Громадянська війна та ізраїльська агресія

Відносна політична стабільність Лівану та його економічні успіхи 50—60-х рр. не змогли повністю ліквідувати в країні міжрелігійної напруженості. На початку 70-х рр. стосунки між різними релігійними громадами почали загострюватися в особливо швидкому темпі. Причина цього полягала в тому, що запроваджена Національним пактом 1943 р. система поділу влади в країні все менше відповідала реальним розмірам та впливовості різних релігійних груп. Сильного поштовху деструктивним процесам у суспільстві надало перебазування 1970 р. до Лівану із Йорданії збройних сил ОВП. Палестинці поступово створили в Лівані справжню "державу в державі" — з власними силами безпеки, розвідкою, окремою адміністра­цією, що діяла на території палестинських таборів тощо.

Сулейман Франж'є (1910—1992), який переміг на президентських виборах 1970 р. й залишався при владі до 1976 р., був схильний зберегти традиційну систему релігійної сегрегації. Намагаючись не втручатися у суперечки між різними релігійними громадами, президент випустив із рук важелі управління ситуацією, яка, зрештою, почала розвиватися у цілковито непередбачуваному напрямку. Головними політичними силами країни початку 70-х рр. були християнський Ліванський фронт, у якому провідну роль відігравала очолювана П'єром Жмайєлем (1905—1984) партія "Катаїб" ("Фаланга") та союз кільканадцяти мусульманських організацій під назвою Ліванський національний рух. Значними впливами користувалися ОВП та просирійський рух "Амаль". Заселені друзами райони Лівану контролювала Прогресивно-соціалістична партія Каміля Джумблата (1917—1977).

Питанням, яке розкололо ліванське суспільство, стало ставлення до палес­тинського руху опору. Християни, побоюючись посилення ліванських мусульман, виступали за встановлення жорсткого контролю над діяльністю ОВП на ліванській

території. Крім цього, звинувачуючи ОВП в створенні "держави в державі", християни оголосили палестинців загрозою для національного суверенітету країни. Більшість ліванців-мусульман активно підтримували антиізраїльську боротьбу організації, керованої Я. Арафатом.

У квітні 1975 р. в Лівані почалася громадянська війна між християнами та мусульманами. Безпосереднім приводом до початку бойових дій стали події, що трапилися 13 квітня 1975 р. у Бейруті. У цей день невідомі обстріляли церкву, з якої саме виходив лідер "Катаїбу" П. Жмайєль, причому загинуло троє осіб, хоча сам лідер фалангістів не постраждав. У відповідь християни розстріляли автобус, у якому через християнську дільницю Бейрута Айн-Румману проїжджали палестинці та ліванські мусульмани. Унаслідок розстрілу автобуса 27 осіб загинуло і ще 19 було поранено. Мусульмани не залишилися в боргу й здійснили напад на християн. Невдовзі бойові дії закипіли по всій території країни. У бої проти християнських підрозділів "Катаїбу", на боці ліванських мусульман, включилися палестинці, а згодом і загони друзів К. Джумблата. Сформована за посередництвом президента С. Франж'є мусульмано-християнська комісія, що мала виробити умови з'амирення, виявилась неспроможною посадити ворогуючі сторони за стіл переговорів.

11 березня 1976 р. один із підрозділів ліванської армії захопив бейрутську телестанцію, після чого представники заколотників вийшли в прямий ефір і зажадали відставки президента. У той самий час інший підрозділ оточив президентський палац. С Франж'є не пішов у відставку, однак у результаті організованого офіцерами-мусульманами заколоту, урядова армія країни поділилася за релігійною ознакою. Лише восени 1976 р. С Франж'є передав свої повноваження новообраному президенту країни Еліясу Саркісу (1924—1985), котрий залишався при владі до 1982 р.

Ситуація в Лівані ще більше ускладнилася внаслідок уведення в червні 1976 р. на територію долини Бекаа сирійських військ, котрі, як планувалося, мали розвести ворогуючі сторони. На зібранні ЛАД у Ер-Ріяді в жовтні 1976 р. сирійським військовим у Лівані пост фактум було надано статус Міжарабських сил стримування. Початково операція розвивалася цілком вдало, й бої між ворогую­чими сторонами припинилися, але вже в лютому 1978 р. стосунки між сирійцями та ліванськими християнами зіпсувалися. У ході кровопролитних боїв, які тривали з весни до осені 1978 р., християнські підрозділи витіснили сирійців зі східних районів країни та околиць столиці.

