Правління Жозефа Сесе Секо Мобуту

У травні 1965 р. відбулися вибори, в результаті яких основну частину місць у парламенті поділили між собою прихильники президента та прем'єр-міністра. Ско­риставшись своїм правом висувати кандидатуру на пост керівника уряду, Ж. Касавубу спробував усунути М. Чомбе з політичної арени. Кандидатом у прем'єрське крісло призначено Еваріста Кімбу, кандидатуру якого, щоправда не затвердили прихильники колишнього прем'єра в парламенті. Виникла патова ситуація, в якій взяли слово військові. Скориставшись політичною кризою, 24 листопада 1965 р. Ж. Мобуту (1930—1997) вчинив державний переворот. Сирота, що виховувався в сім'ї бельгійського кухаря, журналіст та редактор, що згодом став міністром оборони країни, незва­жаючи на своє скромне військове звання старшого сержанта, Ж. Мобуту зробив карколомну політичну кар'єру. Скасувавши конституцію та проголосивши створення унітарної держави, військовий диктатор здійснив таємні бажання більшості простих конголезців, що вже втомилися від міжпартійної боротьби та сепаратистських усобиць. Прийняті в 1967 та 1974 рр. конституції встановили в країні президентську форму правління та однопартійну систему. Створивши адміністративними методами

проурядову партію Народний рух революції, до якої автоматично записували всіх грома­дян країни, що досягали 25-річного віку, Ж. Мобуту перетворив Конго на типову африканську країну з авторитарним та неде­мократичним режимом. Західні держави, що були зацікавлені в експорті конголезь­ких мінеральних ресурсів, воліли за краще заплющити очі на порушення прав людини, які допускав уряд Ж. Мобуту. Недемокра­тичність конголезького режиму стала плат­нею за стабільність багатої на природну сировину африканської країни.

Мобуту Сесе Секо

Починаючи з 1967 р., у країні послі­довно проводилася політика "африканіза-ції", що полягала, зокрема, в заміні всіх європейських географічних назв у Конго на місцеві. Змінилася й назва країни: 27 жовтня 1971 р. Конго стало Заїром. Сам президент Мобуту також змінив своє

європейське ім'я Жозеф Дезіре на місцеве Сесе Секо. Об'єднавши існуючі в Конго католицький університет та протестантський вільний університет, уряд створив єдиний національний університет з трьома відділами в Кіншасі, Лубумбаші та Кісангані. Для зміцнення "традиційної національної моралі" жінкам заборонено з'являтися на вулицях в європейському одязі. Особливо влада переслідувала мод­ниць, що посміли одягати штани. Чоловікам також рекомендовано носити тради­ційні африканські зачіски та вбрання.

Зберігаючи добрі стосунки із країнами Західної Європи, конголезький уряд все ж націоналізував в січні 1967 р. гігантську транснаціональну гірничу компа­нію "Юніон міньєр дю О'Катанга", яка приносила країні багатомільйонні прибутки. Цей дипломатичний успіх забезпечив проурядовим силам переконливу перемогу на парламентських виборах 1970 р. У тому ж році Мобуту був на безальтернативній основі переобраний на черговий президентський термін.

У середині 70-х рр. зовнішньополітичне становище Заїру погіршилося. Після початку громадянської війни в Анголі закрилася стратегічна залізниця, яка зв'язу­вала заїрську територію з портовим містом Бенгела, через яке експортувалася мідь з Катанги. Намагаючись відновити рух по цій залізниці, 1975 р. Мобуту втрутився в ангельський конфлікт, підтримавши опозиційні ФНЛА та УНІТА, що боролися з урядовими військами. Ангольський уряд, у відповідь, підтримав заїрську опози­цію. У березні 1977 р. та травні 1978 р. озброєні Луандою конголезькі емігранти двічі вторгалися на територію Заїру. 13 травня 1978 р. повстанці із Національного фронту визволення Конго генерала Натаніеля М'Бумби захопили столицю провінції Шаби (Катанги) місто Колвезі. Урядові війська не змогли дати їм відсіч, тому Мобуту довелося звернутися за військовою допомогою до Франції та Бельгії, багато громадян яких опинилися в зоні конфлікту. Тижнем пізніше французи вислали до Заїру підрозділи Іноземного легіону, які звільнили Колвезі, врятували більшу частину заручників-європейців й повністю розгромили повстанців.

