Етос, цінності та норми як чинники життєдіяльності.

Насамперед декілька слів про тер­мінологію. Термін "етика" -походить від давньогрецького «ethos», яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло. Згодом, однак, у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Зокрема, йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпе­докл), людини (Шфагор, Демокріт, Герак­літ, Крітій) тощо.

первинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох на­ведених значень слова етос. Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що більш ав-тентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов ії побуту­вання і мешкання. В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності. Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки вона, мов раб, жорстко змушується до чогось поза власним вибором, — немає підстав говорити про її етос.

Цінності в житті сусп. виступають соц. значимими орієнтирами діяльн. суб’єктів, одним із факторів розгортання політ. історії. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючи, комунікат.засад у житті сусп. Ц. забезпечують духовно-вольову єдність сусп., високий рівень самосвідомості його членів. Сусп. цінності формуються поступово,, через відбір певних видів поведінки, потім традиції, обряди, звичаї, ритуали. Потім збігаються і передаються через соц. інститути.

Підсумок -формув. люд. психології, ментальності, способу життя. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі люд. не О-тивує зовн. дійсність, а суб’єктивує, привласнюючи її, наділяючи люд. смислами, стверджуючи тотожність з собою. Тому Ц. є те, що усвідомлюється, переживається як Ц. Свій ціннісний світ люд. вибудовує в процесі предметно -прир. дійсності. Об’єднані в єдиний комплекс потреб. інтереси й емоційні переживання утв. єдиний феномен цінності. Ц. конституюються для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Ц. і оцінки становлять єдиний комплекс: Ц. –це хар-ка оцінюваного, а оцінка –процес встановлення наявності чи відсутності цінності. Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну ф-цію. Будь-який витвір люд. діяль-сті реалізує в собі ціннісний проект, але ціннісним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого ще нічого не виткано ще не є цінністю.Осн. форма, в якій функціонують цінності –ідеал.

Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філ-я розг. лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універс. Ц. є заг. людським властив. Людини у її відношенні до світу. До таких Ц. належать: Ц. добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Що для люд. найважливіше, вона з’ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Старод. ф-фи –вища Ц. життя –природа як споконвічний закон буття (Логос, Дао, Анейрон), Сократ- не світ. закон визначив спосіб життя індивіда, а особистість мусила вибирати і протиставити прир. хаосу свій мор. закон. Христ. релігія знімала з людини мор. тягар займатися самопізнанням: тепер душею люд. володів Бог. Новий час – розум мав сам санкціонувати свою діяльність, бути критерієм самого себе. Люд. мусить шукати в самій прир. засобів задоволення своїх потреб, ліків від страждань і шляхів до щастя (Гольбах). Кант-обовязкова концепція мор. імперативу. В 19 ст. –всі сподівання на науку. Успіхи природознавства, швидкий прогрес технології породжували ілюзії технократизму. 20 ст. Поклало край цим ілюзіям - відкриття квантової і релятивіської фізики показали, що світ не такий простий і довершений, як це видавалося творцям класичної механіки. Еколог. криза з усією наочністю довела, що технолог. розум веде людство до загибелі.

Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп.

Порівняно з цінностями норми втрачають той відтінок ідеальності, що зумовлює природу цінності. Якщо норми — це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії. Але й норми не існують поза цінностями, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки.

Як стандарти поведінки норми передбачають санкції за їх дотримання або недотримання. В соціології розрізняють соціальні й правові норми.

Основна форма, в якій функціонують цінності, — ідеал. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. У цьому проявляється абсолютність ідеалу, його безкінечність, принципова недосяжність. Саме завдяки безкінечності ідеалу можлива ціннісна ієрархія, певна градація, що визначається відповідністю, ідеалу; ідеал же не має ступенів.

Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя.

Ідеал є гранично вираженою цінністю, організуючим, цільовим началом людської життєдіяльності. В ідеалі риси цінності більш загострені, чіткіше виявлений момент доцільності, імперативності, спонукальності. Найяскравіше в ідеалі виражена його закличність, імперативність; він виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес.

моральні норми тримаються зовсім іншими засадами. Як правило, виділяють "три стовпи" утвердження та дії моральних норм, тому вважається, що виконання моральних норм тримається на:

1) культурно-історичних традиціях, звичаях, що прищеплюються людині через виховання;

2) авторитеті громадської думки, що певною мірою виражає та відображає зазначені в пункті першому звичаї та традиції, переводячи останні в простір соціальної психології;

3) сумлінні, внутрішньому людському відношенні до своїх людських обов´язків, власної гідності та гідності інших людей.

Якщо вдуматись у ці три провідні засади функціонування моральних норм, то можна й потрібно оцінити їх всі належною мірою. Для більшості людей норми поведінки постають елементами виховання, традицій, звичаїв, настанов старшого покоління. Такий спосіб існування є нормальним для моральних норм, проте надійність та виправданість в такий спосіб набутих норм є дещо сумнівною. По-перше, людям, як правило, не пояснюють, чому саме таких норм та звичаїв слід дотримуватись, а якщо пояснюють, то дуже специфічно: просто кажуть "Мої батьки робили так, я роблю так, і ти повинен робити та само". По-друге, такого роду прищеплені норми та звичаї не передбачають людського вибору, моральної творчості, новацій, а тому вони не спрацьовують у незвичних, не стандартних ситуаціях. По-третє, при цьому лишається в тіні самий зміст такого роду норм, їх зв´язок із людиною, оскільки час та умови їх виникнення лишається невідомим. Відповідно, до них не можна поставитись із розумінням, внутрішнім переконанням. Тому й виходить, що норми поведінки, прищеплені людині через традиції виховання та позбавлені надійних внутрішніх засад, інколи досить легко деформуються, забуваються, відкидаються, особливо на тлі стрімких змін сучасного життя. Не підлягає сумніву бажаність свідомого ставлення до засад свого життя та своєї поведінки, проте освячене традицією має своє виправдання. Досить часто молоді люди вважають традиції попередніх поколінь різновидом забобонів або й просто чимось віджилим та застарілим. Лише разом із життєвим досвідом приходить усвідомлення значущості традицій, звичаїв, ритуалів, бо саме вони вносять внутрішню стабільність у потік людського життя, стабілізуючи його не ззовні, а із середини. Відомо, якого важливого значення надають традиціям та ритуалам у східних цивілізаціях, бо там вважається, що лише неперервне багатовікове тривання може свідчити про життєздатність тих чи інших складових людського життя.