ТОП 10:

Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника



Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника

 

 

Клайв Стейплз Люъс

Хроніки Нарнії:

Книга 1: Небіж чорнокнижника

 

Розділ 1. Не ті двері

 

Казка ця розповість Вам про те, що відбувалося у давні часи, тоді, коли Ваш прадідусь іще був малюком. Це дуже важлива історія, бо з неї видно, як пов'язалися між нашим світом та землею Нарнії всі теперішні та майбутні події.

У ті дні містер Шерлок Холмс усе ще проживав на Бейкер‑стріт, а по Люїшемській дорозі у пошуках легкої здобичі нишпорили ватаги голодранців. Тоді хлопчикам щодня доводилося вдягати жорсткий накрохмалений ко‑мірець і ходити до школи, яка переважно була гіршою, аніж сучасна. Але їжа таки була ліпша. Не хочу, наприклад, розповідати про цукерки, якими дешевими і смачними ВОНИ були, бо у Вас тільки слинка даремно потече.

У ті дні в Лондоні жила дівчинка на ймення Поллі Пламмер. Вона мешкала в одному з тих будинків, що приліпилися один до одного, вишикувавшись у довгий ряд. Одного ранку вона вийшла собі на подвір'я, коли раптом зі сусідніх дверей вибіг якийсь хлопчик і миттю видряпався на паркан. Поллі була здивована, тому що дотепер у тому будинку не було ніяких дітей. Там мешкали разом тільки пан Кеттерлі та пані Кеттерлі, брат і сестра, літні люди, й обоє неодружені. Дівчинка із зацікавленням глянула на паркан. Обличчя дивного незнайомця було дуже замурзане, неначе він спершу забруднив руки землею, а потім витирав ними сльози. Мабуть, так воно й було.

– Здоров, – привіталася Поллі.

– Привіт, – відгукнувся хлопчик – Як ти називаєшся?

– Поллі, ‑ відповіла Поллі, – а ти? – Диґорі, – сказав хлопчик. – Ой, яке кумедне ім'я, – пирскнула дівчинка. – І наполовину не кумедніше, ніж Поллі, – відрізав хлопець.

– Ні, кумедне, – повторила Поллі.

– Ні, не кумедне, – відказав Диґорі.

– У кожному разі я таки вмиваю своє лице, – не здава‑лася Поллі, – і тобі б не завадило. Особливо після… – і тут вона затнулася. Поллі вже готова була сказати: «…після того, як ти ревів», – однак подумала, що то було б неґречно.

– Так, я знаю! – голосно скрикнув Диґорі. В його вигуку був такий розпач, що стало зрозуміло: якесь нещастя спіткало хлопця, і йому зараз цілком байдуже, що про нього подумають. – Ти теж би такою була, – продовжував він, – якби перед тим усе своє життя провела на селі, де мала свого коника і річку за садом, а потім тебе привезли жити в цю смердючу діру.

– Лондон не діра! – обурилася Поллі.

Та хлопець почувався таким ображеним, що не звернув на це жодної уваги і далі нарікав:

– І якщо б твій тато поїхав до Індії, а тобі довелося перебратися до тітки і жити з нею та божевільним дядьком… тобі би це сподобалося? Бо вони змушені доглядати маму… І якби твоя мама захворіла і збиралася б… збиралася… померти.

Тут його обличчя скривилося так, як часом і у Вас, коли з усіх сил хочете стримати сльози.

– Вибач, я не знала, – збентежено промовила Поллі. Й одразу по тому, не знаючи, що сказати і прагнучи звернути увагу хлопця на щось веселіше, запитала:

– А що, пан Кеттерлі справді божевільний?

 

 

– Він або божевільний, – відповів Диґорі, – або там якась таємниця. В нього на горищі є кабінет, і тітка Летті попередила, щоб я за жодних обставин туди не ходив. Погодься, що виглядає підозріло, як на початок. І потім: кожного разу, коли ми їмо, він намагається мені про щось розповісти… а до неї навіть не пробує озватися… ніколи… Вона завжди його обриває. Наприклад: «Ендрю, дай хлопцеві спокій». Або: «Я певна, що Диґорі не захоче про це слухати». Або ще: «А тепер, Диґорі, чого б тобі не вийти та не побавитися на подвір'ї?»

– І про що ж він тобі намагається розповісти?

– Не знаю. Він ніколи довго не говорить. Мало того, якось уночі (це було якраз учора) я вже йшов спати до своєї кімнати і саме минав сходи на горище, – я зовсім не боюся туди ходити, – коли раптом почув звідтам пронизливий зойк! Побий мене грім!

– Напевно, він там тримає свою божевільну дружину.

– Еге, і я про це подумав.

– Або він фальшивомонетник.

– А може, він був піратом, як той старий з «Острова скарбів», і тепер увесь час переховується від своїх колишніх друзяк.

– Оце то так! – вигукнула Поллі. – Я ніколи б не по‑думала, що твій будинок такий цікавий.

