ТОП 10:

Розділ 2. Дигорі та його дядько



 

Це сталося так раптово, так ні на що не було схоже (бо навіть у нічних жахах із Диґорі не траплялося нічого подібного), що з переляку хлопець аж зойкнув. Дядькова рука негайно затулила йому рота.

– Цить! – зашипів дядько Ендрю йому на вухо. – Якщо почнеш галасувати, то почує мама. А ти знаєш, що може вчинити із нею переляк.

Як розповідав згодом Диґорі, від такої небаченої капості йому аж стало зле. Та, звісно, більше він не кричав.

– Отак ліпше, – мовив дядько Ендрю. – Ти міг би все зіпсувати. Коли вперше спостерігаєш чиєсь зникнення, воно справді вражає. Навіть я здригнувся, коли це сталося із морськими свинками – якраз минулої ночі.

– Отоді, коли Ви скрикнули? – спитав Диґорі.

– А ти чув? Сподіваюсь, ти не шпигував за мною?

– Певно, що ні! – обурено вигукнув Диґорі. – Але що сталося з Поллі?

– Привітай мене, мій любий хлопчику, – урочистим тоном промовив дядько Ендрю, потираючи руки, – мій експеримент завершився успішно. Дівчинка щезла… пропала… геть чисто зникла із цього світу.

– Що Ви з нею зробили?

– Я перемістив її… гм, так би мовити… в інше місце.

– Що це означає? – запитав Диґорі.

Дядько Ендрю вмостився у фотелі і сказав:

– Добре, я розповім тобі. Ти чув коли‑небудь про стару пані Лефей?

– Якась двоюрідна прабабця чи хто, – спробував згадати Диґорі.

– Не влучив, – відповів дядько Ендрю. – Вона була моєю хрещеною. Отам на стіні її фото.

Диґорі обернувся і побачив вицвілу фотокартку: там була стара пані в чепчику. Тепер він пригадав, що бачив одного разу світлину тої пані: картка лежала у старій шухляді вдома у селі. Він запитав тоді маму, хто це, але мама, здавалося, не бажала розповідати про цю жінку. «Ця пані зовсім негарна, – подумав Диґорі, – хоча, зрозуміло, серед тих давніх фотокарток одна могла і не вдатися».

– Дядьку Ендрю, – запитав хлопець, – було… чи не було в ній чогось недоброго?

– Ну, – захихотів дядько Ендрю, – то залежить від того, що ти називаєш недобрим. Люди такі обмежені… Вона, звичайно, зробилася дуже дивною наприкінці життя і чинила такі дурниці… За що її і запроторили.

– У психлікарню, певно?

– О, ні, ні, ні, – обурено заперечив дядько Ендрю, – нічого подібного. Лише в тюрму.

– Стривайте, – вигукнув Диґорі, – а що ж вона натворила?

– А‑ах, бідна жінка, – відповів дядько, – вона була зовсім немудра. Там було стільки гарних розмаїтих речей… нам не треба було всім захоплюватись… Вона завжди була доброю до мене.

– Послухайте, як це все стосується до Поллі? Я наполягаю, щоб…

– На все свій час, мій хлопче, – спокійно продовжував дядько Ендрю. – Перед смертю пані Лефей випустили, і я був одним із небагатьох, кому в останні місяці життя вона дозволяла приходити. Розумієш, вона зневажала простакуватих невігласів. Я також. Але ми обоє цікавились певними речами. За кілька днів до своєї смерті вона сказала мені, щоб я заліз до старого бюрка у її будинку, відчинив там потаємну шухлядку і приніс їй маленьку скриньку, яку там знайду. Коли я підняв ту скриньку, то відчув легке поколювання у пучках. Щось підказало мені, що в моїх руках опинилась якась велика таємниця. Старенька віддала її мені, але взяла з мене слово: як тільки вона помре, я спалю ту штуку, не відкриваючи, здійснивши при цьому певний обряд… Тієї обіцянки я не додержав…

 

 

– Так ось, це було дуже негарно з Вашого боку, – сказав Диґорі.

– Негарно? – здивовано перепитав дядько Ендрю. – Ну звичайно, ти ж вважаєш, що маленькі хлопчики мають дотримуватися своїх обіцянок, правда? Дійсно: дуже справедливо і дуже правильно. Я теж так гадаю і радий, що ти цього навчився. Але мусиш зрозуміти, що правила такого роду, хай якими чудовими вони є для маленьких хлопчиків, челяді, жінок… і взагалі для всіх людей… не можуть слугувати мірилом для вдумливих студентів, великих мислителів та мудреців. Ні, Диґорі, люди мого ґатунку, люди, що пізнали вищу мудрість, є вільними від звичайних правил… і від звичайних задоволень теж. Наша доля, мій хлопче, висока і самотня.

Допоки дядько Ендрю це виголошував, то виглядав таким поважним, шляхетним, таємничим, що Диґорі якусь мить справді вірив: дядько повідає щось хороше. Та лиш хлопець пригадав той паскудний вираз на його обличчі перед зникненням Поллі, то відразу збагнув, що ховається за тими пишними фразами. «Все це лише значить, – подумав собі хлопець, – що він гадає, ніби може чинити все, що йому заманеться, аби досягнути того, чого прагне».

