Герберт Маркузе про владу принципу реальності (за працею «Ерос і цивілізація»),

 

- Один із принципів регулювання психічної діяльності, що вносить корективи до первісної установку на отримання негайного задоволення, що перетворює вільне, нічим не стримуване протікання психічних процесів і надає такий вплив на функціонування психіки, яке пов'язане з необхідністю рахуватися з навколишнього людини действительностью.Фрейдовское уявлення про принцип реальності було переосмислено деякими дослідниками. Зокрема, в роботі «Ерос і цивілізація» (1956) американський філософ Г. Маркузе (1898-1979) показав, що у своїх узагальненнях засновник психоаналізу співвідніс всі історичні форми принципу реальності з придушенням, репресією інстинктів людини, тобто з прогресом людської культури як організованого панування над індивідом. На відміну від подібного бачення ходу історії він спробував обгрунтувати можливість розвитку нерепрессівной цивілізації і з цією метою ввів в психоаналітичне розуміння співвідношень між принципом задоволення та принципом реальності два нові поняття: «додаткову репресію» («додаткове придушення») і «принцип продуктивності».

У розумінні Г. Маркузе додаткова репресія є обмеження, що накладаються соціальної владою, і в цьому сенсі вона відрізняється від основного придушення інстинктів, обумовленого модифікацією принципу задоволення в принцип реальності. (Подібна ідея була висловлена ​​кількома десятиліттями раніше угорським психоаналітиком Ш. Ференці (1873-1933), який виступив на Міжнародному психоаналітичному конгресі в Зальцбурзі в 1908 році з доповіддю «Психоаналіз і педагогіка", у якому він ввів поняття «додаткового придушення» або «надмірного витіснення», що є результатом дії догматичного виховання, не рахується з особливостями психосексуального розвитку дітей.) У свою чергу, принцип продуктивності є пануючу історичну форму принципу реальності. На думку Г. Маркузе, кожна форма принципу реальності втілюється в системі суспільних інститутів і відносин, цінностей і законів, які забезпечують відповідне придушення інстинктів. Принцип продуктивності як принцип безперервно розширюється антагоністичного суспільства споживання грунтується на контролі над відчуженим працею. За панування цього принципу «непримиренний конфлікт існує не між роботою (принципом реальності) і Еросом (принципом задоволення), а між Еросом і відчуженим працею».

Г. Маркузе виходив з того, що принцип продуктивності не є єдиним історичним принципом реальності, і, отже, на відміну від поглядів З. Фрейда на одвічне придушення потягів людини культурою, існує перспектива розвитку такої форми принципу реальності, при якій стане можливою існування нерепрессівной цивілізації. Така перспектива випливає, на переконання Г. Маркузе, з прогресу цивілізації, що веде до заперечення раціональності та додаткової репресії, які мають місце при пануванні принципу продуктивності. Сам принцип продуктивності створює передумови для якісно іншого, нерепрессівного принципу реальності. За його межами може мати місце інше ставлення до принципу задоволення, яке передбачається уявою людини. Саме уява оберігає свободу від влади принципу продуктивності і «живить потреба в новому принципі реальності». Становлення нового принципу реальності передбачає зміну архетипів, символів, культурних героїв: такими, як вважав Г. Маркузе, повинні бути не Прометей (герой-архетип принципу продуктивності), а Орфей і Нарцис, в образах яких відображений досвід свободи, виправдання задоволення, примирення Ероса і Танатоса. Новий принцип реальності принесе не торжество «голої сексуальності», а перетворення сексуальності в Ерос, в результаті чого репресивний розум поступиться місцем «нової раціональності задоволення», «раціональності чуттєвості», в якій зливаються розум і щастя людини.