Додатковим фактором, що суттєво ускладнив досягнення миру, послужила каральна акція Ізраїлю проти баз ОВП на ліванській території в березні 1978 р. У відповідь на чергові терористичні акти, ізраїльська армія провела воєнну операцію, в ході якої було знищено 200 партизанів, а також загинуло понад тисячу мирних жителів і ще 200 тис. мешканців Південного Лівану змушені були покинути свої домівки. Ізраїльтяни захопили частину ліванської території. Ізраїльський прем'єр М. Бегін пообіцяв вивести свої війська з Лівану за умови розміщення на кордонах з Ізраїлем багатонаціональних сил ООН, котрі б контролювали умови припинення вогню. До 13 червня 1978 р. ізраїльські війська виведено, проте свої позиції вони передали не силам ООН, а підрозділам вороже налаштованої щодо ОВП ліванської християнської міліції. Таким чином Тель-Авів спробував створити уздовж свого кордону "буферну зону", яка б мала захистити ізраїльтян від палестинських нападів.

Навесні 1981 р. дислоковані вздовж шосе Бейрут-Дамаск сирійські війська ввійшли до північно-східних районів Лівану й атакували розташовані там підрозділи християнської міліції. У кінці квітня 1981 р., коли "Катаїб" опинився на межі

повної поразки, лідер фалангістів П. Жмайєль звернувся за допомогою до ізраїльтян. З 28 квітня Ізраїль почав здійснювати авіанальоти на сирійські війська. У відповідь бійці палестинського руху опору стали регулярно обстрілювати ізраїльську територію із установок залпового вогню "Град" радянського виробництва.

Використавши як привід вчинений 3 червня 1982 р. палестинським бойовиком із групи Абу-Нідаля напад на ізраїльського посла в Лондоні Шльому Аргова, Ізраї­ль розпочав широкомасштабну воєнну операцію "Мир для Галілеї" проти базованих на території Лівану партизанів ОВП. Здійснивши масові авіанальоти на позиції сирійців та ОВП, 5 червня 1982 р. ізраїльські війська перейшли ліванський кордон. Захопивши Сідон, вони швидко стали просуватися в напрямку до Бейрута. Сирійські війська взяли участь у боях з ізраїльтянами, проте зупинити їх наступ не змогли. Підрозділи ізраїльської армії під командуванням А. Шарона опанували південні райони Лівану й, об'єднавшись з християнами-фалангістами П. Жмайєля, вже 15 червня обложили західну мусульманську частину Бейрута.

Одразу після початку вторгнення Ізраїлю в Ліван Рада безпеки ООН прийняла резолюцію №508 з вимогою до всіх учасників ліванського конфлікту припинити вогонь і відвести свої сили на вихідні позиції. Вторгнення Ізраїлю в суверенну країну засудили міністри іноземних справ ЄС, однак Тель-Авів проігнорував міжнародний осуд.

У серпні 1982 р. головні бойові дії зосередилися навколо Бейрута, в якому оборонялися оточені палестинці та ліванські мусульмани. Ізраїльтяни та фалангісти постійно обстрілювали мусульманську частину міста, перетворивши її врешті-решт' на суцільні руїни. У результаті тривалих переговорів 12 серпня 1982 р. палестинці погодилися на евакуацію своїх сил з усією зброєю та спорядженням з оточеного Бейрута до Іраку, Сирії та Північного Ємену. Штаб-квартиру ОВП було вирішено перенести до Тунісу. ООН надала для перевезення палестинців кораблі, а Франція — військову ескадру, яка конвоювала транспорти до портів призначення.

У самому Лівані ситуація досягла критичної точки після вдалого замаху на християнського президента країни, сина лідера фалангістів П. Жмайєля Башира Жмайєля (1948—1982). Нового президента, який мав змінити Е. Саркіса, було обрано 23 серпня 1982 р., а вже 14 вересня будинок, в якому він виступав перед активістами своєї партії, висаджено в повітря. У помсту за це наступного дня загони християнської міліції влаштували різанину в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла в Західному Бейруті. Масові вбивства цивільного населення тривали з 15 по 18 ве­ресня, причому ізраїльські війська, які оточили палестинські табори, не зробили жодної спроби припинити різанину. Обурене вбивством понад 2000 цивільних осіб, переважно жінок і дітей, міжнародне співтовариство відреагувало на події створенням сил з підтримання миру у Лівані. До складу цих сил увійшли підрозділи США, Великобританії, Італії та Франції.

У жовтні 1982 р. міжнародні миротворчі сили висадилися в Бейруті, що відразу ж викликало незадоволення навіть серед поміркованих мусульманських лідерів. У результаті терористичних актів, учинених водіями-самогубцями, що таранили навантаженими вибухівкою автомобілями казарми та посольства західних країн, загинули 241 американець і понад 100 французів. Згодом американцям навіть довелося перекинути до ліванських берегів лінкор "Нью-Джерсі", який, у відповідь на обстріли американських підрозділів, вів масований вогонь по заселених друзами районах Джебель-Друзу. Бойові дії в Лівані стали першим після закінчення Другої світової війни збройним конфліктом, у якому взяв участь такий потужний та великий корабель ВМС США.

