Проблеми державного будівництва

Ейфорія, викликана в більп ості африканських країн здобуттям незалежності, швидко змінилася розчаруванням. Молоді держави континенту опинилися перед цілою низкою складних проблем. Одним із найголовніших питань, яке довелося вирішувати африканцям, стало подолання економічної відсталості та створення національних народногосподарських комплексів. Для більшості країн самостійно вирішити цю проблему виявилося не під силу. Насамперед давалися взнаки відсутність відповідних фахівців, нав'язаний свого часу колонізаторами монокуль­турний характер сільського господарства, замкненість промислових циклів та видо­бутку сировини на ринки колишніх метрополій. Деякі з країн, намагаючись експери­ментувати в економічній сфері, вдавалися до реформ марксистського егалітаристсь-кого ґатунку, що найчастіше призводило до повного занепаду промисловості та сільського господарства.

За даними Міжнародного валютного фонду, в 1993 р. сукупний національний дохід на душу населення в країнах "чорної Африки" був нижчим, ніж у 1970 р., себто доводиться говорити про деградацію та занепад економіки цих країн. У кінці 80-х рр. XX ст. сукупний валовий продукт майже 50 африканських держав (без ПАР) складав близько 150 млрд. доларів, що можна зіставити з аналогічним показником однієї лише Бельгії. Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотичного позичання грошей за кордоном (сукупний борг африканських країн на кінець 1990-х рр. складав понад 300 млрд. доларів) призвели до руїни національну економіку більшості з нових незалежних країн континенту. Величезної шкоди африканцям завдала примусово накинута їм політика сільсько­господарських монокультур, які відігравали роль головного експортного товару, однак порушували традиційний баланс виробництва продуктів харчування. У Судані, Ефіопії, Сомалі, Анголі, Ботсвані, Замбії та Зімбабве впродовж останніх років постійно скорочуються площі сільськогосподарських угідь. Африка, в якій мешкає понад 14% населення світу, виробляє заледве 1% світової промислової продукції та 6% продуктів харчування. Країни континенту лише на 80% забез­печують свої потреби в продуктах харчування. Труднощі із забезпеченням населення їжею особливо актуальні на тлі швидкого демографічного зростання в Африці. Населення континенту в 1990 р. становило 642 млн. осіб, тимчасом як в 1960 р. — лише 279 млн.

Слабкий економічний розвиток не дає змоги більшості з африканських країн створити ефективну систему соціального захисту та охорони здоров'я населення. У 21 країні континенту середня тривалість життя є меншою за 50 років, а в Гвінеї-

Бісау складає лише 39 років! На одного лікаря в Кенії припадає 71 430, в Нігерії — 66 670, а в Зімбабве — 62 500 пацієнтів. Не дивно, що в таких умовах в африканських країнах небаченими темпами поширюється епідемія СНІДу. Оцінки кількості хворих та заражених осіб коливаються від 2 до 10 млн., але, у кожному разі, рахунок уже йде на мільйони носіїв ВІЛ-інфекції.

Крім економічних проблем, країнам Африки постійно доводиться стикатися зі значними політичними труднощами. Більшість із сучасних африканських держав не мали в минулому жодних державотворчих традицій і навіть не існували в тих територіальних межах, у яких вони опинилися на момент проголошення незалеж­ності. Характерною для "чорного континенту" залишається проблема поширення авторитарних тенденцій у політичних системах країн регіону. Отримавши під час національно-визвольної боротьби значний кредит народної довіри, лідери антико­лоніальних рухів найчастіше виявлялися згодом не в силах добровільно відмовитися від того обсягу влади, який вони зосередили у своїх руках в екстраординарних умовах боротьби за незалежність. Крім цього, суттєву роль відіграв і фактор сакра-лізації та глорифікації перемоги над білими колонізаторами, що часто персоніфіку­валася в особі лідера країни. Багато африканських держав обрали однопартійну політичну модель, причому з часом колишні вожді боротьби за незалежність або навіть їх спадкоємці дедалі, більше перетворювалися на щось середнє між партбосами \ та мафіозними "хрещеними батьками". Характерною особливістю такого африкансь­кого творення національних міфів є крайні ступені обожнювання політичних лідерів. Це виявляється, зокрема, у помпезності їх державних титулів. Керівника Малаві Гастінгса Камузу Банда офіційно називали Спасителем, Мобуту Сесе Секо в Заїрі носив ім'я Великого Леопарда тощо. Загальною практикою для Африки стало обіймання однією особою кількох, а іноді й кільканадцяти ключових державних посад.

