Внутрішня та зовнішня політика Хасана II

Вступивши в березні 1961 р. на престол під іменем Хасана II (1961 —1999), молодий король зберіг за собою пост голови уряду аж до перших в історії країни вільних парламентських виборів у листопаді 1963 р. На цих виборах король усіма силами намагався не допустити до влади представників "Істіклялю" та Національ­ного союзу опозиційних сил. У кінцевому результаті, правдами та неправдами, парламентську більшість та уряд сформували члени Фронту захисту конститу­ційних інститутів. Представник фронту Махджуб Ахердан став прем'єром.

Однак уряд М. Ахердана не зумів справитися з економічними негараздами. У країні різко зросли ціни на продукти харчування, почалися інфляція та збільшилося безробіття. Контрольований монархістами парламент також працював винятково неефективно. Упродовж 1963—1965 рр. він прийняв лише два закони.

Після того, як в червні 1965 р. у Касабланці вуличні демонстації вилилися в масові заворушення, Хасан II розпустив парламент, скасував дію конституції й увів в країні надзвичайний стан. Для того, щоб убезпечитися від можливого контрнаступу опозиції, марокканські спецслужби 29 жовтня 1965 р. викрали в Парижі та вбили найавторитетнішого лідера опозиції та колишнього спікера парламенту, керівника опозиції Мехді Бен Барку (1920—1965). М. Бен Барка свого часу був домашнім вчителем майбутнього короля Хасана II, що втім, не врятувало опозиційного лідера від смерті.

Посилення авторитарних тенденцій та репресії проти незадоволених убезпечили владу від змін, але покращити економічну ситуацію, звісно ж, були не здатні. Розуміючи, що постійно правити репресивними методами неможливо, Хасан II пішов на деяку лібералізацію свого режиму. У 1970 р. оголошено нову конституцію та прове­дено на її основі вибори до парламенту. Більшість депутатських мандатів, не без сприяння влади, отримали контрольовані королівським двором "незалежні" депутати. Однак, навіть такі помірковані реформи викликали неприйняття з боку військових, що вже звикли до упривілейованого становища часів надзвичайного стану. На Хасана II було вчинено два замахи, причому обидва рази короля врятували сталеві нерви та надзвичайна витримка. Улітку 1971 р., під час бенкету на честь дня народження Хасана II, великий підрозділ збунтованих десантників захопив палац у Рабаті, де відбувалися урочистості. Потрапивши до рук змовників, монарх не розгубився, а попросив дозволу попрощатися перед смертю з родиною. Коли це дозволили, то у покоях свого палацу він утік від заколотників, зумів зібрати вірну йому охорону й відбити напад. 15 серпня 1972 р., під час повернення з європейського турне, літак з королем на борту спробували збити три пілотовані офіцерами-змовниками вини­щувачі марокканських ВПС. Літак пошкоджено, а кілька супутників короля поранено. Хасан II сів на місце бортінженера й монотонним голосом професійного радиста звернувся до пілотів винищувачів з проханням припинити вогонь, бо, мовляв, короля було вбито першими ж пострілами. Змовники повірили в швидкий успіх й облишили королівський літак, а Хасан II вдруге дивом врятувався. Після другого замаху король жорстоко покарав змовників. Генерала Уфіркура (1920—1972), який колись був близьким приятелем короля, але, як уважалося, був причетний до організації обох спроб перевороту, Хасан II застрелив особисто.

Так і не домовившись із опозицією, Хасан II продовжував правити, видаючи королівські укази. У 1973 р. на хвилі незадоволення позицією західних країн, що допо­могли ізраїльтянам звести унічию чергову арабо-ізраїльську війну, король націона­лізував значну частину іноземної власності, а тим підприємцям, що ще залиши­лися в країні, було наказано продати уряду частину своїх акцій та збільшити присутність марокканців у керівних органах спільних підприємств.

У роки правління Хасана II у зовнішній політиці Марокко відбулися важливі зміни. Початково лояльне та помірковано налаштоване до західних країн Марокко у 1970-х рр. розпочало проводити більш агресивну політику. Марокканські підрозділи брали участь у арабо-ізраїльській війні жовтня 1973 р., а у листопаді 1975 р. на територію Західної Сахари, що перебувала під управлінням Іспанії, вступила

350-тисячна колона неозброєних марокканців. "Зелений марш" у Сахару очолив особисто король Хасан II. Згодом територію Західної Сахари Марокко розділило із Мавританією, причому марокканцям дісталося дві третини території колишньої іспанської колонії. З цим не бажало погодитися місцеве кочове населення, що за допомогою Лівії та Алжиру створило військово-політичну організацію Народний фронт визволення Сахари і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРЮ). У лютому 1976 р. ПОЛІСАРЮ оголосив незалежну Арабську Демократичну Республіку Сахари, яка не була визнана жодною з країн світу. Після того як 1979 р. Мавританія відмовилася від своєї частки колишньої Західної Сахари, її також окупувало Марокко. Зважаючи на труднощі ведення бойових дій у пустелі, партизанська війна зі змінним успіхом тривала до 1991 р., коли зрештою було підписано перемир'я.