– Звичайно, – продовжував дядько Ендрю, – я довго не насмілювався відчинити скриньку, бо розумів, що у ній може критися щось дуже небезпечне. Що ж до моєї хресної, то вона була просто‑таки визначна жінка. Кажу тобі, вона була останньою зі смертних у цій країні, в чиїх жилах текла кров феї. (Вона розповідала мені, що в той час жили ще дві, крім неї. Одна була герцогинею, а друга – звичайною двірничкою.) Справді, Диґорі, можливо, зараз ти спілкуєшся з останнім чоловіком, що є похресником феї. Отак‑то. Будеш мати що згадувати, коли сам постарієш.

«Б'юсь об заклад, вона була недоброю феєю,» – подумав Диґорі і додав уголос:

– Ну а що з Поллі?

– Та що ти затявся на своєму! – вибухнув дядько Ендрю. – Ніби воно щось значить. Але продовжимо. Першим моїм завданням, без сумніву, було оглянути саму скриньку. Вона виявилася дуже старовинною. Але я вже тоді знав достатньо, аби дошолопати, що вона не належала ні грекам, ані стародавнім єгиптянам, ані вавилонянам чи хеттам, чи навіть китайцям. Вона була древніша за усі ці народи. О, то був величний день, коли я врешті пізнав істину. Скринька належала атлантам. Вона потрапила до нас із затонулого острова Атлантида, а це означає, що вона на цілі століття старша за будь‑які рештки кам'яного віку, знайдені у Європі. До того ж, вона була зроблена без отого грубого несмаку, як тамті. У ті страшенно віддалені від нас віки Атлантида вже розвинулася у велику цивілізацію, що мала палаци, храми та освічених людей.

Він на мить зупинився, немов очікуючи, що Диґорі щось скаже. Та у хлопця з кожною хвилиною наростала відраза до дядька, отож він просто мовчав.

– Тим часом, – продовжував дядько Ендрю, – я прикладав немалих зусиль для вивчення інших напрямків магії (однак розводитися про них перед дитиною, гадаю, недоречно). Пізнавши ці науки, я прийшов до чудової ідеї щодо речей, які мали бути у тій скриньці. Шляхом багатьох дослідів я звузив коло пошуків. Мені довелося познайомитися із кількома…гаразд, кількома до біса підозрілими особами і пройти через кілька дуже неприємних ви‑проб. Саме тоді я посивів. За задоволення стати магом треба було заплатити. Моє здоров'я підірвалось остаточно. Проте я досяг успіху. Нарешті я дійсно пізнав .

І хоча в кімнаті не існувало жодної реальної можливості до підслуховування, він нахилився і продовжував говорити майже пошепки.

– Скринька атлантів містила в собі дещо, що було принесено з іншого світу, коли наш світ лише зароджувався.

– Що там було? – запитав Диґорі, який мимоволі зацікавився знову.

– Тільки пил, – відповів дядько Ендрю, – дрібний, сухий пил. Нема на що й глянути, нема чого показати. Скажеш: і це – за працю цілого життя. Ох, але коли я подивився на цей пил, перед тим дуже старанно подбавши, аби часом його не зачепити, і подумав, що кожна дрібка його колись належала іншому світові… Розумієш, я не маю на увазі іншої планети. Планети є частиною нашого світу, і ти зміг би туди потрапити, якби подолав відповідну відстань… я маю на увазі справді інший світ… іншу природу… іншу світобудову… те, чого ти ніколи не досягнеш, навіть коли подорожуватимеш крізь простір цього всесвіту безмежно довго… світ, якого можна досягти лише за допомогою магії… ось! – Тут дядько Ендрю так сильно потер руки, що пальці захрускотіли як феєрверк – Я зрозумів, – продовжував він, – що якщо надати йому правильної форми, то цей порошок перенесе тебе назад, у те місце, звідки він прибув. Труднощі, однак, полягали в тому, щоб знайти ту форму. Мої найперші досліди виявилися невдалими. Я проводив їх на морських свинках: деякі з них просто вмирали, деякі вибухали, немов маленькі бомби…

– Це було дуже жорстоко так чинити, – перебив Диґорі, у котрого колись теж була морська свинка.

– І як тобі весь час вдається збивати мене з пантелику! – обурився дядько Ендрю. – Ці тварини призначені для подібних експериментів! Я придбав їх собі! Стривай… на чому я зупинився? Ага! Нарешті мені поталанило виготовити перстені, жовті перстені. Але тут виникли нові труднощі. Я був цілком переконаний, що жовтий перстень може перенести будь‑які істоти, що торкнулися до нього, в Інше Місце. Але що з того, коли я не зможу повернути їх назад, аби дізнатися, що вони там знайшли?

– А що з отими істотами ? – поспитав Диґорі. – В гарненьку ж історію вони влипли, коли не можуть повернутися назад!

