Розділ 12. Перчикова пригода 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ 12. Перчикова пригода



 

Диґорі міцно стиснув губи. Він почувався щораз більш ніяково. Бідолаха хіба сподівався, що, хай що б там сталося, він не розреветься і не втне жодної дурниці.

– Сину Адамів, – звернувся до нього лев, – чи ти готовий виправити зло, яке заподіяв моїй милій країні Нарнії у день її народження?

– Так. Лише не знаю, що міг би зробити, – відповів Диґорі. – Бачите, чаклунка втекла і…

– Я запитав: чи ти готовий? – повторив лев.

– Так, – відповів Диґорі. На мить у нього виникло шалене бажання сказати: «Так, я спробую допомогти Вам, якщо пообіцяєте зарадити моїй мамі», – але вчасно схаменувся, бо лев був зовсім не тою особою, з якою можна було б поторгуватися. Коли ж хлопець мовив «так», то подумав про свою маму і про ті великі сподівання, які у нього були, і як усі вони розвіялися. У горлі йому застряг клубок, а на очі навернулися сльози, і він, більше не зважуючи, бовкнув:

– Але будь ласка, прошу Вас… не дали б Ви… не могли б Ви мені дати що‑небудь, що вилікує мою маму?

До цього моменту він дивився на велетенські передні лапи Аслана та його здоровенні кігті, а тепер у відчаї глянув просто йому в очі. Те, що хлопцеві відкрилося, здивувало його більше, ніж будь‑що за все попереднє життя. Бо рудувато‑брунатне лице схилилось до нього й (о чудо із чудес!) з Асланових очей котилися великі сяючі сльозини. Вони були такі великі і яскраві, що Диґорі на мить здалося, ніби левові шкода його мами сильніше, ніж йому самому!

– Сину мій, сину мій, – вимовив Аслан. – Я знаю: горе велике. Поки що тільки тобі і мені на цій землі це відомо. Давай же будемо один до одного добрими. Та я мушу думати про сотні років життя Нарнії. Чаклунка, яку ти привів зі собою у цей світ, повернеться знову. Лишень не відразу. Я хочу посадити в Нарнії дерево, до якого вона не насмілиться наблизитися, і це дерево захищатиме Нарнію впродовж багатьох років. Отож ця земля матиме довгий, яскравий ранок перед тим, як сонце затягнеться хмарами. Ти ж мусиш принести мені зерно, з якого проросте і зросте це дерево.

– Так, сер, – відповів Диґорі. Він не знав, яким чином це зробить, але наразі був цілковито впевнений, що може це здійснити. Лев глибоко зітхнув, нахилив свою голову нижче й обдарував Диґорі поцілунком. Хлопець одразу відчув, як нові сили та відвага наповнили його.

– Любий сину, – промовив Аслан, – я розповім тобі, що ти повинен зробити. Обернись, поглянь на захід і скажи мені, що ти бачиш?

– Я бачу неймовірно високі гори, Аслане, – сказав Диґорі. – Я бачу річку, яка водоспадом спадає з бескидів та стрімчаків. Ген там, за бескидами – зелені лісисті пагорби, а за ними ще вищі гори – вони майже чорні. А далі, дуже‑дужс далеко – високі засніжені вершини, нагромаджені одна на одну… як на картинах Альп. А далі немає нічого, окрім неба.

– Ти добре бачиш, – сказав лев. – Отож, земля Нарнії закінчується там, де зривається водоспад. Як тільки доберешся до вершини стрімчака, то опинишся за межами Нарнії, у Західних Нетрищах. Ти мусиш перейти через ті гори і віднайти там зелену долину їз голубим озером. Та долина оточена стіною крижаних гір. На березі озера побачиш стрімкий зелений пагорб. На вершині пагорба росте сад. Посередині саду знайдеш дерево. Зірви яблуко з того дерева і принеси його мені.

– Так, сер, – знову сказав Диґорі. Хлопець не мав ані найменшого уявлення, як буде видиратися на стрімчак, шукати шлях поміж тих гір, однак не хотів признаватися в цьому Асланові, щоб не виглядало, ніби він відмовляється. Та все ж додав:

– Сподіваюся, Аслане, тобі не дуже спішно. Я не зможу швидко дістатися туди і повернутися назад.