Активна зовнішня політика дещо виправила збляклий попередньо імідж короля, й на чергових парламентських виборах 1977 р. переконливу перемогу здобуло Націо­нальне об'єднання незалежних, що головним пунктом своєї програмної діяльності декларувало вірність престолу. Монархісти зберегли контроль над урядом.

У 1980-х рр. Марокко продовжувало боротися з тим самим набором економічних проблем, що руйнували економіку країни й у попередньому десятилітті: зростання цін, інфляція, безробіття. До них, щоправда, додалася велика зовнішня заборгова­ність. Постійне погіршення умов життя та запровадження урядом програми жорсткої економії бюджетних коштів викликали численні демонстрації та мітинги. Найбільші з таких виступів відбулися 1981 р. у Касабланці, 1984 р. — по всіх великих містах півночі країни, 1990 р. — у Фесі. Боротьба з незадоволеними супроводжувалася порушеннями прав людини, незаконними арештами та тортурами ув'язнених. Західні країни оголосили, що уряд Марокко не отримає жодних програм широкої економічної допомоги, поки в країні не буде покращено ситуацію з дотриманням прав людини.

V зв'язку з цим упродовж 1991—1992 рр. уряд Марокко змушений був випустити
частину політв'язнів, закрити таємні тюрми та продемонструвати свою прихильність
до демократичних моделей розвитку суспільства.

У 1992 р. розпочався процес акціоналізації державних підприємств. До кінця 90-х рр. у приватні руки перейшли акції на суму в 1,5 млрд. диргемів. Бажаючи оздоровити фінансову сферу, уряд перейшов від політики зовнішніх запозичень до внутрішніх позик. До 1995 р. зовнішній борг вдалося дещо скоротити, але він й надалі складав показну цифру в 15,2 млрд. доларів. За участь у антиіракській коаліції часів війни в Перській затоці західні країни пробачили Марокко 3,5 млрд. доларів боргу. Великі надходження валюти країна отримувала від марокканців, що працювали за кордоном. Крім цього, близько мільярда доларів щороку складав прибуток країни від туризму.

Після смерті 23 липня 1999 р. Хасана II новим королем під іменем Мухаммеда

VI (1963 р.н.) проголошено його сина. Новий монарх швидко виявив самостійний
характер, одружившись, всупереч традиції, на простій програмістці із звичайної
неаристократичної родини. Улітку 2002 р. через суперечку про приналежність
двох незаселених крихітних острівців біля узбережжя Марокко погіршилися
мароккано-іспанські відносини.

Позитивні тенденції в економіці Марокко, що позначилися в середині 90-х рр., усе ж не можуть вирішити всіх соціальних проблем країни. У зв'язку зі стрімким демографічним зростанням навіть в успішні для національної економіки роки, ВНП у перерахунку на душу населення постійно зменшувався. Зважаючи на майже 20-відсоткове безробіття, велика, частина населення задіяна в тіньовому секторі.

Упродовж 80—90-х рр. Марокко, пережило п'ять сильних посух, що негативно позначилися на розвитку сільського господарства. Разом з тим, країна продовжує модернізацію своєї промисловості та соціальної інфраструктури, співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями та намагається провадити збалансовану зовнішню політику. Останнім часом у Марокко суттєво покращилася ситуація з дотриманням прав людини, що засвідчили демократично проведені у вересні 2002 р. парламентські вибори.

ІЗРАЇЛЬ

■ Внутрішня та зовнішня політика "робітничих" урядів

■ Політичний та економічний розвиток 80—90-х рр.

Внутрішня та зовнішня політика "робітничих" урядів

Перші парламентські вибори в Ізраїлі відбулися 25 січня 1949 р. За 120 депу­татських місць в кнесеті у виборчих перегонах змагалася двадцять одна партія. Найбільше голосів здобула Партія робітників Ізраїлю (МАПАЙ), якій дісталося 46 депутатських мандатів. Ще одна робітнича партія — Об'єднана робітнича партія (МАПАМ) виборола 19 мандатів, головна партія правих — "Херут" ("Свобода") отримала 14 мандатів, комуністи здобули 4 місця. Майже на тридцять років у країні встановилося домінування однієї робітничої партії — МАПАЙ. МАПАМ, яка притримувалася марксистської ідеології, виступала за орієнтацію на СРСР, центра­лізоване економічне планування та побудову в країні соціалістичного суспільства, в наступні роки поволі втрачала своїх прихильників.