– Ти далі продовжуєш дивитися на все під хибним кутом зору, – нетерпляче перебив дядько Ендрю. – Хіба так важко зрозуміти, що мова йде про великий експеримент? Мені необхідно дізнатися, яке воно, те Інше Місце, і якраз тому я їх туди посилаю.

– Гаразд, то чому Ви не перенесетеся туди сам?

Навряд чи бачив коли‑небудь Диґорі когось, кого б настільки вразило й образило таке просте запитання, як його дядька.

– Я? Я?! – заволав дядько Ендрю, зірвавшись на рівні ноги. – Цей хлопець, видно, зовсім з'їхав з глузду! В мої літа, з моїм здоров'ям ризикувати, піддавати себе потрясінням та небезпекам, які чигають у чужому всесвіті? За все життя я не чув більшого безглуздя! Та ти усвідомлюєш, що мелеш? Лиш поміркуй, що то значить – Інший Світ… Це ж можна наткнутися на щось… щось…

– Я собі так думаю, Ви послали Поллі саме туди, – вимовив Диґорі. Його щоки палали від гніву. – Все, що я можу на це сказати, – додав хлопець, – хоч Ви й мій дядько, та повелися як боягуз, пославши дівчинку туди, куди сам боїтеся поткнути носа.

 

 

– Цитьте, сер! – обірвав його дядько Ендрю, гримнувши рукою об стіл. – Я не бажаю, щоб мене повчав якийсь замурзаний шмаркач. Ти нічого не розумієш. Я – великий учений, чорнокнижник, посвячений, який здійснює експеримент. Без сумніву, мені потрібні живі істоти, приречені на це . О Господи, він мені радить, аби я поспитав у морських свинок дозволу їх використати! Глибин мудрості не осягнеш без жертовності! А твоя думка про мою особисту участь просто сміховинна – це те саме, що наказати генералові йти у бій як простому солдатові. Якби я загинув, що сталося би зі справою цілого мого життя?

– Годі, облиште теревені, – обірвав його Диґорі. – Ви збираєтеся повернути Поллі?

– Я намагався про це розповісти, коли ти так нечемно перебив мене, – ображено сказав дядько Ендрю. – Нарешті я відкрив можливість зворотньої подорожі: зелені перстені повертають назад.

– Але ж Поллі не має зеленого персня?

– Не має, – ствердив дядько Ендрю із жорстокою посмішкою.

– Тоді вона не може повернутися! – скрикнув Диґорі. – Це значить, що Ви послали її на погибель!

– Вона може повернутися, – сказав дядько Ендрю, – якщо хтось піде за нею, вдягнувши на руку жовтого персня і прихопивши зі собою два зелених: один – для себе, а другий – для неї.

Тільки тепер Диґорі усвідомив, у яку пастку потрапив. Він уважно подивився на дядька Ендрю. Уста хлопця широко відкрилися, але він не зронив ні слова, тільки дуже зблід.

– Сподіваюся, – заявив дядько Ендрю високим і гучним голосом так, начебто він був поважним дядечком, котрий роздає щедрі подарунки та добрі поради, – сподіваюся, Диґорі, що ти не будеш боягузом. Мене б вельми засмутила думка, що декому з нашої родини забракло честі та лицарства поспішити на допомогу… е‑е… дамі у біді.

– Замовкніть! – вигукнув Диґорі. – Якби у Вас була хоч крихта честі і всього такого, Ви б самі туди подалися. Та я певен: цього не буде. Гаразд, бачу, що мушу йти. Ви – чудовисько ! Гадаю, що все було сплановано заздалегідь, гак, щоб Поллі опинилася там, нічого не знаючи, і тепер мені доведеться йти по неї.

– Звичайно, – задоволено вишкірився дядько Ендрю у єхидній посмішці.

– Добре, я піду. Але є одна річ, про яку дуже хочу зараз сказати. Донині я не вірив у магію. Тепер розумію, що це – дійсність. Якщо так, то, гадаю, всі старовинні казкові оповіді є більш‑менш правдивими. А Ви є просто злий та жорстокий чорнокнижник‑лиходій, як деякі з них у тих оповіданнях. Так от, я ніколи не читав історій, у яких подібним типам урешті‑решт не діставалося б на горіхи. Присягаюся, з Вами буде те саме. Катюзі по заслузі!

Зі всього, що говорив Диґорі досі, це була перша думка, яка спрямувала його до майбутнього щасливого кінця. Дядько Ендрю здригнувся. Його обличчя поступово опанував тваринний жах – пана Ендрю стало навіть шкода. Проте він миттю оговтався і витиснув, силувано посміхаючись:

– Ну годі, годі. Що ж, такі думки цілком природні для дитини, яка виховується серед жінок. Старі бабські байки, га? Не думаю, що тобі потрібно хвилюватися про мою безпеку, Диґорі. Було би ліпше, якби ти потурбувався про свою товаришку. Вона зникла вже досить давно. І якщо там є якісь небезпеки… так‑так‑так, було би шкода спізнитися на якусь хвильку.

