Розділ 6. У дядька Ендрю починаються клопоти

 

– Відпусти! Відпусти! – лементувала Поллі.

– Я не тримаю тебе! – крикнув Диґорі.

Тут їхні голови вихопилися з калюжі і їх знову огорнула сонячна тиша Лісу поміж Світами. Вона здалася їм іще багатшою, теплішою та миролюбнішою, після того як вони покинули те висхле румовище. Я гадаю, що якби їм випала нагода, то діти знову з радістю забули б, ким були і звідки прибули, вляглись би на траву і, задоволені собою, напівдрімотно прислухалися, як ростуть дерева. Проте цього разу трапилося щось, що змусило їх бути напоготові: як тільки вони видерлися на траву, то виявили, що не самі. Королева, або чаклунка (називайте її, як Вам більше до вподоби), виринула разом із ними, чіпко тримаючись за волосся Поллі. Ось чому Поллі так борсалася.

Це, до речі, виявило ще одну чудодійну властивість перстенів, про яку дядько Ендрю не розповів Диґорі, бо й сам не знав. Аби перестрибнути в інший світ за допомогою тих перстенів, зовсім не обов'язково було їх одягати чи торкатися до них самому. Достатньо торкнути того, у кого вони є. В цьому випадку перстені діють як магніти. Адже кожному відомо, що коли підняти догори шпильку магнітом, то друга шпилька також притягнеться до першої.

Якби Ви побачили королеву Джейдіс тут, у лісі, то по‑мітили б, що виглядає вона інакше. Вона була тепер такою блідою, що майже вся її врода зблякла. Королева зіщулилась і дуже важко дихала, немов повітря цього лісу душило її. Тепер ніхто з дітей ані крапельки її не боявся.

– Відпустіть! Відпустіть моє волосся, – скрикнула Поллі, – Що Вам треба?

– Гей, відпустіть її волосся. Швидко! – також крикнув Диґорі.

Вони кинулися на Джейдіс і почали з нею боротися. Діти виявилися сильнішими і вмить змусили її відступити. Чаклунка заточилася і подалася назад, сапаючи ротом, а в її очах промайнув жах.

– Швидше, Диґорі! – вигукнула Поллі. – Міняймо перстені і гайда в нашу калюжу.

– Допоможіть! Допоможіть! Змилуйтеся!.. – розпачливим кволим голосом просила чаклунка, плентаючись за ними. – Візьміть мене зі собою. Ви не можете залишити мене у цьому жахливому місці. Воно мене вбиває.

– Ось Вам і державні справи, – зловтішно відрізала Поллі, – ті самі, що й тоді, коли Ви знищили всіх людей у вашому світі. Давай швидше, Диґорі!

Вони натягнули зелені перстені, але Диґорі зупинився:

– От клопіт! Що ж нам робити? Він відчув якийсь жаль до королеви.

– Та не будь віслюком, – гукнула Поллі. – Десять до одного, що вона тільки вдає. Давай мерщій!

І діти пірнули у свою калюжу. «Як добре, що ми її позначили», – подумала Поллі. Тільки‑но вони стрибнули, Диґорі відчув, як два холодні пальці міцно вчепились за його вухо. Діти занурилися повністю, потім навколо почали проступати обриси нашого світу. Чаклунка ще дужче стиснула вухо хлопця – сила явно поверталася до неї. Диґорі боровся і хвицав ногами, проте це нічогісінько не дало. Через мить вони опинилися у кабінеті дядька Ендрю. Той саме був там і здивовано витріщився на дивну істоту, що її Диґорі притягнув з іншого світу.

Дядькові було чого витріщатись. Диґорі та Поллі також не зводили очей із Джейдіс. Не викликало сумніву, що чаклунка поборола свою слабкість. І ось вона опинилася у нашому світі, перед дядьком Ендрю, поміж наших звичайних речей. Дядькові просто перехопило подих. Там, у Черні, чаклунка була досить стривожена, а тут, у Лондоні її вигляд навівав жах. А ще вони собі зовсім не уявляли, якою великою вона була. «Оце велетка!» – зиркнувши на неї, подумав Диґорі, і мав рацію, бо, власне кажучи, Джейдіс належала до роду велетів у королівській родині Черну. Проте навіть її зріст не міг змагатися з її красою, люттю та дикістю. Вона виглядала в десятки разів моторнішою, ніж усі ті люди, яких хлопцеві доводилося зустрічати у Лондоні. Дядько Ендрю кланявся, потирав руки і лупав очима, правду кажучи, смертельно переляканий. Поряд із чаклункою він виглядав геть жалюгідно. Та, як розповідала згодом Поллі, було щось у їхніх обличчях, у їх виразах, що робило їх схожими – особливий погляд, властивий для всіх злих чародіїв, «знак», якого чаклунка не могла найти на обличчі Диґорі. Одне було добре: уздрівши їх разом, Ви вже ніколи не злякалися би дядька Ендрю, так само як хробака після зустрічі з отруйною змією або корови після оскаженілого бугая.

