Крістоф Рансмайр (народ. 1954 р.)

Характерними рисами постмодерністської прози є забарвленість іронією, гра з «чужими» текстами (тобто текстами, створеними іншими письменниками), змішування різноманітних стилів. Провідною її ознакою є також пародіювання елементів «масової» літератури - детективних та історичних сюжетів, трилерів тощо. Пародіюючи стереотипи цієї літератури, письменники-постмодерністи іронічно викривають також кліше масової свідомості.

Одним з найпопулярніших жанрів постмодерністської літератури є роман - жанр, що відтворює життя у всій його широті й багатоманітності. І оскільки постмодерністській свідомості властиве уявлення про неможливість пояснити буття за допомогою якоїсь однієї концепції, то породжена цією свідомістю картина світу у романі зазвичай набуває характеру своєрідної мозаїки різних «істин», тобто різних рівноцінних трактувань реальності. Як зазначає Б. Бігун, «навколишній світ у постмодерністському романі осмислюється не як стабільна і впорядкована система з чіткими внутрішніми межами, а як художній текст з притаманною йому ілюзорністю, суб'єктивно-творчим способом упорядкування подій, принциповою відкритістю для різних оцінок і тлумачень, залежно від яких його значення може істотно змінюватися».

Не випадково в уподібненому до тексту постмодерністському світі головним персонажем нерідко стає Книга. Це, зокрема, простежується у таких відомих постмодерністських романах, як «Ім'я троянди» У. Еко, «Хозарський словник» М.Павича, «Якщо однієї зимової ночі подорожній» І.Кальвіно та інших. До цього ряду належить і роман австрійського письменника К. Рансмайра «Останній світ».

Крістоф Рансмайр народився 1954 р. у Велсі (Верхня Австрія) у родині сільського вчителя. По закінченні гімназії студіював філософію у Відні. Тривалий час працював журналістом, приділяючи особливу увагу таким проблемам, як ставлення людини до природи, становище особистості у тоталітарній державі, взаємини Заходу та Сходу тощо. Паралельно з журналістикою Рансмайр займається літературною творчістю. Від 1984 р. виходять у світ його романи «Жахіття криги і пітьми», «Останній світ» (1988), «Хвороба Кітахари» (1995). Літературні успіхи поліпшили його фінансове становище і допомогли здійснити давню мрію про подорожі у різні куточки земної кулі.

«Півроку, - розповідає українська дослідниця творчості цього письменника Л. Цибенко, - він проводить за письмовим столом, півроку в супроводі кількох близьких людей - у прадавніх лісах Канади, в Гімалаях, пустелях Мексики, у лабіринті островів Малайзії чи Таїланду, в джунглях Бразилії чи в каньйонах Арізони й Невади. Завжди пішки, забираючись у найнедоступніші місця. Супутники ідуть поодинці, на самоті з собою. К.Рансмайр зауважує: "Я не належу до людей, що неодмінно повинні зміряти своїм кроком Гренландію. Однак подорож через величний краєвид, як, наприклад через пустелю, дає мені неймовірну полегкість. Це завжди шлях через власну історію, шлях до очищення. З кожним кроком усе, що гнітило, залишається позаду. Коли йдеш сам, усе власне життя постає перед тобою, тобто стає виразнішим і контрастнішим. Вже не помічаєш слідів часу, проходиш крізь лаштунки, за якими відкривається саме та епоха, в якій хочеш побувати, бо ці величні краєвиди не могли постати перед очима спостерігача сотню чи триста тисяч років тому набагато іншими, ніж тепер"».

Нині письменник живе і працює у Відні.

Роман «Останній світ» приніс К. Рансмайру широке визнання в Австрії та за межами його батьківщини. Він має незвичайну передісторію, що розпочалася того дня, коли один відомий видавець запропонував молодому літераторові підготувати для серії «Інша бібліотека» прозовий переказ «Метаморфоз» Овідія. Цей твір, та й сама особистість великого поета античності, доля якого стала однією з найдавніших ілюстрацій конфліктних взаємин митця та влади, настільки захопили Рансмайра, що він заходився писати роман. Одним із центральних персонажів цього роману стала Овідієва книжка.

На початку сюжету роману молодий римлянин Котта прибуває до глухого провінційного містечка Томи, аби розшукати тут висланого з Рима Овідія; якщо ж поет уже пішов з життя, Котта має знайти надійні свідчення його смерті, а також відновлений, за чутками, рукопис його «Метаморфоз».