Не Ваша турбота! – люто відрубав Диґорі. – Мені остогидли Ваші теревені. Що я маю робити?

– Ти мусиш навчитися керувати собою, мій хлопче, – холодно мовив дядько Ендрю, – інакше виростеш геть як твоя тітонька Летті. Добре, перейдімо до справи. – Він підвівся, одягнув пару рукавиць і наблизився до таці з перстенями. – Вони спрацьовують тільки тоді, коли торкнеш їх голою рукою. В рукавицях я можу підняти їх… ось так… і нічого не станеться. Отож, якщо покладеш один із них у свою кишеню, з тобою нічого не трапиться. Але мусиш пам'ятати, щоб не запхати руку до кишені і випадково не зачепити його. Лиш торкнешся жовтого персня – зникнеш із цього світу А коли перебуваєш в Іншому Місці, думаю… звичайно, це ще не перевірено, однак я припускаю , що як тільки торкнеш зелений перстень, то зникнеш там і, гадаю, з'явишся знов у цьому світі. Далі. Я беру ці два зелені персні й опускаю у твою праву кишеню. Добре запам'ятай собі, у якій кишені зелені перстені: 3 – зелений та П – права. «ЗП» – зрозумів? Це значить «зелений у правій». Один перстень – для тебе, другий – для малої. А тепер сам підніми жовтий перстень. На твоєму місці я натягнув би його на палець – так не впустиш його на долівку.

Диґорі вже був готовий схопити персня, коли зупинився.

– Слухайте, – захвилювався він, – а що буде з мамою? А якщо вона запитає, де я?

– Швидше підеш – швидше повернешся, – бадьоро відповів дядько Ендрю.

– Але ж насправді я не впевнений, чи зможу повернутися.

Дядько Ендрю знизав плечима, попрямував до дверей, відімкнув їх, рвучко відчинив і процідив:

– Ну що ж, чудово. Як бажаєш. Спускайся донизу і йди собі обідати. Покинь дівчинку на розтерзання диким звірам. Нехай потопає або вмирає від голоду в Іншому Світі і згине назавжди, якщо ти це допустиш. Мені однаково. Можливо, перед підвечірком зайдеш до місіс Пламмер і поясниш їй, що вона вже ніколи більше не побачить своєї донечки, бо ти злякався одягнути перстень.

– О, – вирвалось у хлопця, – як би я хотів уже зараз бути дорослим, щоб засадити тобі у писок!

Тоді застібнувся на всі ґудзики, глибоко вдихнув і підняв перстень. Далі подумав – і потому завжди так думав, – що інакше вчинити не міг.

 

Розділ 3. Ліс поміж світами

 

Дядько Ендрю та його кабінет одразу зникли. На хвильку все довкола скаламутилось. Наступне, що усвідомив Диґорі, було м'яке зеленаве світло, яке падало на нього згори, і повна темінь знизу. Хлопець ніяк не міг збагнути, чи стоїть він на чомусь, чи сидить, а чи лежить. Здавалося, ніщо не торкається до нього. «Я, напевно, у воді, – пробурмотів Диґорі, – або під водою». Тут він злякався, але тієї ж миті відчув, що піднімається догори. Його голова раптом вихопилась на повітря, і він почав видряпуватися на пологий берег невеликої калюжі, порослий густою зеленою травою. Коли хлопець звівся на рівні ноги, то зауважив, що ані не змок, ані не засапався, як того можна було очікувати після перебування під водою. Одяг був цілком сухий. Диґорі стояв на березі невеликої калюжі, що мала не більше десяти футів у діаметрі, посеред лісу. Дерева росли так щільно і були такими густими, що він не зміг побачити жодного клаптика неба. Усе світло довкола було зеленаве, бо пробивалося крізь листя. Там, нагорі, мабуть, світило дуже яскраве сонце, бо це зеленаве світло було насичене і тепле. Це був найтихіший ліс, який тільки можна собі уявити. В ньому не було ні пташок, ні комашок, ні звірів, ані вітру Здавалося, було чути, як ростуть дерева. Та калюжка, з якої щойно вистрибнув Диґорі, не була єдиною. Де лиш сягав зір, усюди рясно виблискували десятки інших. Здавалося, чуєш, як дерева п'ють своїм корінням воду. Цей ліс був дуже живий. Коли згодом Диґорі намагався описати його, то сказав: «Він був розкішний , як сливовий торт».

Найдивніше, що не встиг іще Диґорі роззирнутися як слід довкола, а вже наполовину забув, як потрапив сюди. У кожному разі, він зовсім не думав ні про Поллі, ні про дядька Ендрю, ані навіть про свою маму. Він не чув жодного страху, хвилювання чи зацікавлення. Якби хтось за‑питав його: «Звідки ти взявся?» – він, мабуть, відповів би, що був тут завжди. Попри те, що нічого у ньому не змінилося, хлопець зараз почував себе гак, ніби завжди перебував саме тут і ніколи не народжувався. Як розповідав він пізніше, «то не було місце, де трапляються якісь події: дерева собі ростуть, от і все».