Безконтрольність та всевладність політичної олігархії в африканських країнах природним чином призводить до розгулу корупції та казнокрадства. Основою для творення бюрократичних олігархій в Африці стають, зазвичай, національні або родинно-кланові об'єднання. Це породжує незадоволення тих національних груп, які виявилися "обділеними" при розподілі державних посад.

У перші роки після здобуття африканськими державами незалежності західний світ дивився крізь пальці на диктаторські режими континенту, вважаючи їх даниною перехідного періоду, а подекуди й необхідною умовою уникнення етнічних, релігійних та соціальних конфліктів. На думку європейських політологів, диктаторські режими в африканських країнах були необхідним злом, спричиненим надзвичайно низьким рівнем загальної політичної культури населення, що "не доросло" до демократії. У зв'язку з цим, країни Заходу толерували навіть таких одіозних правителів, як напівбожевільний диктатор їді Амін в Уганді (1971—1979) чи імператор-канібал Бокасса в Центрально-Африканській Імперії (1976—1980). Прямим наслідком авторитарних методів правління стали військові перевороти та громадянські війни. Лише в 1960—1990 рр. в Африці сталося понад 70 державних переворотів, 15 великих громадянських воєн і близько десятка міжнародних конфліктів. Війсь­ковий переворот чи політичне вбивство в повоєнній Африці часто ставали єдиною можливістю усунути авторитарного правителя від влади.

Загальною тенденцією для нових незалежних держав континенту були спроби адміністративно запроваджувати штучно скомпоновану державницьку ідеологію. Як правило, уряди африканських країн робили акцент на поверненні до передколо-ніальних національних традицій. Ліквідація колоніальної спадщини у сфері націона-

льної культури часто набувала карикатурних форм і негативно впливала на розвиток суспільства. Серед нових ідеологічних систем, які з'явилися в постколоніальній Африці, виділявся запропонований лідером Танзанії Юліусом Камбараге Ньєрірі "соціалізм уджамаа" (на суахілі — "як єдина родина"), що полягав у суцільній колективізації та творенні сільських комун з цілковито усуспільненим майном. Експеримент виявився невдалим, і, починаючи з 1980 р., Танзанія перебуває в стані перманентної стагнації.

У 80-х рр. XX ст. відбулися перші зміни в ставленні країн Заходу до найбільш недемократичних африканських режимів. Фінансову допомогу продовжували отримувати лише ті країни, які погодилися на економічні реформи та дотримання принаймні основних прав людини. Утім, Захід іноді заплющував очі на недемократичність тих чи інших країн, якщо правлячі там еліти могли забезпечити стабільність та ефективно захищати бізнесові інтереси закордонних інвесторів.

Наступний етап демократичних змін в Африці розпочався в 1990-х рр. Упродовж 1991—1994 рр. у 12 країнах континенту відбулися демократичні вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та припинення ідеологічно вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів, з одного боку, а також остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні зміни в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати демократичне суспільство, є навіть такі "аутсай­дери" континенту, як Малі, Нігер, Центрально-Африканська Республіка, Гвінея, Бенін. Деяким із найбідніших країн кредитори навіть пробачили частину їх боргів, після того як у цих країнах відбулися демократичні вибори. Поряд з тим авторитарні режими утримуються при владі в Нігерії, Гані, Танзанії, Зімбабве, Ліберії, Сьєрра-Леоне та Сенегалі. Порівняно успішно розвиваються Уганда, Конго, Габон та Замбія. Однак навіть у цих країнах економічне зростання забезпечується, здебільшого, експортом сировини, а рівень життя населення є надзвичайно низьким.

Сучасна Африка продовжує залишатися одним із найбільш проблемних регіонів світу. У багатьох країнах спроби запровадження європейської моделі демократичного розвитку приносять прямо протилежні від очікуваних результати — внутрішньо­політичне напруження, розквіт корупції та економічний занепад. Невирішеність складних соціальних та політичних проблем Африканського континенту залиша­ється вагомим дестабілізуючим фактором, що впливає на світову міжнародну ситу­ацію. Життя переважної більшості простих африканців зі здобуттям незалежності не стало легшим, а перспективи виходу їх країн із кризового стану виглядають вельми примарно.

