПАР у 1993 р.
Ф. де Клерк та Н. Мандела були нагороджені Нобелівською премією миру.

9 травня 1994 р. президентом ПАР обрано Н. Манделу, причому Ф. де Клерк
став його другим заступником. Після виборів ООН скасувала всі обмеження на
торгівлю та співпрацю із ПАР, визнавши тим самим остаточну ліквідацію режиму
расової дискримінації в цій країні. У жовтні 1996 р. спеціально скликані Консти­
туційні збори затвердили нову конституцію, що вступила в дію з 4 лютого 1997 р.
Новий основний закон країни гарантував усім громадянам країни рівні права перед
законом незалежно від їх расової приналежності, статі, релігійних переконань чи
сексуальної орієнтації.

Для припинення протистояння між різними політичними силами було створено багатосторонню Комісію з відновлення правди та примирення, що мала провести розслідування дій уряду та опозиції під час боротьби за скасування апартеїду. Оприлюднені в кінці 1998 р. висновки комісії виявилися малоприємними для всіх сторін конфлікту. Виявилося, що не лише уряд, але й АНК та "Інката" неодно­разово порушували норми гуманності, вдавалися до політичних вбивств та тортур своїх політичних супротивників й порушували права людини. Незважаючи на те, що серед звинувачених було багато близьких до Н. Мандели осіб й навіть його дружина Вінні Мандела, що організовувала тортури запідозрених у співпраці з расистським урядом чорношкірих, президент підтримав висновки слідчої комісії. Розлучившись із дружиною, Н. Мандела вдруге одружився на вдові колишнього президента Мозамбіку Граці Маршел.

У 1998 р. Н. Мандела передав владу віце-президенту країни Табо Мбеке (1942 р.н.), що походив із родини відомого діяча АНК і, незважаючи на свої юнацькі захоплення марксизмом, закінчив Суссекський університет в Брайтоні (Великобританія) й згодом став прихильником західної економічної моделі. На президентських виборах, що відбулися наступного року, Т. Мбеке підтвердив свої повноваження й 16 червня 1999 р. офіційно прийняв присягу президента ПАР. Опальний у 90-х рр. зулуський лідер Г.М. Бутелезі отримав у новосформованому уряді пост міністра внутрішніх справ.

Прихід до влади в ПАР представників африканської більшості дещо погіршив економічні показники країни. У 90-х рр. середньорічний приріст ВНП складав 2%, що створювало для уряду значні проблеми, особливо зважаючи на набагато швидший приріст населення. Погіршилося медичне обслуговування, катастрофічно зріс рівень злочинності. За неофіційною статистикою міжнародних правозахисних організацій, жертвою зґвалтування у ПАР є кожна третя жінка. Мільйони південноафриканців продовжують жити в катастрофічних санітарно-гігієнічних умовах та постійно недоїдають. Однак, переваги, спричинені ліквідацією расової дискримінації, яка протягом десятиліть дестабілізувала ситуацію в країні, є, без сумніву, значно важли­вішими для перспектив розвитку ПАР. Володіючи найбільшим серед країн Тропічної та Південної Африки промисловим потенціалом, ПАР має всі шанси збудувати демократичне та економічно динамічне суспільство.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Загальні праці

Бураков Ю.В. Новітня історія країн Азії та Африки (1945-1992). — Київ, 1993.

Васильєв Л.С. История Востока. — В 2-х тт. — Т. 2. — Москва, 1998.

Гон М. Новітня історія країн Азії в повоєнний період. — Рівне, 2000.

История Тропической и Южной Африки (1918-1988). — Москва, 1989.

Козицъкий А. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-1999 рр.). — Львів, 2000.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки): Підручник /

В.А. Мандола, М.М. Білоусов, Л.Ф. Гайдуков та ін. — Київ, 1999.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980—2000 роки): Підручник /

Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремінь, Л.В. Губерський та ін. — Київ, 2001.