На наступних парламентських виборах в лютому 1951 р. до кнесету обрано представників аж 13 різноманітних партій, але МАПАЙ зберегла своє домінуюче становище. У країні сформувалася складна політична конфігурація, у якій неодно­разово союзи між собою укладали цілковито різновекторно спрямовані політичні сили. Протягом 1959—1977 рр. правляча МАПАЙ користувалася підтримкою ортодоксально релігійного Національного релігійного фронту. Щоправда, час від часу між несподіваними союзниками виникали конфлікти. Здебільшого, їх спричиняли питання, що торкалися релігійної догматики: релігійна освіта, діяльність міської комунікації під час шабату, дотримання релігійних приписів службовцями державних установ, служба жінок у армії, визначення того, хто є, а хто не є євреєм. Остан­нє питання було остаточно розв'язано лише в 1962 р., коли спеціальний закон визначив, що євреєм є лише та людина, яка народилася від матері-єврейки й не належить до жодної іншої релігії, крім іудейської.

У 1950 р. Ізраїль оголосив Західний Єрусалим своєю столицею. Туди переїхали всі міністерства, за винятком міністерства закордонних справ, яке змушене було залишитися в Тель-Авіві, щоб підримувати контакт із закордонними посольствами. Міжнародне співтовариство не визнало цього одностороннього кроку ізраїльського уряду, продовжуючи вважати столицею країни Тель-Авів.

Війна 1948—1949 рр. коштувала ізраїльтянам досить значних жертв. Знищено більшість насаджень цитрусових, сильно постраждали хімічні підприємства Мертвого моря. У боях із арабами загинуло близько 6000 осіб, що склало майже 1% тогочасного єврейського населення країни. Однак, людські втрати часів війни швидко були компенсовані стрімко зростаючою еміграцією до Ізраїлю. 5 липня

1950 р. кнесет прийняв "Закон про повернення", яким встановлено норму, згідно із якою до країни мав право переселитися будь-який єврей світу. До кінця 1951 р. до Ізраїлю переселилося 687 тис. осіб, у тому числі понад 300 тис. із арабських та мусульманських країн. Зокрема, до Ізраїлю повністю переселилося єврейське населення Ємену — 44,5 тис, Іраку — 130 тис, Лівії — 33 тис. осіб та ін. У 1958 р. на святкуванні десятої річниці проголошення незалежності Д. Бен-Гуріон заявив, що населення Ізраїлю досягнуло двох мільйонів. За станом на 1961 р., 69% приросту населення країни склали переселенці, й тільки 31% — діти, які народилися в єврейській державі.

Багато переселенців, які перебралися до Ізраїлю з країн Західної Європи, були дуже розчаровані, опинившись у маленькій, бідній та економічно відсталій країні. Соціальну напруженість створювала конкуренція між євреями із африканських та азійських країн (сефардами) та репатріантами із Західної та Східної Європи (ашкеназі). Приріст населення серед сефардів був значно більшим, але ашкеназі домінували в уряді та адміністративних органах. До 1974 р. всі прем'єр-міністри та президенти Ізраїлю були ашкеназі й походили із України, Білорусі, Польщі чи Росії. Рівень життя серед сефардів був значно нижчим, аніж в переселенців із Європи. Лише 5% студентів країни в 1960 р. були сефардами. Така дискримінація євреїв, які були вихідцями із азійських чи африканських країн, зрештою призвела до соціального вибуху. В липні 1959 р. в заселеному євреями-вихідцями із Марокко бідному передмісті Хайфи почалися масові заворушення. Приводом до них став арешт поліцією кількох п'яних бешкетників. Незадоволення місцевих сефардів своїм упослідженим становищем вилилося в справжні вуличні бої із силами правопорядку. Надалі уряду довелося уважніше ставитися до проблем євреїв-сефардів. Зокрема, запроваджено ширше призначення сефардів на адміністративні посади.

Для того, щоб прискорити інтеграцію репатріантів, уряд здійснював активні заходи з відродження івриту. Відродження старої мови мало слугувати об'єднанню нації. У 1953 р. створено Академію івриту. Ізраїльські науковці провели велику роботу, доповнивши мертву мову стародавнього Ізраїлю новою термінологією. У сучасному івриті є власні незапозичені слова для позначення таких сучасних явищ, як електрика, авіація чи атомна енергія.