ЕФІОПІЯ

■ Повоєнний розвиток

■ Марксистський режим

■ Федеративна Ефіопія

Повоєнний розвиток

' Боротьба з італійською агресією дорого обійшлася ефіопському народові. Згідно з оприлюдненими в 1946 р. офіційними даними, протягом 1935—1945 рр. під час бойових дій та репресій загинуло понад 760 тис. осіб, що складало приблизно

10% довоєнного населення країни. Величезними були й матеріальні втрати. Однак Ефіопія завершила Другу світову війну в колі держав-переможниць. Визнанням заслуг країни у війні стало запрошення її в члени-засновники Організації Об'єднаних Націй, а також вирішення на користь Аддіс-Абеби територіальних суперечок із сусідніми державами. Підписана 10 лютого 1947 р. ефіопсько-італійська мирна угода припинила дію британо-ефіопської угоди 1944 р., внаслідок чого владу імпера­тора відновлено на всій території країни, за винятком Огадену, де до 1948 р. залишалася британська військова адміністрація. Згодом й Огаден було включено до складу Ефіопії. Ще однією своєрідною винагородою, яку отримала країна за участь у антифашистській коаліції, стала передача 1952 р. Ефіопії колишньої італійської колонії на березі Червоного моря Еритреї. Щоправда, перед ефіопським керівництвом було поставлено умову зберегти автономний статус цієї території, а також забезпечити місцевому мусульманському населенню повноту громадянських прав та свобод.

Майже півтора десятиліття, що минули після закінчення Другої світової війни, в Ефіопії не відбувалося жодних економічних реформ. Долаючи сепаратистські настрої серед неамхарського населення, центральний уряд країни мало уваги приділяв розвитку промисловості та сільського господарства. Лише в 1957 р. імператор оголосив про початок реалізації першого п'ятирічного плану розвитку економіки.

У кінці 50-х рр. у середовищі молодших офіцерів та інтелігенції почали поширюватися настрої незадоволення існуючим у країні режимом. Проголошена в 1955 р. до ювілею 25-річного правління Хайле Селассіє І конституція в тій части­ні, що стосувалася прав і повноважень імператора, майже не відрізнялася від попереднього основного закону 1931 р. Хайле Селассіє І зберіг абсолютну, нічим не обмежену владу. 13 грудня 1960 р. група змовників спробувала вчинити державний переворот в Ефіопії. Скориставшись відсутністю імператора в столиці, підрозділи гвардії захопили стратегічні будівлі Аддіс-Абеби й арештували частину вищих державних посадовців. Організатори перевороту планували поставити на чолі держави спадкоємця престолу принца Асфа-Уосена (1916—1997), який навіть звернувся до народу з промовою по радіо. Дізнавшись про переворот, Хайле Селассіє І, що саме перебував у Латинській Америці, негайно вилетів до Ефіопії. Приземлившись на території Еритреї він зібрав розквартировані там війська й вислав їх до столиці. Підрозділи гвардії, що налічували лише 4200 осіб і не мали важкого озброєння, не змогли вчинити серйозного опору оснащеній танками, артилерією та літаками армії. Після кількаденних боїв, 17 грудня 1960 р., імператор урочисто повернувся до Аддіс-Абеби. Захопленого пораненим у полон керівника заколотників генерала Менгисту Ниуая публічно повісили ЗО березня 1961 р.

Ліквідувавши заколот, Хайле Селассіє І вирішив додатково зміцнити свій авторитет, остаточно приєднавши до своєї імперії Еритрею. У 1962 р. Ефіопія оголосила про ліквідацію автономного статусу Еритреї. У відповідь на це в заселеній мусульманами провінції посилився відцентровий сепаратистський рух, що швидко набрав форм збройної боротьби. Еритрейці створили Фронт визволення Еритреї. Проти партизанів було кинуто великі військові сили, але придупіити повстання не вдалося. На кінець 60-х рр. у порівняно невеликій Еритреї Аддіс-Абеба змушена була постійно утримувати майже половину ефіопської армії.

Тривала громадянська війна, що, поглинаючи великі бюджетні видатки, постій­но розхитувала економіку, господарські невдачі та голод 1972—1974 рр. у провін­ціях Тіграй та Уолло, де загинуло майже 200 тис. осіб, спричинили перманентну

політичну кризу. Уряд усілякими методами намагався приховати інформацію про військові невдачі в Еритреї та кількість жертв голоду. Коли в столиці стало відомо про багатотисячні жертви голоду, на вулиці стихійно вийшли десятки тисяч мешканців міста. До того ж на початку 1974 р. збунтувалися розквартировані в адміністра­тивному центрі непокірної Еритреї Асмері підрозділи урядових військ. Солдати вимагали збільшення платні. До них приєдналися й інші гарнізони, причому, поряд з економічними, військові висунули й політичні вимоги — відставка уряду.