«Фу! – подумав собі Диґорі. – І це він – маг? У жодному разі. А ось вона справді чаклунка!»

Дядько Ендрю далі потирав руки і розкланювався. Він пробував щось дуже чемно сказати, але у нього в роті так пересохло, що не міг видусити зі себе і звуку. Його «експеримент» із перстенями, як він це називав, удався набагато ліпше, ніж сам «експериментатор» того сподівався. І хоча дядько Ендрю цілими роками бавився у магію, він завжди умудрявся уникати небезпеки (наскільки міг) за кошт інших. Нічого схожого на цю подію з ним досі не траплялося.

І тут заговорила Джейдіс. Вона промовила неголосно, проте було щось, у тому тоні таке, що змусило задрижати всю кімнату.

– Де той чаклун, що викликав мене у цей світ?

– А‑а… а‑а… мадам, – у дядька Ендрю просто відвисла щелепа, – мені випала така честь… найвище задоволення… щонайнесподіваніша радість… якщо тільки я зможу трохи підготуватися… я… я…

– Де той чаклун, йолопе? – повторила Джейдіс.

– Це… це я, мадам. Сподіваюся, Ви пробачите ті… е‑е… витівки, які ці неслухняні діти собі дозволили. Я запевняю Вас, що не було жодних намірів…

 

 

– Ти?! – грізно перепитала королева. Потім вона сливе одним махом перетнула кімнату і згребла у свою велетенську жменю всю дядькову сиву кучму, а потім за‑кинула його голову назад так, що та аж вивернулася. Тоді Джейдіс узялася вивчати його обличчя, достоту так само, як і Диґорі у палаці Черну. Дядько Ендрю кліпав і весь час нервово облизував губи. Врешті вона відпустила його, але так раптово, що той просто упав навзнак біля стіни.

 

 

– Бачу, – зронила вона презирливо, – що ти чаклун… певного роду. Встань, собако, чого розвалився, ніби говориш із рівнею? Як ти добрався до знань магії? Можу заприсягтися, що ти не королівської крові.

– Так… а, може, не зовсім так, – пробелькотів дядько Ендрю, – не зовсім королівської, мем. Рід Кеттерлі, поза тим, дуже старовинний. Так, мем, це старий дорсетширський рід.

– Замовкни, – сказала чаклунка. – Мені вже ясно, що ти за один. Ти – дрібний нікчемний чорнокнижник, який навчається за правилами та книжками. Але ні у твоїй крові, ні у серці немає справжньої магії. Такого штабу чаклуни перевелися у моєму світі ще тисячі років тому. Але гаразд: у цьому світі я дозволяю тобі бути моїм слугою.

– Я був би вельми щасливий… у захваті від будь‑якої служби… із задоволенням, запевняю Вас.

– Цить! Ти забагато патякаєш. Слухай своє перше завдання. Я бачу, що ми зараз у великому місті. Дістань мені негайно колісницю чи килим‑літак, а чи добре об'їждженого дракона, чи ще щось, що належиться персонам королівської крові твого краю. Потім поведеш мене туди, де я зможу вбратися в одежі і коштовності та набрати собі рабів, як пасує моєму станові. Завтра я розпочинаю підкорення цього світу.

– Я… я… я вже біжу й одразу викличу візника, – у дядька Ендрю знову відвисла щелепа.

– Стій, – зупинила його чаклунка, тільки‑но він узявся за клямку. – І думати забудь про зраду. Мої очі бачать крізь стіни, я читаю думки людей. Я слідкуватиму за тобою, хай де б ти подався. За першої ознаки непокори я накладу на тебе такі закляття, що будь‑який предмет, на який сядеш, буде для тебе як розпечене залізо, а якщо приляжеш на ліжку, то ноги твої скують невидимі брили льоду. Тепер іди.