Ліван у 1982—1989 рр.

23 вересня 1982 р. наступним президентом Лівану став ще один представник клану Жмайєлів — Амін Жмайєль (1942 р.н.), старший брат вбитого Б. Жмайєля. У грудні він розпочав переговори про замирення з Ізраїлем. Переговори завершилися підписанням 17 травня 1983 р. угоди про створення на півдні країни 45-кілометрової "буферної зони" загальною площею 850 км кв., яка складала 8% території країни. Цю зону спільно мали контролювати християнська Армія Південного Лівану під командуванням майора Хаддада та ізраїльські військові.

Розцінивши угоду як зраду загальноарабських інтересів, більшість зі сторін конфлікту відмовилася її визнати, а згодом й сам уряд Лівану відкликав свою згоду. Тим не менше, "буферна зона" продовжувала існувати де-факто. Після загибелі в січні 1984 р. Хаддада, його змінив Антуан Лахад. У кінці 1984 р. з Лівану були виведені сили ООН, і в наступні роки під впливом просирійських, проіранських та проіз-

раїльських сил почалася дезінтеграція країни. Ліван перетворився на суцільний театр воєнних дій. Країна стала нагадувати конгломерат ворогуючих між собою релі­гійних громад. Сунніти володіли Західним Бейрутом, а також приморськими районами навколо Сайди та Тріполі; "Катаїб" контролював Східний Бейрут та території на північ і північний-схід від столиці; прихильний до С Франж'є маронітський рух "Марада" укріпився на півночі країни, друзи — в гірських районах Джебель-Друзу.

14 січня 1985 р. Ізраїль розпочав виведення своїх військ з центральних районів Лівану. За час бойових дій у Лівані ізраїльтяни втратили 648 солдатів та офіцерів, знищивши при цьому понад 14 тис. ліванців, три чверті з яких були мирними жителями. Контрольовану раніше ліванську територію ізраїльтяни передали союзній їм християнській Армії Південного Лівану під командуванням А. Лахада. Ізраїльтяни залишилися лише в 45-кілометровій "зоні безпеки" на півдні країни.

Параліч ліванських урядових структур та сил правопорядку призвів до"різкого збільшення випадків захоплення заручників з числа громадян західних країн із по­дальшим висуненням політичних вимог. У березні 1984 р. сумну смугу викрадень започаткувало захоплення керівника ліванського відділення ЦРУ Вільяма Баклі. У наступні місяці було викрадено десятки американців, британців, французів та ін­ших іноземців. Переважну більшість викрадень організував "Хезболлах", який таким чином намагався привернути увагу світового співтовариства до ліванської кризи.

Таїфська угода

У кінці 80-х рр. ситуація в країні настільки заплуталася, що бойові дії велися вже не лише між мусульманами та християнами, але й між мусульманськими організаціями. У 1988—1990 рр. сирійські сили атакували палестинців-, а "Хезболлах" вів бойові дії проти просирійського руху "Амаль". Не дивно, що в цих умовах, після завершення 22 вересня 1988 р. терміну перебування на свому посту А. Жмайєля, нового президента обрати не вдалося. А. Жмайєль призначив тимчасовим головою уряду головнокомандувача ліванської армії генерала-мароніта Мішеля Ауна й пе­редав йому виконавчу владу. Новий прем'єр енергійно взявся наводити в країні порядок, насамперед намагаючись перекрити шляхи нелегальних наркопоставок із Лівану до Європи. Це одразу погіршило стосунки уряду із друзами та рухом "Амаль", які саме завдяки продажу наркотиків постійно поповнювали свої арсенали.

У травні 1989 р. в Касабланці, за посередництвом ЛАД, досягнуто домов­леності про припинення вогню в Лівані. Окремим пунктом порозуміння було зазначено домовленість про потребу конституційної реформи й виборів нового президента.

Для вироблення умов нового порозуміння у вересні 1989 р. до Ет-Таїфу (Саудівська Аравія) було запрошено представників головних політичних сил країни, а також представників Сирії, Саудівської Аравії, СІЛА та ЛАД. Головні рішення мали прийняти вцілілі депутати останнього парламенту, обраного ще до війни. Серед обраних в 1972 р. 99 депутатів, до зустрічі в Ет-Таїфі дожили лише 62 особи, причому виявилося, що мусульман та християн серед них рівно по половині. Після трьох тижнів запеклих дискусій вирішено змінити Національний пакт 1943 р.