 

 

Диґорі досить довго вдивлявся у ліс, коли врешті помітив сонну дівчинку, яка лежала горілиць під деревом за декілька кроків од нього. Її очі були заплющені, але не зовсім, немовби вона перебувала поміж сном та явою. Якийсь час він дивився на дівчинку і нічого не казав. Тут вона розплющила очі і її погляд зупинився на хлопцеві. Дівчинка також мовчала. Потім, усе ще уві сні, задоволено промовила:

– Здається, я тебе раніше бачила.

– Мені також так видається, – відповів Диґорі. – Ти вже давно тут?

– О, завжди, – сказала дівчинка. – А взагалі я не знаю… дуже давно.

– І я теж, – мовив Диґорі.

– Ні, ти – ні, ‑ заперечила дівчинка, – адже я щойно бачила, як ти вистрибнув із тієї калюжі.

– Так, можливо, – відповів Диґорі неуважно, – я забув.

Потім вони знову надовго замовкли.

– Слухай, – зненацька запитала дівчинка, – а ми справді колись раніше здибалися? У моїй голові крутиться один спогад… як картинка… про хлопчика і дівчинку, схожих на нас… які жили деінде… і щось там собі робили. Мабуть, то був просто сон.

– По‑моєму, я теж бачив схожий сон, – сказав Диґорі. – Про хлопця і дівчинку, які були сусідами… і про якусь подорож поміж балками. Я пригадую, у дівчинки було замурзане личко.

– А ти нічого не переплутав? У моєму сні вимазаний був хлопець.

– Я не пам'ятаю хлопчачого обличчя, – відповів Диґорі, а потім додав:

– Гей! А то що таке?

– О, та це морська свинка, – відповіла дівчинка. Справді, то була вгодована морська свинка, яка щось нюшкувала серед трави. Свинку було перев'язано стрічкою, до кінця якої прив'язано яскравого жовтого персня!

– Поглянь! Поглянь, – закричав Диґорі, – перстень! Подивися: у тебе на пальці такий самий! І в мене теж!

Тепер дівчинка сіла, на її обличчі врешті з'явилося якесь зацікавлення. Діти пильно вдивлялися одне в одного, намагаючись пригадати, а потім одночасно вигукнули: «Містер Кеттерлі!» та «дядько Ендрю!» Тепер вони знали, хто вони такі, і почали пригадувати всю історію. Після кількох хвилин жвавої розмови все було з'ясовано. Диґорі розповів, яким мерзотником виявився дядько Ендрю.

– Що ми будемо тепер робити? – запитала Поллі. – Візьмемо морську свинку і майнемо додому?

– Ну, це не горить, – широко позіхнув Диґорі.

– А я вважаю, що горить, – заперечила дівчинка. – Це місце таке тихе, таке сонливе. Ти майже спиш. Якщо ми раз поступимося, то залишиться тільки лягти і поринути у вічну дрімоту.

– Тут так до‑обре, – протягнув Диґорі, широко позіхаючи.

– Я знаю, – сказала Поллі, – але нам необхідно повертатися.

Вона підвелася і почала обережно підступатися до морської свинки. А потім раптом передумала.

– Може, ліпше залишити її тут? – запитала. – Поглянь, яка вона тут щаслива. А твій дядько тільки знущатиметься з неї, якщо ми візьмемо її зі собою додому.

– Дійсно, так і буде, – відповів Диґорі. – Згадай лишень, як він повівся з нами . До речі, а як ми повернемося додому?

– Стрибнемо назад у калюжу, гадаю.

Вони підійшли до краю калюжі і стали поруч, вдивляючись у спокійне плесо води. Вода відбивала рясне зелене гілля, і це справляло враження, що калюжа дуже глибока.

– Ми не маємо купальників, – несміливо пробурмотіла Поллі.

– В цьому не виникне потреби, дурненька, – заспокоїв її Диґорі. – Ми стрибнемо туди в одязі. Хіба не пригадуєш, що коли ти опинилася тут, то одяг твій не був мокрий?

– Ти вмієш плавати?

– Трохи. А ти?

– Гм… не дуже.

– Я думаю, що нам не доведеться плисти, – сказав Диґорі. – Адже ми хочемо пірнути , правда?

Думка про стрибок у ту калюжу нікому з них особливо не припала до смаку, проте вони не зізналися у цьому одне перед одним. Діти взялися за руки, полічили: «Раз… два… три… пішли!» – і стрибнули. То був великий стрибок, і тому вони, звичайно, заплющили очі, а коли розплющили, то виявили, що стоять, тримаючись за руки, в тому ж зеленому лісі посеред тієї ж калюжі, що ледь доходила їм до кісточок. Діти похапцем вистрибнули на сухий берег.

– Що ж, до біди, не так? – сполохано спитала Поллі, але не аж так перепуджено, як Ви собі уявили, бо в тому лісі було важко чутися справді наляканим. Той ліс був надзвичайно мирним.