Новейшая история арабских стран Азии (1917-1985). — Москва, 1988.

Новейшая история арабских стран Африки (1917—1987). — Москва, 1987.

Новейшая история стран Азии и Африки. XX век: Учебник для вузов / Под ред.

А.М. Родригеса. — В 3-х тт. — Москва, 2001.

Сергійчик І.М. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 — кінець XX ст.). —

Суми, 2002.

Тумаков А.И., ЧижовАЛ. Новейшая история стран Восточной Азии (1945-2000 гг.):

Учебное пособие. — Харьков, 2002.

Юрьев М.Ф. История стран Азии и Северной Африки после второй мировой войны

(1945-1990): Учебное пособие. — Москва, 1994.

Тексти

Ататюрк Мустафа Кемаль. Избранные произведения, речи, выступления. — Москва, 1966.

Благодатов Алексей. Записки о китайской революции (1925-1927). — Москва, 1979.

Браун Отто. Китайские записки: 1932-1939. — Москва, 1974. Варненская Моника. Война в джунглях: Записки военного кореспондента. — Москва, 1970.

Варненская Моника. Репортаж из Сайгона. — Москва, 1973 Ганди Индира. Речи, статьи, интервью. — Москва, 1975. Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь. — Москва, 1968. Дэн Сяопин. Основные вопросы современного Китая. — Москва, 1988. Иванов Михаил. Япония в годы войны: Записки очевидца. — Москва, 1978. Ким Ир Сен. Ответы на вопросы иностранных журналистов. — Пхеньян, 1970. Меир Голда. Моя жизнь. — Москва, 1998.

На китайской земле: Воспоминания советских добровольцев (1925-1945). — Москва, 1977.

Накасонэ Ясухиро. Политика и жизнь: Мои мемуары. — Москва, 1994. Независимия Африка в документах. — Москва, 1965. Неру Джавахарлал. Автобиография. — Москва, 1955. Неру Джавахарлал. Воспоминания, исследования. — Москва, 1989. Нкрума Кваме. Я говорю о свободе. — Москва, 1967.

Падуа де Моутиньо Марио. Война в Анголе: Дневник военного врача экспеди­ционной армии. — Москва, 1963.

Прасад Ранджендра. Автобиография. — Москва, 1961.

Ну И. Первая половина моей жизни. Воспоминания Пу И — последнего императора Китая. — Москва, 1968.

Пэн Дехуай. Мемуары маршала. — Москва, 1988.

Сукарно Ахмед. Индонезия обвиняет: Сборник статей и речей. — Москва, 1961.

Сунь Ятсен. Избранные произведения. — Москва, 1964.

Хо Ши Мин. Избранные статьи и речи. — Москва, 1958.

Китай

Барач Д. Дэн Сяопин. — Москва, 1989.

Борисов О.Б. Внутренняя и внешняя политика Китая в 70-е годы. — Москва, 1982.

Владимиров О.Е., Ильин М.Я. Эволюция политики и идеологии маоизма в 70-е —

начале 80-х годов. — Москва, 1980.

Воронцов В.Б. Судьба китайского Бонапарта. — Москва, 1989.

Галянович Ю.М. «Белые пятна» и «болевые точки» в истории советско-китайских

отношений. — В 2-х кн. — Москва, 1992.

Гелъбрас В.Г Экономическая реформа в КНР: очерки, наблюдения, размышления. —

Москва, 1990.

Ефимов Г.В. Сунь Ятсен: поиск пути (1914-1922). — Москва, 1981.

Жуков В.В. Китайский милитаризм (10—20-е годы XX в.). — Москва, 1988.

История Китая / Л.С. Васильев, З.Г. Лапина, А.В. Меликсетов и др. —

Москва, 1998.

Каретина Г.С. Чжан Цзолинь и политическая борьба в Китае в 20-е годы. —

Москва, 1984.

Карлу сое В.В. Частное предпринимательство в Китае. — Москва, 1996.

Каткова ЗД. Китай и державы (1927-1937). — Москва, 1995.