У перші роки незалежності економіка країни трималася, головним чином, завдяки зарубіжним фінансовим вливанням. Міжнародні єврейські організації надавали Тель-Авіву щорічні субсидії в 250 млн. доларів. Невдовзі ще одним джерелом фінансування стала Німеччина, яка з 1953 р. почала виплачувати ізраїльтянам значну фінансову допомогу, що мала послужити компенсацією за гітлерівські переслідування та масове винищення європейських євреїв. Загалом тільки в 1948—1952 рр. Ізраїль отримав фінансової допомоги на величезну суму в 2,5 млрд. доларів. Завдяки цьому країна зводила кінці з кінцями, хоча щорічний ізраїльський імпорт переважав експорт в 4—5 разів. Регіональна торгівля зовсім не розвивалася через бойкот ізраїльських товарів з боку всіх арабських сусідів. Значні проблеми створювала накладена Єгиптом заборона на рух через Суецький канал суден з вантажами, призначеними для Ізраїлю. Ірак припинив постачання нафти нафтопроводом до Хайфи, після чого ізраїльтянам довелося купувати дорожчу іранську та мексиканську нафту. Економічні проблеми ускладнювали великі військові видатки та необхідність фінансування програм адсорбції емігрантів. Країна мала одні із найбільших у світі видатків на охорону здоров'я, оскільки переважна більшість тих, хто пережив гітлерівські табори та гетто, ще довгий час потребували спеціальної медичної опіки.

Після смерті першого президента країни X. Вейцмана (1886—1952), в 1952 р. його наступником став Іцхак Бен-Цві (1874—1963), який перебував на цьому посту до 1963 р. У грудні 1953 р. першому прем'єр-міністру Ізраїлю Д. Бен-Гуріону (1886 —1973) довелося піти у відставку через тривалі суперечки із релігійними партіями щодо облаштування системи освіти та умов служби жінок у армії, а також через різке погіршення міжнародного іміджу країни, спричинене масовим вбивством ізраїльськими військовими цивільного населення в Йорданії. У жовтні 1953 р. ізраїльські солдати вбили в йорданському селі Кібія 53-х мирних осіб, серед з яких було багато жінок й дітей. Акція в Кібії, якою командував молодий лейтенант Аріель Шарон, мала стати відплатою за вбивство палестинцями трьох ізраїльтян, але неочікувано для Тель-Авіва спричинилася до серйозного погіршення міжнародного іміджу країни. Д. Бен-Гуріон зробив свідомо неправдиву публічну заяву, оголосивши, що армія непричетна до військового злочину, але згодом, коли справу розслідували, змушений був піти у відставку.

Новим ізраїльським прем'єром став Моше Шарет (1894—1965), але вже через два роки Д. Бен-Гуріон знову повернувся в прем'єрське крісло. У 1955 р. М. Шарету довелося залишити пост керівника уряду через гучний міжнародний скандал, що отримав назву "афера Лавона". За наказом міністра оборони країни Пінхаса Лавона, ізраїльські агенти вчинили на території Єгипту кілька терористичних актів спрямованих проти американських та британських культурних закладів. Теракти вчинялися з таким розрахунком, щоб вину за них покласти на єгиптян. Мета цієї провокації полягала в тому, щоб зірвати домовленість про виведення британських військ із зони Суецького каналу. Єгиптянам вдалося затримати ізраїль­ських агентів й викрити провокацію. Шістьох винних у вчиненні терактів ізраїльтян засуджено до різних строків ув'язнення, двоє вчинили самогубство у в'язниці, а двох було повішено.

Протягом 1955—1963 рр. ізраїльським прем'єром знову був Д. Бен-Гуріон. Повернувшись в лютому 1955 р. до влади, Д. Бен-Гуріон одразу ж продемонстрував свою "важку руку". В помсту за страту двох єврейських диверсантів та палестинські напади із Сектору Гази, менш ніж через тиждень після свого повернення до влади він наказав ізраїльській армії атакувати позиції єгиптян. Нічний несподіваний напад на Сектор Гази 23 лютого 1955 р., яким керував фахівець зі спеціальних операцій А. Шарон, виявився напрочуд ефективним. Вбивши понад сотню єгиптян і втративши лише вісім командос, ізраїльтяни продемонстрували свою силу й слабкість Єгипту. Втім, зі стратегічної точки зору, результати цього нападу не були такими одно­значними. Обурений своїм приниженням, Єгипет пішов на контакти із СРСР та країнами соціалістичного табору, що в кінцевій перспективі негативно позначилося на ізраїльсько-єгипетських відносинах.

У 1963 р. наступним керівником ізраїльського уряду став Леві Ешкол (1895— 1969), що перебував на цьому посту до самої смерті. Керуючи країною, Л. Ешкол здобув собі реноме "голуба". Політика його кабінету була набагато поміркованішою порівняно із агресивними та цинічними кроками Д. Бен-Гуріона. Упродовж середини 60-х рр. Ізраїль намагався покращити відносини із СРСР, більш-менш мирними були відносини із Каїром, який загруз у громадянській війні в Ємені. Напруженими залишалися відносини Тель-Авіва із Сирією та Йорданією.

