Умберто Еко (народився 1932 р.)

Умберто Еко - видатний італійський письменник, есеїст, публіцист, культуролог і літературознавець. Його романи, відомі в усьому світі, визнані класичними зразками постмодерністської прози. За своею енциклопедичною ерудицією та творчою багатогранністю Умберто Еко нагадує велетнів культури Відродження, яких колись щедро дарувала світові його рідна Італія. У його творчій особистості поєдналися вчений і митець. До речі, творча вдача письменника реалізується не лише у сфері літературної творчості, а й у таких хобі, як малювання та гра на флейті.

Умберто Еко народився 5 січня 1932 р. у маленькому містечку Алессандрія, що у північно-західній італійській провінції П'ємонт. Його батько, Джуліо Еко, за фахом бухгалтер, брав участь у трьох війнах. Коли розпочалася Друга світова війна, мати з Умберто переїхали до маленького п'ємонтського селища у горах, де він був свідком нерідких сутичок між партизанами та фашистами.

Вищу освіту юнак здобував у Туринському університеті. Спочатку, за порадою батька, він вступив на юридичний факультет. Однак невдовзі Еко зосередився на вивченні середньовічної філософії та літератури. Після закінчення університету він захистив дисертацію про естетику відомого середньовічного мислителя Фоми Аквінського (згодом вона була надрукована). Тоді ж Еко розпочав викладацьку діяльність, успішно поєднуючи її з науковою роботою.

Дослідницька діяльність молодого вченого не обмежувалася науковими розвідками у царині середньовічної культури. Посада редактора культурних програм на Італійському державному телебаченні, причетність до неоавангардистського руху, співпраця з журналом «Ель Веррі» (від 1959 p.), який приділяв значну увагу тодішнім новаторським віянням у мистецтві, спонукали науковця тримати руку на пульсі сучасної культури. Разом з іншими авторами названого журналу У.Еко увійшов до складу «Групи 63» (названої за роком створення), яка об'єднала талановитих італійських письменників і теоретиків літературного експерименту.

Як літературознавець Еко цікавився також проблемами так званого «відкритого твору» - тобто художнього тексту, який підлягає багатьом тлумаченням, особливостями художнього світу класика модернізму Джеймса Джойса, а також семіотикою.

1962 р. Еко одружився, а 1964 р. переїхав до Мілана. Від 60-х років він викладав в університетах Мілана, Флоренції, Болоньї. У старовинному Болонському університеті, де письменник очолює кафедру семіотики, його лекції збирають величезні аудиторії слухачів. Про їхню популярність свідчить зокрема те, що у сусідніх кінотеатрах, які віддають зали для паралельної трансляції цих лекцій, не вистачає місць для всіх бажаючих їх послухати.

З виходом у світ роману «Ім'я троянди» (1980) талановитий учений і публіцист У.Еко заявив про себе ще й як талановитий письменник. Цей твір одразу ж посів місце у переліку бестселерів. Те, що несподіваний (як декому здавалося на початку) ухил науковця у царину художньої творчості не був випадковістю, засвідчила низка його романів, написаних упродовж подальших двадцяти років: «Маятник Фуко» (1988), «Острів Напередодні» (1994), «Баудоліно» (2000).

Ключ до розуміння тематично-ідейного спектра романістики У.Еко слід шукати у його есеїстиці. Роздуми письменника над моральним станом сучасного суспільства зібрані у книжці «П'ять есе на тему етики». Коло порушених у ній проблем охоплює теми моральних підвалин життя сучасної людини («Коли на сцену приходить інший»), наслідків війни (написане під час військових дій у Перській затоці есе «Осмислюючи війну»), фашизму та антифашизму («Вічний фашизм»), свободи преси («Про пресу»), міграції («Міграція, терпимість і нестерпне») тощо.

У цих есе У.Еко розкривається як мислитель-гуманіст. Скажімо, статтю «Коли на сцену приходить інший», де розглядаються різні підходи до проблеми віри, автор завершує слова-ми: «Найголовніше, щоб у релігійних розбіжностях перемагали любов та розсудливість». В есе, присвяченому проблемам війни, він розвінчує поширене уявлення про те, ніби у певних випадках війна є «розумним виходом». Тут він також вияскравлює і своє розуміння позиції інтелігенції, підтримуючи думку сучасного філософа Вітторіні: «... інтелігент не повинен дудіти музику революції. Не через те, що бажає уникнути вибору... а через те, що для дії потрібно відкидати напівтони й двозначності (а саме такою є незмінна роль тих, хто керує в усіх галузях); функція ж інтелігента полягає якраз у підкресленні двозначностей і висвітленні їх».

Аналіз ідеології нетерпимості становить основний зміст есе «Вічний фашизм». У центрі уваги Еко тут - не якийсь конкретно-історичний різновид фашизму, а засадничі світоглядні принципи цього явища, взагалі, на думку письменника, позаісторичного (що, власне, підкреслюється і в заголовку цього есе).