Китай в эпоху войны против японской агрессии (1937—194І). — Москва, 1988.

Китай: история в лицах и событиях. — Москва, 1989.

Китай на пути модернизации и реформ: 1949-1999. — Москва, 1999.

Кузнецов В.С. Гоминьдановский режим в Китае (1928-1937). — Москва, 1984.

Мамаев И.Л. Гоминьдан в национально-революционном движении Китая (1923-

1927). — Москва, 1991.

Махмуткоджаев М.Х. Национальная политика Гоминьдана (1927-1937). —

Москва, 1986.

Меликсетов А.В. Победа китайской революции (1945-1949). — Москва, 1989.

Новейшая история Китая: 1917-1927. — Москва, 1983.

Новейшая история Китая: 1927-1949. — Москва, 1984.

Панцов А.В. Из истории идейной борьбы в китайском революционном движении

20-40-х годов. — Москва, 1985.

Переход к рынку в КНР: Общество. Политика. Экономика. — Москва, 1994.

Пивоваров Э.П. Строительство социализма со спецификой Китая: Поиск пути. —

Москва, 1992.

Писарев АА. Гоминьдан и аграрно-крестьянский вопрос в Китае в 20—30-е годы

XX века. — Москва, 1986.

Портяков В.Я. Экономическая политика Китая в эпоху Дэн Сяопина. —

Москва, 1998.

Сапожников Б.Г. Китай в огне войны (1931-1950). — Москва, 1984.

Сухарчук ГД. Социально-экономические взгляды политических лидеров Китая

первой половины XX в. — Москва, 1983.

Тихвинский С.Л. Китай и всемирная история. — Москва, 1988.

Тихвинский С.Л. Путь Китая к объединению и независимости. 1898-1949: По

материалам биографии Чжоу Эньлая. — Москва, 1996.

Шорт Ф. Мао Цзэдун. — Москва, 2003.

Экономика КНР в преддверии XXI века (1991-2000). — Москва, 1997.

Юрьев М.Ф. Вооруженные силы КПК в освободительной борьбе китайского народа:

20-40-е годы. — Москва, 1983.

Японія

Бикс Г. Хирохито и создание современной Японии. — Москва, 2002.

Вербицкий СИ. Япония в поисках новой роли в мировой политике. — Москва, 1992.

Гольдберг Д.И. Внешняя политика Японии в 1941-1945 гг. — Москва, 1992.

Горбунов ЕА. Схватка с чёрным драконом. Тайная война на Дальнем Востоке. —

Москва, 2002.

Гришелев Л.Д., Чегодарь Н.И. Культура послевоенной Японии. — Москва, 1981.

Еремин ВЛ. Политическая система современного японского общества. — Москва, 1992.

Захаров Г.Ф. Политика Японии в Маньчжурии (1932-1945). — Москва, 1990.

Инамари К. Страсть к успеху: Японское чудо. — Москва, 1998.

История Японии, 1868-1998. — Т. 2. — Москва, 1998.

Кузнецов Ю.Д., Навлицкая Г.Б., Сырицын ИМ. История Японии. — Москва, 1988.

Латышев В. Политическая власть в Японии: Механизм функционирования на

современном этапе. — Москва, 1988.

Можейко И.В. «Западный ветер - ясная погода»: Юго-Восточная Азия во второй

мировой войне. — Москва, 1984.

Пинаев Л.П. Эволюция военной политики Японии (1951-1980). — Москва, 1982.

Савин А.С. Японский милитаризм в период Второй мировой войны. — Москва, 1979.

Сапожников Б.Г. Китайский фронт во Второй мировой войне. — Москва, 1979.

Хаттори Такусиро. Япония в войне (1941-1945). — Москва, 1973.

Черевко К.Е. Серп и молот против самурайского меча. — Москва, 2003.

Японский милитаризм: Военно-историческое исследование. — Москва, 1972.

Японский феномен. — Москва, 1996.