Результатом зустрічі в Ет-Таїфі стало підписання Хартії національної згоди, що, між іншим, передбачала зрівняння чисельного представництва мусульман та християн у парламенті, а також розширення прерогатив уряду. Президентом країни й надалі мав обиратися мароніт, але водночас частина його повноважень передава­лася прем'єр-міністру-сунніту. Спікером парламенту мав бути друз. Також було

вирішено, що сирійські війська, які на момент підписання угоди перебували в Схід­ному Бейруті, вийдуть із міста, але залишатимуться на сході Лівану ще два роки, поки триватиме виконання всіх умов мирного порозуміння.

Після тривалої перерви в жовтні 1989 р. скликано парламент, який 5 лис­топада обрав головою держави Рене Аніса Муавада (1925—1989). Менш ніж через три тижні урядування, президент Р.А. Муавад разом із 17-а своїми співпраців­никами загинув унаслідок вибуху автомобіля-пастки. Країна знову постала перед загрозою продовження війни. Компромісною фігурою, що задовільнила всі сторони конфлікту, став обраний президентом у листопаді того ж року Ільяс Храуї (1926 р.н.), повноваження якого у 1995 р. продовжено ще на три роки.

Суттєвою проблемою для Лівану було те, що поряд із урядом М. Ауна в країні продовжував діяти старий уряд Селіма аль-Хосса, який А. Жмайєль чомусь не розпустив, призначаючи нового прем'єра. Двовладдя зрештою переросло в збройне протистояння. 28 вересня 1990 р. частина ліванської армії, яка підпорядковувалася С. аль-Хоссу, розпочала блокаду тих районів Бейрута, на які поширювалася влада М. Ауна. У блокаді міста взяли участь і сирійські війська. Після шестимісячної облоги, під час якої загинуло 850 осіб і ще 3000 було поранено, сили М. Ауна повністю розбито, а сам прем'єр-невдаха заховався у французькому посольстві. Згодом М. Аун виїхав за кордон. 28 березня 1991 р. уряд прийняв рішення роззброїти всі недержавні військові угруповання, кількість бійців у яких, на той час, сягнула майже 20 тис. осіб. Втім, роззброїти вдалося тільки ті загони, що розташовувалися в Бейруті. Ще 12 тис. бійців перейшло на службу в урядову міліцію. У серпні 1991 р. оголошено амністію за більшість злочинів, вчинених протягом 1975—1990 рр., після чого війна остаточно закінчилася.

Громадянська війна катастрофічно відбилася на соціальній та демографічній ситуації в Лівані. Війна коштувала країні ЗР тис. вбитих і ще 60 тис. поранених. Лише протягом перших 10 років війни вісьмом з кожних десяти жителів країни, принаймні на короткий час доводилося тікати із місць свого постійного проживання. Понад 130 тис. біженців виїхали за межі країни. У роки війни в Лівані розквітла наркоторгівля. У долині Бекаа, де містилися найбільші плантації наркосировини, в 1984 р. турецьку коноплю вирощували на 150 тис. дунамів землі, що було в 10 разів більше від площі місцевих виноградників і в 20 разів більше від площ, засаджених картоплею. Наркоділки створили справжні армії, які охороняли плантації коноплі та опійного маку від усіх сторонніх.

Незважаючи на закінчення громадянської війни, мир усе ж не запанував на ліванській землі. Серйозною проблемою для уряду була діяльність значних збройних сил "Хезболлаху", які постійно робили напади на окупаційні війська в Лівані та ізраїльську територію. У відповідь на ці напади, протягом осені 1992 — весни 1993 рр. ізраїльтяни майже щоденно здійснювали артобстріли та бомбові удари по ліванській території. Наслідком цих ударів стало 128 вбитих і ще майже 300 тис. біженців. Найбільша із операцій, спрямованих проти "Хезболлаху", під назвою "Грона гніву", почалася 11 квітня 1996 р. Протягом цієї операції ізраїльтяни неод­норазово здійснювали повітряні удари та артобстріли не лише військових, але й цивільних цілей. 18 квітня унаслідок обстрілу ізраїльтянами табору ліванських біженців, що перебував під опікою ООН, загинуло понад 100 осіб, у тому числі четверо військовослужбовців миротворчих сил Організації Об'єднаних Націй. Скандал, викликаний цим обстрілом, змусив Тель-Авів згорнути каральну операцію раніше від запланованого терміну. 27 квітня 1996 р. Ізраїль та "Хезболлах" підписали

угоду, в якій зобов'язалися надалі навзаєм утримуватися від обстрілів. Загалом під час цієї каральної операції ізраїльтяни вбили 50 бойовиків "Хезболлаху" та понад 200 мирних осіб. Після короткотривалого затишшя, в 1997 р. "Хезболлах" відновив обстріли ізраїльської території та напади на ізраїльтян в окупованих районах Лівану. У 1997 р. відбулося 715 обстрілів, а в 1998 р. — вже понад 1200.