Марксистський режим

12 вересня 1974 р. у Ефіопії відбувся військовий переворот. Імператора Хайле Селассіє І детронізовано й посаджено під домашній арешт, де він одинадцятьма місяцями пізніше помер за нез'ясованих обставин. Існує припущення, що імператора вбили його ж охоронці. Лише у 1992 р. останки "потомка царя Соломона та цариці Савської",було знайдено під палацовим туалетом.

Група офіцерів, що прийшли до влади, створили Революційний комітет зброй­них сил (ДЕРГ), що складався із 120 полковників та генералів. Майже одразу після перевороту усередині військової хунти розпочалася жорстока боротьба за владу. Першого керівника ДЕРГу генерала Амана Міхаеля Андома було вбито 24 листопада 1974 р. Його наступником став генерал Тефері Бенті, який виступив із програмою революційних реформ під гаслом "Ітйопіа тикдем!" ("Ефіопія понад усе!")- Країну негайно оголошено соціалістичною державою, приватні підприємства націоналізовано, а в березні 1975 р. націоналізовану й усю землю. Земельні наділи передано в оренду селянам, проте не всім, а лише тим, які в "добровільно-приму­совому" порядку записалися до створених урядом місцевих аналогів радянських колгоспів. Результати широкомасштабних та непродуманих реформ не забарилися. Економіка працювала чимраз гірше, а в країні почалися перебої із продуктами харчування. За розпорядженням уряду, більшість навчальних закладів країни закрито терміном на один рік, а їх викладачів та студентів відправили до сільської місцевості пояснювати селянам "переваги" колективного господарювання та цілі державної політики. Крім цього, вони мали навчати сільських жителів основам гігієни та ліквідовувати неписьменність.

Незважаючи на енергійну діяльність революційного уряду, економічна ситуація країни продовжувала погіршуватися. 2 лютого 1977 р. у Ефіопії стався наступний військовий переворот, у результаті якого владу захопив полковник Менгисту Хайле Маріам (1941 р.н.). Т. Бенті разом із групою наближених до нього військових керівників країни розстріляли. Бажаючи убезпечити себе від можливих виступів протесту, новий режим вдався до найрадикальніших заходів. Головних опонентів полковника М.Х. Маріама із Революційної партії ефіопського народу та Загально-ефіопського соціалістичного руху знищено. Масові репресії зачепили десятки тисяч людей, більшість із яких розстріляно. Ще кількасот тисяч мешканців країни змушені були рятуватися втечею, переселившись до сусідніх Кенії, Судану та Джібуті. Нове керівництво країни підтвердило обрану раніше комуністичну модель розвитку економіки. У травні 1977 р. Аддіс-Абеба уклала угоду про дружбу та співробітництво з СРСР.

Уважаючи, що Ефіопія є достатньо ослаблена державними переворотами, улітку 1977 р. сусіднє Сомалі зробило спробу силою повернути собі заселений переважно сомалійцями Огаден. Ситуація для Ефіопії ускладнилася тим, що в цей же час підтримані Суданом та Саудівською Аравією еритрейці майже повністю

витіснили урядові війська зі своєї території та блокували оточені в портах на Червоному морі ефіопські гарнізони. Несподіванкою для уряду стала поява власного сепаратистського руху в провінції, заселеній народом тіграй. Створений у 1976 р. маоїстський Народний фронт визволення Тіграй на початок 80-х рр. контролював вже майже половину своєї провінції. Головною причиною незадоволення федера­льним урядом була катастрофічна ситуація із забезпеченням населення продуктами харчування. Партизанські рухи найсильнішими були саме в тих провінціях, які найбільше страждали від голоду.

Ефіопський режим утримався при владі завдяки допомозі зброєю з боку СРСР та прибуттю до країни 18-тисячного контингенту кубинських військ. Восени

1977 р. Аддіс-Абеба отримала 400 танків, 28 реактивних літаків, зенітні системи
та іншу радянську військову техніку на загальну суму 1 млрд. доларів. У лютому

1978 р., за підтримки пілотованої радянськими льотчиками авіації та участі
в наземних операціях кубинців, ефіопська армія звільнила Огаден, а роком пізніше
повернула контроль над Еритреєю. Армію визволення Еритреї, яка в 1978 р. визво­
лила практично всю територію своєї провінції, було відкинуто в Судан.