 

11. Феномен стресу у людській життєдіяльності та його еволюційні наслідки. Під стресом, в більшості випадків, розуміється будь-яка напруга або перешкода функціонуванню організму фізичного або психологічного характеру. Основоположник теорії стрессаЛюбое розвиток, у тому числі й цивілізаційне, обов'язково складається з низки критичних ситуацій і неминуче супроводжується стресом. І ліки проти стресу було запропоновано ще в давнину. Так вже в Древньому Китаї з'явилася формула: «Здоров'я є питання балансу». А в Стародавній Греції ідеалом людини був мудрець, що піднявся над суєтою навколишнього життя завдяки своїй освіченості, знанню, чесноти і безпристрасність. Людина мудра, повинен володіти такими якостями: автаркія - самодостатність людини; апатія - байдужість; атараксія - безтурботність, незворушність і, в деяких навчаннях, наприклад, в кинізме, аскетизм - довольствованіе малим. Джерелом стресу, дисбалансу вважався зовнішній світ, соціум. Так кинической філософія виникла в період кризи античного поліса і завоювала симпатії людей, що не знайшли свого місця в офіційній системі суспільних відносин. Тому людині для відновлення гармонійного існування рекомендувалося звільнитися від впливу зовнішнього світу шляхом постійного самовдосконалення, сприйняття кращих досягнень традиційної культури, мудрості.

Сучасні дослідження також розглядають причини виникнення стресів і виділяють серед них стресори зовнішні і внутрішні. Джерела зовнішніх стресорів знаходяться поза людиною, наприклад, інші люди, шум або умови роботи. Стресори внутрішні виходять від самої людини, наприклад, тривожні спогади або страх. Але й внутрішні стресори, як правило, ініційовані зовнішнім середовищем. Дослідження показують, що серед основних факторів стресу на першому місці знаходяться ситуації, в яких від самої людини мало що залежить. Наприклад, жорсткі умови на робочому місці.

К. Хорні, вивчаючи неврози, які є найбільш частими наслідками стресу і першою стадією починається психосоматозам, підкреслювала важливу роль соціально-культурної сфери. У своїй роботі «Невротична особистість нашого часу» вона зазначала, що неврози породжуються соціокультурними факторами або, більш точно, що неврози виникають через розладів в людських відносинах

 

12. Герберт Маркузе про походження репресивної цивілізації (за працею «Ерос цивілізація»), Спираючись на концепцію Фрейда (підзаголовок книги - 'Філософське дослідження вчення Фрейда'), Маркузе аналізує стратегію розвитку західної цивілізації і виявляє її репресивний характер. Маючи фундаментом придушення інстинктів і харчуючись відібраної у них енергією, культура робить індивіда нещасним; на соціальному рівні репресія посилена багаторазово панівною владою і стає тотальною. На думку Маркузе, репресивність як основоположна риса західної культури неминуче веде до краху цивілізації: атомна бомба, концентраційні табори, масове винищування людей при високому рівні розвитку індустріального суспільства - провісники стала реальної загрози самознищення людства. Єдиний шлях порятунку для західного світу - перехід до альтернативного типу культури - 'нерепрессівной цивілізації'. Претендуючи на роль теоретичного дослідження, 'Е.іЦ.' не позбавлена ​​драматичної напруженості в діагностиці болючих проблем сучасності; в середині 1960-х 'Е.іЦ.' і 'Одновимірна людина "Маркузе з'явилися теоретичним фундаментом ідеології' нових лівих" у США. Як відзначає Маркузе, згідно з Фрейдом, історія людини є історія його придушення; примусу піддається не тільки суспільне, а й біологічне існування індивіда. Вільне задоволення інстинктивних потреб людини (сексуальних і деструктивних - Ерос і Танатос) несумісне з цивілізованим станом людства, тому що інстинкти прагнуть до цілісного і негайному задоволенню, яке культура надати не здатна. Цивілізація починається з відмови від прагнення до цілісного задоволення і базується на придушенні та переорієнтації енергії інстинктів. Принцип задоволення трансформувався в принцип реальності; стримування задоволення та важка праця виступають платою за безпечне існування і відстрочене, але гарантоване задоволення. Під впливом принципу реальності в людині розвинулася функція розуму; принцип задоволення витіснений у несвідоме. Даний процес з'явився травматичним подією і був відтворений на родовому (в первісній орді - монополія батька на задоволення і примус до відмови від нього синів) та індивідуальному (виховання дитини як нав'язування покори принципу реальності) рівнях. Проте перемога принципу реальності не є остаточною: принцип задоволення продовжує існувати всередині культури і впливає на реальність ('повернення витісненого' в цивілізації). Придушення інстинктів здійснюється в культурі шляхом сублімації і репресивної організації сексуальності (Ерос), переорієнтації на зовнішній світ (праця) і внутрішній світ людини (совість) - Танатос. Підсумком репресії інстинктів є пригнічений індивід (над-Я як интроекция панування в психіці, відчуття провини за непокору) й репресивна цивілізація (історично - в первісній орді бунт братів проти батька і батьковбивство, відчуття провини, каяття у скоєному і відновлення панування; повернення образу батька в релігії. За Маркузе, будь-яка революція приречена на провал: після повалення панування і звільнення незабаром буде встановлено нове панування). Основне зниження (базис культури) посилено додатковий - додаткових примусом з боку соціальної влади (панування)