Врятувавши режим Мобуту від падіння, західні держави посилили свої ви­моги щодо демократизації суспільного життя та боротьби з корупцією, справед­ливо вбачаючи в авторитарності заїрської влади причину її слабкості. Отримавши підтримку західних держав, опозиційні сили створили в 1980 р. демократичний рух, що задекларував бажання вирішити проблему корупції, яка навіть отримала міжнародну назву "заїрська хвороба". У грудні 1980 р. 13 депутатів парламенту звернулися до президента із відкритим листом, в якому на 52-х сторінках перелі­чували претензії та вимоги до влади. Змушеному постійно випрошувати за кордоном економічну допомогу Мобуту довелося терпіти опозиціонерів. У 1982 р. противники режиму створили Союз за демократію та соціальний прогрес. Його очолив відомий правозахисник Етьєн Тшісекеді.

На початку 90-х рр. заїрська економіка опинилася на межі повного розвалу. 24 квітня 1990 р. Мобуту оголосив про скасування однопартійної системи. Поча­лося формування легальних опозиційних партій. Після того, як упродовж вересня — жовтня 1991 р. солдати урядової армії, яким не платили вже кілька місяців, влаштовували в столиці майже щоденні бешкети зі стріляниною та грабунками магазинів, Мобуту призначив визнаного лідера опозиції Е. Тшісекеді прем'єром. Щоправда, новоспечений голова уряду навіть не встиг сформувати свій кабінет, оскільки президент передумав і відправив його у відставку. Трагікомічна ситуація згодом повторилася ще раз — Мобуту знову призначив Е. Тшісекеді прем'єром, а після кількох днів — знову звільнив.

На початку серпня 1992 р. в Кіншасі зібралася Верховна національна кон­ференція, що мала виробити умови переходу країни до демократії, створення пар­ламентської моделі правління й оздоровлення моральної атмосфери в суспільстві. На неї були запрошені представники всіх політичних сил включно із опозицією. 4 серпня 1992 р. конференція прийняла тимчасову конституцію країни, а згодом дворічну програму демократичних перетворень, що мали в кінцевому рахунку запро­вадити в Заїрі реальну демократичну систему. Делегати одноголосно вирішили позбавити Мобуту всіх владних повноважень, однак, зберегти за ним пост прези­дента, який мав бути зведений до декоративно-представницьких функцій. Реальна влада передавалася прем'єр-міністру, котрим, з великим відривом від суперників, обрано Е. Тшісекеді. Під час голосування в парламенті 15 серпня 1992 р. за нього подано 71% голосів.

Утім, Мобуту не збирався добровільно віддавати владу. Його підтримували сформовані за роки безконтрольного керівництва країною, пов'язані корупцією та круговою порукою кланові утворення, а також надмірно розбудовані армія, спецслужби та поліція. Ситуація в країні почала нагадувати хаос тридцятилітньої давності, за часів суперництва Ж. Касавубу та П. Лумумби. Державний апарат відверто саботував розпорядження прем'єра, а силові структури розгорнули проти прихильників Е. Тшісекеді відкритий терор. 1 грудня 1992 р. Мобуту вчинив вже третій за свою політичну кар'єру переворот. Погрожуючи застосуванням сили, президент змусив Верховну національну конференцію закрити свою роботу. Більшість призначених Е. Тшісекеді міністрів було вбито, причому частину просто в своїх офісах. 28—ЗО січня 1993 р. у столиці країни відбулася друга хвиля бешкетів. Сп'янілі від безкарності солдати урядових військ вбили кількасот осіб, серед яких були іноземці й навіть французький посол.

Політичний безлад у Заїрі додатково ускладнився тим, що на сході країни знайшли прихисток втікачі-хуту із сусідньої Руанди. Влаштувавши навесні 1994 р. криваву різанину руандійської національної меншості тутсі, хуту згодом самі змушені були тікати за кордон. У заїрських таборах біженців опинилася майже ціла колишня руандійська армія та багато озброєних бойовиків хуту. У жовтні 1996 р. новий уряд Руанди, який очолили тутсі, розпочав воєнну операцію, що мала на меті знищити табори хуту в Заїрі. Цим скористалися повстанці Л. Кабіли, які ще у 1967 р. оголосили про створення у важкодоступному гірському районі Південне Ківу комуністичної, республіки. Продаючи через Танзанію заїрське золото, партизани протягом двох десятиліть вели збройну боротьбу проти центрального уряду. Об'єднавши антимобутівську опозицію із тутсі в Альянс демократичних сил визволення Конго-Заїру, Л. Кабіла почав наступ у центральні райони країни. У результаті семимісячних бойових дій, до яких на боці сил Л. Кабіли згодом приєдналися ще й угандійські війська, 17 травня 1997 р. Мобуту було скинуто. Колишній диктатор виїхав до Марокко, де у вересні того ж року помер. Заїр офіційно повернув собі стару назву, проголосивши себе Демо­кратичною Республікою Конго.