Військові перемоги викликали ейфорію в керівництва Ефіопії, яке одразу ж після закінчення бойових дій взялося за продовження економічних та соціальних реформ. Націоналізовано залишки приватних підприємств, а в сільській місце­вості завершено поголовну колективізацію: до кооперативних підприємств загнали й тих господарів, які ще опиралися усуспільненню свого майна.' Неефективне господарювання, яке збіглося в часі з надзвичайною посухою, призвело в 1984— 1985 рр. до страшного голоду на півночі та у центральних районах країни, внаслідок якого померли понад мільйон осіб. Засобом боротьби з голодом уряд обрав масові переселення людей із районів, уражених посухою, до більш-менш благополучних провінцій. Загалом з місць свого постійного проживання переміщено понад 600 тис. осіб. При переселенні людям не дозволяли брати зі собою великого багажу, розсе­лення відбувалося серед мовно та культурно чужого населення, а тому ціла кампа­нія перетворилася на велику людську трагедію. Частина ефіопського населення — фелашів (місцевих сповідачів іудаїзму) спеціальним "повітряним мостом" було перевезено до Ізраїлю. Операцію їх порятунку організував ізраїльський уряд.

У 1987 і 1990 рр. голод в Ефіопії повторився. Знову загинули тисячі людей. Додатковою проблемою для країни на початку 90-х рр. стало падіння світових цін на головну статтю ефіопського експорту — каву. В уряду почало бракувати грошей навіть на платню солдатам та поліції. Намагаючись послабити незадоволення народу військовим режимом, у 1987 р. М.Х. Маріам організував прийняття нової конституції, яка передбачала можливість створення в майбутньому цивільного уряду. Втім, це не послабило напруження в країні. У 1988 р. відновилися активні партизанські рухи в Еритреї та Тіграй. Партизани цих провінцій спільно з кількома дрібнішими групами створили опозиційний до марксистського режиму Революційно-Демократичний фронт ефіопських народів. Ситуація центрального уряду стала безнадійною після виведення з країни в 1989 р. кубинських військ та припинення радянської військової допомоги. У листопаді 1989 р. бої з партизанами народу тіграй точилися вже за 150 км від столиці країни Аддіс-Абеби. На півдні Ефіопії проти центрального уряду повстав народ оромо. На початку 1990 р. урядові війська контролювали лише невеличку територію навколо столиці країни.

Федеративна Ефіопія

Унаслідок досягнутих на переговорах у Лондоні домовленостей полковник М.Х. Маріам 21 травня 1991 р. зрікся влади і вилетів до Зімбабве маленьким військовим літачком. Тижнем пізніше Аддіс-Абебу зайняли підрозділи народу тіграй. Тимчасовим лідером Ефіопії, за рішенням Революційно-Демократичного фронту, став керівник національного руху тіграй Мелес Зенаві.

До очоленого М. Зенаві уряду ввійшли 87 представників від 20 головних політичних угруповань та етнічних груп країни. Передбачалося, що цей уряд діяти­ме лише два роки до того моменту, коли буде скликано загальнодержавні Установчі збори. За розпорядженням уряду М. Зенаві, у 1991 р. територія Ефіопії була поділена на 14 адміністративних районів з власними місцевими адміністраціями. Еритрейці погодилися зачекати із проголошенням своєї незалежності ще два роки, поки не буде створено новий демократичний режим в Аддіс-Абебі. Ліквідація однопартійної системи вилилася в швидке розмноження різноманітних партій, яких невдовзі налічувалося вже понад сотню. Поділена та пересварена між собою опозиція не змогла завадити М. Зенаві суттєво зміцнити свою владу, так і не поділившись нею із іншими партіями. 24 травня 1993 р. Еритрея проголосила незалежність.

Завершення перехідного періоду збіглося в часі з черговим сильним голодом. У 1994 р. у країні голодувало понад 7 млн. осіб. Незважаючи на періодично повторювані "голодні роки", економічну скруту та колапс системи охорони здоров'я, у 90-х рр. населення країни продовжувало зростати в середньому на 3,2% щороку. Це створювало для країни вельми складну проблему, особливо, якщо зважити на те, що приріст виробництва сільськогосподарської продукції у той самий період складав заледве 0,5% на рік.

У червні 1994 р. в більшості регіонів Ефіопії проведено вибори до Установчих зборів. Вибори бойкотували народи оромо та амхара. Більшість мандатів (484 із 547) отримали лояльні до М. Зенаві депутати. Незважаючи на частковий бойкот виборів та відзначені міжнародними спостерігачами порушення під час голосування, 8 грудня 1994 р. Установчі збори затвердили нову конституцію Ефіопії, яка перед­бачала трансформацію країни на федеративній основі. Було створено 9 автономних штатів, за кожним із яких закріплювалося право вийти зі складу федерації та створити незалежну державу. Країну перейменовано в Федеративну Демократичну Республіку Ефіопія. Запроваджено двопалатний парламент. Хоча всі релігії та етнічні групи оголошувалися рівними перед законом, робочою, але не державною, мовою федерації залишилася амхарська. Спільним головою держави ставав прем'єр-міністр, яким залишився М. Зенаві, котрого в серпні 1995 р. переобрано на черговий термін.