 

13. Ситуація дії. Прояв людської «самості» у ситуації дії. Жоден індивід не робить соціальні дії без урахування ситуації. Ситуація входить в систему соціальної дії через орієнтацію індивіда. При цьому слід розрізняти оціночну та мотиваційну орієнтації індивіда на ситуацію. Це означає, що кожен діючий індивід повинен оцінити своє оточення (інших діючих індивідів, умови і засоби навколишнього середовища) і за допомогою мотивації внести корективи в мету і методи скоєння соціальної дії.

Для дії як окремого акту діяльності характерні целеосознанность, довільність і навмисність індивідуальної активності [2].

Багато теорії дії є каузальними, тобто передбачається існування причини дії. Крім того, розумові акти (наприклад, рішення математичної задачі) також можуть розглядатися як дії. Рефлекси і пасивні рухи (наприклад, хтось піднімає мою руку) діями не вважаються. Проте сторонній спостерігач може розцінити мимовільні рухи (наприклад, у разі синдрому чужої руки) за дії, тому обговорюється питання про те, якими мають бути дії і наміри, щоб можна було вважати дії навмисними.

У причинного теорії дії є слабкі місця. Приміром, відома проблема девіантних причинних ланцюгів, якщо намір в підсумку призводить до випадкового дії - для такої дії можливі різні описі його причини.

Якщо під «самість» або «Я» ми розуміємо щось істотне, невіддільне від даного суб'єкта, то багато сучасних філософи будуть стверджувати, що подібної речі не існує. Ідея самості як невідчужуваною унікальної суті бере свій початок від християнської ідеї безсмертної душі. Оскільки більшість сучасних філософів свідомості є фізікалістамі, ця ідея неприйнятна для них. Величезний вплив на критику концепції «самості» надав Девід Юм [джерело не вказано 969 днів], перший послідовний скептик в філософії свідомості.

У цьому контексті деякі філософи і стверджують, що ми повинні відмовитися від ідеї самості. Вони часто говорять про «Я» як про ілюзії, що знаходить несподівані паралелі в деяких східних релігійних традиціях, зокрема, в буддизмі. Проте частіше зустрічається позиція, за якою ми повинні переформулювати поняття самості, відмовившись від уявлення про її невідчужуваності і самототожності. Скоріше, самість є чимось постійно змінюється в часі і сконструйоване нашою мовою і культурою

 

14. Закон «природної штучності» (за працею Гельмута Плеснера «Ступені органічного та людина»). Фундаментальна властивість живої істоти, що описується як єдність зовнішнього і внутрішнього (для-себе-буття), Плеснер намагається логічно пов'язати з властивістю позіціональності - наявністю належить тілу кордону, що дозволяє розрізняти два напрямки в колі життя «через нього (тіло) зовні» і «назустріч йому, всередину його». У рослини відсутній фронтальность, оскільки немає центру, в якому репрезентується все тіло і зовнішнє середовище. Цей центр виникає на щаблі тварини, завдяки чому жива істота «переживає те, що міститься в навколишньому світі, чуже і своє, воно здатне навіть навчитися панувати над власним тілом».. І тільки «людина як жива річ, поставлена ​​в середину свого існування, знає цю середину, переживає її і тому переступає її». Т. о., «Якщо життя тварини центрична, то життя людини екс-центрична, він не може порвати центрування, але одночасно виходить з нього назовні»; цього граничної щаблі життя покладені основи для актів рефлексії самого себе, самосвідомості.