Старий чоловік вийшов геть, нагадуючи своїм виглядом побитого пса, що підібгав хвіст під ноги.

Тепер діти боялися, що Джейдіс пригадає їм усе, що сталося у лісі. Але, як виявилося, вона не згадала про це ні тоді, ні згодом. Думаю (як, зрештою, і Диґорі), її розум був таким, що взагалі не міг пам'ятати того тихого місця. Хай як часто Ви би її туди брали і хай як довго там її залишали, вона все одно нічого би про це не знала. Тепер, коли вони залишилися з нею самі, чаклунка їх просто не помічала. І це також було їй притаманне. У Черні вона не зауважувала Поллі, хіба лиш наостанок кинула погляд у її бік, бо саме Диґорі був тим, кого вона хотіла використати. Тепер, коли в неї був дядько Ендрю, вона не помічала і Диґорі. Гадаю, більшість чаклунів така. Вони не цікавляться ні речами, ні людьми, якщо не збираються їх використати. Вони страшенно практичні. Отож у кімнаті на хвильку‑другу запала тиша. Але тут‑таки Джейдіс від нетерплячки почала постукувати ногою по підлозі.

 

 

Раптом вона промовила, немов сама до себе:

– Що той старий дурень робить? Треба було взяти батога.

Вона розгнівано вийшла з кімнати на розшуки дядька Ендрю, навіть не глянувши на дітей.

– Фу‑у! – полегшено зітхнула Поллі. – А тепер я мушу бігти додому. Вже так пізно. Я ще встигну на обід.

– Добре, але повертайся чимскоріш, – попрохав Диґорі. – Просто нестерпно, що ця відьма опинилася тут. Ми мусимо виробити якийсь план.

– Треба дякувати твоєму дядькові, – сказала Поллі. – Через нього сталася уся ця халепа з магією.

– Але ти повернешся, правда? Дідько б його побрав, ти ж не залишиш мене сам‑на‑сам з такою бідою?

– Я піду додому через тунель, – дещо холодно мовила Поллі. – Це найкоротша дорога. Кажеш, хочеш, аби я повернулася? То чи не міг би ти спочатку попросити вибачення?

– Попросити вибачення?! – вигукнув Диґорі. – Оце так! Ну хіба це не схоже на дівчисьок? А що я такого зробив?

– Нічого, звісно, – саркастично відповіла Поллі, – тільки ледь не викрутив мені руку, як боягузливий задирака, у тій кімнаті з восковими опудалами. Тільки вдарив молотком у дзвін, як останній дурень. Тільки загаявся у лісі так, що вона мала час ухопити тебе за вухо, перш ніж ми стрибнули у нашу калюжу Все.

– О, здивовано промовив Диґорі, – Добре, добре, вибач, будь ласка. Я дійсно дуже шкодую, що так сталося у тій кімнаті з фігурами. Справді, вибач. А тепер, будь така добра, повертайся. Я опинюся у страшенній скруті, якщо ти не прийдеш.

– Не думаю, що це може тобі чимсь загрожувати. Це ж для пана Кеттерлі приготоване розпечене крісло чи лід у ліжку, хіба ні?

– Не в тому справа, – заперечив Диґорі. – Я хвилююся за маму. Уяви собі, що ця істота входить до неї у кімнату… Мама може перелякатися до смерті.

– Так, справді, – погодилась Поллі зовсім іншим тоном. – Добре, ми укладаємо мир. Я повернуся назад, як тільки зможу. Але зараз мені треба йти.

І вона поповзла крізь маленькі дверцята в тунель. Цей темний простір поміж балками, що кілька годин тому здавався таким таємничим та до трему цікавим, зараз виглядав зовсім буденно.

А зараз ми мусимо повернутися до дядька Ендрю. Його бідне старе серце геть вистрибувало з грудей, коли він, похитуючись і обтираючи носовичком чоло, спускався сходами з горища. Далі він зайшов до своєї спальні, що містилася на поверх нижче, замкнувся зісередини і відразу почав намацувати у шафі для одягу пляшку та шклянку, які переховував там од тітоньки Летті. Дядько налив собі по вінця якогось гидкого дорослого напою і вихилив одним духом. Потім глибоко зітхнув.

– Чесне слово, – сказав він сам до себе, – мене просто калатає. Я розчавлений! І це в мої роки!