– Можеш собі думати що хочеш, – відповів Диґорі. – Але що б ти заспівала, якби довелося там переночувати? Цікаво, чи сподобалося би тобі серед ночі прислухатися, як по коридору до твоїх дверей підкрадається дядько Ендрю? У нього такі страшні очі!

Отак і познайомилися Поллі і Диґорі. Оскільки літні канікули саме розпочалися і ніхто з них не збирався того року їхати на море, то вони стали зустрічатися одне з одним майже щодня.

Їхні пригоди розпочалися, головним чином, через те, що того року було надзвичайно мокре та холодне літо. Це спонукало їх шукати розваг удома і, так би мовити, проводити внутрішні дослідження. Просто дивовижно, скільки всього можна побачити, коли із недогарком свічки вивчати закапелки великого будинку або горища, спільного відразу для цілої низки будинків! Поллі ще раніше відкрила для себе, що коли відчинити невеличку ляду у комірці на горищі її будинку, то там буде цистерна з водою. А далі – темне місце, схоже на довгий тунель, утворений цегляною стіною по один бік та похилим дахом по інший. Тунель проліг над коміркою, коридором, ще одною коміркою та кімнатою покоївки. Де‑не‑де його пронизували промені світла, що пробивалися крізь шпарки між черепицею. Там зовсім не було підлоги, і доводилося ступати з балки на балку, між якими лежала лише штукатурка. Тільки оступися – і провалишся вниз до кімнати. Поллі влаштувала там, якраз при цистерні, таку собі таємну схованку – як у контрабандистів. Дівчинка постягала туди старі картонні коробки, сидіння від поламаних кухонних крісел та інший мотлох. Потім усе це настелила від балки до балки так, що вийшла підлога. Тут Поллі тримала скриньку, у якій зберігала всілякі скарби, щоденник, який вела, і, звичайно, яблука. У тому кубельці вона частенько випивала цілу плящинку імбирного лимонаду. Пляшки нагромаджувалися і ще більше робили схожим її прихисток на печеру контрабандистів.

 

 

Диґорі цей сховок цілком припав до смаку (свого щоденника Поллі йому показати не захотіла), та ймовірні пригоди приваблювали хлопця ще більше.

– Слухай, – запитав він, – а куди тягнеться цей тунель? Маю на увазі, чи закінчується він там, де й твій будинок?

– Ні, ‑ відповіла Поллі, – стіни не доходять до даху. Він тягнеться далі. Я не знаю, де його кінець.

– Тоді ми зможемо виміряти довжину усіх будинків.

– Так, звичайно, – відповіла дівчинка. – О, слухай!

– Що?

– Ми могли б навіть пролізти в інші будинки.

– Егеж, і нас би там накрили як злодіїв! Ні, дякую.

– Не будь таким сиромудрим. Я подумала про будинок, який відразу за вашим.

– А що таке?

– А те, що він порожній. Татко каже, що той будинок нічий, відколи ми сюди переїхали.

– Тоді, гадаю, ми мусимо оглянути його, – мовив Диґорі. Він справді дуже захопився цією ідеєю, хоча з тону, яким це було сказано, Вам би так не здалося. Справа в тім, що хлопець перебирав у голові всі причини, через які будинок міг так довго залишатися порожнім. Про це думала і Поллі. Ніхто з них не вимовив уголос «злодійське кубло», але обоє відчули, що думка, яка так несподівано зародилася, варта того, аби її перевірити.

– Ходімо, спробуєм сьогодні, – запропонував Диґорі.

– Ходім, – погодилася Поллі.

– Гм, а може, тобі ліпше залишитися? – засумнівався Диґорі.

– Як ти, так і я, – заперечила дівчинка.

– А як ми будемо знати, що потрапили саме в той будинок, а не в інший?

Вони вирішили спуститися назад у комірчину і виміряти її кроками від балки до балки. Так можна було дізнатися, скільки балок містить комірка. Потім так само виміряли би коридор між двома комірками будинку Поллі, а в кінці і кімнату покоївки. Це дозволило б визначити повну довжину будинку за кількістю балок. Коли вони подолають подвійну відстань, то доберуться до кінця дому Диґорі, до дверей, що ведуть на горище порожнього будинку.

– Хоча я сумніваюся, що він зовсім порожній, – сказав Диґорі.

– Маєш якусь підозру?

– Мені здається, що там хтось тихцем живе. Виходить тільки поночі, і то з потаємним ліхтарем. Певно, надибаємо там банду відчайдушних злодюг, і нас за це нагородять. А то плетуть усяке! Можна подумати, що той дім простояв би стільки років порожнім, якби там не було якоїсь таємниці.

– Татко каже, що то через вогкість, – згадала Поллі.

– Пхі! Дорослі вічно вигадують нецікаві пояснення, – знизав плечима Диґорі. Але зараз, коли вони говорили про це на горищі при денному світлі, а не при свічці у «печері контрабандистів», думка, що той дім може хтось навідувати, виглядала уже менш правдоподібною.

Діти виміряли все горище до кінця, взяли олівця і підсумували. При цьому вони часом сперечалися, та навіть якщо і погоджувалися, я не певен, що їхні висновки були правильними. Їм страшенно кортіло розпочати виправу.