У той же час "я" не дано само себе як предмет, "я" знаходиться поза центром свого переживання ", поза центром своєї позіціональності, що, за П., і виражається поняттям" екс-центричності "людини. Екс-центричності він надає універсальне значення визначальної риси, що виявляється і в інтелектуально-моральної, і в емоційно-поведінкової сферах. Екс-центричної позіціональность проектує структуру людського світу: зовнішній світ, внутрішній світ, світ інших людей; задає способи реалізації людського існування у відповідних базисних антропологічних законах

. закон «природної штучності» характеризує зв'язок ексцентричності з вітальної сферою людини Екс-центричної форма організації передбачає, що людина повинна сама себе зробити тим, що він є. Людина може жити тільки керуючи своїм життям. Цю об'єктивну онтологічну необхідність Плеснер називає абсолютною анатомією. Штучне, тобто створюється людиною культура, може бути осягнуте тільки як безпосереднє вираження способу людського існування, а не тільки як щось, що може бути опосередковано якимись зовнішніми умовами. Людина не може існувати без норм. Штучність тому для людини настільки ж природна, як і його біологічна організація.

 

15. Свобода та надлишковість у ситуації дії. Свобода - самовизначення духа, свобода волі, здібність діяти у згоді з самим собою і не визначатися зовнішніми обставинами. Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності. Тривалий період за певних умов у вітчизняній філософії панувала точка зору, що свобода є усвідомленою необхідністю. Джерела ідей йдуть до філософських концепцій свободи Спінози, Гольбаха, Фейєрбаха, Маркса. Свобода людини подавалася як чітко вписана в систему зовнішнього соціального і природного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність і діяти у її межах. Адже саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам. У зв'язку з цим треба розглянути найбільш концептуальні філософські теорії свободи особи. Такими є концепції Іммануїла Канта і Миколи Бердяєва.

Людина, за Іммануїлом Кантом, не є тільки чуттєво-природна істота, а, по-перше, істота розумна ^ моральна. І як раз такій якості людини притаманна незалежність від визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і складає свободу людини. Іммануїл Кант розводить свободу і необхідність як суті різних рівнів буття, зараховує зовнішню необхідність тільки до світу явищ, а свободу людини - до речей самих по собі, і тим самим визнає два види причинності: зовнішню і вільну. Дійсно, свобода людини належить до складу речей у собі, з усіма притаманними їм філософськими характеристиками. Свобода має різні поняття належного, що є фактором, що зв'язує причинність різних рівнів. Іммануїл Кант так пояснює зв'язок: належне, що ніколи ще не відбувалося зовні, може визначати діяльність людини і бути причиною її вчинків. Проявляється взаємообумовленість двох світів, а не тільки їх розбіжність. Своєрідне поле діяльності свободи - це моральність людини. У моральності людини Іммануїл Кант бачить ту суттєву якість, що відрізняє і підносить особистість. Важливо, що філософ не моралізує і не вчить правилам моральності, а, навпаки, формулює принцип автономії моралі: все, що робить людина, повинно виходити, насамперед, від її власних волі і розуму.

Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найвідоміших представників екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На його думку, суть людини - це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами), а ставленням людини до речей. Людина - вільна істота. Все залежить від того, ким вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Жан-Поль Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам.

Видатний філософ Микола Бердяєв є відомим теоретиком свободи людини. У центрі філософської концепції - особа в усій різноманітності її духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу. Поняття особи у Миколи Бердяєва має концептуальний зміст: усі його роздуми починаються і закінчуються поняттям людина, вважається, що кожна людина є особистість, що основа її духовного буття і призначення людний полягає саме у можливості відкриття у собі особистості шляхом безкінечного самоутвердження. Суть людини полягає не в загальному і родовому, а в індивідуальному. Особа має свій неповторний образ. Індивідуальне буття людини, вважає Микола Бердяєв, є первісним, визначальним. Зовнішня реалізація всього індивідуального і неповторного, що має людина, складає зміст творчості. Творчість - найважливіша характеристика людини як особистості. Свобода у Миколи Бердяєва безпосередньо зв'язана з суттю людини: основна якість духа особистості. Особа, насамперед, за духовною природою є істота вільна і творча. Свобода є позитивною, творчою потужністю, що нічим не обумовлюється і не обґрунтовується, - це потужність духу творити не з природного світу,.а із самого себе. Свобода, вважає Микола Бердяєв, є самоочевидною і не потребує зайвих філософських обґрунтувань і доказів.

