Розділ 11. Дигорі і дядько потрапили у скруту 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ 11. Дигорі і дядько потрапили у скруту



 

Тут Ви, напевно подумаєте: звірі такі дурні й одразу не помітили, що дядько Ендрю належить до тих самих істот, що двоє дітей та візник. Алє маєте пам'ятати, що звірі нічого не знали про одяг. Вони вважали, що сукенка Поллі, норфолцький костюм Диґорі і капелюх візника є такими самими невід'ємними частинами їхніх тіл, як і їх власне хутро чи пір'я птахів. Звірі не могли собі уяснити, що ці троє належать до одного племені, оскільки не встигли з ними порозумітись, а Перчик, як їм здалося, думав так само. До того ж, дядько Ендрю був набагато вищий за дітей та цибатіший за візника. Дядько був увесь у чорному, білою була хіба камізелька (зараз, щоправда, не надто чиста), та з великою кучмою сивого волосся (що тепер, правда, була не надто пишна). Тому він не здавався їм чимось схожим на тих трьох істот. Отож не дивно, що звірі були дещо розгублені. Найгіршим було те, що об'єкт, здавалося, не здатен був говорити.

Та він намагався. Коли бульдог звернувся до нього (чи, як йому здалося, загавкав, і ще загарчав), дядько здійняв до неба тремтячу руку і, мов у гарячці, видихнув: «Добрий псюнчику, пожалій старого!» Та звірі розуміли його не більше, аніж він їх. Вони не розібрали жодного слова, окрім незрозумілих шиплячих звуків. Мабуть, таке звертання було недоречним, бо жоден пес, наскільки мені відомо, а тим більше Речистий Пес Нарнії не захоче називатися Добрим Псюнчиком, – так само, як Вам би не хотілось бути істотою на ім'я Мій Маленький Чоловічок.

Наступної миті дядько Ендрю втратив свідомість і впав як підкошений.

– Ну що ж, – заявив кабан, – це тільки дерево. Я так і думав.

Розумієте, звірі ще ніколи не бачили втрати свідомості чи навіть просто падіння. Бульдог, який обнюхав дядька Ендрю з ніг до голови, підняв голову і заперечив:

– Це тварина. Без сумніву, тварина. Цілком можливо, така сама, як і ті решта.

 

 

– Я не бачу цього, – сказав один ведмідь. – Звір не перекидався б так, як оте, що впало. Ми – звірі і ми не перекидаємося. Ми зводимося на ноги. Ось так.

І він звівся на задні лапи, подався назад, перечепився через низьку галузку і гепнувся на спину.

– Третій жарт, третій жарт, третій жарт! – у несамовитому захваті загорланила галка.

– Я таки гадаю, що це своєрідне дерево, – стояв на своєму кабан.

– Якщо це дерево, – втрутився інший ведмідь, – то в ньому має бути бджолине гніздо.

– Я переконаний, що це не дерево, – заговорив борсук. – Мені здається, воно намагалося щось говорити перед тим, як звалилося.

– То був тільки шум вітру в його гілках, – наполягав кабан.

– Ти нічогісінько не тямиш, – звернулась галка до борсука, – коли думаєш, що воно є речистою твариною! Воно ж не промовило жодного слова.

– І все ж, знаєте, – вступив у розмову слон (звісно, то була слониха, бо її чоловіка, як пригадуєте, Аслан забрав зі собою), – воно таки може бути якоюсь твариною. Може, ота найбіліша ґуля скраю і є обличчя? А ті дірки – очі і рот. Не ніс, звісно ж. Але тоді… гм… ніс не може бути таким маленьким. У багатьох із нас є те, що точно можна назвати носом, – і вона, хизуючись, кокетливо відвела вбік кінчик свого хобота, скоса гордовито поглядаючи на нього. Та їй можна вибачити ті безневинні гордощі.

– Я рішуче заперечую проти цього зауваження, – набурмосився бульдог (йому, вочевидь, нічим було по‑хвалитися).

– Слониха має цілковиту рацію, – озвався тапір, у якого також був довгий ніс.

– Ось що я вам скажу, – жваво втрутився у дискусію віслюк. – Мабуть, це тварина, яка не вміє говорити, але вміє думати.