– Ні пари з вуст, – прошепотіла Поллі, коли вони знову залізли за цистерну. Пригода здавалася їм настільки важливою, що кожен узяв собі по свічці – Поллі мала добрячий запас у своїй печері.

Тунель був дуже темним, запилюженим, із протягами. Вони переступали з балки на балку, не промовляючи ні словечка. Лише іноді шепотіли одне одному: «Зараз ми навпроти твого горища» або «це напевно половина нашого будинку». Ніхто з них не зашпортався, не впустив свічки і нарешті вони побачили праворуч маленькі дверцята у цегляній стіні. З їхнього боку двері не мали жодної засувки, бо відчинялися досередини горища, а не назовні. Але там була клямка, як ото часто буває на буфетах, і це підбадьорило мандрівників. Вони відчули, що зможуть відчинити ті двері.

 

 

– Ну що, спробуєм? – спитав Диґорі.

– Як ти, так і я, – відповіла Поллі, як і минулого разу. Обом було ясно, що їхня пригода стає дуже серйозною, але ніхто не відступав. Трішки натужившись, Диґорі повернув клямку. Двері прочинились і – раптом денне світло засліпило їх. Вражені, вони оглядали те, що їм відкрилося. Це не було занедбане горище, це була умебльована кімната! Але вона здавалася порожньою. Всередині панувала мертва тиша. Допитливість Поллі переважила обережність. Дівчинка загасила свічку і зробила крок до незнайомої кімнати, ступаючи тихше за мишку.

Це була звичайна комірка, тільки умебльована як вітальня. На стінах висіли полиці, вщерть заповнені книжками. У коминку палав вогонь (пригадуєте, того року було дуже холодне і мокре літо), а перед ним спинкою до наших друзів примостився високий фотель. Між фотелем та Поллі, зайнявши майже всю площу кімнати, стояв великий стіл, на якому була купа усякої всячини: стародруки упереміш із новими книгами, чорнильниці з ручками, сургуч і мікроскоп. Та увагу дівчинки насамперед привернула дерев'яна таця, пофарбована у яскравий червоний колір, і декілька кілець на ній, Вони лежали парами – одне жовте й одне зелене, потім маленький проміжок між ними – і знову жовте з зеленим. Кільця були не більшими за звичайні коліщатка, і якби не яскраве забарвлення, їх можна було б не помітити. Ви собі навіть не уявляєте, як гарно виблискували ці кілечка. Була б Поллі зовсім малесеньким дівчатком, то, певно, спробувала б запхати одне з них собі до рота.

У кімнаті панувала така тиша, що можна було чути цокання годинника. А втім, як виявила Поллі, повної тиші таки не було. Її порушувало тихесеньке, ледь чутне джумкотіння. Якби у той час уже були винайдені порохотяги, Поллі могла б подумати, що то був звук якраз від цього приладу. Складалось враження, що звук цей долинав здалеку, ніби той порохотяг працював на кілька поверхів нижче.

Проте цей звук був приємніший, мелодійніший, тільки дуже тихий, ледь‑ледь чутний.

– Все гаразд. Тут нікого немає, – мовила Поллі через плече до Диґорі. Тепер вона говорила трошки голосніше.

Дигорі увійшов до кімнати – засліплений і страшенно замурзаний. Поллі, зрештою, теж була не ліпша.

– Нічого доброго, – сказав хлопець. – Цей будинок, узагалі‑то, не порожній. Нам ліпше забиратися звідси, поки хтось не прийшов.

– Як ти гадаєш, що це таке? – запитала Поллі, розглядаючи кольорові кілечка.

– Та ні, пішли, – наполягав Диґорі. – Чим швидше…

Він так і не докінчив того, що хотів сказати, бо в цю мить щось трапилося: високий фотель, що стояв перед вогнем, раптом розвернувся і з нього, як чорт із табакерки, стрімко звелася стривожена постать дядька Ендрю. Діти, виявляється, опинилися не у порожньому будинку, а в будинку Диґорі, у тому таємничому кабінеті! Вони зойкнули: «О‑о‑ох!» – й усвідомили свою жахливу помилку: так, їм слід було весь час пам'ятати про те, що вони відійшли не так уже й далеко.

Дядько Ендрю був височенним сухорлявим чолов'ягою. У нього було чисто виголене худюще обличчя з гострим носом і пронизливими світлими очима, увінчане кучмою скуйовдженого сивого волосся.

Диґорі закляк мов укопаний, уп'явшись очима в дядька Ендрю, який виглядав у тисячу разів стривоженішим, ніж будь‑коли. Поллі спочатку не дуже злякалась, але згодом і вона зіщулилась. Перше, що вчинив дядько Ендрю, то це метнувся навпростець до відчинених на коридор дверей, зачинив їх і повернув у замку ключа. Тоді обернувся, пронизавши дітей поглядом своїх світлих очей, і широко ошкірився на всі зуби.

