Політичний та економічний розвиток

У перші роки незалежності єдиною партією загальнодержавного масштабу в Кенії залишалася КАНУ. У 1966 р. у партії відбувся розкол, після чого частина її членів створили опозиційний до уряду Дж. Кеніати Союз народу Кенії (КПУ), що відстоював "науковий шлях до соціалізму". КПУ критикував надто тісні, на думку його членів, стосунки країни із західними державами й виступав за зближення із СРСР та країнами соцтабору. Скориставшись масовими заворушеннями, що розпочалися в червні 1969 р. у районах компактного розселення народу луо, уряд заборонив КПУ. Причиною виступів було вбивство відомого політика, міністра економічного планування Т. М'бої, що був за походженням луо. Уряд звинуватив опозицію в підбурюванні населення до бунту.

З кінця 60-х рр. уряд Кенії щораз більше набирав рис однопартійного автори­тарного режиму, хоча й продовжував тісно співпрацювати з урядами західних країн у економічній сфері. У стилі керівництва Дж. Кеніати з'явилися жорсткі автори­тарні риси правління, що особливо стало відчутним під час кампанії його переоб­рання на третій п'ятирічний термін у 1974 р.

Попри позірну стабільність у 70-х рр., дедалі сильніше давалося взнаки накопичення соціальних та політичних проблем. Демографічний вибух спричинив­ся до різкого збільшення безробіття та, як наслідок цього, зростання злочинності. У спадок від колоніальних часів країна отримала типовий набір економічних проб­лем — домінування в економіці іноземного капіталу та орієнтоване на експорт сировини сільськогосподарське виробництво. Серед бідних верств населення особливе обурення викликало збереження привілейованого становища європейців та західних інвесторів кенійської економіки. Однак уряд не зважав на це, завдяки чому протягом 1964—1970 рр. обсяг інвестицій в кенійську економіку подвоївся. Лишень у кінці 60-х рр. в країні почалася повільна та обережна "африканізація" економіки. Прийнятий у 1967 р. "Торгово-ліцензійний акт" заборонив некенійцям торгувати сільгоспродукцією та сировиною для промисловості. У наступні роки список товарів, якими могли торгувати лише кенійці, розширився, через що зовнішня торгівля країни почала переходити в руки державної Кенійської національної торгової компанії.

У серпні 1978 р. у 84-літньому віці Дж. Кеніата помер. Наступним прези­дентом країни став Даніель арап Мої (1924 р.н.), колишній сільський вчитель та член малого, за мірками Кенії, народу калонджі. Обрання президентом представника маловпливової етнічної групи було тим компромісом, який мав задовольнити чисель-ніші народи країни. Однак новий президент вирішив розіграти власну політичну партію. Балансуючи між найбільшими народами країни — луо та кікую, він почав призначати на керівні пости своїх земляків. Спираючись на них, він швидко зміцнив владу, зрештою, збудувавши в країні авторитарну та корумповану модель правління. У 1982 р. в Кенії офіційно запроваджено однопартійну систему. Того самого року, на тлі широких студентських виступів, група молодих військових із ВПС зробила спробу вчинити державний переворот. Протягом кількох днів серпня 1982 р. урядові війська зуміли розгромити змовників. За офіційними даними, в результаті спроби перевороту загинуло 159 осіб, хоча, як припускають, справжня

кількість жертв була значно більшою. Закривши на рік університет у Найробі та арештувавши понад тисячу чоловік, Д. арап Мої зумів утриматися при владі. Після заколоту повністю розформовано військову авіацію країни. Провівши у вересні 1983 р. дострокові парламентські вибори, президент створив кишеньковий парламент. У результаті таємної угоди з Танзанією 19 листопада 1983 р. ця країна видала Кенії 19 емігрантів-лідерів опозиційного руху. Дванадцятьох з них згодом стратили.

Однопартійна система, що склалася в Кенії, викликала значне незадоволення держав Заходу. Зважаючи на постійні фінансові труднощі кенійського уряду, фінансовий тиск на Найробі виявився дієвим важелем впливу. Починаючи з 1987 р., західні уряди систематично виступали із заявами, що ставили надання чергових порцій фінансової допомоги країні в залежність від дотримання кенійським керів­ництвом прав людини. Своєю чергою Д. арап Мої періодично звільняв з посад декого із найбільш одіозних представників свого режиму, не міняючи при цьому репресивної суті державного апарату. Характерним прикладом діяльності режиму, стали парламентські вибори 1988 р., під час яких понад половина провладних депутатів була обрана на безальтернативній основі. У 1990 р. за загадкових обставин помер міністр закордонних справ Роберт Оуко, а відомий англіканський єпископ загинув у автомобільній катастрофі. Прикметно, що обидва, напередодні своєї смерті, наважилися виступити з критикою дій президента.