Він налив собі вдруге і теж вихилив. Потім почав переодягатися. Ви ніколи не бачили подібного вбрання, проте я ще таке пам'ятаю. Дядько Ендрю одягнув високого сліпучого накрохмаленого комірця, що змушував тримати підборіддя весь час високо піднятим. Далі дістав білу гаптовану камізельку. На грудях камізельку прикрашав ланцюжок золотого годинника. Потім одягнув найкращого сюртука, що служив йому тільки на весілля та похорони, вийняв парадного циліндра і здмухнув із нього невидимий порох. На скрині стояла ваза з квітами (її поставила туди тітонька Летті). Дядько Ендрю висмикнув одну квітку і запхав її у петлицю сюртука. З маленької шухлядки вийняв чистий носовичок (таких гарних тепер не купиш) і скропив його кількома краплями парфумів. Далі взяв своє пенсне із товстою чорною стрічкою, почепив його на носа і подивився на себе в дзеркало.

Як відомо, діти часто роблять всілякі дурниці, але й дорослі чинять свої. В цю мить дядько Ендрю став дурним у дуже дорослий спосіб. Зараз, коли чаклунки не було поряд у кімнаті, він швидко забув, як вона його налякала і думав лише про її дивовижну красу. «З біса гарна жінка, сер, з біса гарна жінка. Досконале створіння», – бурмотів раз‑у‑раз до себе. До того ж, він якось примудрився забути, що це діти привели за собою оте «досконале створіння», ба більше: йому втелющилось у голові, що саме він, власною персоною, за допомогою своєї магії викликав її з незвіданих світів.

– Ендрю, мій хлопчику, – заворкотав він сам до себе, вихиляючись перед дзеркалом, – ти диявольськи добре, як на твій вік, збережений парубок. Показний, ставний чоловік, сер.

Бачите, старому бевзеві приверзлося, що чаклунка закохана в нього. Напевно, до цього призвели ті дві шклянки, а ще його найкраще вбрання. У кожному разі, він був марнославний як півень. Через марнославство власне і став чорнокнижником.

Він одімкнув двері, зійшов донизу, послав служницю по бричку (в ті часи кожен мав достатньо обслуги) і заглянув до вітальні. Там, як він і сподівався, побачив тітоньку Летті. Вона саме лагодила матрац. Матрац лежав на підлозі біля вікна, а тітонька Летті навколішки стояла на ньому.

– Ах, Летиціє, люба моя, – замуркотів дядько Ендрю, – я… ах… повинен піти. Позич‑но мені зо п'ять фунтів, і будеш гарною дічинкою.

(«Дічинка» – саме так він вимовляв слово «дівчинка».)

– Ні, Ендрю, любий, – відповіла тітонька Летті спокійним, твердим голосом, не підводячи голови від своєї роботи, – я вже тобі сотню разів говорила, що не позичатиму тобі грошей.

– Але зараз, благаю, не будь такою нестерпною, моя люба дічинко, – скрикнув дядько Ендрю. – Це дуже важливо. Ти поставиш мене у дуже скрутне становище, якщо відмовиш.

– Ендрю, – промовила тітонька Летті, дивлячись йому просто у вічі, – я дивуюся, як у тебе вистачає нахабства просити у мене гроші.

За тими словами крилася стара і нудна історія, що тяглася між дорослими. Вам достатньо знати лише, що дядько Ендрю своїм «керуванням бізнесовими справами Летті, задля неї, звичайно ж», байдикуванням упродовж цілого життя, величезними рахунками за бренді та сигари (які тітонька Летті змушена була щоразу оплачувати) зробив її значно біднішою, ніж вона була тридцять років тому.

– Моя люба дічинко, – правив своєї дядько Ендрю, – ти не розумієш. Я матиму сьогодні цілком непередбачувані витрати. Мені доведеться декого розважати. Годі вже, не будь такою занудою.

– І кого ти, на милість, збираєшся розважати, Ендрю? – спитала тітонька Летті.

– Е… щойно до нас прибув винятково видатний гість.

– Видатна брехня, – відрубала тітонька Летті. – За останню годину ніхто не дзвонив.

І в цю мить двері до кімнати раптом розчахнулися навстіж. Тітонька Летті озирнулася і зі здивованням уздріла на порозі незвичайну жінку, розкішно одягнуту, з оголеними руками та блискучими очима. То була чаклунка.