Новим лідером країни став Л. Кабіла, який, однак, не виправдав покладених на нього надій щодо запровадження в Конго демократичної багатопартійної системи. Борючись проти Мобуту, колишній комуніст заявляв, що підтримуватиме політичний плюралізм та ринкові перетворення. Захопивши владу, Л. Кабіла заборонив всі політичні партії, ув'язнив лідерів опозиції, що критикували його режим, й, що особливо обурило західних бізнесменів, відмовився виконувати попередньо досягнуті

економічні домовленості. Ангола була незадоволена тим, що через заїрську територію опозиційні до уряду в Луанді партизани Й. Савімбі продовжували вивозити алмази і натомість ввозити зброю. Тутсі, які допомогли Л. Кабілі захопити владу, були незадоволені тим, що їх поволі усувають з відповідальних посад, заміняючи земля­ками президента із Катанги. Посварившись з усіма своїми колишніми союзниками, Л. Кабіла звернувся за допомогою до Китаю, а також, неочікувано для всіх, уклав військову угоду з кубинським лідером Фіделем Кастро.

Через конфлікт між прихильниками президента та руандійськими тутсі 2 серпня 1998 р. у Кіншасі почалися вуличні бої. Для того, аби відрізнятися від своїх вчорашніх союзників, що носили ті ж самі мундири, прихильники Л. Кабіли одягали свою уніформу, вивернувши на лівий бік. Перемігши тутсі, солдати урядових військ влаштували на очах журналістів показовий розстріл сотні полонених, а кількох людей скинули з високого мосту й розстріляли просто в повітрі. Звісно ж, що тутсі, основні сили яких були зосереджені на південному заході та сході країни, не могли залишитися осторонь цієї різанини й розпочали наступ на столицю. Л. Кабіла запросив собі на допомогу ангольські війська, погодившись натомість припинити транзит алмазів та зброї через свою територію. Услід за Анголою свої війська до країни увели Зімбабве та Намібія. У цій ситуації Руанда оголосила, що її війська залишатимуться в Заїрі, захищаючи місцевих тутсі. У кінці літа 1998 р. Заїр перетворився на одне велике поле бою.

Спільна допомога Анголи, Зімбабве та Намібії врятувала режим Л. Кабіли від падіння. Після майже цілого року боїв 10 липня 1999 р. у Лусаці (Замбія) представники Заїру, Анголи, Зімбабве, Намібії, Уганди та Руанди підписали угоду про припинення бойових дій. Представники опозиційно налаштованих до Л. Кабіли заїрських сил не визнали цієї угоди й на власний розсуд до серпня 2000 р. продов­жували війну. Щоправда, опозиціонери невдовзі пересварилися між собою, причому у кількох місцевостях дійшло до відкритих збройних зіткнень.

16 січня 2001 р. Л. Кабілу було вбито одним із його тілоохоронців. Наступним головою держави став його 29-літній син, генерал-майор Джозеф Кабіла. Через два тижні після смерті батька новоспечений лідер однієї із потенційно найбагатших на сировину та природні ресурси африканських країн відвідав Париж, Брюссель та Вашингтон. Скрізь Дж. Кабіла обіцяв радикально змінити політичний курс своєї країни та розпочати довгоочікувані справжні демократичні реформи.

НІГЕРІЯ

■ Проголошення незалежності

■ Громадянська війна

■ Військовий режим

Проголошення незалежності

У багатій на природні ресурси Нігерії, яку Лондон уважав найціннішим серед своїх африканських володінь, британці поводилися винятково обережно. Колонія на­лежала до найбільш населених країн континенту. На час закінчення Другої світової війни її економіка, особливо імпортно-експортна сфера, процвітали. Нігерія мала добре розвинену систему залізниць та автомобільних доріг. У 1946 р. Лондон оголосив першу з трьох колоніальних конституцій, що передували наданню повної незалежності країні.

Згідно з цією конституцією, в Нігерії передбачалося створення трьох законодавчих рад у північних, західних та східних районах країни. Це було зумовлено значними відмінностями етнічного та релігійного плану, що існували між різними регіонами країни. У 1951 р. британці запровадили другу колоніальну конституцію, яка, втім, викликала гостру критику всіх опозиційних сил.