Д. арап Мої всіма силами опирався запровадженню в країні демократичних інститутів. За його словами, багатопартійність у Кенії може призвести до громадянсь­кої війни на релігійному чи національному ґрунті. Зрештою, президенту довелося поступитися. Опинившись перед загрозою економічного колапсу, в грудні 1992 р., на вимогу західних країн, у конституцію Кенії внесено поправки, що дозволяли заснування та діяльність нових партій. 29 грудня 1992 р. було проведено перші за чверть століття демократичні вибори президента, які Д. арап Мої, втім, зумів виграти. За нього проголосувало 36,4% виборців, а три'його конкуренти спільно набрали 62,9% голосів. Головною опозиційною до режиму Д. арапа Мої силою став Фронт за відновлення демократії (ФОРД), який очолили Огінга Одінга та Кеннет Матіба. Не без допомоги спецслужб опозиційні сили пересварилися між собою, розпавшись на кілька організацій, а тому не змогли висунути на виборах єдиного кандидата.

Зважаючи на великий зовнішній борг, що сягнув на початку 90-х рр. 7,5 млрд. доларів, кенійський уряд змушений був погодитися на економічні реформи,, запропоновані МВФ та Світовим банком. Частково завдяки реформам, а почасти завдяки суттєвому (майже удвічі) скороченню народжуваності, у 1995—1996 рр. Кенії вдалося добитися зростання ВНП у середньому на 4,5%. Щоправда, й надалі основним валютним вливанням до бюджету країна завдячувала не модерним галузям промис­ловості, а туризму та вирощуванню на експорт чаю та кави.»

Позитивні економічні тенденції були перервані передвиборною кампанією 1997 р., одразу після якої країна увійшла в чорну смугу нещасть. Під час передви­борних перегонів, задіявши адміністративний ресурс, прихильники діючого прези­дента вдалися до брутальної кампанії залякування та фізичного тиску на опозицію. У багатьох місцевостях доходило до збройних сутичок між прихильниками різних політичних сил, припинялися сільськогосподарські роботи. У грудні 1997 р. Д. арапа Мої було вп'яте переобрано на пост президента, а вже в лютому наступного року країну спіткало чергове лихо. Сильний тайфун знищив посіви експортних

культур, зруйнував мости та розмив дороги. У багатьох місцевостях країни одразу після тайфуну почалися акти мародерства та інфекційні хвороби. У серпні 1998 р. у столиці країни терористи із "Аль-Каїди" підірвали потужну бомбу біля посольства США. Унаслідок цього теракту загинуло 12 американців та понад 200 кенійців, ще кілька тисяч осіб було поранено. Звістка про цей теракт різко зменшила потік туристів, які, відвідуючи славнозвісне африканське сафарі, приносили країні солідні валютні надходження. Прибутки від сфери послуг та туризму, які спільно давали до 50% обсягів ВНП, різко впали.

Близько третини кенійців живуть сьогодні в страшних злиднях. Середня тривалість життя не перевищує 54 років. Постійну роботу мають лише 40% праце­здатного населення, причому безробіття зростає щороку на 3,7%. Спроби еконо­мічних реформ у Кенії постійно наштовхуються на колосальну корупцію, яка пронизує всі верстви суспільства. У країні з 25,4 млн. населення налічується 272 тис. чиновників. Крихітні паростки демократії, що з'явилися на початку 90-х рр. досі не можуть змінити авторитарної за своєю природою кенійської політичної системи.

КОНГО (ЗАЇР)

■ Проголошення незалежності. Громадянська війна

■ Правління Жозефа Сесе Секо Мобуту

Проголошення незалежності. Громадянська війна

Антиколоніальний рух на території Конго розвивався порівняно повільніше, аніж у інших країнах Африки. Почасти це пояснювалося бельгійською політикою ізоляції колонії від її сусідів, де вже існували потужні незалежницькі рухи, а почасти й традиційною для країни слабкістю національної інтелігенції. На початок 60-х рр. близько 110 тис. білих колоністів, що жили в країні, володіли 42% націо­нального багатства Конго, тимчасом як решта перебувала в руках 13,5 млн. місцевих жителів. Лише в кінці 50-х рр. бельгійці зробили перші поступки місцевим жителям: у кількох містах африканцям дозволено створити виборні муніципалітети, а після того, як у Леопольдвілі (суч. Кіншасі) 4 січня 1959 р. відбулися криваві вуличні заворушення, дозволено створення політичних партій. 13 січня 1959 р. бельгійський уряд оголосив про свій намір надати в перспективі країні повну незалежність.

Серед національно-визвольних організацій найбільш впливовою політичною силою став створений у жовтні 1958 р. Національний рух Конго, який очолив Патріс Лумумба (1925—1961). Організація П. Лумумби претендувала на представ­ництво загальнонаціональних інтересів, на відміну від кількох дрібніших органі­зацій, створених на племінній основі. Одна із них, організація народу балуба (провінція Касаї), очолена Альбертом Калонжі, навіть прийняла таку ж, як і у організації П. Лумумби, назву — Національний рух Конго. Інтереси народу баконго представ­ляла партія АБАКО, очолювана Жозефом Касавубу (1910—1969). За підтримки бельгійців із помірковано налаштованих конголезців створено консервативну Партію національного прогресу. Дотепні місцеві жителі розшифровували французьку абревіатуру назви партії ПНП, -як рагіі сіє пё§гез рауёз — "партія негрів, яких підкупили". Не зважаючи на сприяння з боку влади, ПНП так і не змогла здобути прихильності простих конголезців.