 

 

16. Гельмут Плеснер про закон «опосередкованої безпосередності» (за працею «Еро>
і цивілізація»). Гелен прагне до такого філософського бачення антропологічної реальності, що не виходить за рамки емпірично-констатируемое і спостережуваного. Він проголошує відмову від будь-якої метафізики, не уточнюючи, що він розуміє під метафізикою, і прагне до розробки антропологічної науки, що спирається на емпіричні категорії.

Оскільки емпірично доступної і збагненною є біологічна природа людини, то антропологія, як її розуміє Гелен, повинна стати антропобіологіей. Людина розглядається як "спеціальна біологічна проблема", яка може бути вирішена за допомогою вивчення умов людського існування. Цей підхід у концепції Гелена виключає встановлення будь-яких жорстких залежностей, виведення одних явищ з інших або зведення явищ один до одного. Усі суттєві властивості людини знаходяться у певній функціональній взаємозалежності. Вони утворюють у своїй сукупності систему антропобіологіческіх констант. Ця система дозволяє вважати людину особливим проектом природи, а також робить можливим його унікальний спосіб існування.

В основі методологічної програми Гелена лежить головний теоретичний прийом - розгляд людини в космологічної перспективі, в першу чергу в співвідношенні з тваринним світом. З морфологічної точки зору людина постає як особливий випадок, як виняток. "Прогрес в природі" полягає в органічній спеціалізації видів, тобто у все більш природному пристосуванні їх до певних середовищ існування.

"Закон опосередкованої безпосередності". Цей закон визначає спосіб, яким дані об'єкти людині і форму ставлення людини до себе. У своїй свідомості людина має прямим і безпосереднім ставленням до речей, яка сама опосередковано, оскільки людина не тільки розчиняється в ньому, але і володіє дистанцією по відношенню до нього.

Закон опосередкованої безпосередності визначає і характер експресивності людини. Плеснер приділив багато уваги проблемі функції і сенсу експресивності. Найбільш примітними з антропологічної точки зору представляються Плеснер такі форми самовираження людини, як сміх і плач.

 

18. Г ельмут Плеснер про закон «утопічного місцезнаходження» (за працею «Ступен органічного та людина»). У силу своєї экс-центрической позициональности людина випробовує своє з. Досягши чого-небудь, він відразу ж необхідно знову виявляється поза межами цього досягнутого. Він ніколи не може знайти спокою, оскільки його экс-центрическая позиція постійно позбавляє його рівноваги, до якого він прагне. Досвід подібного з означає усвідомлення, як уважає Плеснер, незначності буття всього миру. Власне існування, так само як і всяк суще, усвідомлюється людиною як щось випадкове. Це веде його до думки про підставу миру, більше не підданому випадкам, що є абсолютним буттям, богом. Тут бачить Плеснер ядро всієї релігійності. Вона не отторжима від своєрідності життєвої форми людини. Всі, із чим зіштовхується шукаюча людина, всі, те він створює, спонукуваний безперестанним примусом знайти рівновагу, - все це виявляється позбавленим опори. Тільки в абсолютному, як здається, може людина знайти рівновагу, опору своєму існуванню.

Але та ж сама экс-центрическая позициональная форма, що викликає в людині ідею бога, несе із собою й сумнів у його існуванні. Знаходження в ніщо, “утопічне місце” не дають людині спокою, оскільки людина постійно ставить під сумнів буття й абсолютна основа миру. Йому не дано мати знання, позбавленим сумнівів. Дух людини знову виводить його на нескінченний шлях.

У методологічному відношенні філолофсько-антропологічна думка Плеснера прагне до виявлення базисної структури людини за допомогою аналізу феноменів його існування (насамперед у космологічній перспективі, тобто в ряді рослина - тварина - людин), а потім рухається знову до феноменів з метою їхнього обґрунтування на основі виявленої базисної структури. Пояснений аналіз форм органічного життя дозволив Плеснеру вказати як базисна структура існування людини экс-центрическую позициональность. На її основі в концепції Плеснера пояснюються найважливіші моменти відносини людини до миру.

Плеснер не прагне до філософського обґрунтування необхідного співвіднесення людини з богом. Він затверджує, що центр людини перебуває поза миром. Екс-центричність людини витлумачується як перебування в ніщо, в “утопічному місці”. Звертання до бога, релігійне життя з'являються в нього не як необхідний наслідок, а як засіб дозволу конфлікту людини - нестерпності экс-центрической позиції, що постійно виводить його в ніщо.