Антиколоніальні сили країни на той час були представлені кількома створе­ними на племінній основі партіями. Єдиною серед них, що виступала за консолідацію всіх народів Нігерії, була Національна рада Нігерії та Камеруну під керівництвом Нанді Азіківе (1904—1996), авторитетного письменника та науковця-антрополога, що закінчив у США три університети (Пенсільванський, Колумбійський та університет Лінкольна) та довгий час працював редактором газет у Аккрі та Лагосі. Переважна більшість членів партії Н. Азіківе належала до народу ібо, що заселяв в основному східні райони Нігерії. Головний народ заходу країни йоруба був представлений партією Група дій, а на півночі найбільшого впливу набув Північний народний конгрес. Враховуючи побажання цих трьох партій, у 1954 р. Лондон запропонував нігерійцям чергову конституцію, що передбачала часткове самоврядування та федеративний устрій держави. Країна поділялася на три автономні провінції — Західну, Північну та Східну. Згодом, після внесення деяких поправок та доповнень, саме ця конституція й стала основою для першої конституції незалежної Нігерії.

Представникам місцевого населення Нігерії влада була передана мирним шляхом 1 жовтня 1960 р. Проголосивши незалежність, Нігерія залишилася членом Британської співдружності, а Н. Азіківе став першим її керівником. У 1963 р. Нігерію проголошено республікою, тоді ж виділено й четверту автономну частину країни — Середній Захід. Початкові політичні альянси та коаліційні угоди часів боротьби за незалежність невдовзі почали розпадатися. Численні суперечки викликало оприлюднення результатів перепису 1963 р. Створені за етнічною ознакою партії поставили під сумнів деякі із зафіксованих переписом показників. Зокрема, заявлялося, що на півночі країни під час перепису до реальних показників дописано ще 10 млн. "мертвих душ", які мали б забезпечити переважання представників саме цього регіону в загальнонаціональному парламенті.

Громадянська війна

Громадянська війна в Нігерії стала одним із найбільших етнічних конфліктів постколоніальної Африки. У країні, де проживало майже 200 різних народів, національні проблеми наклалися на релігійні та соціальні. Серед чотирьох найчисельніших народів країни три — фульбе, йоруба та хауса — сповідували мусульманство, а представники четвертого — ібо — були в основному християнами-католиками. Напружені стосунки між різними народами із здобуттям незалежності лише погіршилися. Вже під час виборчої кампанії 1965 р. було вбито 2 тис. осіб, у переважній більшості — ібо.

Упродовж 1966 р. у Нігерії відбулося два військові перевороти, під час яких при владі з калейдоскопічною швидкістю змінили один одного представники різних племінних кланів. У результаті першого перевороту в січні 1966 р. владу захопили ібо, а новим лідером країни став ібо Джонсом Іронсі. Тіло вбитого під час першого перевороту прем'єр-міністра Абубакара Балева лише через кілька днів знайшли в стічній канаві. У травні 1966 р. Дж. Іронсі оголосив про проведення адміністративної реформи, яка скасовувала федеративний поділ країни на чотири провінції та перетво­рювала Нігерію на унітарну державу. Остерігаючись посилення ібо, лідери мусульман півночі країни закликали своїх прихильників до активного опору планам уряду.

Військовослужбовці-вихідці із півночі країни вчинили улітку 1966 р. контрпере­ворот, у результаті якого влада знову повернулася до представників мусульманських народів. 1 серпня 1966 р. новим керівником країни став полковник Якубу Говон (1934 р.н.), який, незважаючи на своє походження з півночі країни, був християнином, а тому виглядав компромісною фігурою. У вересні 1966 р. уряд відновив стару федеративну систему країни. За час політичної кризи економіка Нігерії майже повністю розвалилася, в багатьох місцевостях почався справжній хаос. Я. Говон лише номіна­льно зберігав контроль над територією країни, яка щораз більше перетворювалася на конгломерат заселених різними етнічними групами напівнезалежних територій. У багатьох місцевостях траплялися погроми на національному та релігійному ґрунті, причому їх жертвами найчастіше ставали вихідці зі Східної провінції. До травня 1967 р. у північних районах країни загинуло майже ЗО тис. ібо.

У відповідь на переслідування ібо мусульманськими народами, полковник Одуменгву Оджукву, ібо з походження, оголосив ЗО травня 1967 р. незалежність заселених цим народом південно-східних територій країни. Проголошена держава отримала назву Біафра й навіть була визнана чотирма африканськими державами: Танзанією, Габоном, Берегом Слонової Кістки та Замбією, а також Гаїті. Столицею оголошено місто Енугу. 6 липня 1967 р. між урядовими нігерійськими військами та силами Біафри почалися бойові дії. Запросивши військових найманців з цілого світу й таємно купуючи зброю у Франції та Португалії, незалежна Біафра створила 25-тисячну армію. На першому етапі громадянської війни успіх був на боці пов­станців. 9 серпня 1967 р. війська Біафри форсували р. Нігер й захопили столицю Західної провінції Нігерії — місто Бенін. Нігерійський центральний уряд звернувся за допомогою до СРСР, США та Великобританії. Федеральну армію в пожежному темпі збільшено з 9 до 40 тис. солдатів та офіцерів. Отримавши сучасну зброю, урядові війська перейшли в контрнаступ й до 22 вересня 1967 р. не тільки відбили втрачені позиції, але й зайняли частину території Біафри.