– Чи можна його підняти догори? – замислено промовила слониха. Її хобот делікатно обхопив обм'якле тіло дядька Ендрю і поставив його, але, на жаль, сторчма, на голову. 3 дядькової кишені випали два півсоверени, три півкрони й один шестипенсовик. Але зусилля виявилися марними. Дядько Ендрю знову звалився лантухом.

– Отак! – вигукнуло декілька голосів. – Це, зовсім не тварина. Воно неживе.

– А я кажу вам: це – тварина, – стояв на своєму бульдог. – У нього такий же запах, як і у вас.

– Запах – це ще не все, – заперечила слониха.

– Як це не все? – обурився бульдог. – Якщо хлопака не може довіряти своєму носові, то на що тоді йому покластися?

– Ну, мабуть, на розум, – м'яко відповіла слониха.

– Я рішуче заперечую проти цього зауваження, – відказав бульдог.

– Гаразд, ми змушені з ним щось робити, – вела далі слониха. – Бо воно може виявитися тим Алихом, а його слід показати Асланові. Що про це думає більшість? Це тварина чи якесь дерево?

– Дерево! Дерево! – загукав із десяток голосів.

– Дуже добре! – схвально хитнула хоботом. – Тоді, якщо це дерево, воно хоче, аби його посадили. Нам треба вирити яму.

Цю частину роботи досить швидко виконали двоє кротів. З приводу ж того, яким кінцем слід запихати дядька Ендрю в яму, виникла невеличка суперечка, і, відверто кажучи, шансів бути посадженим не униз головою у нього було дуже мало. Деякі звірі стверджували, що ноги мусять бути гілками, отож сірий розтріпаний кінець (вони мали на увазі його голову) не що інше як коріння. Але тут інші звірі зауважили, що розгалужена частина дядька Ендрю доволі брудна і досить розвинена, як і пасує корінню. Врешті посадили дядька таки головою догори. Коли яму закидали землею, то дядько Ендрю був закопаний по коліна.

– Воно виглядає страшенно зів'ялим, – стурбовано промовив віслюк.

– Так, звичайно, воно хоче, аби його підлили, – погодилася слониха. – Я гадаю, і хочу вас про це сповістити (без наміру образити будь‑кого із присутніх); що, мабуть, для такої роботи мій ніс…

 

 

– Я рішуче заперечую проти цього зауваження, – знову не погодився бульдог, але слониха, м'яко ступаючи, вже пішла до річки, наповнила хобота водою і повернулася, щоб заопікуватися дядьком Ендрю. Кмітлива тварина взялася до роботи і вода потужним струменем вилилася на дядька, стікаючи геть за обшивку сюртука, ніби дядько отак ув одежі приймав ванну. Це відродило пана Ендрю до життя. Він остаточно прийшов до тями. Але що то було за пробудження! Та мусимо облишити його: хай трохи подумає про свої «подвиги» (якщо, звісно, він зараз здатен бодай щось усвідомити) і повернутися до важливіших речей.

Перчик із Диґорі мчали галопом. Гомін звірів поступово завмирав удалині, а невеличкий гурт Аслана з вибраними радниками щораз наближався. Диґорі знав, що не наважився б порушити урочистих зборів, коли звірі заговорили, але тепер у цьому і не було потреби. За словом Аслана слон, ворони та й усі решта відійшли вбік. Дигорі зіскочив з коня й опинився віч‑на‑віч з Асланом. Лев виявився ще більшим і ще гарнішим, ще золотосяйнішим і ще страшнішим, ніж собі думав хлопчик. Диґорі навіть не насмілився поглянути йому у вічі.

– Даруйте… пане леве… Аслане… сер? – запитально глянув на нього Диґорі. – Чи не могли б Ви… можу я… вибачте, чи не дали б Ви мені трохи чарівного плоду цієї країни на ліки для моєї мами?

Він одчайдушно сподівався, що лев відповість «так» і до нестями боявся, що той може сказати «ні». Та Диґорі розгубився, коли не сталося ні того, ні іншого.

– Це хлопець, – промовив Аслан, дивлячись не на Диґорі, а на своїх радників. – Ось хлопець, який учинив це. Через нього все і сталося.

«О, шановний, – подумав Диґорі, – що такого зробив я на цей раз?»