Корея

Большое И.Г., Толорая Г.Д. Корейская Народно-Демократическая Республика! — Москва, 1987.

Воронцов А.В. Республика Корея: Социально-экономическая структура и торгово-экономические отношения с СНГ. — Москва, 1998. Горелый И.О. Корея: Концепция объединения. — Москва, 1997. Ланьков А.Н. Корея: Будни и праздники. — Москва, 2000. Ланьков А.Н. Северная Корея: вчера и сегодня. — Москва, 1995. Орлов А.С., Гаврилов ВА. Тайны корейской войны. — Москва, 2003. Орлов А.С. Тайная битва сверхдержав. — Москва, 2000. Республика Корея: опыт модернизации. — Москва, 1996. Толорая Г.Д. Республика Корея. — Москва, 1991. Торкунов А.В. Загадочная война: Корейский конфликт 1950-1953 гг. — Москва, 2000.

ІНДІЯ

Вельский А.Г., Фурман Д.Е. Сикхи и индусы: Религия, политика, терроризм. —

Москва, 1992.

Ванина Е.Ю. Индия: страна и ее регионы. — Москва, 2000.

Верма Ш. Портрет Раджива Ганди. — Москва, 1988.

Володин А.Г., Шасшитко П.М. «Пусть не обманет надежда!»: Жизнь и борьба

Джавахарлала Неру. — Москва, 1990.

Гопал С. Джавахарлал Неру: биография. — В 3-х тт. — Москва, 1990.

Горев А.В., Зимянин М.В. Неру. — Москва, 1988.

Горев А.В. Роса на лотосе. Индира Ганди: мечты и свершения. — Москва, 1987.

Гусева Н.Р. Индия: Общество и традиции. — Москва, 1990.

Датт В.П. Внешняя политика Индии. — Москва, 1988.

Индия 80-х годов: Тенденции социально-политического развития. — Москва, 1990.

Корнеев В.Л. Индия: 80-е годы. — Москва, 1986.

Кузнецов Ю.И. Лал Бахадур Шастри: Жизнь и деятельность. — Москва, 1972.

Лунев СИ. Индия и США: Международные отношения. — Москва, 1987.

Митрохин Л.В. Индия: вступая в XXI век. — Москва, 1987.

Намбудирипад О.В. Махатма Ганди и гандизм. — Москва, 1960.

Празаускас АА. Этнос, политика и государство в современной Индии. — Москва, 1990.

Райков А.В. Амритсарская трагедия 1919 г. и освободительное движение в Индии. —

Москва, 1985.

Ульяновский РА. Аграрная Индия между мировыми войнами: Опыт исследования

колониально-феодального капитализма. — Москва, 1981.

Ульяновский РА. Три лидера индийского народа: Мохандас Карамчанд Ганди,

Джавахарлал Неру, Индира Ганди. — Москва, 1986.

Чичеров А.И. Джавахарлал Неру и независимая Индия: Очерки общественного

развития страны в 50-70-е годы. — Москва, 1990.

Країни Південної та Південно-Східної Азії

Бектимирова Н.И. Новейшая история Кампучии. — Москва, 1989.

Белокреницкий В.Я. Капитализм в Пакистане: История социально-экономического

развития (середина XIX - 80-е годы XX в.). — Москва, 1988.

Волжин Н.П. Индонезия: Внешняя политика «нового порядка». — Москва, 1985.

Вьетнамская революция: Вопросы теории и практики. — Москва, 1987.

Глазунов Е.П., Исаев М.П. Страны Индокитая: путь борьбы и свершений. —

Москва, 1987.

Голубева Е.В. Государственная бюрократия и политика: Индонезия и Филиппины

70-80-е гг. — Москва, 1988.

Другое А.Ю. Политическая власть и эволюция политической системы в Индонезии

(1965-1988). — Москва, 1989.

Ильинский М.М. Индокитай: пепел четырёх войн (1939-1979). — Москва, 2000.