Міркування Плеснера у зв'язку з його третім антропологічним законом (законом “утопічного місця”) не можна вважати філолофсько-релігійними, тобто Плеснер прагне дати не теологічне, а внерелигиозное теоретичне пояснення наявності й змісту релігійного життя людини.

Розгляд філолофсько-антропологічної концепції Г. Плеснера дозволяє зробити висновок про те, що Плеснер не співвідносить сутність людини з богом, відповідно божественна реальність не залучається як пояснення до антропологічної реальності.

 

 

19. Поняття інтересу у практичній філософії.інтерес - це активне пізнавальне ставлення людини до світу. Отже, інтерес і пізнання тісно пов’язані між собою, і якщо пізнання в якійсь мірі можливе без інтересу, то інтерес виникає, активізується, розвивається і зникає при умові здатності людини до пізнання і внаслідок його.

Інтерес як вибіркове ставлення особистості розглядається соціологією. Ставлення (атитюди /attitudes/) проявляються в системі диспозицій особистості, які обумовлюють її спрямованість та спонукають до діяльності. В.А.Ядов розглядає інтереси як прояв потреб - а одного боку і як передумову соціальних установок, ціленисних орієнтацій та мотивів - з другого. На наш погляд, інтереси посідають особливе місце в мотиваційній сфері, бо вони характеризуються більшою конкретністю порівняно з іншими вищезгаданими елементами системи диспозицій. В останнє десятиріччя ряд досліджень присвячено соціальним установкам.

Комунікативний інтерес та комунікативна діяльність.

Комунікативна дія (інтеракція). (Мід, Арендт) Комунікативна дія не керується певною ціллю. Комунікативнй інтерес – досягти порозуміння з іншими. Комунікативна дія є спонтанною. Спонтанність виражається в тому, що я не можу поставити за мету взаємо порозуміння з іншими. Щоб зрозуміти іншого, я маю врахувати його мотивацію.

У філософії пов'язують виникнення інтересів з існуючим в даному суспільстві відносинами виробництва, обміну і розподілу продуктів, а їх зміна-зі зміною цих отношеній.19

«Звідки беруться інтереси? - Писав Г. В. Плеханов.- Чи представляють вони собою продукт волі і людської свідомості? Ні, вони створюються економічними відносинами людей. Раз виникнувши, інтереси так чи інакше відбиваються у свідомості людей».20 Тут важливі два моменти - вказівка ​​на субстрат інтересу і на відображення інтересу у свідомості. Це має для права те значення, що в гносеологічному відношенні інтерес не може бути пізнаний поза його генезису: інший підхід може призвести і призводить до помилкових висновків. Вказівка ​​на те, що інтереси «так чи інакше відбиваються у свідомості», докладно коментується в радянській філософській літературі як процес правильного чи помилкового відображення потреб, цілей суб'єктом.

Прикладом спотвореного відображення потреб у свідомості можуть служити релігійні інтереси, які Г. ' В. Плеханов Називає інтересами забобону, уявним інтересом сліпих, які бажають залишатися сліпими

У психологічній літературі інтерес визначають як специфічну пізнавальну спрямованість особистості на предмети і явища дійсності. Інтерес викликається потребою, так як остання направляє вищу відбивну діяльність на предмет потреби, який і викликає інтерес.

 

 

20. Поняття розвантаження за Геленом («Систематика антропології»). саме з аномальних за мірками тваринного умов людина дістає кошти, щоб вести людське життя, і цю непросту зв'язок я називаю «розвантаження».

Далі, цей вислів має означати ще одну сторону тієї ж ситуації, а саме прогресуючий непрямий характер людської поведінки, все більше ослаблений і тим самим більш вільний, більш мінливий контакт. Між дією і його метою вводяться проміжні ланки, що стають, зі свого боку, предметом похідного та побічного інтересу, і людською поведінкою ми вважаємо не випадкове використання знаходиться поруч знаряддя для досягнення найближчих цілей, але обробку знаряддя для досягнення віддалених цілей. Тут можна помітити, що дії або, у найзагальнішому вигляді, рухи людини є керованими і планованими рухами, орієнтованими на передбачувані, передбачуваної ситуації. Те, що зовні виглядає як поведінка мінливе, позбавлене безпосередності, то постає зсередини запланованим, завбачливим, керованим вищими центрами.