– Маленький сину Адамів, ти отримаєш підмогу, – відповів Аслан. Він повернувся до коня, який від початку весь час стояв тихенько збоку і відганяв хвостом мух. Кінь схилив голову набік, немов прислухаючись до не зовсім зрозумілої йому розмови.

– Любий мій, – звернувся Аслан до коня, – хочеш стати крилатим?

Бачили б Ви, як струснув кінь гривою, як роздулись його ніздрі і як він тупнув об землю копитом! Зрозуміло, що йому страшенно хотілося бути крилатим. Натомість він тільки відповів:

– Якщо ти бажаєш, Аслане… якщо дійсно маєш намір… Не знаю, чому це випало мені… Я не вельми розумний кінь.

– Будь крилатим! Будь також батьком усіх крилатих коней, – від голосу Аслана сколихнулося повітря. – Твоє ім'я відтепер буде Полетун.

 

 

Кінь сполошився, як колись у ті давні нещасливі дні, коли тягав кеба. Потім здибився на задні ноги. Його шия вивернулася назад, немов у спину його жалили ґедзі і йому захотілося почухатись. А тоді із плечей Полетуна вирвалися криля – так, як звірі сполохано зриваються із своїх лісових лігвищ. Вони розгорталися і росли, і стали більшими, ніж в орла, більшими, ніж у лебедя, більшими, ніж у янголів на церковних вітражах. Пера засяяли гнідими та мідними барвами. Кінь широко і потужно змахнув крильми і стрибнув у повітря. На висоті двадцяти футів він пустував над головами Аслана та Диґорі: фуркав, іржав, долав стрибками уявні перешкоди. Згодом, зробивши кілька кіл, він м'яко опустився на землю на всі чотири ноги, зніяковілий та здивований, однак безмежно вдоволений.

– Добре, Полетуне? – запитав Аслан.

– Дуже добре, Аслане, – відповів Полетун.

– Хочеш доправити цього маленького сина Адамового до гірської долини, про яку я розповідав?

– Що? Тепер?! Одразу?! – радісно здивувався Перчик, чи то пак Полетун – так ми повинні надалі його називати. – Ур‑р‑а‑а! Ходи сюди, малюче. Я колись возив таких хлопчисьок, як ти, на своїй спині. І тоді поля були зелені. І був цукор.

– Про що там перешіптуються двоє доньок Євиних? – запитав Аслан, несподівано обертаючись до Поллі та дружини візника, які вже встигли потоваришувати між собою.

– Коли Ваша ласка, сер, – промовила королева Гелсн (нею тепер стала Неллі, дружина візника), – я гадаю, що маленька дівчинка з великим задоволенням полетіла б також, якщо не буде ніяких заперечень.

– А що Полетун скаже на це? – поцікавився лев.

– О, та я й не зауважу цих двох пташенят на собі, – засміявся Полетун. – Але, сподіваюсь, слон не захоче і собі перевезтися.

Слон не виявив такого бажання, і новий король Нарнії допоміг обом дітям вилізти на коня, тобто він дав можливість Диґорі самому погріти чуба, а Поллі підсадив так м'яко і делікатно, ніби дівчинка була із крихкої порцеляни.

– Обоє сіли, Перчику… о, Полетуне, я хотів сказати.

– Не лети надто високо, – давав останні поради Аслан. – Не намагайся перелітати через снігові вершини. Шукай долини, зелені ущелини і лети туди. Там завжди знайдеться прохід. А тепер уперед із моїм благословенням!

– О, Полетуне, – захоплено сказав Диґорі, нахиляючись, аби поплескати коня по лискучій шиї, – оце так забава! Тримайся за мене міцніше, Поллі.

Наступної миті земля під ними немовби кудись провалилася і все закружляло перед очима: Полетун, немов голуб, зробив зо два кола, перш ніж розпочати тривалу виправу на захід. Дивлячись униз, Поллі ледве розрізняла короля та королеву, та й сам Аслан уже перетворився на яскраву золотисту плямку на зеленій траві. Незабаром вітер овіяв їхні обличчя, а помахи Полетунових крил стали плавнішими і розміренішими.

Уся барвиста Нарнія, з галявами, скелями, вересовими луками, розмаїтими деревами, розлого простяглася під ними. Ріка звивалася, мов стьожка щирого срібла. Видно було також вершини невисоких пагорбів, які лежали на півночі праворуч від дітей. За пагорбами щораз вище, до самого горизонту, м'яко стелились вересові зарості. Ліворуч горн були набагато вищими, але подекуди там траплялися ущелини, крізь які поміж сосновими лісами на крутосхилах можна було побачити смужки південних земель, що лежали за тими горами ген у голубій далечі.