Исаев ММ. Современный революционный процес в станах Индокитая. — Москва, 1985.

История Индонезии: В 2-х тт. — Т. 2. — Москва, 1992.

Капица М., Милетин Н. Сукарно: политическая биография. — Москва, 1980.

Кобелев Е.В. Хо Ши Мин. — Москва, 1983.

Левтонова Ю.О. История Филиппин: Краткий очерк. — Москва, 1979.

Мосяков Д.В. Кампучия: особенности* революционного процеса и полпотовский

«эксперимент». — Москва, 1986.

Новейшая история Вьетнама. — Москва, 1984.

Пономарев ЮА. История Мусульманской лиги Пакистана. —г Москва, 1982.

Сумский В.В. Национализм и авторитаризм: политико-идеологические процессы

в Индонезии, Пакистане, Бангладеш. — Москва, 1987.

Урляпов В.Ф. Индонезия и международные отношения в Азиатско-Тихоокеанском

регионе. — Москва, 1993.

Країни Середнього Сходу

Агаев С.Л. Германский империализм в Иране (Веймарская республика, Третий рейх). — Москва, 1969.

Агаев СМ. Иран в прошлом и настоящем (Пути и формы революционного процесса). — Москва, 1986.

Агаев С.Л. Иран в эпоху политического кризиса (1920-1925). — Москва, 1970. ■ Агаев С.Л. Иран между прошлым и будущим. — Москва, 1987. Агаев С.Л. Иран: внешняя политика и проблема независимости (1925-1941). — Москва, 1971. Арабаджян ЗА- Иран: власть, реформы, революции (XIX — XX вв.). — Москва, 1991.

Арабаджян ЗА. Противостояние империям в Иране (1918-1941). — Москва, 1996.

Афганистан: проблемы войны и мира. — Москва, 1996.

Гасратян МА., Орешкова С.Ф., Петросян ЮА. Очерки истории Турции. —

Москва, 1983.

Губар М.Г. Афганистан на пути истории. — Москва, 1987.

Данилов В.И. Турция 80-х: от военного режима до «ограниченной демократии». —

Москва, 1991.

Иванов М.С. Иран в 60-70-е годы XX века. — Москва, 1977.

Иранская революция: причины и уроки. — Москва, 1989.

История Афганистана. — Москва, 1982.

Киреев Н.Г. История этатизма в Турции. — Москва, 1991.

Клешторина В.В. Иран 60—80-х годов: От культурного плюрализма до исламизации

духовных ценностей. — Москва, 1990.

Кондакчян Р.П. Внутренняя политика Турции в годы Второй мировой войны. —

Ереван, 1978.

Кондакчян Р.П. Турция: внутренняя политика и ислам. — Ереван, 1983.

Мусульманские страны у границ СНГ (Афганистан, Пакистан, Иран и Турция —

современное состояние и перспективы). — Москва, 2001.

Поцхверия Б.М. Турция между двумя мировыми войнами: Очерки внешней

политики. — Москва, 1992.

Розалиев Ю.Н. Экономическая история Турецкой республики. — Москва, 1980.

Скляров Л.Е. Иран 60-80-х годов: Традиционализм против современности.

Революция и контрреволюция. — Москва, 1993.

Спальников В.Н. Афганистан. Исламская оппозиция: истоки и цели. — Москва, 1990.

Турецкая республика в 60-70-е годы: Вопросы общественно-политического

развития. — Москва, 1984.

Філіпенко Л.Н. Друзі і вороги революційної Туреччини (1918-1922). — Київ, 1968.

Школьников БА. Иран в конце 50-х - начале 60*х годов XX века. — Москва, 1985.

Шумов С А., Андреев А.Р. История Афганистана: Документальное исследование. —

Москва, 2002.