В цьому останньому аспекті поняття розвантаження отримує додатковий сенс. Щоб нижчі функції могли вводиться в якості ведених і направляються, вищі повинні перейняти у них певну, спочатку властиву їм діяльність, насамперед, варіювання і комбінування, але вищі функції здійснюють це в непрямий, тільки позначає, символічній формі, тобто вони усвідомлені. Тільки цей механізм, власне, і є тією передумовою, яка дозволяє розділити функції на вищі і нижчі. Найпростіший приклад - проект руху. Рухи рук, спочатку обтяжені завданнями переміщення, втрачають їх з набуттям вертикального положення. У безлічі ігрових, повсякденних, відчутних та хапальних рухів вони програли величезна кількість комбінацій і варіацій в прямому контакті з самими речами. Але це означає: вони не вчинили дій у власному розумінні слова, заздалегідь запланованої роботи. Тільки коли розгорнуто поле проектів фантазії, всі варіації і комбінації можуть бути спроектовані наново, «в поданні», в уявній картині рухів і ситуацій, а саме реальний рух стає направляються, вдруге вводиться робочим рухом. Отже, завдання варіацій і підпорядкування рухів, які маленька дитина роками розбирає по складах, переймають надалі віртуальним рухом, реальний рух здійснюється простими способами і може частково автоматизуватися.

У цьому сенсі «розвантаження» означає, що центр ваги людської поведінки все більше переміщується на «вищі», тобто самі неважкі, лише позначають функції, а тим самим ми - у новому аспекті - зустрічаємося із згаданою вище ситуацією: сфера безпосередності зруйнована і поведінка стало передбачливою, спрямованим на майбутні фази дійсності.

Ця закономірність відповідає не тільки дослідженої вище структурі поля сприйняття, але вона генетично вплетена в його побудову, причому феномени досягають тут високого ступеня складності. Наведемо хоча б такий приклад: значення в оптичному полі суть втілення колишніх, реально відбувалися рухів, наприклад, коли ми разом з дверною ручкою бачимо і намальований на ній покажчик «повернути вниз». Самі ці значення є точки опори і віхи для орієнтації потенційних рухів, які відразу відправляються від цих символів і, керуючись ними, направляють або гальмують реальний рух. Отже, багатство позначень в оптичному полі пов'язано із зростаючим перевагою потенційних рухів і, отже, переходом реальних пробних рухів в рухи направляються і плановані. Таким чином, те, що людина «розвантажує себе», є велика тема двостороннього розгляду, бо, проходячи світ сприйняття, навантажуючи його символами, зосереджуючи в значеннях і тим самим дистанціюючи від себе, він одночасно пускає в хід більш високі, менш трудомісткі, тільки «намічаються» і потенційні функції, і саме завдяки цьому рухи стають діями, керованими і активно вводяться діями в розрахунку на далекі цілі.

 

21. Поняття стратегічної (інструментальної) дії.Якщо спробувати порівняти стратегічну модель дії Хабермаса з аналогічним, на нашу думку, ідеальним типом соціальної дії за Вебером, тобто з целерациональное дію, то ми виявимо тут множинні схожості. Так за Вебером "целерационально діє той індивід, чия поведінка орієнтовано на мету, засоби і побічні результати дії" ([10], c. 629). Тут явно проглядається така ж, як і у стратегічній і телеологічної моделях дії Хабермаса утилітаристської орієнтація на досягнення особистої мети (метою є максимізація користі) і раціоналістична орієнтація на кошти та побічні результати дії, причому інші учасники взаємодії (діячі) розглядаються саме як засобу досягнення власної мети. Однак поряд зі подібностями тут є й істотні відмінності, за якими можна судити про те наскільки Хабермас перетворив концепцію дії Вебера, відповідно до сучасних вимог раціональності (як ми вже згадували, Хабермас розглядав свою теорію дії як реконцептуалізацію теорії Вебера). З точки зору Вебера "ціннісна раціональність завжди ірраціональна" ([10], c. 630) щодо целерационального дії, тобто, іншими словами, тип дії, що стоїть в класифікації Вебера вище, тобто більш раціональний не може включати в себе елементи іншого, менш раціонального типу. Тут Хабермас вносить деякі зміни в веберовское розуміння дії та раціональності взагалі, так, наприклад, стратегічне дію по Хабермасу зовсім не виключає елементів інших моделей дії (наприклад, нормативного). Приклад і доказ цього можна знайти, якщо знову звернутися до економіки, яку ми прийняли за "сферу впливу" стратегічної моделі дії, однак навіть у цій сфері присутні елементи нормативного дії і пов'язаної з ним нормативного регулювання, так підприємець, орієнтований на досягнення особистої мети, тим не менше, змушений дотримуватися деяких правил і норми ведення справ, зафіксовані в законі і професійних етичних кодексах.