Однією із головних проблем країни в 50—60-х рр. було питання розвитку сільського господарства. Щоб здійснити іригацію придатних для обробітку районів Негеву, Ізраїль почав будувати великий канал, який мав відвести воду із Йордану. У відповідь, в 1965 р. Сирія та Йорданія почали будувати власний канал, але ізраїльтяни

знищили його під час воєнного рейду. Завдяки інтенсивному розвитку сільського господарства вже середині 60-х рр. Ізраїль почав забезпечувати себе продуктами харчування. В другій половині 60-х рр. країна навіть змогла продавати за кордон сільськогосподарську продукцію, яка складала третину загального обсягу експорту. Ізраїль вивозив цитрусові, бавовну, виноград, фрукти, яйця та молочні продукти.

Протягом 1950—1969 рр. обсяги індустріального розвитку країни збільшилися в п'ять разів. Левову частку експорту складала продукція, що вимагала високо­точної праці або ж виняткового професійного вміння. Так, наприклад, у 1966 р. вартість експорту оброблених брильянтів склала 35,5% загального прибутку від вивозу товарів за кордон! У 1950—1972 рр. приріст ВНП Ізраїлю складав по 10% щороку. Уряду вдалося подолати безробіття. У 1953 р. в країні було 10% безробітних, а в 1967 р. вже лише 4% ізраїльтян не мали постійної роботи.

Великими були успіхи Ізраїлю в сфері освіти та розвитку науки. У 1949 р. в країні існувало два університети, в яких навчалося 1600 студентів. До 1975 р. кількість університетів досягнула семи, а кількість студентів збільшилося до 47 тис. Протягом 50 — початку 60-х рр. Ізраїль виділяв на освіту в середньому по 7% ВНП щороку. Великі капіталовкладення принесли Ізраїлю відчутні результати. З'явилися різноманітні галузі складного машинобудування. Ізраїль проводив власні дослідження в багатьох галузях науки та техніки. Зокрема, вивчалися можливості дистиляції морської води, використання ядерної енергії, питання промислової хімії. У науково-дослідному центрі Дімона в пустелі Негев вже в кінці 60-х рр. було створено власну ядерну зброю. З 1965 р. в країні функціонувало телебачення, в 1975 р. Ізраїль посів друге місце в світі за кількістю опублікованих на одну особу книжок.

Важливе місце в соціальній політиці уряду приділялося збереженню пам'яті про жертви світового єврейства, понесені під час Другої світової війни. У 1953 р. в країні створено інститут вивчення Голокосту "Яд Вашем" (букв. "Рука та Ім'я"). У 1960 р. ізраїльтяни викрали одного із головних нацистських злочинців Адольфа Ейхмана, який жив під чужим прізвищем у Аргентині. Суд над А. Ейхманом, що відбувався в Єрусалимі, викликав надзвичайний розголос та позитивно вплинув на консолідацію нації. Крім цього, оприлюднення жахливих подробиць масового вбивства невинного цивільного населення привернуло увагу світу до Ізраїлю, дещо покращило його міжнародний імідж. За вироком суду, А. Ейхмана повішено. У наступні роки спеціальні служби Ізраїлю продовжували активно займатися пошуками нацистських злочинців.

Значну увагу уряд приділяв обороноздатності країни. Постійно зростаюча загроза війни із арабськими сусідами змушувала Тель-Авів щороку витрачати великі кошти на озброєння й утримання армії. Після Суецького конфлікту головним постача­льником зброї Тель-Авіву стала Франція. У 1958 р. Ізраїль отримав із Франції реактивні винищувачі "Містер", у 1962 р. США продали Тель-Авіву ракети "Хок", в 1964 р. Західна Німеччина реекспортувала ізраїльтянам модернізовані італійцями американські танки "Паттон", а в 1966 р. Тель-Авів одержав американські штурмовики "Скайхок". Франція припинили військове співробітництво із Ізраїлем у 1967 р., але натомість посилилася співпраця Тель-Авіва зі США. У 80-х рр. Ізраїль почав випуск власної високотехнологічної військової техніки: літаків, ракет і танків. Після своєї другої відставки в 1963 р. Д. Бен-Гуріон виїхав у віддалений кібуц в пустелі Негев й перестав займатися політикою. У 1965 р., на хвилі публічної критики кабінету Леві Ешкола, Д. Бен-Гуріон черговий раз спробував повернутися

у велику політику. У союзі з Моше Даяном (1915—1981) колишній прем'єр створив нову партію "Робітничий список на користь землі Ізраїлю" (РАФІ), яка, втім, не здобула особливої популярності. На виборах 1965 р. вона виборола лише 10 мандатів. Однак, оскільки партія відбивала настрої значної частини населення країни, уряд змушений був з нею рахуватися. Навесні 1967 р., після початку кризи навколо закриття Єгиптом судноплавства Тіранською протокою, Л. Ешкол призначив М. Даяна міністром оборони. На цьому посту той виявив себе з якнайкращого боку.