Арабські країни

Агарышев АА. Гамаль Абдель Насер. — Москва, 1979. Агарышев АА. От Кемп-Дэвида до трагедии Ливана. — Москва, 1983. Александров И А. Монархии Персидского залива: этапы модернизации. — Москва, 2000. Апдайк Р.Дж. Саддам Хусейн: Политическая биография. — Москва, 1999. Арабский мир: три десятилетия независимого развития. — Москва, 1990. Беляев И.П., Примакова ЕМ. Египет: Время президента Насера. — Москва, 1982. Борисов А.Б. Роль ислама во внутренней и внешней политике Египта (XX век). — Москва, 1991.

Васильев А.М. История Саудовской Аравии. — Москва, 1982.

Голдобин А.М. Национально-освободительная борьба народа Египта (1918—1936). — Москва, 1989.

Ґолубовская Е.К. Революция 1962 р. в Йемене. — Москва, 1971. Гусаров В.И. Экономическая независимость арабских стран: Предпосылки. и условия достижения. — Москва, 1993. Дмитриев Е. Палестинская трагедия. — Москва, 1985. Егорин А.З, Война за мир на Ближнем Востоке. — Москва, 1995. Егорин А.З. Современная Ливия. — Москва, 1996.

Жданов Н.В., Игнатпенко АА. Ислам на пороге XXI века. — Москва, 1989. История Алжира в новое и новейшее время. — Москва, 1992. История Ливии в новое и новейшее время. — Москва, 1992.

Князев А.Г. Египет после Насера (1970-1981). — Москва, 1986. Ковтунович О.В. Революция «свободных офицеров» в Египте. — Москва, 1984. Кондратьев Г.С. Армия алжирской революции: Очерки формирования и боевой деятельности (1954-1962). Москва, 1979. Концельман Г. Арафаті — Москва, 1997.

Коппель ОЛ. Перська затока: проблеми безпеки (80-90-ті роки). — Київ, 1998. Коровиков А.В. Исламский экстремизм в арабских странах. — Москва, 1990. Кошелев В.С. Египет: от Ораби-паши до Саада Заглула (1879-1924). — Москва, 1992. Ланда Р.Г. История алжирской революции (1954-1962). Москва, 1983. Левин З.Н. Развитие арабской общественной мысли. О некоторых немарксистских течениях после Второй мировой войны. — Москва, 1984. Луцкая Н.С. Очерки новейшей истории Марокко. — Москва, 1973. Малашенко А.В. В поисках альтернативы: арабские концепции путей развития. — Москва, 1991.

Медведко Л.И. Этот бурлящий Ближний Восток: Документальное повествование. — Москва, 1985.

Плачинда СВ. Соціальні перетворення в арабських країнах: Досвід і проблеми. — Київ, 1993.

Прошина Н.И. История Ливии (конец XIX - 1969). — Москва, 1975. Расницын В.Г. Марокко на рубеже двух эпох. — Москва, 1983.. Румянцев В.И. Тунисская Республика. — Москва, 1992. Смирное А. Арабо-израильские войны. — Москва, 2003.

Хамруш А. Революция 23 июля 1952 г. в Египте: Очерк истории. — Москва, 1984. Шарипов Р.М. Панисламизм сегодня: Идеология и практика Лиги исламского мира. — Москва, 1986.

Країни Тропічної та Південної Африки

Алексеев Л А. Кения: два десятилетия по пути независимого развития. — Москва, 1984.

Африка: взаимодействие культур. — Москва, 1989.

Борьба за освобождение португальских колоний в Африке (1961-1973). — Москва, 1973.

Георгиев Е.Г. Африканская политика Франции. — Москва, 1988.

Громыко А. Конфликт на Юге Африки. — Москва, 1979.

История Ганы в новое и новейшее время. — Москва, 1985.

История Заира в новейшее время. — Москва, 1982.

История национально-освободительной борьбы народов Африки в новейшее время. —

Москва, 1988.

История Нигерии в новое и новейшее время. — Москва, 1981.

Пегушев А.М. Повстанцы Мау Мау: История восстания 1952-1956 гг. в Кении. —

Москва, 1978.