 

 

22. Маргін Гайдегер про буття та екзистенцію. Людина як «пастух буття» (за тірацек «Лист про гуманізм»), На думку самого Хайдеггера, своєрідність людського буття полягає в тому, що це щось рухоме, стає, вічно виходить за свої межі. Людське буття, вважає Хайдеггер, не потребує спеціальної процедури філософської рефлексії для того, щоб виявити його суть. Воно саме говорить про себе і своє пристрої в процесі життєвого виявлення.

Екзистенцію Хайдеггер позначає як спосіб буття, властивий тільки людині; в екзистенції розкривається сутність Dasein. Філософ говорить: "Сутність Dasein лежить в його екзистенції". Тут ховається корінне розходження між ним і екзистенціалістами. У своєму "Листі про гуманізм", яке є свого роду відповіддю Сартру (зараховують Хайдеггера до екзистенціаліст), він пише, що представники цього філософського напряму, намагаючись відкинути метафізику, насправді повертаються до неї. Традиційну установку класичної філософії про те, що сутність передують існуванню, вони перевертають "з ніг на голову". Не можна говорити про пріоритети, коли мова йде про буття: у Хайдеггера сутність і існування зливаються. І тут якраз і лежить корінне розходження філософа з екзистенціалістами.

Dasein через свою можливість задаватися питанням про сенс буття, про істину буття здатне наблизитися до буття і завдяки цьому осягнути буття. Саме ж запитування здійснюється в акті екзістірованія. означаючому "вступ" в свідомість, в істину буття (у Ясперса воно здійснюється в "прикордонних" ситуаціях).

Екзистенція як сутність Dasein проявляє свою інтенціональних природу (тобто як відношення сущого до буття) в тому, що вона розкривається таким способом буття, як "буття-в-світі". При цьому Хайдеггер долає у цьому терміні характеристику фізичної просторовість

Будучи поставником наявності, елементом загальної системи зажадання, людина знаходиться на межі падіння, бо готовий сам себе сприймати просто як щось складається в наявності. Вже сьогодні людина настільки глибоко захоплений поставляють виявленням, що ніде не зустрічається з самим собою. зі своєю сутністю. А між тим самовдоволення і самонасажденіе людини, котрі вважають себе "володарем землі", ніколи ще не були настільки безмірними, як у ці хвилини найвищої небезпеки, що нависла над ним. Людина вже виявляється нездатним сприйняти виклик, звернений до нього по-ставом. По-ставши як сутність сучас. техніки наражає на небезпеку не тільки людини в її ставленні до самого себе і до всього сущого. Гол. небезпека по-става полягає в тому, що він закриває для людини саму можливість повернутися до початкового, повному і потаємного виявлення істини буття і тим самим відчути своє вище призначення в якості "зберігача", або "пастиря" буття

 

23. Комунікативна дія та комунікативний інтерес. поняття комунікативної дії вимагає, щоб дійові особи (Aktoren) були розглянуті, як говорять і слухають суб'єкти, які пов'язані будь-якими відносинами з "об'єктивним, соціальним або суб'єктивним світом", а одночасно висувають певні претензії на значущість (Geltugsanspruche) того, про що вони говорять, думають, у чому вони переконані. Тому ставлення окремих суб'єктів до світу завжди опосередковані - і релятівіровани - можливостями комунікації з іншими людьми, а також їх спорами і здатністю прийти до згоди. При цьому чинне особа може висувати такі претензії: його висловлення правдиве (wahr), воно правильно (richtig - легітимно у світлі певного нормативного контексту) або правдоподібно (wahrhaft - коли намір говорить адекватно вира