Війна 1967 р. радикально змінила міжнародне становище Ізраїлю. Дипло­матичні відносини із Тель-Авівом розірвали всі країни комуністичного блоку (крім Румунії), а також багато країн Третього світу. Контакти із СРСР, де мешкала велика єврейська громада, мали для Ізраїлю особливо велике значення. У перші роки існування країни відносини із комуністичним табором були цілком нор­мальними. Санкціоновані Москвою поставки чехословацької зброї врятували краї­ну в 1948—1949 рр. У 1964 р. СРСР та Ізраїль підписали торгову угоду, а для радянських євреїв полегшено умови виїзду "на історичну батьківщину". Після 1967 р. будь-які відносини між Москвою та Тель-Авівом перервано, а радянським євреям почали чинитися перепони у виїзді за кордон. Керівництво СРСР розгорнуло кампанію боротьби із "світовим сіонізмом".

Війна 1967 р. перетворила Ізраїль на регіональну наддержаву. Це наклало
додатковий тягар на економіку країни. Протягом 1967—1973 рр. Тель-Авіву
довелося витратити на оборону близько 6 млрд. доларів. Великі кошти вкладено
в будівництво смуги укріплень вздовж Суецького каналу — "Лінії Бар-Лева".
Незважаючи на великі військові видатки, економіка країни розвивалася досить
добре. ВНП в перерахунку на душу населення зріс із 1000 доларів у 1967 р. до
2800 доларів у 1973 р. '

Аріель Шарон і Моше Даян (праворуч) під час війни 1973 р.

Після того, як на початку 1969 р. помер Л. Ешкол, наступним ізраїльським прем'єром стала жінка — Голда Меїр (1898—1978). Загалом, вона продовжувала політику своїх попередників. Домовившись із представниками МАПАМ, вона створила єдиний блок робітничих партій — Коаліцію праці (МААРАХ). Противники уряду з правого табору створили в 1973 р. коаліцію під назвою "Лікуд" ("Об'єднання"). Головну роль в "Лікуді" відігравала партія "Херут". У наступні роки саме "Лікуд" зумів усунути від влади "робітничі" уряди. Наступна арабо-ізраїльська війна 1973 р. поставила перед ізраїльським суспільством складну дилему. Значна час­тина населення країни почала усвідом­лювати безперспективність протистояння із арабськими сусідами Ізраїлю. Кожна наступна війна коштувала євреям значно більших жертв, аніж попередня, а міжна­родне становище країни щораз усклад­нювалося. Війна, яку вдалося звести вні­чию лише надзвичайним напруженням всіх сил, послужила додатковим аргумен­том, який підважив авторитет уряду.

На виборах 1973 р. Коаліція праці отримала 51% голосів, у результаті чого "робітничі" партії втратили кілька депутатських мандатів. "Лікуд" отримав 25% виборців й суттєво зміцнив свої позиції. Головною проблемою внутрішньополітичного життя країни стали пошуки винуватців невдач першого етапу "війни Йом Кіппур". Зрештою, вину поклали на міністра оборони М. Даяна та прем'єра Г. Меїр. Обоє змушені були піти у відставку.

Новим керівником уряду в 1974 р. став представник МААРАХ Іцхак Рабин (1922—1995). Він став першим лідером Ізраїлю, який народився в Палестині. Головні заходи нового уряду були скеровані на покращення обороноздатності країни. Майже 40% бюджету 1974 р. заплановано спрямувати на військову сферу. У 1975 р. Ізраїль став асоційованим членом Європейської економічної спільноти, що дозволило розпочати експорт на нові ринки. Значно зросла кількість туристів, які приїжджали до країни, збільшилися інвестиції в ізраїльську економіку.

На парламентських виборах 1977 р. переміг блок "Лікуд", який отримав 43 депутатські місця. Для того, щоб сформувати уряд, "Лікуд" уклав угоду із кіль­кома дрібними партіями релігійного спрямування та Демократичним рухом за зміни. Прем'єром країни став лідер радикальної партії "Херут", колишній керівник терористичного угруповання "Іргун цвай леумі" Менахем Бегін (1913—1992). Трива­лий період правління "робітничих урядів" було перервано. До влади в країні прийшли представники радикального "правого" крила політичного спектру.

Усунення від влади представників "робітничих" партій не покращило еконо­мічної ситуації країни. Різношерстний кабінет М. Бегіна був далекий від внутріш­ньої єдності. У 1976 р. інфляція сягнуло 40%, а бюджетний дефіцит зріс до З млрд. доларів. Бажаючи стимулювати залучення інвестицій, уряд ліквідував існую­чу в країні систему регулювання експорту та імпорту. Цей крок одразу ж вплинув на зростання цін. Роки правління "правих" були часом стагнації ізраїльської економіки. Протягом 1973—1985 рр. прибуток на душу населення в Ізраїлі зріс лише на 1%.