Пономаренко Л.В. Патрис Лумумба: Жизнь во имя свободы Африки. — Москва, 1989.

Притворов А.В. Намибия. — Москва, 1991.

Субботин ВА. Великобритания и ее колонии: Тропическая Африка в 1918-1960 гг. —

Москва, 1992.

Урнов ЮА. Политика ЮАР в Африке. — Москва, 1982.

Филатова И.И. История Кении в новое и новейшее время. — Москва, 1989.

Хазанов А.М. Крушение последней колониальной империи. — Москва, 1986.

Цыпкин Г.В., Ягья В.С. История Эфиопии в новое и новейшее время. — Москва, 1989.

яке вимагали терористи, французи зважилися на силову акцію. 27 грудня І994 р. літак було взято штурмом, причому всіх терористів вбито, а ніхто із заручників - не постраждав. У наступному 1995 р. алжирські терористи здійснили у Франції та Бельгії кілька вибухів бомб, унаслідок чого постраждало кількасот осіб. За підрахунками Міжнародної амністії, лише до кінця 90-х рр. жертвами війни у Алжирі стало майже 60 тис. осіб, переважну частину з яких склали мирні мешканці. У січні 1994 р. армія призначила президентом країни генерала та колиш­нього міністра оборони Ламіна Зеруаля (1941 р.н.), який ще через півтора року переміг на президентських виборах, отримавши 61% голосів. Щоправда, до участі у виборах не були допущені кандидати від ісламістів. Ще через рік на загально­національному референдумі затверджено зміни до конституції. У червні 1997 р. відбулися парламентські вибори, до яких знову не допустили партії, створені на мовній та релігійній основі. Перемогу здобуло пропрезидентське Національно-демократичне об'єднання.

На проведених в квітні 1999 р. чергових президентських виборах 73,8% голосів здобув Абд ель-Азіз Боутефліка (1937 р.н.), кандидатуру якого підтримували уряд та правляча партія. Новий алжирський лідер оголосив про намір вести переговори з ісламістами. Бажаючи продемонструвати волю до встановлення національного поро­зуміння,- в липні 1999 р. А. Боутефліка наказав випустити із в'язниць 5000 ісла­містів, у відповідь на що бойовики проголосили припинення вогню. Водночас, за звинуваченнями в корупції, зі своїх посад було звільнено 48 префектів провінцій, а також здійснено кадрові перестановки. Щоправда, вже в грудні 2000 р. громадянська війна в Алжирі відновилася. Угоду ро припинення вогню було підписано лише після чергових поступок з боку влади. Нормалізація суспільного життя в Алжирі, яка намітилася в 2002—2003 рр., потребуватиме ще чималих зусиль.

МАРОККО

■ Проголошення незалежності

■ Внутрішня та зовнішня політика Хасана II

Проголошення незалежності

Французька адміністрація в Марокко не могла не зважати на зміни, що сталися в протектораті під час Другої світової війни. Незадоволені повільними темпами та обмеженим характером реформ, лідери національно-патріотичного руху організували в квітні 1947 р. хвилю потужних демонстрацій, які охопили головні міста країни. Французи вдалися до репресій, арештувавши організаторів страйко­вої кампанії. У результаті зіткнень демонстрантів з поліцією в Касабланці загинули 74 особи. Наступного року тривалі антиурядові виступи відбулися в портових містах, де марокканські докери відмовлялися вантажити призначені для відправки в Індокитай зброю та спорядження.

Активну роль у боротьбі за незалежність країни відігравав султан Марокко Му­хаммед Бен Юсуф (1909—1961). У червні 1945 р. на зустрічі в Парижі з Ш. де Голлем він запропонував скласти між Францією та Марокко угоду, що базувалася б на рівноправності сторін. Погодившись в принципі з такою пропозицією, французький лідер пообіцяв вирішити питання лише в майбутньому. З огляду на посилення очоленого "Істіклялем" національно-патріотичного руху, французи змушені були провести ряд реформ.