Намагаючись відродити економіку, уряд провів приватизацію підприємств неефективного державного сектору, роздав концесії на розвідку та видобуток корис­них копалин американським та французьким фірмам. Для стабілізації фінансового сектору проведено девальвацію національної грошової одиниці. Крім цього, в Ефіопію надійшла значна зовнішня фінансова допомога та позики. Лише протягом 1994-1995 рр. країна отримала понад 1 млрд. доларів зовнішніх позик. Завдяки цьому вже під кінець 1994 р. вдалося досягнути хоча й незначного, на 1,4%, але все ж позитивного приросту ВНП.

У сфері зовнішньої політики федеративна Ефіопія задекларувала наміри нормалізувати відносини з усіма своїми сусідами. Однак відносини з мусульман­ськими сусідами майже одразу почали складатися досить напружено. Вже восени

1997 р. з'явилося напруження в стосунках із Еритреєю. Причиною цьому послужило затвердження еритрейцями власної національної валюти — накфи. Аддіс-Абеба відмовилася проводити економічні розрахунки із колишньою провінцією із пере­рахунком ефіопських бірів у накфи. Навесні 1998 р. відносини між Ефіопією та Еритреєю різко погіршилися, а 6 травня того ж року почалися прикордонні сутички. Приводом до конфлікту стала незначна прикордонна суперечка навколо району Бадаме. У ході конфлікту Ефіопія депортувала усіх еритрейців, що на момент війни опинилися на її території. У відповідь уряд Асмери вдався до аналогічного кроку виселивши з країни всіх ефіопів. Прикордонні сутички на еритрейсько-ефіопському кордоні з різною інтенсивністю тривали до осені 2000 р. На першому етапі боїв еритрейцям навіть вдалося вклинитися на територію Ефіопії, але згодом ефіопські війська відновили попередню лінію кордону. Остаточну угоду про припи­нення вогню підписано в Алжирі 12 грудня 2000 р.

Падіння марксистського режиму підвело риску під кількома століттями послідовної реалізації Ефіопією концепції унітарної держави. Перебудова країни на федеративній основі відкрила нові можливості для виходу із перманентної економічної та політичної кризи. Разом із тим, у кінці 90-х рр. з'явилися й певні тривожні тенденції розвитку внутрішньополітичного життя Ефіопії: корупційні скандали та численні випадки переслідування вільної преси, за які М. Зенаві навіть заслужив сумну славу "головного африканського тюремника журналістів". Подолання важкого спадку тоталітарного минулого ще тривалий час вимагатиме від мешканців Ефіопії цілеспрямованої та наполегливої праці.

СУДАН

■ Проголошення незалежності

■ Військові уряди

Проголошення незалежності

На час закінчення Другої світової війни Судан перебував під спільним управ­лінням Єгипту та Великобританії. Генерал-губернатора країни призначав Лондон, а більшість адміністративних посад обіймали єгиптяни. Крім цього, на суданській території було розташовано британські та єгипетські війська. Важливим кроком на шляху до здобуття незалежності для Судану стали перші в історії країни вибори до Установчих зборів, що відбулися 15 листопада 1948 р. Найбільшу кількість мандатів отримала релігійна партія "Аль-Умма" ("Громада"), а її представник Абдаллах Халіль став головою зборів. Майже одразу після виборів у Омдурмані та інших містах почалися масові демонстрації з вимогами негайного проголошення незалежності. Єгиптяни намагалися загальмувати процес передачі влади місцевому населенню, проте, незважаючи на опір Каїра, 23 квітня 1952 р. Установчі збори Судану прийняли статут самоврядування, що передбачав, зокрема, створення в країні двопалатного парламенту та окремого суданського уряду. Британському генерал-губернатору відводилися роль представника в зовнішньополітичних питаннях.

Наступний етап національно-визвольного руху в Судані почався після лип­невого антимонархічного перевороту 1952 р. в Єгипті. На початку 1953 р. єгипетські "вільні офіцери" визнали юридичну правомочність суданського статуту самовряду-

вання. У грудні того ж року відбулися вибори до суданського парламенту, який розпо­чав роботу 9 січня 1954 р. У нижній палаті парламенту більшість місць (50 із 97) отримали представники очолюваної аль-Ашарі Національно-юніоністської партії. Ще 23 мандати виборола "Аль-Умма". Інтереси немусульманського півдня країни представляли лише 9 депутатів.