На чергових президентських виборах, 15 жовтня 1998 р., президентом Лівану став колишній головнокомандувач збройних сил генерал Еміль Лахуд (1936 р.н.). Незважаючи на спротив друзів, які бойкотували вибори, 23 листопада 1998 р. він прийняв повноваження голови держави. Своїм головним завданням Е. Лахуд оголосив боротьбу з корупцією та проведення адміністративної реформи. У 1999 р. в країні із 3,2 млн. населення налічувалося аж 230 тис. чиновників! Значним успіхом ліванського уряду стало досягнення в січні 2000 р. домовленості про виведення із 45-кілометрової "буферної зони" на півдні країни ізраїльських військ. У травні 2000 р. останні ізраїльські підрозділи покинули Ліван. Сирія вивела в червні 2001 р. близько 10 тис. своїх військових із околиць Бейрута.

У середині 90-х рр. економіка країни почала оживати. Відбудовано значну частину зруйнованої війною соціальної інфраструктури, відновилося промислове виробництво. В 2000 р. приріст ВНП склав 18%. Втім, у ліванському суспільстві й надалі дуже сильними є релігійні поділи. Різні конфесійні групи живуть окремо одні від одних, дуже слабко інтегруючись в загальнонаціональне життя. Ліван потребуватиме ще багатьох років, щоб повністю залікувати рани тривалої та жорстокої громадянської війни.

ЙОРДАНІЯ

■ Хашимітське королівство Йорданія

■ Правління короля Хусейна

Хашимітське королівство Йорданія

У 1946 р. у політичному статусі Трансйорданії відбулися важливі зміни. Країна прийняла конституцію, а згодом уклала нову міждержавну угоду із Великобританією, у результаті якої було скасовано міжнародний мандат. Прийнята конституція майже ^!не змінила існуючої раніше системи влади. У країні створено двопалатний парламент, причому склад його верхньої палати повністю призначав сам король. Серед 20 виборних членів нижньої палати мусульманське населення представляли 12 депу­татів, ще 4 обиралися від християн, по два від бедуїнів та інших національних меншин. Прийняття конституції змусило Лондон переглянути свої відносини із Ам­маном. Згідно із новою міждержавною угодою, підписаною в Лондоні 22 березня 1946 р., Трансйорданія проголосила незалежність, щоправда, підтвердивши попередню політику тісного міждержавного союзу із Великобританією.

Угода 1946 р. викликала різку критику з боку арабських країн, а вступ Трансйорданії до ООН був заблокований Москвою під тим приводом, що Амман не є цілком самостійним у прийнятті внутрішньополітичних рішень. Двома роками пізніше, у 1948 р., Амман і Лондон підписали ще одну угоду, яка підтвердила право британців зберігати свої військові бази на йорданській території.

Становище Аммана дещо покращилося після арабо-ізраїльської війни 1948— 1949 рр. Участь у бойових діях йорданського Арабського легіону, який виявився найкраще підготовленою до війни збройною частиною серед усіх арабських армій,

покращило ставлення до Трансйорданії з боку її арабських сусідів. Унаслідок успішного наступу легіону, під контролем йорданців опинилася більша частина Західного берега Йордану та східні мусульманські дільниці Єрусалима. Встановлення контролю над Західним берегом Йордану кардинально змінило становище Трансйорданії. Із невеликої країни з населенням заледве 400 тис. осіб, без покладів корисних копалин, виходу до моря та особливого міжнародного авторитету, Трансйорданія в один момент перетворилася на впливового гравця великої політики. Разом із палестинцями населення країни зросло до 1,4 млн. осіб, з'явився вихід до Червоного моря. Крім цього на території країни опинилася третя за значенням після Мекки та Медини святиня мусульманського світу — храмовий комплекс у Єрусалимі. Безпосередня заангажо-ваність Аммана в близькосхідний конфлікт змусила західні держави більш уважно поставитися до своїх відносин із королем Абдаллахом.

Разом із позитивними надбаннями Трансйорданія отримала й значні проблеми. Насамперед це була проблема пглестинських біженців, більша частина яких не мала постійного житла та роботи. Розташовані в тимчасових таборах палестинці так до кінця й не інтегрувалися в йорданське суспільство. Постійно тліючий конф­лікт між палестинцями та ізраїльтянами неодноразово втягував Трансйорданію в конфлікти із західним сусідом, а зрештою, й коштував життя самому Абдаллаху.