– О, я знаю! – вигукнув Диґорі. – Ясно, що так не вийде. Ми все ще носимо жовті перстені. Ти ж знаєш, що вони призначені для подорожі сюди. А додому нас повернуть зелені. Ми мусимо замінити перстені. В тебе є кишені? Добре. Поклади жовтого персня до лівої кишені. Я маю два зелених. Один – для тебе.

Вони натягнули зелені перстені і знову повернулися до калюжі. Але перед тим як знову стрибнути, Диґорі раптом голосно зітхнув: «О‑ох!»

– Що сталося? – здивувалася Поллі.

– Щойно мені спала така гарна думка, – відповів хлопець. – Як гадаєш, що то за калюжі?

– А ти як думаєш?

– А те, що коли ми можемо повернутися у свій світ через цю калюжу, то чому б не потрапити деінде, стрибнувши в іншу калабаньку? Напевно, кожна з них ховає у собі інший світ.

– Так, але я думала, що ми вже побували в іншому світі, чи іншому місці, чи як там твій дядько все це називав. Хочеш сказати, що…

– О, дядько Ендрю! – перебив Диґорі. – Я не певен, що він щось знає про це. Йому завжди бракувало мужності податися сюди самому. Він тільки розводився про інший світ. Але чи припускав він, що тих світів десятки?

– Думаєш, цей ліс може бути тільки одним із них?

– Ні, я маю сумнів, чи цей ліс узагалі є якимсь світом. Мабуть, це щось схоже на перехідне місце.

Поллі розгублено озирнулась.

– Хіба не бачиш? – перепитав Диґорі. – Ну то поміркуй. Пригадай собі наш тунель під черепицею. Його не можна назвати кімнатою жодного з будинків. По суті, він не є справжньою частиною ні одного з них. Отож, коли опиняєшся в тунелі, можеш пройти через нього у будь‑який із будинків. Чи не може цей ліс бути чимось таким?.. Місцем, що не належить до жодного зі світів. Але якщо ти вже опинився тут, то можеш звідси потрапити у всі інші світи.

– Ну добре, навіть якщо можна… – почала було Поллі, але Диґорі продовжував, немовби і не чув її.

– Це, звичайно, все пояснює. Ось чому тут так тихо і сонно. Тут ніколи нічого не стається. Як удома: в будинках люди розмовляють, їдять, роблять різні речі, а в перехідних місцях – за стінами, над стелями, у підвалах або у нашому тунелі – не відбувається нічого, Але коли вийдеш із тунелю, то зможеш опинитися у будь‑якому будинку. Я думаю, що ми можемо потрапити звідси в якесь чудове Куди‑Завгодно! Просто нам не треба стрибати у ту саму калюжу, через яку ми сюди прибули. Принаймні поки що.

– Ліс поміж Світами, – мрійливо озвалася Поллі. – Звучить досить гарно.

– Давай, – промовив Дигорі, – яку калюжу оберемо?

– Стривай, – зупинила його Поллі, – я не стрибну у жодну з калюж, доки не пересвідчимось, що зможемо повернутися додому через нашу стару. Ми ж навіть не знаємо, чи вона пропустить нас назад.

– Еге ж, – сказав Диґорі, ‑ й одразу потрапимо в лапи дядька Ендрю, котрий повідбирає у нас перстені, і ми навіть ними не побавимося. Ні, дякую.

– А може, спробуємо пройти хоча б частину шляху назад через нашу калюжку, – наполягала Поллі, – тільки б побачити, чи вона пускає. Щойно ми переконаємся, що все гаразд, змінимо перстені і повернемося сюди ще до того, як по‑справжньому опинимося в кабінеті дядька Ендрю.

– Але чи зможемо пройти тільки частину шляху?

– Ну, наш шлях сюди забрав небагато часу. Думаю, повернемося також швидко.

Диґорі спробував було посперечатися, але зрештою пристав на пропозицію Поллі, бо та навідріз відмовилася досліджувати будь‑які нові світи, доки не впевниться, що може повернутися назад у свій. Як і Диґорі, вона не боялася небезпек (наприклад, ос), та її зовсім не цікавило розв'язування загадок, про які дотепер ніхто не чув. А от Диґорі, навпаки, належав до тих людей, які прагнуть усе знати, і коли виріс, став знаменитим професором Керком, з яким ми ще зустрінемося в інших книжках.

Після тривалої суперечки вони погодилися випробувати зелені перстені. («Зелений для повернення, – нагадав Диґорі, – щоб ти часом не забула, який є який».) Діти взялися за руки і стрибнули. Але як тільки їм здалося, що вони повертаються у кабінет до дядька Ендрю, ба ні, ще лиш у їхній світ, Поллі гукнула: «Міняєм!» – і вони по‑скидали зелені перстені й натягнули жовті. Диґорі дуже хотілося першому подати команду, але Поллі не погодилась би.