– Сину Адамів, – сказав лев, – зла чаклунка проникла в мою новонароджену землю Нарнію. Поясни цим добрим звірам, як вона сюди потрапила.

Десятки розмаїтих можливих виправдань зароїлися у голові Диґорі, але йому вистачило розуму розповісти чисту правду.

– Це я привів її, Аслане, – тихо відповів хлопець.

– Нащо?

– Хотів вигнати її з нашого світу у її світ. Я думав, що веду її назад, на її власне місце.

– А як вона опинилася у вашому світі, сину Адамів?

– Через… через магію.

Лев нічого не відповів і Диґорі подумав, що розповів замало:

– Це мій дядько Ендрю, – сказав хлопець. – Він послав нас поза наш світ за допомогою чарівних перстенів. Зрештою, я був змушений, бо спершу він послав Поллі, а потім ми зустріли чаклунку, у місті під назвою Черн, і вона якраз ухопила нас, коли…

– Ви зустріли чаклунку? – перепитав лев низьким голосом, який, вдавалося, от‑от перейде у погрозливе рикання.

– Вона пробудилася, – нещасним голосом відповів Диґорі. Хлопець зробився блідий як крейда. – Маю на увазі, то я розбудив її. Бо хотів знати, що станеться, коли вдарю у дзвона. А Поллі не хотіла цього. Вона не винна. Я… я скрутив її. Знаю, мені не слід було цього робити. Думаю, я був трохи зачарований по тому, як прочитав напис під дзвоном.

– Справді? – запитав Аслан таким же низьким і глибоким голосом.

– Ні, – зашарівся Диґорі. – Тепер розумію, що це неправда. Я тільки вдавав.

Запала довга пауза. І Диґорі думав собі: «Я все зіпсував. Тепер уже нічого не можна буде зробити для мами».

Коли лев заговорив знову, то звернувся не до Диґорі.

– Бачите, друзі, – промовив він. – Ще перед тим як сім годин тому я подарував вам новий чистий світ, сюди вже увійшли сили зла: їх розбудив і привів сюди цей син Адама. – Всі звірі, навіть Перчик, звернули свої погляди до Диґорі, і бідоласі захотілося чимскоріш провалитись крізь землю. – Та не варто засмучуватися, – продовжував лев, звертаючись до звірів. – Лихо таки прийде сюди, та спливе ще багато часу, заки на мене впаде найгірше… А зараз запровадьмо такий порядок, із яким тут іще сотні років буде радісна земля радісного світу. Й оскільки раса Адамова нанесла рану цьому світові, то вона й допоможе зцілити її. Підійдіть‑но ближче, І ви теж.

Останні слова стосувалися до Поллі та візника, що саме надійшли. Поллі, широко відкривши рота й очі, пильно вдивлялася в Аслана, все міцніше тримаючи візника за руку. Візник, кинувши погляд на лева, зняв свого капелюха. Ще ніхто не бачив його без капелюха, а без нього він виглядав молодшим, гарнішим і справді більше був схожий на селянина, ніж на лондонського візника.

– Сину, – звернувся Аслан до візника, – я давно знаю тебе. Чи знаєш ти мене?

– Гм… ні, сер, – відповів візник, – у кожному разі, не в звичайному розумінні. Та якось відчуваю, ніби можу поводити себе дуже вільно, тому що ми вже раніше зустрічалися.

– Це добре, – промовив лев. – Ти знаєш більше, ніж думаєш. І житимеш, щоб пізнати мене ліпше. Як тобі ця країна?

– Чудова учта, сер, – відповів візник.

– Тобі б хотілося жити тут завжди?

– Гм, бачите, сер, я одружений чоловік, – відповів візник – Якби моя дружина була тут, то, мені здається, ніхто з нас не захотів би повернутися до Лондона: ми ж обоє сільські люди.