Ще у 1949 р. Абдаллах розпочав таємні переговори із Тель-Авівом про взаємне визнання. Бажання зберегти в складі своєї країни Західний берег Йордану виявилося сильнішим від почуття загальноарабської солідарності. Підписання мирної угоди між Трансйорданією та Ізраїлем викликало повне несприйняття в арабському світі. Це, однак не спинило короля, який, незважаючи на заперечення Ліги арабських держав, 16 грудня 1949 р. приєднав окуповану під час війни територію Палестини. Анексувавши Західний берег Йордану, Абдаллах проголосив 'створення єдиної держави під новою назвою — Хашимітське королівство Йорданія. Для легітимізації цього кроку в Аммані було скликано новий парламент з представників палестинців та йорданців, який 24 квітня 1950 р. ратифікував це рішення. Арабські країни відмовилися визнати анексію палестинських земель, а радикально налаштовані бойовики спрямували на Абдаллаха всю свою ненависть до Ізраїлю та США. 20 липня 1951 р. під час відвідин могили свого батька на Оливній горі в Єрусалимі короля Абдаллаха вбив 21-літній швець Мустафа Шукрі Ашу.

Владу успадкував Таляль (1907—1972), син короля від шлюбу із свою двоюрідною сестрою. Вроджений меланхолік, байдужий до державних справ та агресивний зі своїми близькими, він виявився абсолютно нездатним керувати країною. Якось в нападі шалу Таляль навіть спробував вбити свою дружину. Коро­нувався Таляль 5 вересня 1951 р. Відсутність будь-якого адміністративного дос­віду, емоційна неврівноваженість, а також прогресуючий невроз зрештою змусили парламентарів втрутитися в питання престолонаслідування. У серпні 1952 р. Таляль добровільно передав владу своєму неповнолітньому синові Хусейну (1935—1999) і виїхав лікуватися до Європи. Згодом він доживав віку на маленькому острівці в Босфорі. До повноліття нового короля країною правила регентська рада.

Правління короля Хусейна

2 травня 1953 р., у день свого 18-ліття, Хусейн був коронований королем Йорданії (1953—1999). Провадячи поміркований курс свого діда, Хусейн про­довжував розвивати стосунки із Великобританією, а Лондон натомість щороку надавав Амману по кілька мільйонів фунтів стерлінгів фінансової допомоги.

Молодому монархові з перших років свого правління довелося зіткнутися із склад­ною політичною проблемою, яка полягала в поширенні в країні панарабської та соціа­лістичної ідеологій. 13 грудня 1955 р. йордан­ський уряд оголосив про приєднання до Баг­дадського пакту. Це одразу викликало хвилю протестів, особливо серед палестинців, яких обурювала ідея співпраці із Туреччиною, краї­ною, яка встановила дипломатичні відносини із Ізраїлем. Через тиждень уряд змушений був піти у відставку, а в березні 1956 р., на хвилі антизахідних настроїв, відправлено у відставку багатолітнього головнокомандувача Арабського легіону Дж. Глабба. Його змінив Алі Абу Нувар (1925 р.н.), особистий приятель короля Хусей­на. Невдовзі навколо А.А. Нувара, що не при­ховував своїх симпатій до панарабської та баасистської ідеології, почало формуватися коло молодих однодумців. Користуючись підт­римкою іншого йорданського "насериста" — прем'єр-міністра Сулеймана Наблусі (1910— 1976), А.А. Нувар почав готувати ґрунт для реформ за єгипетським взірцем, майже не приховуючи своїх амбіцій стати "йорданським Насером". Уряд С Наблусі оголосив про припинення з 14 березня 1957 р. дії британсько-йорданської угоди 1948 р. і зажадав евакуації з країни британських військ. Роздрато­ваний такими діями Йорданії Лондон пригрозив Хусейну припиненням фінансової допомоги. Змалювавши королеві перспективу поширення на Йорданію республіканських насеристських настроїв, британцям вдалося добитися усунення С. Наблусі з посади прем'єр-міністра.

Відправивши навесні 1957 р. норовистого прем'єра у відставку, король забо­ронив діяльність будь-яких партій, розірвав союз із Сирією, а в лютому 1958 р. навіть підписав угоду про створення федеративного об'єднання із Іраком, де правив його родич за хашимітською династією Фейсал II. Створена під патронатом західних держав на противагу ОАР федерація проіснувала заледве п'ять місяців — до липневої революції 1958 р. у Багдаді. Урядова криза навколо кабінету С Наблусі змусила Хусейна значно обережніше ставитися до популярного у той час в цілому арабському світі "насерівського соціалізму". Щоправда, у військові структури Багдадського пакту Йорданія так і не вступила.