Прем'єр-міністром став аль-Ашарі, який створив уряд виключно із членів своєї партії. Щоправда, через рік, у грудні 1955 р., кабінет став коаліційним, оскільки до нього запросили представників "Аль-Умми." На цей момент головні суданські вимоги, висунуті щодо Великобританії та Єгипту, полягали в евакуації з країни іноземних військ та передачі генерал-губернатором владних повноважень спеціально створеній комісії місцевих представників.

Незалежність Судану проголошено 1 січня 1956 р., 6 січня країна вступила до Ліги арабських держав, а ще через місяць була прийнята до ООН. Новопостала країна одразу зіткнулася з економічними труднощами та суттєвим напруженням в стосунках між арабізованою мусульманською північчю країни та півднем, де більшість населення сповідувало традиційні анімістичні культи та почасти христи­янство. Акт проголошення незалежності був вороже сприйнятий на півдні, де ще із серпня 1955 р. відбувалися збройні сутички між мусульманськими прибуль­цями та місцевими жителями. У зовнішньополітичній сфері невирішеним питанням була проблема спільного використання разом з Єгиптом водних ресурсів Нілу.

Складним чином відбувалося становлення суданської демократичної системи. Упродовж 1956—1958 рр. керівництво країни перебувало в руках парламенту. Ци­вільний уряд спочатку очолював аль-Ашарі, але вже 6 липня 1956 р. він змушений був піти у відставку й передати владу лідерові "Аль-Умми" А. Халілю. Парламентська боротьба супроводжувалася загостренням соціально-політичної ситуації, посиленням протистояння між різними етнічними та релігійними групами. Намагаючись вирішити економічні проблеми країни, уряд А. Халіля підняв ціни на головну статтю суданського експорту — бавовну. Втім, уряд досягнув цим протилежного від планованого результату — колишні покупці відмовилися від поставок із Судану. Фінансова криза у країні лише загострилася. На додачу до економічних невдач зіпсувалися початково дружні відносини з Єгиптом. У 1958 р. між обома країнами мало не дійшло до війни через спірну територію на березі Червоного моря. Під тиском інших арабських країн Г.А. Насер відвів свої війська із спірного району, але суперечку так і не було вирішено.

Військові уряди

Економічні та політичні невдачі остаточно позбавили уряд підтримки. Коли 17 листопада 1958 р. очолені генералом Ібраіімом Аббудом військові вчинили збройний переворот, цивільний уряд ніхто не захищав. А. Халіля та його міністрів усунуто від влади й арештовано. Влада опинилася в руках Найвищої військової ради, що складалася з 13 чоловік. Всі політичні партії та профспілки заборонено.

На першому етапі свого існування військовий режим І. Аббуда виявився досить ефективним. Країна намагалася балансувати між Заходом та Сходом, відкрито не підтримуючи ані США, ані СРСР. У 1959 р. нарешті вирішено питання поділу вод Нілу із Єгиптом. Єгиптяни виплатили Судану значну фінансову компен­сацію за території, затоплені водосховищем у результаті будівництва висотної Асуанської греблі. У тому ж 1959 р. засновано Землеробський банк, а в 1960 р. —

Центральний банк Судану. Обидва банки кредитували розвиток сільського госпо­дарства та приватного підприємництва. З 1962 р. почалася реалізація перспектив­ного плану розвитку іригації, транспорту та сільськогосподарської інфраструктури. Щоправда, до кінця цей план так ніколи й не був реалізований, оскільки в уряду забракло коштів.

У середині 60-х рр. економічні та політичні успіхи змінилися невдачами. Судан чимраз сильніше почав відчувати наслідки авторитарного "ручного" управління економікою. Перманентна збройна боротьба з партизанами півдня країни поглинала значні матеріальні ресурси. Помилковою виявилася політика "арабізації" півдня країни, що полягала в масованому будівництві там мечетей та мусульманських навчальних закладів. Ці урядові заходи викликали лише посилення сепаратистських настроїв серед немусульманського населення Екваторіальної провінції. Стосунки із країнами Заходу почали псуватися після того, як 22 лютого 1962 р. уряд заборонив діяльність будь-яких християнських місій і вигнав з країни всіх християн-місіонерів.