– Тепер, – протягнув він, – моя немудра сестриця не зможе до вас дістатися!

Діти зовсім не сподівалися подібного вчинку від дорослого. Поллі перехопило подих. Вони з Диґорі почали задкувати до тих дверцят, через які увійшли до кімнати, та дядько Ендрю й тут виявився спритнішим за малих дослідників. Він випередив їх, затраснув дверцята, повернувся, став перед дітьми, потер руки і хруснув довгими і білими як крейда пальцями.

– Я просто в захваті, що бачу вас! – вимовив він. – Двійко дітей – це якраз те, що мені потрібно.

– Пане Кеттерлі, будь ласка, – попрохала Поллі, – мені треба йти додому. Чи не будете Ви такий ласкавий випустити нас звідси?

– Поки що ні, – відповів дядько Ендрю. – Це занадто зручний випадок, щоб його проґавити. Мені потрібні двоє дітей. Бачите, я дійшов до середини великого експерименту. Я проводив його на морських свинках і, здається, справа пішла. Але що з того, коли морські свинки не можуть нічого розповісти. А я не можу їм пояснити, як повернутися назад.

– Послухайте, дядьку Ендрю, – обізвався й Диґорі, – вже обідня пора і зараз нас почнуть шукати. Ви мусите нас відпустити.

– Мушу? – здивовано перепитав дядько.

Диґорі та Поллі блискавично переглянулися. Вони не наважилися заперечити жодним словом, проте їхні погляди промовляли: «Нічого страшного?» та «Треба його вблагати».

– Якщо Ви дозволите нам зараз піти на обід, – знову почала Поллі, – то по обіді ми зможемо повернутися назад.

– Але як я знатиму, що ви повернетеся? – запитав дядько Ендрю з хитруватою посмішкою. Потім він, здавалося, передумав. – Ну добре, добре, – мовив він, – якщо ви дійсно мусите йти… я гадаю, що таки мусите. Не можна ж сподіватися, що двоє таких молодих людей, як ви, знайдуть для себе щось веселе у спілкуванні з таким старим нікчемою, як я, – Він зітхнув і продовжив далі. – Ви собі не уявляєте, яким самотнім іноді я буваю. А зрештою, яке це має значення? Ідіть собі обідати. Але хочу зробити вам подарунок перед тим, як підете – не щодня ж у моє лігво приходить маленька гостя, особливо, якщо можна так висловитися, така приваблива юна панночка, як Ви.

Поллі почала схилятися до думки, що насправді він, мабуть, не зовсім божевільний.

– То як, моя люба, хочеш перстеника? – звернувся дядько Ендрю до Поллі.

– Ви маєте на увазі одне із тих жовтих чи зелених кілець? – пожвавішала Поллі. – Як гарно!

– Не зелене! – відповів дядько Ендрю. – На жаль, зеленого персня віддати не зможу. Але я дуже радо, від усієї душі, подарую тобі один із тих жовтих. Підійди і приміряй.

Тепер Поллі остаточно позбулася страху і була переконана, що старий добродій зовсім не божевільний. Окрім того, всі ті перстеники випромінювали якусь дивну звабу. Дівчинка рушила до таці.

– Ага! Тепер я знаю, – вигукнула Поллі, – той джумкотливий звук долинає звідси. Здається, це перстені так бринять.

– Яка багата уява, моя люба, – засміявся дядько Ендрю. Сміх звучав досить природно, але Диґорі побачив нетерплячий, майже жадібний вираз його обличчя.

– Поллі! Не роби дурниць, – вигукнув хлопець, – нічого не чіпай!

Але було запізно: якраз коли він це вигукнув, Поллі торкнулася до одного із перстінців і – миттєво, без спалаху, без шуму і взагалі без будь‑якого попередження – дівчинка зникла. Диґорі і дядько залишилися у кімнаті вдвох.

 

Розділ 3. Ліс поміж світами

 

Дядько Ендрю та його кабінет одразу зникли. На хвильку все довкола скаламутилось. Наступне, що усвідомив Диґорі, було м'яке зеленаве світло, яке падало на нього згори, і повна темінь знизу. Хлопець ніяк не міг збагнути, чи стоїть він на чомусь, чи сидить, а чи лежить. Здавалося, ніщо не торкається до нього. «Я, напевно, у воді, – пробурмотів Диґорі, – або під водою». Тут він злякався, але тієї ж миті відчув, що піднімається догори. Його голова раптом вихопилась на повітря, і він почав видряпуватися на пологий берег невеликої калюжі, порослий густою зеленою травою. Коли хлопець звівся на рівні ноги, то зауважив, що ані не змок, ані не засапався, як того можна було очікувати після перебування під водою. Одяг був цілком сухий. Диґорі стояв на березі невеликої калюжі, що мала не більше десяти футів у діаметрі, посеред лісу. Дерева росли так щільно і були такими густими, що він не зміг побачити жодного клаптика неба. Усе світло довкола було зеленаве, бо пробивалося крізь листя. Там, нагорі, мабуть, світило дуже яскраве сонце, бо це зеленаве світло було насичене і тепле. Це був найтихіший ліс, який тільки можна собі уявити. В ньому не було ні пташок, ні комашок, ні звірів, ані вітру Здавалося, було чути, як ростуть дерева. Та калюжка, з якої щойно вистрибнув Диґорі, не була єдиною. Де лиш сягав зір, усюди рясно виблискували десятки інших. Здавалося, чуєш, як дерева п'ють своїм корінням воду. Цей ліс був дуже живий. Коли згодом Диґорі намагався описати його, то сказав: «Він був розкішний , як сливовий торт».