Ізраїльський резервіст під час війни 1973 р.

Головним дипломатичним успіхом нового уряду стало укладення Кемп-Девідсь-кої мирної угоди із Єгиптом. У лютому 1982 р. Єгипет та Ізраїль обмінялися посольствами. Мирна угода із Каїром усуну­ла загрозу війни із найсильнішим серед арабських сусідів Ізраїлю, Суецький канал відкрито для ізраїльських суден, а єгипетсь­кий ринок - для ізраїльських товарів. Водночас, Кемп-Девідська угода внесла розкол у табір арабських противників Тель-Авіву. Після того, як Єгипту було оголоше­но бойкот, одразу кілька арабських країн почали претендувати на звільнене місце

основного лідера арабського світу, яке раніше належало Каїру: Саудівська Аравія, Ірак та Сирія. У процесі цього протистояння мало не дійшло до війни між Сирією та Іраком. Зі стратегічної точки зору, Кемп-Девідська угода стала великим успіхом ізраїльської дипломатії. Країна не лише позбулася загрози війни із найсильнішим серед арабських сусідів, але й водночас пересварила між собою майже всі арабські держави.

Політичний та економічний розвиток 80 — 90-х рр.

У 80-х рр. кризу в економіці вдалося загальмувати. Цьому сприяли падіння світових цін на нафту та зростання фінансової допомоги з боку США. У 1980 р. Вашингтон передав Тель-Авіву 1,8 млрд., а в 1983 р. вже 2,5 млрд. доларів. У 1983 р. інфляція склала "лише" 150% на рік. У перерахунку на душу населення країна мала найбільший у світі зовнішній борг, але щорічні фінансові вливання рятували ізраїльську економіку. Ще одним фактором, який покращив економічні позиції Ізраїлю, була громадянська війна в Лівані. Ліван, який на середину 70-х рр. був однією із найбільш просперуючих та багатих країн регіону, не без сприяння Ізраїлю був втягнений до тривалої та руйнівної громадянської війни. Після ізра­їльського вторгнення 1982 р., Бейрут, ця "Близькосхідна Женева", перетворився на суцільні руїни. Центри підприємницької та фінансової активності почали переміщатися із Лівану до Ізраїлю.

У 1981 р. "Лікуд" знову переміг на виборах. Уряд продовжив політику розбу­довування єврейських поселень на окупованих арабських територіях. У 1982 р. на окупованих територіях мешкало 25 тис. поселенців. Перебування при владі "Лікуду" посилило-позиції релігійних ортодоксів. Заселені ортодоксами дільниці Єрусалима стали "державою в державі". У суботні дні ці дільниці перекривалися. спеціальними загорожами так, щоб через них не могли проїхати автомобілі "гріш­ників", які не дотримувалися шабату. Ортодокси вимагали від уряду прийняти закон, який би забороняв роботу будь-яких магазинів чи закладів культури в суботу. У 1982 р. під тиском релігійних партій уряд заборонив польоти літаків ізраїльських авіаліній "Ель-Ал" по суботах. Войовничі молоді ортодокси часто нападали на відкриті в суботу заклади, або навіть на людей, які поводилися на вулицях не відповідно до релігійних приписів галахи. Між прихильниками світського шляху розвитку країни та ортодоксами іноді доходило до сутичок, які доводилося вгамовувати поліції та армії.

Значне обурення в ізраїльському суспільстві викликали ексцеси, яких допускали військові під час ліванської війни. Після влаштованого ліванськими християнами масового вбивства цивільного населення палестинських таборів Саб-ра і Шатіла, 25 вересня 1982 р. на вулиці Тель-Авіву вийшла 250-тисячна демон­страція з вимогами розслідувати персональну відповідальність ізраїльських військо­вих, зокрема міністра оборони А. Шарона в цьому масовому вбивстві. Під час однієї із антивоєнних маніфестацій під гаслами "Мир — зараз!", 10 лютого 1983 р. на демонстрантів напали озброєні прибічники правлячого "Лікуду". Під час сутичок хтось застосував ручні гранати. З'явилися жертви, причому загинув учасник демонстрації, який відслуживши в десантному підрозділі, щойно повернувся з війни в Лівані.

Наслідком цих заворушень стала відставка А. Шарона, якого, однак, прем'єр залишив в уряді в якості міністра без портфеля. Безпрецедентним для історії країни став факт відмови окремих резервістів служити в складі окупаційних військ

у Лівані. Під час боїв у Бейруті траплялися випадки, коли офіцери ізраїльської армії відмовлялися виконувати накази командування, мотивуючи своє порушення присяги тим, що вони не бажають допустити невиправданих жертв серед арабського цивільного населення. Понад 170 осіб з-поміж таких порушників наказів команду­вання згодом засудили військові суди.