Внутрішнє та міжнародне становище Йорданії у кінці 50-х рр. було винятково важким. Країну оточували неприязно налаштовані до королівської династії режими, економіка всуціль залежала від зовнішніх фінансових вливань. У 1958 р. 75% фінансових надходжень до йорданського бюджету складала економічна допомога Великобританії, а сукупна вартість імпорту Йорданії переважала експорт в 11 разів. У цій ситуації головне своє завдання король Хусейн вбачав у досягненні само­достатності національної економіки. У кінці 50 — на початку 60-х рр. уряд Йорданії розпочав енергійні заходи в сфері розвитку промисловості та сільського господарства. Найбільшим господарським проектом цього часу стало будівництво великого

каналу, який мав підвести воду із р. Ярмук у зневоднені, але придатні для обробітку, землі країни. Отримавши інвестиції від американців, Йорданська фосфатна компанія розпочала розробку мінеральних родовищ Мертвого моря. Ще одним джерелом надходжень до бюджету стали прибутки від туризму до Єрусалима, Петри та інших місць, пов'язаних із біблійною та античною історією. В першій половині 60-х рр. ВНП країни почав збільшуватися, зростаючи в середньому на 8% на рік. До 1966 р. майже повністю вдалося подолати безробіття.

Значним був науковий поступ країни. У 1962 р. розпочав роботу університет в Аммані, 1968 р. створено Королівське наукове товариство, а в 1976 р. відкрився Ярмуцький університет в Ірбіді. На середину 70-х рр. у країні налічувалося понад 400 тис. студентів. Хоча телебачення в Йорданії з'явилося лише 1968 р., вже у 1990 р. понад 90% йорданських сімей мали вдома телевізори. Таким великим відсотком телеглядачів не могла похвалитися на той час жодна з країн Східної Європи.

Арабо-ізраїльська війна 1967 р. протягом заледве двох днів відкинула Йор­данію в її розвитку на кілька десятиліть назад. Амман втратив найбільш економічно розвинені райони Західного берега Йордану з понад 650-тисячним населенням, отримавши натомість 300 тис. біженців. Протягом війни великих втрат зазнали збройні сили. Багаті арабські країни виявили солідарність із Йорданією. Саудівська Аравія, Кувейт та Лівія надали Хусейну фінансову допомогу, а Ірак вислав до Йорданії свої війська, що мали посилити пошарпану в результаті "шестиденної війни" систему оборони країни.

Однак найбільшою проблемою, що виникла у результаті війни, для Йорданії, як виявилося, були не економічні втрати, а поява на території країни збройних сил палестинського руху опору. Після кількох неприємних інцидентів Хусейн вирішив позбутися військових структур ОВП, які, провокуючи напруження у сто­сунках із Ізраїлем приносили йому постійні клопоти. У вересні 1970 р., після інциденту на "полі Доусона", король наказав своїй армії атакувати підрозділи ОВП. Змусивши палестинців після запеклих боїв евакуюватися до Лівану, Хусейн розв'язав собі руки в багатьох питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. Разом з тим збройний конфлікт всередині країни дорого обійшовся йорданській економіці. Унаслідок вересневих боїв 1970 р. ВНП зменшився на 25%.

Зважаючи на катастрофічні для країни наслідки війни 1967 р., король Хусейн надалі проводив винятково обережну зовнішню політику. У арабо-ізраїльській війні 1973 р. Йорданія взяла лише символічну участь, виславши на допомогу сирійцям танкову бригаду. Втім, ця війна все ж мала для країни деякі негативні наслідки. Визнавши в 1974 р. ОВП як повноважного представника палестинського народу, ООН позбавила короля Хусейна можливості виступати від імені палестинсь­ких мешканців Західного берега Йордану. Тим самим шанси Амману щодо поновного приєднання цієї території значно зменшилися. З іншого боку, оголошене внаслідок війни нафтове ембарго та зростання прибутків країн-нафтовидобувників, автома­тично збільшили фінансову допомогу, яку отримувала Йорданія. Лише в 1975 р. йорданці отримали 0,5 млрд. доларів допомоги. Завдяки цій допомозі, в 1973— 1983 рр. ВНП країни щороку зростав в середньому на 10%, подвоївшись протягом десятиліття. До початку 80-х рр. щедрі інвестиції дозволили в 12 разів збільшити експорт. Йорданія вступила в створену Марокко міжнародну організацію країн-експортерів фосфатів, що одразу збільшило експортну ціну на цю прибуткову статтю національної промисловості. Важливим джерелом валютних надходжень для країни були заробітчани. Лише в 1981 р. 350 тис. йорданців та палестинців

переслали з-за кордону до Йорданії близько 1 млрд. доларів. Стабільне економічне зростання позитивно вплинуло на демографічний баланс країни. Протягом 70— 80-х рр. населення Йорданії зростало на 2—3% щорічно.