Найдивніше, що не встиг іще Диґорі роззирнутися як слід довкола, а вже наполовину забув, як потрапив сюди. У кожному разі, він зовсім не думав ні про Поллі, ні про дядька Ендрю, ані навіть про свою маму. Він не чув жодного страху, хвилювання чи зацікавлення. Якби хтось за‑питав його: «Звідки ти взявся?» – він, мабуть, відповів би, що був тут завжди. Попри те, що нічого у ньому не змінилося, хлопець зараз почував себе гак, ніби завжди перебував саме тут і ніколи не народжувався. Як розповідав він пізніше, «то не було місце, де трапляються якісь події: дерева собі ростуть, от і все».

 

 

Диґорі досить довго вдивлявся у ліс, коли врешті помітив сонну дівчинку, яка лежала горілиць під деревом за декілька кроків од нього. Її очі були заплющені, але не зовсім, немовби вона перебувала поміж сном та явою. Якийсь час він дивився на дівчинку і нічого не казав. Тут вона розплющила очі і її погляд зупинився на хлопцеві. Дівчинка також мовчала. Потім, усе ще уві сні, задоволено промовила:

– Здається, я тебе раніше бачила.

– Мені також так видається, – відповів Диґорі. – Ти вже давно тут?

– О, завжди, – сказала дівчинка. – А взагалі я не знаю… дуже давно.

– І я теж, – мовив Диґорі.

– Ні, ти – ні, ‑ заперечила дівчинка, – адже я щойно бачила, як ти вистрибнув із тієї калюжі.

– Так, можливо, – відповів Диґорі неуважно, – я забув.

Потім вони знову надовго замовкли.

– Слухай, – зненацька запитала дівчинка, – а ми справді колись раніше здибалися? У моїй голові крутиться один спогад… як картинка… про хлопчика і дівчинку, схожих на нас… які жили деінде… і щось там собі робили. Мабуть, то був просто сон.

– По‑моєму, я теж бачив схожий сон, – сказав Диґорі. – Про хлопця і дівчинку, які були сусідами… і про якусь подорож поміж балками. Я пригадую, у дівчинки було замурзане личко.

– А ти нічого не переплутав? У моєму сні вимазаний був хлопець.

– Я не пам'ятаю хлопчачого обличчя, – відповів Диґорі, а потім додав:

– Гей! А то що таке?

– О, та це морська свинка, – відповіла дівчинка. Справді, то була вгодована морська свинка, яка щось нюшкувала серед трави. Свинку було перев'язано стрічкою, до кінця якої прив'язано яскравого жовтого персня!

– Поглянь! Поглянь, – закричав Диґорі, – перстень! Подивися: у тебе на пальці такий самий! І в мене теж!

Тепер дівчинка сіла, на її обличчі врешті з'явилося якесь зацікавлення. Діти пильно вдивлялися одне в одного, намагаючись пригадати, а потім одночасно вигукнули: «Містер Кеттерлі!» та «дядько Ендрю!» Тепер вони знали, хто вони такі, і почали пригадувати всю історію. Після кількох хвилин жвавої розмови все було з'ясовано. Диґорі розповів, яким мерзотником виявився дядько Ендрю.

– Що ми будемо тепер робити? – запитала Поллі. – Візьмемо морську свинку і майнемо додому?

– Ну, це не горить, – широко позіхнув Диґорі.

– А я вважаю, що горить, – заперечила дівчинка. – Це місце таке тихе, таке сонливе. Ти майже спиш. Якщо ми раз поступимося, то залишиться тільки лягти і поринути у вічну дрімоту.

– Тут так до‑обре, – протягнув Диґорі, широко позіхаючи.

– Я знаю, – сказала Поллі, – але нам необхідно повертатися.

Вона підвелася і почала обережно підступатися до морської свинки. А потім раптом передумала.

– Може, ліпше залишити її тут? – запитала. – Поглянь, яка вона тут щаслива. А твій дядько тільки знущатиметься з неї, якщо ми візьмемо її зі собою додому.

– Дійсно, так і буде, – відповів Диґорі. – Згадай лишень, як він повівся з нами . До речі, а як ми повернемося додому?

– Стрибнемо назад у калюжу, гадаю.

Вони підійшли до краю калюжі і стали поруч, вдивляючись у спокійне плесо води. Вода відбивала рясне зелене гілля, і це справляло враження, що калюжа дуже глибока.

– Ми не маємо купальників, – несміливо пробурмотіла Поллі.