Потім вони знову одягнули зелені перстені, взялися за руки, ще раз вигукнули: «Раз… два… три… рушили!» Цього разу вийшло ліпше. Дуже важко пояснити Вам, як воно виглядало, бо відбувалося все так швидко. Спочатку по чорному небу промайнули яскраві цятки світла. Диґорі завжди вважав, що то були зорі, і навіть присягався, що бачив зблизька Юпітер… так близько, що розгледів його супутники. Майже одразу по тому з'явилися цілі квартали дахів із димарями, стало видно храм святого Павла, і діти зрозуміли, що під ними Лондон. Можна було роздивитися крізь стіни і те, що діється всередині будинків. Згодом діти побачили дядька Ендрю, правда, спершу дуже невиразно, як у тумані, який, проте, поволі розсіювався, ніби наводили різкість окуляра. За мить до того, як обриси дядька Ендрю мали стати зовсім чіткими, Поллі скомандувала: «Міняєм!» – і вони перемінили перстені. Наш світ розвіявся як мариво, а зелене світло, що лилося згори, ставало чимраз сильнішим, аж доки їхні голови не вихопилися з калюжі, а вони самі не видряпалися на берег. І знову опинилися в лісі, що обступив їх звідусіль, такий же зелений, яскравий та безмовний, як завжди.

– Ми тут! – вигукнув Диґорі. – Все гаразд! А тепер – за пригодами! В будь‑яку калюжу. Пішли. Давай спробуємо он ту.

– Стій! – зупинила його Поллі. – Хіба ми якось не позначимо нашу калюжу?

Вони прикипіли поглядом одне до одного й умить зблідли, усвідомивши, якої жахливої помилки ледь не припустився Диґорі. У лісі було безліч калюж, і всі вони були схожі одна на одну, а всі дерева були як близнята. Отож, якби діти раптом віддалилися від тієї калюжки, що вела у наш світ, не позначивши її якоюсь міткою, то шанси віднайти її знову були б один до ста.

Рука Диґорі трусилася як у лихоманці, коли він відкривав свого складаного ножика і вирізав ним смужку дерну на березі, відкочуючи її набік. Ґрунт гарно пахнув і був насиченого червонувато‑коричневого кольору, тому вирізнявся на тлі зеленої трави.

– Як добре, що бодай один із нас не завсім позбавлений глузду, – сказала Поллі.

– Гаразд, досить вихвалятися, – насупився Диґорі. – Пішли далі, я хочу подивитися, що там ув одній із тих калюж.

Поллі щось різко відказала йому. Хлопець не залишився у боргу, відповів іще різкіше. Сварка тривала кілька хвилин, та, звісно, було би нудно описувати її до кінця. Давайте перейдемо до того моменту, коли вони зупинилися перед невідомою калюжею. Серця їхні калатали, а обличчя були радше перестрашені, коли, натягнувши жовті перстені, вони взялися за руки і знову вигукнули:

– Раз… два… три… рушили!

Плесь! Знову нічого не вийшло. Ця калюжа виявилася звичайною калабанею. Замість того, щоб потрапити у новий світ, вони тільки забризкалися по коліна, вдруге за цей ранок (якщо це був ранок: здавалося, що у Лісі поміж Світами весь час була та сама пора дня).

– Прокляття! – заволав Диґорі, – Що знову не так? Ми натягнули жовті перстені. Все правильно – він говорив, що жовті призначені для подорожей в інший світ.

Але правда полягала в тому, що дядько Ендрю, не знаючи достеменно про Ліс поміж Світами, мав хибне уявлення про перстені. Жовті перстені не переносили «за межі», а зелені не повертали «назад додому», і взагалі, він обрав хибний напрямок для своїх міркувань. Усі перстені були зроблені з деревини. Речовина жовтих перстенів мала силу перенести вас до лісу, бо хотіла повернутися на своє природне, тобто перехідне, місце. А те, з чого було зроблено зелені перстені, навпаки, прагнуло полишити своє природне місце – саме через це зелені перстені переносили вас із лісу у світ. Як бачите, дядько Ендрю працював із речами, яких по‑справжньому не розумів. Але так чинить більшість магів. Звичайно, Диґорі теж не знав повної правди ні тоді, ні пізніше. Проте, коли діти поміркували над тим, що сталося, то вирішили випробувати зелені перстені і подивитися, що трапиться.

– Як ти, так і я, – мовила Поллі. Але насправді вона це сказала тому, що в глибині душі була тепер цілком певна, що жоден із перстенів не спрацює в новій калюжі і тому не станеться нічого гіршого, ніж черговий «чвак» у болото. Не буду стверджувати, що Диґорі думав інакше. Так чи інак, але коли вони натягнули зелені перстені, стали перед калюжею і знову взялися за руки, то були значно веселішими і не такими поважними, як уперше.

– Раз… два… три… рушили! – гукнув Диґорі. І вони стрибнули.

 

Розділ 4. Дзвін і молоток

 

Цього разу, без сумніву, магія подіяла. Вони мчали донизу, чимраз нижче, спершу крізь темряву, а потім крізь щось незрозуміле, проте майже відчутне на дотик, що вирувало і клубочилося навколо них. Воно світлішало. Раптом мандрівники відчули, що стоять на чомусь твердому. За мить усе набрало чітких обрисів, і діти змогли оглянутися.

– Яке дивне місце! – вигукнув Диґорі.