Владу місцевим представникам у Конго було передано ЗО червня 1960 р., заледве після піврічного перехідного періоду. Надзвичайно строката в етнічному плані країна виявилася цілковито не готовою до самостійного державного існування. Президент країни, що ним став Ж. Касавубу, не користувався авторитетом серед більшості населення, яке з підозрінням ставилося до його прозахідних симпатій. Реальні важелі влади потрапили до рук прем'єр-міністра П. Лумумби, який спирався на парламентську коаліцію, сформовану довкола своєї партії. Прем'єр не приховував своєї марксистської орієнтації. Уже після кількох тижнів правління уряд П. Лумум­би зіткнувся із серйозними проблемами. У країні бракувало національних кадрів, політичні партії та угруповання ворогували між собою, почалися сутички на етнічному ґрунті. Після того, як 5 липня 1960 р. з ультранаціоналістичними гаслами повстали солдати столичного гарнізону, з Конго почали масово виїжджати європейці. Африканські солдати відмовилися виконувати накази своїх бельгійсь­ких офіцерів і почали нападати на білих. Для того, щоб захистити присутніх в країні європейців, 10 липня 1960 р. бельгійцям знову довелося увести до Конго виведені напередодні війська.

Посилаючись на нездатність центрального уряду опанувати ситуацію, най-багатша на природні ресурси провінція країни Катанга 11 липня 1960 р. оголосила" незалежність. її лідер Моїс Чомбе зумів забезпечити собі таємну підтримку західних власників копалень, що містилися на території Катанги, та місцевих білих колоніс­тів. За допомогою білих найманців Катанга швидко створила сильну армію. У гро­мадянській війні, яка розгорілася в країні, політичні суперечки переплелися з традиційною племінною ворожнечею. Через неодноразові акти геноциду, що здійсню-» валися обома воюючими сторонами, до Конго було введено міжнародні сили ООН, що складалися переважно із підрозділів африканських та азійських країн. Вже під час війни в Катанзі незалежність проголосила багата на алмазні поклади провінція Касаї, правителем якої став А. Калонжі.

Після того, як П. Лумумба звернувся за прямою допомогою до СРСР, серед його прихильників стався розкол. 5 вересня 1960 р. президент Ж. Касавубу оголосив, що він відправляє прем'єр-міністра у відставку. Очолені міністром оборони Жозефом Мобуту заколотники арештували П. Лумумбу та вислали його літаком в Катангу, де його було убито 17 січня 1961 р. місцевими сепаратистами. Смерть лідера країни не припинила громадянської війни, що з різною інтенсивністю точилася до 1965 р. На початку 1961 р. у Конго було чотири, а трохи пізніше вже півтора десятка самостійних урядів. У основі конголезького конфлікту лежало палке бажання багатших провінцій від'єднатися від бідніших, а також непогамовані владні амбіції племінних ватажків. Намагаючись погасити міжусобний конфлікт, до Конго прибув генеральний секретар ООН Даг Хаммаршельд. Так і не досягнувши успіху, в ніч з 17 на 18 вересня 1961 р. лідер міжнародного співтовариства загинув у загадковій. авіаційній катастрофі поблизу північнородезійського міста Ндола, де мали відбутися переговори із М. Чомбе.

Навесні 1964 р. зі східних районів країни розпочався потужний наступ партизан Народної армії визволення, що була майже всуціль сформована з представників народу сімба. До осені партизани встановили контроль над третиною території Конго, включно із третім за величиною містом країни Стенвілем. На тлі принизливої воєнної поразки центральний уряд С. Адули змушений був піти у відставку. Новим прем'єром став колишній сепаратист М. Чомбе. Для боротьби із сімба уряд почав широко вербувати у Західній Європі військових найманців. Крім цього Конго звернулося за військовою

допомогою до Бельгії. Зважаючи на те, що у Стенвілі повстанці-сімба утримували кількасот білих заручників, переважна більшість яких була підданими Брюсселя, колишня метрополія погодилася допомогти. Висадившись 24 листопада 1964 р. із військових літаків США, бельгійський повітряний десант звільнив більшість заручників й допоміг урядовим військам Конго відновити контроль над зайнятими сімба районами. Воєнна операція в Стенвілі була розцінена урядами комуністичних держав, як грубе втручання в справи незалежної держави. Упродовж 1965 р. через територію Танзанії антиурядові сили отримали значну кількість зброї, а знаменитий кубинський революціонер Ернесто Че Гевара особисто приїхав, аби школити партизанів молодого послідовника П. Лумумби Лорана Кабіли (1939—2001). Однак допомога повстанцям прийшла надто пізно й вже не могла змінити ситуації в країні.