– В цьому не виникне потреби, дурненька, – заспокоїв її Диґорі. – Ми стрибнемо туди в одязі. Хіба не пригадуєш, що коли ти опинилася тут, то одяг твій не був мокрий?

– Ти вмієш плавати?

– Трохи. А ти?

– Гм… не дуже.

– Я думаю, що нам не доведеться плисти, – сказав Диґорі. – Адже ми хочемо пірнути , правда?

Думка про стрибок у ту калюжу нікому з них особливо не припала до смаку, проте вони не зізналися у цьому одне перед одним. Діти взялися за руки, полічили: «Раз… два… три… пішли!» – і стрибнули. То був великий стрибок, і тому вони, звичайно, заплющили очі, а коли розплющили, то виявили, що стоять, тримаючись за руки, в тому ж зеленому лісі посеред тієї ж калюжі, що ледь доходила їм до кісточок. Діти похапцем вистрибнули на сухий берег.

– Що ж, до біди, не так? – сполохано спитала Поллі, але не аж так перепуджено, як Ви собі уявили, бо в тому лісі було важко чутися справді наляканим. Той ліс був надзвичайно мирним.

– О, я знаю! – вигукнув Диґорі. – Ясно, що так не вийде. Ми все ще носимо жовті перстені. Ти ж знаєш, що вони призначені для подорожі сюди. А додому нас повернуть зелені. Ми мусимо замінити перстені. В тебе є кишені? Добре. Поклади жовтого персня до лівої кишені. Я маю два зелених. Один – для тебе.

Вони натягнули зелені перстені і знову повернулися до калюжі. Але перед тим як знову стрибнути, Диґорі раптом голосно зітхнув: «О‑ох!»

– Що сталося? – здивувалася Поллі.

– Щойно мені спала така гарна думка, – відповів хлопець. – Як гадаєш, що то за калюжі?

– А ти як думаєш?

– А те, що коли ми можемо повернутися у свій світ через цю калюжу, то чому б не потрапити деінде, стрибнувши в іншу калабаньку? Напевно, кожна з них ховає у собі інший світ.

– Так, але я думала, що ми вже побували в іншому світі, чи іншому місці, чи як там твій дядько все це називав. Хочеш сказати, що…

– О, дядько Ендрю! – перебив Диґорі. – Я не певен, що він щось знає про це. Йому завжди бракувало мужності податися сюди самому. Він тільки розводився про інший світ. Але чи припускав він, що тих світів десятки?

– Думаєш, цей ліс може бути тільки одним із них?

– Ні, я маю сумнів, чи цей ліс узагалі є якимсь світом. Мабуть, це щось схоже на перехідне місце.

Поллі розгублено озирнулась.

– Хіба не бачиш? – перепитав Диґорі. – Ну то поміркуй. Пригадай собі наш тунель під черепицею. Його не можна назвати кімнатою жодного з будинків. По суті, він не є справжньою частиною ні одного з них. Отож, коли опиняєшся в тунелі, можеш пройти через нього у будь‑який із будинків. Чи не може цей ліс бути чимось таким?.. Місцем, що не належить до жодного зі світів. Але якщо ти вже опинився тут, то можеш звідси потрапити у всі інші світи.

– Ну добре, навіть якщо можна… – почала було Поллі, але Диґорі продовжував, немовби і не чув її.

– Це, звичайно, все пояснює. Ось чому тут так тихо і сонно. Тут ніколи нічого не стається. Як удома: в будинках люди розмовляють, їдять, роблять різні речі, а в перехідних місцях – за стінами, над стелями, у підвалах або у нашому тунелі – не відбувається нічого, Але коли вийдеш із тунелю, то зможеш опинитися у будь‑якому будинку. Я думаю, що ми можемо потрапити звідси в якесь чудове Куди‑Завгодно! Просто нам не треба стрибати у ту саму калюжу, через яку ми сюди прибули. Принаймні поки що.

– Ліс поміж Світами, – мрійливо озвалася Поллі. – Звучить досить гарно.

– Давай, – промовив Дигорі, – яку калюжу оберемо?

– Стривай, – зупинила його Поллі, – я не стрибну у жодну з калюж, доки не пересвідчимось, що зможемо повернутися додому через нашу стару. Ми ж навіть не знаємо, чи вона пропустить нас назад.

– Еге ж, – сказав Диґорі, ‑ й одразу потрапимо в лапи дядька Ендрю, котрий повідбирає у нас перстені, і ми навіть ними не побавимося. Ні, дякую.

– А може, спробуємо пройти хоча б частину шляху назад через нашу калюжку, – наполягала Поллі, – тільки б побачити, чи вона пускає. Щойно ми переконаємся, що все гаразд, змінимо перстені і повернемося сюди ще до того, як по‑справжньому опинимося в кабінеті дядька Ендрю.

– Але чи зможемо пройти тільки частину шляху?

– Ну, наш шлях сюди забрав небагато часу. Думаю, повернемося також швидко.