– Там починається Верхоландія, – зауважила Поллі.

– Так, але глянь уперед! – сказав Диґорі.

 

 

Перед ними якраз виріс великий скелястий хребет: мандрівники були вражені несамовитим танком сонячних променів у струменях водоспаду, що із ревом та мерехтінням зривався додолу. З нього якраз і починалася ріка Нарнії. Сам водоспад живився водами західних гір. Мандрівники летіли дуже високо, грім водоспаду ледве долинав до їхніх вух, проте підкорити верхівок скель таки не могли.

– Доведеться трохи попетляти, – мовив Полетун. – Тримайтеся міцніше!

Він почав виписувати віражі, набираючи висоту на кожному повороті. Повітря позимніло, а знизу долинали крики орлів.

– Гей, обернися! Подивись назад! – гукнула Поллі, їхнім очам відкрилася вся долина Нарнії, що широко розкинулась аж до смужки моря далеко на сході горизонту. Тепер вони перебували на такій висоті, що побачили, як ген там за вересовим чагарником на півночі височіли гострі шпичасті хребти гір – вони були такі маленькі, наче іграшкові. А на півдні виднілися степи, схожі на піщані пустелі.

– Я б хотів, аби хтось розповів нам про всі ті землі, – мовив Диґорі.

– А мені здається, що ніде іще нікого немає, – заперечила Поллі. – Гадаю, там ніхто не живе, і тому нічого не станеться. Адже цей світ усього один день як народився.

– Так але люди доберуться сюди, – відстоював свою думку Диґорі. – І тоді з ними відбудуться всілякі історії, от побачиш.

– Як добре, що їх іще немає, – сказала Поллі. – Бо ніхто не мусить усе це вивчати – баталії, події та інші дурниці.

Тепер вони були над бескидами. За кілька хвилин долина Нарнії зникла з поля зору. Мандрівники пролітали над дикою країною скелястих вершин та похмурих лісів, усе ще прямуючи проти течії ріки. Попереду невиразно бовваніли справді величезні гори. Проте очі мандрівників засліплювало сонячне проміння, і вони не могли до пуття роздивитися те, що попереду. А сонце чимраз нижче хилилося до овиду, й усе небо на заході було як одне велетенське горнило із розплавленим золотом. Нарешті світило зайшло за зубчастий пік, який на фоні неба, що яскріло позолотою, виглядав пласким і гострим, немовби вирізаним із картону.

– Не сказала б, що тут надто тепло, – озвалася Поллі.

– І крила починають боліти, – мовив Полетун. – Щось тут не видно долини з озером, про які розповідав Аслан. Як ви ставитесь до того, аби приземлитися і підшукати пристойне місце для ночівлі? Ми не зможемо нічого знайти, коли споночіє.

– Так, – відповів Диґорі, – тим більше, що саме надійшов час на вечерю.

Отож Полетун спускався все нижче і нижче. Коли вони опинилися при самій землі поміж пагорбами, повітря стало теплішим. Після тривалої подорожі, коли не було чути майже нічого, окрім шурхоту Полетунових крил вуха знову тішили затишні земні звуки: перехлюп ріки у її кам'яному ложі, шепіт дерев на легкому вітрі. Мандрівників огорнули солодкі пахощі землі і трави, нагрітих сонцем. Урешті Полетун приземлився. Диґорі зіскочив додолу і допоміг злізти Поллі. Обоє були раді нарешті розім'яти затерплі ноги.

Долина, на яку вони приземлилися, була розташована у самому серці гір. Над ними височіли снігові вершини, одна з яких у променях призахідного сонця здавалася рожевою.

– Я голодний, – оголосив Диґорі.

– То давайте їсти, – озвався Полетун, напихаючись травою на весь писок Він підвів голову, продовжуючи ремигати. Жмутки трави, немов бакенбарди, звисали з обох кутків його морди. – Гей, ви двоє, приставайте. Не соромтеся. Тут вистачить для всіх.

– Але ж ми не їмо трави, – сказав Диґорі.

– Гм, гм, – відповів Полетун з набитим писком, – не знаю, що вам тепер робити. Але така вже добра трава, що аж ну.

Поллі та Диґорі збентежено глянули одне на одного.