Аслан закинув догори свою гривасту голову, розтулив рота – і з нього вихопилася одна протяжна нота. Не дуже гучна, а проте повна сили. Серце підстрибнуло у грудях Поллі, коли вона почула її. Дівчинка була цілковито впевнена, що то був поклик і що кожен, хто його почув, захотів би йому підкоритися, мало того, здатен був це зробити, хоч які світи та століття лежали б поміж ним і левом. Ось чому Поллі, хоча й була зачудована, анітрохи не здивувалась, коли зненацька молода жінка з добрим та чесним обличчям вийшла нізвідки і стала поруч. Поллі одразу зрозуміла, що це дружина візника, і перенеслася вона з нашого світу не після втомливої подорожі з чарівним перснем, а швидко, просто і делікатно, – так, як птаха прилітає до рідного гнізда. Молода жінка, очевидно, саме прала, бо на ній була запаска, рукави закочені по лікті, а на руках мильна піна. Якби вона мала час перебратися у святочне (її найкращий капелюшок мав на собі штучні вишеньки), то виглядала б недоречно, а так була досить мила.

 

 

Звісно, жінка подумала, що спить. Ось чому вона не підійшла відразу до свого чоловіка і не спитала його, чому вони обоє тут опинилися. Проте, коли вона поглянула на лева, то, здається, уже не була певна, що спить, та все ж чомусь не виглядала дуже перестрашеною. Жінка присіла у коротенькому реверансі, як часто у ті дні при зустрічі чинили сільські дівчата. Після того вона підійшла до візника, узяла його за руку і трохи сором'язливо озирнулася довкола.

– Діти мої, – промовив Аслан, глянувши на них обох, – ви нарікаєтесь першими королем і королевою Нарнії.

Візник од здивування розкрив рота, а його дружина почервоніла як півонія.

– Ти будеш керувати і правити всіма цими створіннями, чинити між ними справедливість, захищати їх од ворогів, коли буде потреба. А потреба буде, бо у цьому світі перебуває зла чаклунка.

Візник двічі чи тричі судомно ковтнув повітря і прокашлявся:

– Уклінно перепрошую, сер, – почав він, – дуже Вам дякую, проте я думаю, і моя господиня також, що я негодящий чоловік для такої роботи. Я, знаєте, не вельми грамотний.

– Добре, – промовив Аслан, – ти вмієш користуватися лопатою, плугом? Умієш вирощувати на землі овочі?

– Так, сер, я міг би робити таку роботу, бо у цьому виріс.

– Чи зможеш ти правити цими створіннями добре і справедливо, пам'ятаючи, що вони не є рабами, як ті безмовні звірі, народжені у твоєму світі, але Речистими Звір‑ми та вільними особами?

– Розумію, сер, – відповів візник – Я б спробував завести справедливі стосунки поміж ними усіма.

– А виховав би своїх дітей та онуків так само?

– Я б намагався, сер. Я б робив усе якнайліпше – правда, Неллі?

– І не мав би мазунчиків серед власних дітей або серед інших створінь? І не дозволяв би нікому підминати під себе інших або використовувати їх у своїх інтересах?

– Я ніколи терпіти не міг подібних учинків, сер, і це правда. Я б відплатив їм, якби зловив їх – відповів візник. (Із плином цієї розмови голос візника робився чимраз повільнішим та багатшим: у ньому з'являлося більше дзвінкості сільського юнака і меншало гостроти та похапливості кокні – жителя лондонських кварталів бідноти.)

– Ну а якби вороги напали на край (бо вороги таки будуть) і розпочалася війна, чи був би ти першим у наступі та останнім у відступі?

– Гм, сер, – поволі, зважуючи кожне слово, відповів візник, – чоловік не знає напевно, на що здатен. Наважусь сповістити, що цілком можу виявитися таким, як м'якенька булочка. Я ніколи не воював, хіба що навкулачки. Я спробував би… тобто сподіваюсь, що спробував би… виконати свій обов'язок.

– Тоді, – промовив Аслан, – ти зробиш усе, що має робити король. Коронація відбудеться негайно. Отож, ти, твої діти та онуки будуть благословенними. Одні з них будуть королями Нарнії, інші – королями Верхоландії, яка лежить за Південними Горами. А ти, маленька доню, – тут він повернувся до Поллі, – запрошена на свято. Чи простила ти хлопця за насильство, скоєне у залі постатей безлюдного палацу проклятого Черну?

– Так, Аслане, ми помирилися, – відповіла Поллі.

– Це добре, – промовив Аслан. – А тепер дещо для хлопця.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 202; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.193.29.184 (0.03 с.)