Диґорі спробував було посперечатися, але зрештою пристав на пропозицію Поллі, бо та навідріз відмовилася досліджувати будь‑які нові світи, доки не впевниться, що може повернутися назад у свій. Як і Диґорі, вона не боялася небезпек (наприклад, ос), та її зовсім не цікавило розв'язування загадок, про які дотепер ніхто не чув. А от Диґорі, навпаки, належав до тих людей, які прагнуть усе знати, і коли виріс, став знаменитим професором Керком, з яким ми ще зустрінемося в інших книжках.

Після тривалої суперечки вони погодилися випробувати зелені перстені. («Зелений для повернення, – нагадав Диґорі, – щоб ти часом не забула, який є який».) Діти взялися за руки і стрибнули. Але як тільки їм здалося, що вони повертаються у кабінет до дядька Ендрю, ба ні, ще лиш у їхній світ, Поллі гукнула: «Міняєм!» – і вони по‑скидали зелені перстені й натягнули жовті. Диґорі дуже хотілося першому подати команду, але Поллі не погодилась би.

Потім вони знову одягнули зелені перстені, взялися за руки, ще раз вигукнули: «Раз… два… три… рушили!» Цього разу вийшло ліпше. Дуже важко пояснити Вам, як воно виглядало, бо відбувалося все так швидко. Спочатку по чорному небу промайнули яскраві цятки світла. Диґорі завжди вважав, що то були зорі, і навіть присягався, що бачив зблизька Юпітер… так близько, що розгледів його супутники. Майже одразу по тому з'явилися цілі квартали дахів із димарями, стало видно храм святого Павла, і діти зрозуміли, що під ними Лондон. Можна було роздивитися крізь стіни і те, що діється всередині будинків. Згодом діти побачили дядька Ендрю, правда, спершу дуже невиразно, як у тумані, який, проте, поволі розсіювався, ніби наводили різкість окуляра. За мить до того, як обриси дядька Ендрю мали стати зовсім чіткими, Поллі скомандувала: «Міняєм!» – і вони перемінили перстені. Наш світ розвіявся як мариво, а зелене світло, що лилося згори, ставало чимраз сильнішим, аж доки їхні голови не вихопилися з калюжі, а вони самі не видряпалися на берег. І знову опинилися в лісі, що обступив їх звідусіль, такий же зелений, яскравий та безмовний, як завжди.

– Ми тут! – вигукнув Диґорі. – Все гаразд! А тепер – за пригодами! В будь‑яку калюжу. Пішли. Давай спробуємо он ту.

– Стій! – зупинила його Поллі. – Хіба ми якось не позначимо нашу калюжу?

Вони прикипіли поглядом одне до одного й умить зблідли, усвідомивши, якої жахливої помилки ледь не припустився Диґорі. У лісі було безліч калюж, і всі вони були схожі одна на одну, а всі дерева були як близнята. Отож, якби діти раптом віддалилися від тієї калюжки, що вела у наш світ, не позначивши її якоюсь міткою, то шанси віднайти її знову були б один до ста.

Рука Диґорі трусилася як у лихоманці, коли він відкривав свого складаного ножика і вирізав ним смужку дерну на березі, відкочуючи її набік. Ґрунт гарно пахнув і був насиченого червонувато‑коричневого кольору, тому вирізнявся на тлі зеленої трави.

– Як добре, що бодай один із нас не завсім позбавлений глузду, – сказала Поллі.

– Гаразд, досить вихвалятися, – насупився Диґорі. – Пішли далі, я хочу подивитися, що там ув одній із тих калюж.

Поллі щось різко відказала йому. Хлопець не залишився у боргу, відповів іще різкіше. Сварка тривала кілька хвилин, та, звісно, було би нудно описувати її до кінця. Давайте перейдемо до того моменту, коли вони зупинилися перед невідомою калюжею. Серця їхні калатали, а обличчя були радше перестрашені, коли, натягнувши жовті перстені, вони взялися за руки і знову вигукнули:

– Раз… два… три… рушили!

Плесь! Знову нічого не вийшло. Ця калюжа виявилася звичайною калабанею. Замість того, щоб потрапити у новий світ, вони тільки забризкалися по коліна, вдруге за цей ранок (якщо це був ранок: здавалося, що у Лісі поміж Світами весь час була та сама пора дня).

– Прокляття! – заволав Диґорі, – Що знову не так? Ми натягнули жовті перстені. Все правильно – він говорив, що жовті призначені для подорожей в інший світ.

Але правда полягала в тому, що дядько Ендрю, не знаючи достеменно про Ліс поміж Світами, мав хибне уявлення про перстені. Жовті перстені не переносили «за межі», а зелені не повертали «назад додому», і взагалі, він обрав хибний напрямок для своїх міркувань. Усі перстені були зроблені з деревини. Речовина жовтих перстенів мала силу перенести вас до лісу, бо хотіла повернутися на своє природне, тобто перехідне, місце. А те, з чого було зроблено зелені перстені, навпаки, прагнуло полишити своє природне місце – саме через це зелені перстені переносили вас із лісу у світ. Як бачите, дядько Ендрю працював із речами, яких по‑справжньому не розумів. Але так чинить більшість магів. Звичайно, Диґорі теж не знав повної правди ні тоді, ні пізніше. Проте, коли діти поміркували над тим, що сталося, то вирішили випробувати зелені перстені і подивитися, що трапиться.