– Гаразд, я гадаю, декому слід було потурбуватися про їжу для нас, – сказав Диґорі.

– Я впевнений, що Аслан зробив би це, якби ви його попрохали, – мовив Полетун.

– А хіба він не знав цього без прохань? – запитала Поллі.

– Без сумніву, знав, – відповів кінь (усе ще з повним ротом), – але, мені здається, він хотів, аби його попросили.

– І що ж, до лиха, нам тепер робити? – спитав Диґорі.

– Не уявляю, – сказав Полетун. – Може, все ж таки скуштуєте трави? Може, вона і вам припаде до смаку?

– О, не будь дурним, – тупнула ногою Поллі. – Та ж ясно, що люди не їдять трави, так само як тобі не полізла би в горло бараняча відбивна.

– Заради всього святого, не говори нічого про відбивні чи фрикадельки, – попрохав Диґорі, – бо це тільки погіршить справу.

Хлопець запропонував Поллі гайнути на своєму персні додому і принести щось, попоїсти, бо сам він не може цього зробити, оскільки пообіцяв чимскоріш виконати Асланове доручення. Якби він раптом знову опинився вдома, хтозна, чи не трапилось би чогось, що завадило б йому повернутися. Однак Поллі сказала, що не хоче залишати його самого, на що Диґорі зауважив, що це дуже ґречно з її боку.

– Слухай, – пожвавішала Поллі, – у мене в кишені у паперовому пакетику є кілька ірисок. Це все ж ліпше, ніж нічого.

– Набагато ліпше, – зрадів Диґорі. – Але обережно виймай їх, щоб не зачепити перстень.

То виявилась дуже важка і делікатна робота, а проте вони врешті дали собі раду. Коли діти витягли той маленький паперовий пакетик, він був розм'яцьканим та липким, отож постало питання – відривати папір від цукерок чи цукерки від паперу. Деякі дорослі (а ви знаєте, якими недоладними вони можуть бути у подібних ситуаціях) воліли б залишитися без вечері, аніж споживати такі іриски. Після підрахунків виявилося дев'ять цукерок. У Диґорі виникла чудова ідея: з'їсти по чотири іриски, а дев'яту – посадити, бо, як він сказав, «якщо зламана верхівка вуличного ліхтаря перетворилася на ліхтарне дерево, то чому б цьому цукеркові не перетворитись на цукеркове дерево?» Отож вони видлубали в дерні маленьку ямку і закопали там іриску. Потім з'їли свої цукерки, смокчучи їх так довго, як тільки могли. То була скромна їжа і навіть обсмоктування паперових обгорток не допомогло втамувати голод.

 

 

Полетун завершив свою розкішну вечерю і влігся на землю. Діти підійшли до нього і повсідалися обабіч, припавши до його теплого тіла. Кінь розпростер над ними крила і їм зробилося зовсім затишно. Коли на небо висипали яскраві зорі цього молодого світу, діти заходилися обговорювати всяку всячину: про те, як Диґорі сподівався добути щось для своєї мами, а натомість був посланий із цим дорученням, а потім укотре нагадували одне одному прикмети того місця, яке розшукувано, – блакитне озеро та пагорб зі садом на чубочку. Розмова вже добігала кінця, дрімота склеювала повіки, коли Поллі раптом стрепенулася:

– Чш‑ш‑ш!

Усі чимпильніш прислухались.

– Мабуть, то вітер у верховітті, – одразу зауважив Диґорі.

– Я не певен, – заперечив Полетун. – У будь‑якому випадку – пильнуйте! Ось знову! В ім'я Аслана, там щось є.

Зчиняючи великий шум і гам, Полетун миттю зірвався на рівні ноги. Діти також повставали. Кінь почав гасати туди‑сюди, він нюшив повітря й іржав. Діти навшпиньки скрадалися по галявині, оглядаючи кожен кущ та дерево. Вони були певні, що таки щось бачили. Поллі якусь мить була цілком переконана, що зауважила високу темну постать, яка безгучно і швидко віддалялась на захід. Проте вони нічого не знайшли. Полетун урешті‑решт знову влігся на траву, а діти перевклалися (якщо це правильне слово) під його крильми й одразу позасинали. Полетун чатував найдовше: він пряв вухами, вслуховувався у темряву й іноді посіпував шкірою, неначеб його кусали ґедзі, – але зрештою теж заснув.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 169; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.196.206 (0.042 с.)