Втративши портові міста, ібо змушені були отримувати зброю та військове спорядження повітряним шляхом. Переобладнавши на аеродром частину автостради біля міста У лі, керівники Біафри зуміли налагодити "повітряний міст", що ефективно працював упродовж тривалого часу. Незважаючи на запеклий опір, ібо не могли стримати набагато чисельніші та краще оснащені урядові війська. Просування нігерійської армії углиб Біафри супроводжувалося геноцидом народу ібо, загальні втрати якого оцінюються в понад мільйон жертв. Після того, як нігерійські війська захопили останні опорні пункти Біафри, залишки ібо почали емігрувати в сусідні країни. Полковник О. Оджукву вилетів одним з останніх літаків Біафри до Берега Слонової Кістки, а невдовзі по тому солдати урядових військ влаштували на честь перемоги ритуальні танці на провізоричній злітній смузі автостради біля міста Улі. Біафра оборонялася до 15 січня 1970 р.

Військовий режим

Після завершення громадянської війни центральний уряд Нігерії взявся за урегулювання міжетнічних конфліктів та відбудову зруйнованої економіки. Війсь­ковий режим країни пообіцяв з часом передати владу цивільним, але швидко стало зрозуміло, що Я. Говон не збирається виконувати своїх обіцянок. Армія оголосила, що перш ніж влада перейде до демократично обраного уряду, мусять бути реалізовані дев'ять принципів: проведено перепис населення, реорганізовано

збройні сили, відбудовано зруйноване війною господарство, ліквідовано корупцію, 'запроваджено новий адміністративний поділ, прийнято нову конституцію, перспективний план розвитку економіки країни і новий виборчий закон, створено політичні партії та проведено парламентські вибори.

Скориставшись відсутністю Я. Говона, який виїхав на зустріч керівників держав організації африканської єдності (ОАЄ) до Кампали (Уганда), 29 липня 1975 р. група військових вчинила переворот. Я. Говон був усунутий від влади, а новим президентом Нігерії став бригадний генерал Муртала Мухаммед. Генерал утримався при владі заледве 200 днів, але, незважаючи на це, зумів дуже багато зробити для оздоровлення державного апарату та економіки. З уряду та армії було звільнено близько 15 тис. службовців та офіцерів, відомих своєю корумпованістю, анульовано суперечливі дані чергового перепису 1973 р., проведено адміністративну реформу, що полягала в створенні ще семи нових штатів. М. Мухаммед наказав перенести столицю країни з перенаселеного мусульманського Лагосу до Абуджі — міста, в якому не домінував жоден з великих народів країни. Було оголошено новий термін передачі влади цивільним — 1 жовтня 1979 р, але 13 лютого 1976 р., під час невдалої спроби перевороту, М. Мухаммеда вбито. Його наступником на президентському посту став відомий своїми перемогами в роки громадянської війни генерал-лейтенант Олесуген Обасанджо (1937 р.н.). Генерал продовжив політичний курс на санацію нігерійського державного апарату та суспільства.

У 1979 р. вступила в дію чергова конституція, яка передбачала прямі вибори президента. На проведених в липні того ж року виборах, в яких О. Обасанджо не брав участі, перемогу здобув виходець з мусульманської півночі країни Шеху Ніагарі. 1 жовтня 1979 р. О. Обасанджо передав владу цивільній адміністрації, а сам, покинувши політику, став займатися сільським господарством на власній фермі. Роки правління ПІ. Шагарі позначилися деяким покращенням становища в сільському господарстві країни, але, разом з тим, й значними невдачами в промисловому розвитку. Амбітно розпочавши будівництво кількох великих промислових об'єктів, у тому числі, й розширення нової столиці країни Абуджі, уряд згодом змушений був згорнути й заморозити ці проекти. Причина полягала в падінні світових цін на нафту, яка приносила Нігерії головні валютні надходження. Бажаючи звільнити для нігерійців робочі місця, на початку 1983 р. ПІ. Шагарі наказав, у примусовому порядку виселити з країни близько двох мільйонів нелегальних емігрантів з інших країн Західної Африки, переважно Гани. Цей захід не надто сприяв популярності президента й тому, лише сфальсифікувавши результати чергових президентських виборів, що відбулися 1983 р., ПІ. Шагарі зумів утриматися при владі. Однак у ніч на 31 грудня 1983 р. військові вчинили черговий, вже четвертий в історії країни, переворот й усунули скомпро­метованого президента від влади. Керівником уряду став ще один генерал Мухаммед Бухарі, якого, своєю чергою, скинули двома роками пізніше. М. Бухарі навіть й не намагався імітувати дотримання прав людини, одразу заявивши, що "демок­ратичний експеримент пора закінчувати, оскільки він себе не виправдав".