– Як ти, так і я, – мовила Поллі. Але насправді вона це сказала тому, що в глибині душі була тепер цілком певна, що жоден із перстенів не спрацює в новій калюжі і тому не станеться нічого гіршого, ніж черговий «чвак» у болото. Не буду стверджувати, що Диґорі думав інакше. Так чи інак, але коли вони натягнули зелені перстені, стали перед калюжею і знову взялися за руки, то були значно веселішими і не такими поважними, як уперше.

– Раз… два… три… рушили! – гукнув Диґорі. І вони стрибнули.

 

Розділ 4. Дзвін і молоток

 

Цього разу, без сумніву, магія подіяла. Вони мчали донизу, чимраз нижче, спершу крізь темряву, а потім крізь щось незрозуміле, проте майже відчутне на дотик, що вирувало і клубочилося навколо них. Воно світлішало. Раптом мандрівники відчули, що стоять на чомусь твердому. За мить усе набрало чітких обрисів, і діти змогли оглянутися.

– Яке дивне місце! – вигукнув Диґорі.

– Воно мені не подобається, – сказала Поллі, при цьому її голос зрадливо затремтів.

Першим, що вони помітили, було світло. Воно не було схожим ні на сонячне, ні на електричне, ні на світло гасової лампи або свічок, ні на будь‑яке інше світло, яке вони коли‑небудь бачили. Воно було якимсь тьмяним, радше червонуватим, і зовсім невеселим. Світилося рівно, без мерехтіння. Наші мандрівники стояли на вимощеній площі, а навколо них догори здіймалися споруди. Без дахів. Діти перебували у своєрідному подвір'ї. Небо було надзвичайно темне – синє аж до чорноти. Коли вони це побачили, то здивувалися, що тут узагалі ще може бути якесь світло.

– Ну й кумедна ж тут погодка, – пожартував Диґорі. – Цікаво, ми що, опинилися тут якраз перед грозою чи затемненням?

– Мені це не подобається, – повторила Поллі.

Обоє, не знати чого, заговорили пошепки. І хоча після стрибка вже не було жодної причини триматися за руки, діти, однак, долонь не роз'єднували.

 

 

Подвір'я звідусіль оточували височені стіни. Вони мали багато вікон, але ті вікна були без скла, і крізь них іззовні лилася лише глупа темінь. Нижче прозорали велетенські арки, чорні пащі яких зяяли, немов вхід у залізничний тунель. Було досить прохолодно.

Каміння, з якого все навколо було споруджене, здавалося червоним, але причиною могло бути оте дивне світло. Все виглядало дуже старим. Бруківка, що нею вимощено подвір'я, у багатьох місцях вищербилася. Камені не прилягали щільно одне до одного, а краї були добряче вичовгані. Один із проходів під аркою був до половини завалений щебенем. Двоє дітей крутилися на місці, оглядаючи усе подвір'я довкола. Причиною, мабуть, був їхній страх перед кимсь… чи перед чимсь… що спостерігало за ними з вікон, коли діти стояли до них спинами.

– Як гадаєш, тут хтось живе? – врешті, все ще пошепки, запитав Диґорі.

– Ні, – відповіла Поллі, – тут суцільні руїни. Ми не чули жодного звуку, відтоді як опинилися тут.

– Давай постоїмо тихенько і послухаємо ще трохи, – запропонував Диґорі.

Так і вчинили, але єдине, що вони могли почути, було стукотіння їхніх власних сердець. Це місце, щонайменше, було таким самим безмовним, як Ліс поміж Світами. Та це безмов'я було інше. Тиша Лісу була багатою, теплою (здавалося, було чути, як ростуть дерева) та сповненою життя, а ця була мертвою, холодною та пустою. Годі уявити собі щось, що могло б рости тут.

– Вертаємося, – мовила Поллі.

– Але ж ми ще нічого не побачили, – заперечив Диґорі. – Тепер, коли опинилися тут, ми просто зобов'язані оглянути все довкола.

– Я певна, що тут узагалі немає нічого цікавого.

– Ні, це не найліпша ідея: маєш чарівного персня, який може перенести тебе до інших світів, і боїшся їх пізнавати, коли там опиняєшся.

– Хто би вже говорив про страх, – обурилася Поллі, висмикнувши руку.

– Мені просто здалося, що ти не дуже хочеш дослідокувати це місце.

– Я так, як і ти.

– Ми можемо втекти звідси одразу, коли захочемо, – заспокоїв її Диґорі. – Скинь зеленого персня і поклади до правої кишені. Усе, що нам необхідно пам'ятати, – це те, що жовтий перстень у лівій кишені. Ти можеш притримувати кишеню, лиш не пхай руки досередини, а то ненароком зачепиш перстень і зникнеш.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.2.109 (0.044 с.)