На початку 80-х рр., із падінням світових цін на нафту, золотий струмочок інвестицій та фінансової допомоги поволі почав пересихати. Спонсори більш як вдвічі скоротили допомогу Амману й надалі гроші довелося позичати. Економіка країни, яка вже звикла до постійних фінансових вливань, не могла обійтися без інвесторів, а тому зовнішній борг Йорданії швидко зріс до 8 млрд. доларів.

У 1988 р. Хусейн остаточно відмовився від претензій на Західний берег Йордану, заявивши, що "майбутнє цих земель тепер належить самим палестин-цям". В наступному році відбулися парламентські вибори. Король скасував накладені свого часу обмеження свободи слова та зборів.

Цілу низку проблем створила для Йорданії війна в Перській затоці 1991 р. Насамперед суттєво зросла палестинська громада країни, оскільки понад 400 тис. палестинців, яких за проіракські симпатії вислали Саудівська Аравія та Кувейт, переселилися до Йорданії. Через великі військові видатки традиційні фінансові спон­сори зменшили обсяги щорічної допомоги Амману. Накладені ООН на Багдад санкції болюче вдарили по йорданській економіці, велика частина експорту якої була орієнтована на іракський ринок. Під час війни з Іраком Йорданія зберігала нейтралітет, закликаючи до вирішення конфлікту шляхом мирних внутрішньо араб­ських переговорів. Багато країн потрактували таку позицію як завуальовану підт­римку багдадського режиму, тому стосунки між Амманом та деякими арабськими столицями погіршилися.

Йорданія взяла активну участь у новому етапі мирних переговорів з врегу­лювання палестинської проблеми, який почався під патронатом СІЛА після завер­шення війни у Перській затоці. 26 жовтня 1994 р. Йорданія та Ізраїль підписали мирну угоду. Король Хусейн став третім політиком у ісламському світі, який наважився укласти мир з єврейською державою.

Підписання мирної угоди з Ізраїлем посилило в країні позиції ортодоксальних ісламістів. На проведених у листопаді 1993 р. виборах до йорданського парламенту серед 80 обраних депутатів найбільше місць — 16 — вибороли радикальні фундамен-талісти із Ісламського фронту дії. Щоб запобігти їхньому впливу на політичне життя, парламент прийняв безпрецедентну ухвалу заборонити депутатам-ісламістам голосувати під час прийняття парламентських рішень. З огляду на це, ісламісти бойкотували наступні парламентські вибори 1997 р., котрі, втім, викликали дуже слабке зацікавлення населення. Проголосували лише 55% виборців, обравши до парламенту, головним чином, представників племінної аристократії.

В останні роки життя король Хусейн важко хворів. Незважаючи на зроблену у СІЛА операцію, 7 лютого 1999 р. король помер від раку. На похорон монарха прибуло 50 керівників держав світу, серед яких були президент США Б. Клінтон, разом зі ще трьома колишніми американськими президентами. Перед смертю Хусейн встиг оголосити своїм спадкоємцем старшого сина Абдаллаха. Новий правитель Йор­данії коронувався вже через кілька годин по смерті батька. Абдаллах здобув профе­сійну військову освіту в США та Великобританії, і повернувшись до Йорданії, коман­дував в званні генерал-майора силами спеціального призначення.

Ще до того, як завершився офіційний 40-денний траур за померлим королем, Абдаллах II розпочав енергійні реформи. Створений королем новий уряд оголосив про наміри лібералізувати економіку країни. Висловивши задоволення темпами та напрямком йорданських реформ, "Паризький клуб" пробачив Амману 800 млн.

доларів старого боргу. З ініціативи молодого короля, в цивільній та військовій адміністрації відбулися значні перестановки, з тюрем випущено 500 осіб, включно з кількома десятками політичних в'язнів. У серпні 1999 р., з наказу Абдаллаха II, було закрито офіційне представництво ХАМАС у Аммані, а декого із його пра­цівників — депортовано.

Король Абдаллах II зайняв чітку позицію під час "другої інтіфади", що розпо­чалася на окупованих Ізраїлем територіях у вересні 2000 р. Протягом усього часу "другої інтіфади" король обережно, але послідовно висловлювався на підтримку палестинських вимог. Вже у жовтні 2000 р. Йорданія передала палестинцям 40 млн. доларів на відбудову зруйнованої ізраїльтянами під час "антитерористич-них" акцій соціальної інфраструктури автономії.

Незважаючи на порівняно стабільне економічне становище, сучасна Йорданія змушена вирішувати низку складних соціальних проблем. Через потужний демографічний вибух 80 — початку 90-х рр. половина населення країни зараз є молодшою 15 років, існує значний дисбаланс в територіальному, розміщенні населення — 50% населення мешкає в столиці. Невирішеність палестинської проблеми створює напруженість у стосунках із Ізраїлем.

ІРАК

■ Монархічний режим

■ Іракська республіка

■ Ірак під владою баасистів

■ Пр