У серпні 1985 р. новим лідером держави, що протримався при владі аж 8 років, став генерал-майор Ібрагім Бабангіда. Зробивши ставку на націоналістичну риторику та апелюючи до почуття національної гідності своїх земляків, І. Бабангіда відмовився від співпраці з МВФ й запропонував п'ятирічний графік повернення до цивільного управління державою. Продовження падіння світових цін на нафту не дозволило покращити економічної ситуації, а зубожіння населення викликало загострення всіх соціальних та національних проблем країни. Упродовж 1988— 1993 рр. інфляція в Нігерії щороку зростала в середньому на 133%. Національний

прибуток протягом 1980—1992 рр. в перерахунку на душу населення скоротився із 1000 до 320 доларів. Середня тривалість життя впала до 51 року для чоловіків та 54 років у жінок.

Для того, щоб позбавитися постійних звинувачень у недемократичності та репресіях проти опозиції, військовий уряд у жовтні 1989 р. в наказовому порядку створив дві політичні партії, які мали продемонструвати світові лібералізацію нігерійського режиму. Військові створили "ліву" Соціал-демократичну партію та "праву" Республіканську партію Нігерії. Втім, така косметична демократизація в жоден спосіб не змогла покращити ситуації країни, оскільки вся влада в країні, у тому числі й в обох партіях, перебувала в руках президентського оточення. На виборах 1992 р. уряд організував "перемогу" соціал-демократів, що отримали 37 із 52 місць у сенаті та 275 із 314 мандатів до нижньої палати парламенту.

Остаточна передача влади цивільним мала Відбутися після проведених 12 червня 1993 р. президентських виборів. Хоча офіційні результати виборів ніколи не були опубліковані, вважається, що на них переміг заможний підприємець йоруба Мошуд Абіола — перший за тривалий час виходець із півдня країни, котрий зумів вибороти найвищий державний пост. Однак 23 червня 1993 р. військові анулювали результати'виборів. Це викликало численні демонстрації та вуличні виступи, котрі, зрештою, змусили І. Бабангіду 26 серпня 1993 р. в мирний спосіб передати владу тимчасовому уряду, який очолив Ернст Шонекан. Утім, цивільний уряд не мав реальних важелів впливу на ситуацію в країні й вже менше ніж через три місяці був усунутий від влади в результаті чергового державного перевороту 17 листопада 1993 р. Владу взяв у свої руки міністр оборони Сані Абача (1943—1998), котрий свого часу брав активну участь у підготовці переворотів 1983 і 1985 рр.

Новий лідер країни продовжив попередню традицію недемократичного та авторитарного правління. Вже першими своїми розпорядженнями він розпустив все, що можна було розпустити, — уряд, національний та місцеві парламенти, органи місцевого самоврядування та обидві існуючі в країні партії. Переможця президентських виборів М. Абіолу звинувачено в державній зраді й у 1994 р. кинуто до в'язниці, де він чотирма роками пізніше помер нібито від інфаркту. Створивши замість уряду Тимчасову урядову раду на чолі з самим собою, С. Абача взявся за боротьбу з опозицією. Роки його правління були сповнені масових випадків порушення прав людини. Кілька особливо голосних скандалів, пов'язаних із незаконними арештами та тортурами опозиціонерів, остаточно зіпсували міжнародне реноме країни. У березні 1995 р., за сумнівними звинуваченнями в підготовці державного перевороту, ув'язнено колишнього керівника держави О. Обасанджо, восени того ж року, за сфабрикованими звинуваченнями, до смертної кари засуджено письменника та громадського діяча Кен Саро-Віва (1941 —1995). Низка нігерійсь­ких правозахисників загинули за загадкових обставин, інші були вислані із краї­ни. Всі ці події збіглися в часі з кількома корупційними скандалами, що набрали міжнародного розголосу та скандальною історією зґвалтування західної туристки лагоським поліцейським. Зважаючи на все це із середини 90-х рр. Нігерія потрапила в міжнародну ізоляцію. США ввели проти Нігерії економічні санкції, а Британська співдружність оголосила про тимчасове припинення членства нігерійців в цій організації. Щоправда, у 1997—1998 рр. Нігерії вдалося дещо зміцнити свої позиції в якості регіонального західноафриканського лідера. Нігерійські військові, що діяли за міжнародною санкцією під прапором Міжафриканських збройних сил, відіграли вирішальну роль під час забезпечення вільних виборів у Ліберії 1997 р. та відновлення конституційного ладу в Сьєрра-Леоне в 1997—1998 рр.