Найбільше незадоволення урядом висловлювали місцеві комуністи та при­хильники ісламістського шляху розвитку країни, зосереджені в партії "Аль-Умма". У жовтні 1964 р. у Хартумі відбулися студентські демонстрації з вимогами припи­нити війну на півдні та створити цивільний уряд. 25 жовтня в місті почався загальний страйк. Опозиційні до військового режиму сили об'єдналися, створивши Об'єднаний фронт. Під його тиском ЗО жовтня 1964 р. генерал І. Аббуд дозволив представникам кількох опозиційних політичних партій створити коаліційний уряд. 14 листопада 1964 р. І. Аббуд остаточно пішов у відставку з усіх постів, передавши владу комісії із п'яти осіб. Найвищих військових посадовців, що керували Суданом упродовж шести років, арештовано й вислано до віддалених поселень в провінції Дарфур. Звільнено політичних в'язнів, легалізовано партії, а також відновлено скасовану військовими автономію університетів.

У квітні — травні 1965 р. у Судані відбулися парламентські вибори, на яких найбільше мандатів вибороли "Аль-Умма" (76) та Демократично-юніоністська партія (54). Саме вони й сформували коаліційний уряд, який очолив Ахмед Магуб. Обидві партії отримали по шість портфелів, а ще три було зарезервовано за представниками півдня, які, втім, так і не вислали до уряду своїх делегатів. Однак і цей уряд виявився нездатним вирішити пекучі проблеми країни, насамперед, завершити тривалу громадянську війну, яка в середині 60-х рр. перетворилася на широкомасш­табний збройний конфлікт. На півдні країни в руках урядових військ залишилися лише великі міста, а решту території контролювали партизани. Від остаточної поразки у війні зі збройною опозицією Хартум урятувала лише внутрішня усобиця серед повстанців. У грудні 1965 р. партизанські сили розкололися на два ворогуючих табори, причому одразу розпочали між собою бойові дії.

Постійні невдачі на фронті накладалися на гостру політичну боротьбу всередині правлячої коаліції. Додатковупроблему для уряду створив конфлікт між комуніс­тами та ісламістами, через який війна мало не почалася ще й на півночі Судану. Поштовхом до конфлікту стала провокаційна та образлива для почуттів віруючих, промова, з якою виступив на великому мітингу в Омдурмані в листопаді 1965 р. член сирійської компартії, що приїхав у гості до своїх колег по ідеології. У відповідь ісламісти організували масові маніфестації з вимогами заборонити діяльність комуністів, які дозволяють собі ображати почуття віруючих. Під тиском демонстран­тів 24 листопада 1965 р. парламент прийняв поправку, якою заборонив пропаганду комунізму, діяльність компартії та усунув депутатів-комуністів зі свого складу.

25 травня 1969 р. у Судані відбувся черговий військовий переворот, в резуль­таті якого до влади прийшов полковник Джафар Німейрі, який одразу ж сам себе призначив генералом. Відмовившись від підтримки традиційних партій, він одно­осібно керував країною, щоправда, встановивши контакти з місцевими комуніста­ми, яким знову було дозволено діяти легально. У сфері зовнішньої політики Судан переорієнтувався із держав Західної Європи на СРСР, КНР та інші країни комуніс­тичного блоку..Але вже в 1971 р., після невдалої спроби комуністичного перевороту, відносини з Москвою погрішилися. Бажаючи зміцнити свої владні позиції, в тому ж 1971 р. Дж. Німейрі організував своє "обрання" президентом країни. Водночас було створено повністю контрольований владою Суданський соціалістичний союз, що став єдиною легальною політичною партією країни.

Новий політичний курс Судану закріплено в конституції, яку прийнято 1973 р. Уряд повернув колишнім власникам частину націоналізованих раніше підприємств, а також здійснив заходи, скеровані на заохочення інвестицій. Головними фінан­совими донорами країни стали Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати.

Тим часом, незважаючи на укладену з сепаратистами півдня в березні 1972 р. в Аддіс-Абебі угоду, що передбачала утворення автономної провінції на півдні Судану, війна тривала. У червні 1983 р. Дж. Німейрі в односторонньому порядку скасував досягнені раніше домовленості й відновив на півдні країни старий адміністративний поділ, що існував там до 1972 р.

На початку 80-х рр. й без того нелегке економічне становище країни знову погрішилося. Із падінням світових цін на бавовну, експорт якої приносив основні валютні надходження, Судан почав відчувати хронічний бюджетний дефіцит. Намагаючись отримати зовнішні позики, уряду довелося піти на виконання запропо­нованих міжнародними фінансовими організаціями програм жорсткої бюджетної економії. Своєю чергою, підвищення внутрішніх цін на хліб, цукор та бензин призвело 1982 р. д