На тлі постійних демонстрацій та страйків, у вересні 1983 р,. М. Бегіна на посту прем'єра змінив Іцхак Шамір (1915 р.н.), колишній міністр закордонних справ. Свого часу І. Шамір був членом терористичного угрупування "Іргун цвай леумі" й навіть безпосередньо брав участь в терористичних актах, а згодом став діячем партії "Херут".

Партійне суперництво між МААРАХ та "Лікудом" посилило відчуження між сефардами та ашкеназі. Як виявили соціологічні дослідження, 70% сефардів голосували за "Лікуд", тимчасом як 70% ашкеназі віддавали свої голоси представникам "робітничих" партій. На парламентських виборах 1984 р. "Лікуд",отримав 41 мандат, а МААРАХ 44, але оскільки серед незалежних депутатів було багато осіб ще радикальніше налаштованих, аніж "лікудівці", для формування уряду довелося укладати політичну угоду. МААРАХ і "Лікуд" домовилися, що на два роки прем'єром стане представник "робітників" Шимон Перес (1923 р.н.), а І. Шамір повернеться в крісло міністра закордонних справ. Через два роки Ш. Перес та І. Шамір помінялися своїми постами. Ізраїль вивів свої війська із більшої частини території Лівану, залишивши лише невеликий контингент у прикордонній "смузі безпеки".

Коаліційний уряд виявився безсилим перед лицем фінансової катастрофи. Розбалансовану економіку розхитували видатки на війну в Лівані. У середині 80-х рр. інфляція складала 400%, зовнішній борг сягнув 23 млрд. доларів, торговий дефіцит — 4 млрд. доларів, стрімко зростало безробіття, почався ринковий колапс. Єдиною надією Тель-Авіва залишалися США, які щороку надавали ізраїльтянам фінансової допомоги більше, аніж решті своїх союзників у світі. У 1987 р. допомога від США склала 4 млрд. доларів. У кінці 80-х рр. ізраїльський уряд пішов на радикальні кроки, почавши закривати нерентабельні підприємства й скорочувати бюджетні видатки. Заморожено заробітну платню, встановлено фіксований курс шекеля. За рахунок зростання безробіття економічні показники вдалося трохи поліпшити. У кінці 80-х рр. інфляція знизилася до 20% на рік. Значні прибутки приніс військовий експорт. Ізраїль почав продавати зброю власного виробництва — збудовані на основі викрадених креслень французького "Міража" винищувачі "Кфір" ("Орел") та ракети "Габріель". В окремі роки країна продавала зброї на мільярд доларів. Серед покупців ізраїльської зброї були Колумбія, Еквадор, Заїр і навіть Іран.

Міжнародне становище Ізраїлю в кінці 80-х рр. серйозно ускладнилося через два шпигунські скандали. Перший із них стосувався ядерної програми Тель-Авіва. Восени 1986 р. із Ізраїлю до Великобританії виїхав працівник ізраїльського дослідного центру Дімона Мордехай Вануну, який, скликавши прес-конференцію, оповів про свою роботу над ізраїльською ядерною зброєю. Зокрема, він заявив, що Тель-Авів вже двадцять років як володіє атомною бомбою. Тель-Авів спростував твердження М. Вануну, але пізніше ізраїльські агенти виманили науковця до Італії, звідки його викрали й привезли до Ізраїлю. М. Вануну засудили до довічного ув'язнення за зраду державної таємниці. Другий із шпигунських скандалів стосу­вався аналітика американської розвідки Джонатана Полларда, який був засуджений до довічного ув'язнення в США, оскільки виявилося, що протягом багатьох років

він передавав ізраїльтянам таємну інформацію. Останній скандал був особливо неприємний для Тель-Авіва, оскільки виявив, що ізраїльтяни шпигують за своїм найголовнішим союзником.

Політична криза, спричинена в кінці 1987 р. початком палестинського повстання "інтіфада", наступного року була доповнена парламентською кризою. На виборах до парламенту в листопаді 1988 р. "Лікуд" і МААРАХ отримали тільки по третині голосів. Прем'єром коаліційного "уряду національної єдності" став І. Шамір, якого підтримали релігійні партії.

У 90-х рр. коаліція правих та "робітничих" партій розпалася. Причиною конфлікту стало ставлення до палестинської проблеми. МААРАХ схилялася до запропонованої ще у 80-х рр. концепції "мир в обмін на землю", тимчасом як праві обстоювали "мир в обмін на мир", кардинально не погоджуючись віддавати окуповані арабські території. Саме в цей період питання окупованих територій набрало особливої ваги, оскільки Ізраїль змушений був приймати репатріантів із колишнього СРСР. Протягом лише 1990-1991 рр. до країн