Упродовж 90-х рр. валютні надходження від продажу нафти, що складали 70% прибуткової частини бюджету, утримували нігерійську економіку від остаточного падіння, проте через численні помилки та розквіт корупції країна так і не зуміла вийти із стану господарської стагнації. Гроші, які уряд виділяв на інвестиційні проекти, найчастіше не доходили до реального виробництва, оскільки їх розкрадав бюрократичний апарат. Хронічний дефіцит бюджету в 90-х рр. складав у середньому 10% на рік. Зовнішній борг у 1993 р. сягнув ЗО млрд. дола­рів. У окремих регіонах безробіття складало 50% усьо­го працездатного населення.

Під тиском західних держав та внутрішньої опозиції в 1998 р. С. Абача змушений був піти у від­ставку, передавши владу ще одному генералу Абдуса-ламу Абубакару. Після того, як 8 червня 1998 р. С Абача несподівано помер, А. Абубакар випустив на волю політичних в'язнів й розпочав розслідування фактів корупції та порушення прав людини, допущених вищим керівництвом країни в роки правління свого попередника. 20 липня 1998 р. оприлюднено програму поступового переходу до демократичного правління країною. До Нігерії змогли повернутися вислані колись дисиденти. США та західні країни пообіцяли скасувати економічні санкції проти Нігерії, щойно в країні буде проведено вільні вибори й влада опиниться в руках законно обраних представників народу. 28 лютого 1999 р. у Нігерії відбулися президентські вибори, в яких переміг О. Обасанджо, що набрав понад 60% голосів виборців. Він оголосив про намір дотримуватися демократичних принципів та послідовно реформувати економіку країни, а також реорганізувати надмірно розбудовані спецелужби та поліцію. На сьогоднішній день, незважаючи на свої нафтові багатства, Нігерія належить до найбільш неблагополучних країн світу. Країна сильно потерпає від браку питної води, перенаселення міст та недостатнього розвитку системи охорони здоров'я та освіти. Половина всіх дітей у віці від 2 до 5 років страждає на різноманітні хронічні хвороби. Школу відвідує лише третина дітей відповідного віку. Володіючи великими запасами мінеральної сировини, країна має значні перспективи розвитку, які, втім, можуть бути реалізовані лише за умови переходу до демократичного способу правління.

ЗІМБАБВЕ

■ Національно-визвольний рух

■ Правління Роберта Мугабе

Національно-визвольний рух

Незважаючи на винятково складні умови життя аж до початку 1950-х рр. серед чорношкірого населення Південної Родезії (Зімбабве) практично не існувало жодного антиколоніального руху. Нечисленна місцева інтелігенція організовувала дискусійні клуби, діяли релігійні секти, однак питання про надання незалежності цій британській колонії не ставилося.

14 липня 1953 р. британський уряд оголосив про створення Федерації Цент­ральної Африки, до складу якої увійшли Південна та Північна Родезії (Зімбабве та Замбія), а також Ньясаленд (Малаві). Лондон пішов на створення федерації та розширення її політичних прав, зважаючи на прихід до влади у Південно-Африкансь­кому Союзі (ПАС) радикального уряду Даніеля Малана та остерігаючись експансіо­ністських планів Преторії, серед яких були навіть проекти приєднання Південної Родезії до ПАС. Зрозуміло, що при створенні федерації ніхто не взяв до уваги думку місцевого чорношкірого населення. Разом з тим, прийнятий 1958 р. новий виборчий закон дещо розширив права чорношкірих виборців.

У новоствореному об'єднанні Північна Родезія постачала сировину, Ньяса­ленд — робочу силу, а найбільш розвинена у промисловому плані Південна Родезія забезпечувала обробку та переробку природних ресурсів.

Після проголошення федерації африканське населення отримало можливість створити власні політичні організації. Перша з них, Міська молодіжна ліга, була заснована в Солсбері в 1956 р. Роъом пізніше вона була трансформована у Африкан­ський національний конгрес, але вже 1959 р. її заборонили. На початку 60-х рр. виникло ще кілька організацій чорношкірих, однак всі вони були швидко заборо­нені. Найвпливовішою опозиційною політичною силою федерації став створений Джошуа Нкомо (1917—1999) Союз африканського народу Зімбабве (ЗАПУ). У серпні 1963 р. із ЗАПУ вийшла група діячів, що створили власну організацію Африканський національний союз Зімбабве (ЗАНУ). Нову організацію очолили священик Ндабінінгі Сітоле та сільський вчитель, католик за віросповіданням Роберт Мугабе (1924 р.н.).