– Воно мені не подобається, – сказала Поллі, при цьому її голос зрадливо затремтів.

Першим, що вони помітили, було світло. Воно не було схожим ні на сонячне, ні на електричне, ні на світло гасової лампи або свічок, ні на будь‑яке інше світло, яке вони коли‑небудь бачили. Воно було якимсь тьмяним, радше червонуватим, і зовсім невеселим. Світилося рівно, без мерехтіння. Наші мандрівники стояли на вимощеній площі, а навколо них догори здіймалися споруди. Без дахів. Діти перебували у своєрідному подвір'ї. Небо було надзвичайно темне – синє аж до чорноти. Коли вони це побачили, то здивувалися, що тут узагалі ще може бути якесь світло.

– Ну й кумедна ж тут погодка, – пожартував Диґорі. – Цікаво, ми що, опинилися тут якраз перед грозою чи затемненням?

– Мені це не подобається, – повторила Поллі.

Обоє, не знати чого, заговорили пошепки. І хоча після стрибка вже не було жодної причини триматися за руки, діти, однак, долонь не роз'єднували.

 

 

Подвір'я звідусіль оточували височені стіни. Вони мали багато вікон, але ті вікна були без скла, і крізь них іззовні лилася лише глупа темінь. Нижче прозорали велетенські арки, чорні пащі яких зяяли, немов вхід у залізничний тунель. Було досить прохолодно.

Каміння, з якого все навколо було споруджене, здавалося червоним, але причиною могло бути оте дивне світло. Все виглядало дуже старим. Бруківка, що нею вимощено подвір'я, у багатьох місцях вищербилася. Камені не прилягали щільно одне до одного, а краї були добряче вичовгані. Один із проходів під аркою був до половини завалений щебенем. Двоє дітей крутилися на місці, оглядаючи усе подвір'я довкола. Причиною, мабуть, був їхній страх перед кимсь… чи перед чимсь… що спостерігало за ними з вікон, коли діти стояли до них спинами.

– Як гадаєш, тут хтось живе? – врешті, все ще пошепки, запитав Диґорі.

– Ні, – відповіла Поллі, – тут суцільні руїни. Ми не чули жодного звуку, відтоді як опинилися тут.

– Давай постоїмо тихенько і послухаємо ще трохи, – запропонував Диґорі.

Так і вчинили, але єдине, що вони могли почути, було стукотіння їхніх власних сердець. Це місце, щонайменше, було таким самим безмовним, як Ліс поміж Світами. Та це безмов'я було інше. Тиша Лісу була багатою, теплою (здавалося, було чути, як ростуть дерева) та сповненою життя, а ця була мертвою, холодною та пустою. Годі уявити собі щось, що могло б рости тут.

– Вертаємося, – мовила Поллі.

– Але ж ми ще нічого не побачили, – заперечив Диґорі. – Тепер, коли опинилися тут, ми просто зобов'язані оглянути все довкола.

– Я певна, що тут узагалі немає нічого цікавого.

– Ні, це не найліпша ідея: маєш чарівного персня, який може перенести тебе до інших світів, і боїшся їх пізнавати, коли там опиняєшся.

– Хто би вже говорив про страх, – обурилася Поллі, висмикнувши руку.

– Мені просто здалося, що ти не дуже хочеш дослідокувати це місце.

– Я так, як і ти.

– Ми можемо втекти звідси одразу, коли захочемо, – заспокоїв її Диґорі. – Скинь зеленого персня і поклади до правої кишені. Усе, що нам необхідно пам'ятати, – це те, що жовтий перстень у лівій кишені. Ти можеш притримувати кишеню, лиш не пхай руки досередини, а то ненароком зачепиш перстень і зникнеш.

Так вони і вчинили, а потім поволі рушили до великої брами, що вела вглиб будинку. Коли ж зупинилися на порозі і зазирнули всередину, то побачили, що там не так уже й темно, як вони спершу думали. Брама вела у величну напівтемну залу, яка, видавалося, була порожня. Навпроти виднівся ряд колон. Колони увінчувалися арками, крізь які просочувалося трохи більше отого немовби втомленого світла. Діти ступали якомога обережніше, щоб не впасти у яку‑небудь яму або не зашпортатись об щось. Цей шлях здавався дуже довгим. Коли вони нарешті дісталися протилежного боку і зайшли поміж колони, то опинилися в іншому, ще більшому подвір'ї.

– Воно не виглядає надто безпечним, – сказала Поллі, показуючи на одне місце, де частина стіни випнулася назовні і, здавалося, от‑от упаде на землю. Далі, між двома арками, бракувало колони, тільки шматок її верхівки нависав, нічим не підтримуваний. Було ясно, що площа ця стояла пусткою сотні, якщо не тисячі років.

– Якщо це все витримало аж дотепер, то, гадаю, протримається ще трохи, – прошепотів Диґорі. – Але ми мусимо поводитися дуже обережно. Знаєш, іноді шум спричиняє обвали, такі, як снігові лавини в Альпах.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.24.192 (0.046 с.)