Однак ані Овідія, ані його рукопису героєві знайти не вдається. Натомість він знаходить у містечку численних персонажів «Метаморфоз», які, «зійшовши» зі сторінок Овідієвої книжки, почали жити своїм життям, поруч із звичайними людьми. Відтак у романі зникає межа "між світом реальним і світом художнім. Так само стирається тут межа і між давниною та сучасністю: події, що нібито відбуваються за часів Давнього Риму, оздоблюються реаліями життя XX ст. Досить згадати, зокрема, розклад автобусів, що його вивчає Котта, або фотокартки, газети, мікрофони та інші блага сучасної цивілізації, якими оздоблено античний світ. Так у романі створюється специфічне позачасове тло, яке руйнує традиційні уявлення про історичний прогрес і поступальний рух історії від минулого до майбутнього.

З подібним зображенням і розумінням історії читач зустрічається у багатьох постмодерністських романах, їхні автори часто використовують історичне тло як свідчення того, що моральні конфлікти минулих епох по суті мало чим відрізняються від сучасних, що на рівні свого духовного розвитку людство упродовж історичного шляху не «прогресує», а тупцює на місці.

Роман «Останній світ» характеризується виразною антитоталітарною спрямованістю. Вона виявляється передусім в одній з основних тем твору - протистоянні митця (Овідія) владі (яку уособлюють імператор Октавіан Август і його численні «служби»). У своєму виступі на стадіоні перед багатотисячною публікою поет порівнює співвітчизників з фантастичним мурашиним народом, що бездумно підкорився своїм володарям. На цей виклик державі та панівній ідеології правитель Рима Октавіан відповідає коротким порухом руки, що прирікає поета на довічне заслання на край світу - до «залізного» міста Томи.

Критика тоталітаризму переплітається у романі з темою морального занепаду людства. Ця тема «матеріалізується» у картинах життя міста Томи - міста, що зображується як «останній світ», світ напередодні свого кінця (це засвідчують і природні катаклізми: дворічна зима, численні гірські обвали, аномальне розростання тропічної зелені тощо). Катастрофічними є і метаморфози, які відбуваються з ожилими персонажами книжки Овідія, зображені автором як наслідок їхньої моральної деградації. На тлі цих перетворень, символізуючих занепад людського начала, переконливої сили набуває пророцтво Овідія, що людство загине від потопу, а «на зміну роду, який загинув через свою вовчу ненаситність, свої глупство і жадобу до влади», прийдуть позбавлені почуттів створіння з каменю. Тож у певному розумінні роман К.Рансмайра можна розглядати і як твір-пересторогу.

Твір завершується на сумній ноті. Напівбожевільний Котта вирушає у гори «Овідієвим шляхом» - тобто шляхом поета, який, подарувавши світові свою книжку, без сліду розчинився у світі природи: «невразливим камінчиком скотився зі схилів, бакланом шугнув над спіненими гребнями прибою чи пурпуровим мохом переможно примостився десь на рештках угрузлих у землю міських мурів». Зникають і «Метаморфози», які записував слуга на ім'я Піфагор (ім'я, додамо, символічне: так звався давньогрецький філософ, що на його концепцію метаморфоз спирався у своїй книзі Овідій). Цікаво, проте, як зображається загибель Піфагорових нотаток: «Слуга-грек позаписував Овідієві оповіді й кожному його слову поставив пам'ятник, але тепер це вже не мало сенсу: у найкращому разі стало грою для божевільних. Книжки пріли, згоряли, оберталися на попіл і порох, кам'яні монументи падали й знов розсипалися щебенем десь на схилі; і навіть викарбувані в базальті знаки щезали під навалою слимаків. Щоб осягти дійсність, написи вже були непотрібні».

Фінал твору не підлягає однозначному тлумаченню. Можна інтерпретувати його як песимістичний висновок австрійського письменника щодо долі істинної культури у сучасному світі або як розгорнуту метафору, що унаочнює зникнення кордонів між дійсністю та художнім світом, між світом цивілізації та світом первісної природи.

Тема культури, з якою пов'язаний образ зниклої книжки, — це третій тематичний напрямок роману К.Рансмайра. Підкреслюючи його значущість, російський літературознавець О.Карельський схарактеризував «Останній світ» як «роман про смисл мистецтва взагалі, про найглибинніші питання співвідношення поетичної творчості та людського буття... про долю європейської цивілізації».