Розпад Федерації Центральної Африки розпочався із Ньясаленду, де домінування місцевого населення було безумовним: поруч з кількома мільйонами африканців у протектораті проживало заледве 3000 європейців. У липні 1961 р. Лондон надав Ньясаленду конституцію, яка, зокрема, передбачала повні виборчі права для всього місцевого населення. На проведених місяцем пізніше виборах до парламенту переміг керований Гастінгсом Камузу Бандою (1906—1998) Конгрес Малаві, що виступав за повну незалежність протекторату. Подібні процеси відбувалися і в Північній Родезії, де африканці виступили з вимогами незалежності. 31 грудня 1963 р. Лондону довелося розпустити федерацію, а вже через півроку дві з її колишніх частин проголосили незалежність — 6 липня 1964 р. незалежність проголосила Малаві, а 4 жовтня того ж року — Замбія.

У цій ситуації біла меншість Південної Родезії, представлена Федеральною партією Едгара Уайтхеда, звернулася до Лондона з вимогами незалежності й для своєї колонії. Одначе британський уряд обережно поставився до незалежницьких прагнень родезійців, вимагаючи гарантій стабільності майбутньої держави. Зрозу­міло, що такі гарантії могло дати лише реальне залучення африканської людності до управління країною, оскільки на 1958 р. серед кількамільйонного чорношкірого населення Південної Родезії лише 6584 африканців мали виборчі права. У 1961 р. виборче законодавство дещо пом'якшено — кількість чорношкірих виборців збільшилася до 158 900, — але це зовсім не задовольнило Лондон.

Навіть такі обмежені спроби розширити виборчі права африканців викликали шалеці протести та радикалізацію частини білого населення. У березні 1962 р. виник Родезійський фронт, який виступив із закликами розпуску федерації та критикував політику поступок чорношкірим. Після перемоги на проведених у тому ж році виборах керівником уряду став один з лідерів фронту Уїнстон Філд.

Після короткого періоду загравання з чорношкірою більшістю, уряд У. Філда відно­вив практику дискримінації африканського населення й звернувся до Великобританії з прямими вимогами надати Південній Родезії незалежність на тих самих умовах, що її отримали Малаві та Замбія. Лондон відмовив, і це привело до влади в квітні

1964 р. ще радикальніший уряд Яна Сміта.

На проведеному урядом Я. Сміта 5 листопада 1964 р. референдумі, участь в якому брало переважно біле населення, більшість голосуючих висловилася за негайне проголошення незалежності. Через рік, не зважаючи на протести британсь­кого уряду Гарольда Вільсона та місцевого чорношкірого населення, 11 листопада

1965 р. біла меншість Південної Родезії проголосила незалежність. На цей момент
у країні налічувалося 250 тис. білих колоністів та майже 6 млн. чорношкірих.
Того ж самого дня Генеральна асамблея ООН засудила цей акт, а кількома днями
пізніше заборонила підтримувати будь-які контакти з урядом Солсбері, який так
і не визнала жодна країна світу.

Незважаючи на оголошений ООН міжнародний бойкот та накладені Великобри­танією економічні санкції, Південна Родезія почувалася досить впевнено. Зважаючи на власні регіональні інтереси, співпрацю із урядом Я. Сміта розвивали Південно-Африканська Республіка та Португалія. Колосальні природні багатства країни забезпе­чували стабільні вливання до бюджету країни, а опозиційний рух африканців початково видавався зовсім безсилим. Однак ситуація невдовзі змінилася. Допомогу в органі­зації опозиційного руху родезійським африканцям надала сусідня Замбія. У серпні 1967 р. з території Замбії до Південної Родезії почали просочуватися партизани. Початок партизанської війни в сусідній державі занепокоїв Преторію, яка на прохання Солсбері вислала до Родезії 2700 поліцейських, що мали на озброєнні вертольоти та бронеавтомобілі. За допомогою цих сил родезійці упродовж трьох тижнів розбили партизанів, але вже через рік, у липні 1968 р., партизанський наступ із території Замбії повторився. Розпочалася тривала боротьба, в якій жодна зі сторін не могла досягнути остаточної перемоги. Збройні сили Південної Родезії, за підтримки південноафриканців, періодично завдавали партизанам болючих втрат, однак ті щоразу відновлювали свої сили. У боротьбі з урядом партизанам надавали підтримку Танзанія, Китай та Алжир. Суттєва проблема полягала в тому, що ЗАНУ і ЗАПУ утворили окремі партизанські сили, й коже