Письменник, зокрема, виділяє такі складові фашистської свідомості: хибний традиціоналізм, який гальмує подальший розвиток культури, ірраціоналізм, культ дії заради дії, недовіру щодо інтелектуального світу, агресивне неприйняття будь-якої критики («в очах фашизму незгода є зрадою»), расизм та націоналізм як реакція страху перед «чужим», розуміння життя як вічної боротьби із якимось ворогом тощо. Чимало з цих ознак читач знаходить і у героях романів У.Еко.

Фінальні рядки есе: «Наш обов'язок - виявляти сутність фашизму та вказувати на нові його форми, щодня, у будь-якій точці земної кулі», - увиразнюють притаманний письменникові пафос ствердження активної письменницької позиції у сучасному житті.

Творчий шлях. Ідеї, що їх У.Еко виклав на сторінках есе «Вічний фашизм», знайшли своє художнє відображення на сторінках його роману «Маятник Фуко». Герої цього твору конструюють певну модель історичного розвитку. На їхні невтомні пошуки всеохоплюючого «таємничого Плану» і спрямовується іронія автора, який застерігає від будь-якого умоглядного припасування історичних подій під готові схеми (а таких спроб історія XX ст. знала чимало, пригадаймо хоча б спроби зобразити її як невпинний рух до «світлого комуністичного майбутнього» у межах радянської історіографії). «Я розповів історію примари, щоб засудити примари», - пояснював задум цього роману У.Еко. Головною такою примарою є, як вважає російська перекладачка творів італійського письменника О.Костюкович, - фашизм: «Еко показує, як зароджується фашистська психологія. Люди створюють собі пояснення про "єдиний задум історії", довіряються уявленню про "центри руху", а звідси залишається зробити тільки один крок до ідеї "секретних сил", що організовують "заколоти". Зрештою, саме з цього розпочинається спершу фашизоїдна свідомість, а згодом - і дія».

Якщо герої «Маятника Фуко» захоплені пошуком Абсолютного у часі, то у романі «Острів Напередодні» цей пошук відбувається у просторі. Тут він набирає вигляду наукового пошуку таємничої «вихідної точки» для правильного визначення довготи. Час подій - XVII ст., що увійшло до історії західного світу як доба бароко. Відтворюючи тогочасну атмосферу, письменник широко використовує твори класиків європейського бароко: італійця Дж.Маріно, англійця Дж.Донна, іспанця Л. де Гонгори-і-Арготе, німця А.Гріфіуса та ін. Заголовки більшої частини розділів цієї книжки дублюють назви художніх творів та наукових трактатів, написаних за барокової доби. Така гра з «чужими» текстами є, як зазначалося, характерною ознакою постмодерністської естетики.

Пародійною грою з «чужими» сюжетами просякнутий і образ головного героя - Роберта де ла Гріва. У дусі історичних романів А.Дюма, Роберт отримує таємне завдання від кардинала Мазаріні - потрапити на корабель «Амарілліда», аби наглядати за дослідами, спрямованими на розкриття таємниці довготи. Після аварії цього судна Роберт випадково потрапляє на покинутий командою корабель «Дафна», що знаходиться неподалік від недосяжного Острова (теоретично до нього можна дістатися, але на кораблі немає жодної шлюпки, а плавати герой не вміє). Так Роберт потрапляє у ситуацію Робінзона Крузо, героя знаменитого роману Д.Дефо. На зв'язок, що існує між цими персонажами, вказує і спорідненість імен: «Робін» - «Роберт». Через деякий час на кораблі з'являється такий собі «П'ятниця» - професор математики і астрономії, єзуїт Каспар Вандердроссель. На «Дафні» Роберт розпочинає писати роман, героїнею якого стає дівчина, котру він покохав...

Здавалося б, перед нами - знайомий за булгаковським твором «Майстер і Маргарита» прийом «роману у романі». Однак у постмодерністському тексті У.Еко він набуває зовсім іншого вигляду. Художня вигадка у свідомості Роберта настільки змішується з дійсністю, що сам герой не в змозі їх розрізнити, і поводиться так, ніби вони насправді є одним цілим. Відтак зникають межі між реальністю і художнім текстом. Проте не слід думати, ніби смисл твору зводиться лише до самодостатньої гри - з читачем, текстами, системою уявлень минулих епох. Літературознавець Б.Бігун справедливо зауважує: «...герой, зліплений з уламків імен і доль багатьох інших літературних героїв, здатен страждати, а роман, складений з уривків інших романів і трактатів, просякнутий всеохоплюючою іронією (всередині оповіді - завдяки іронічним пасажам героя, а ззовні її - завдяки коментарям оповідача), де все -суцільний театр, гра, стилізація, є водночас історією про одвічні пошуки істини і любові».

Тема пошуків істини, також винесена в координати історичного минулого і також пропущена крізь «чарівний ліхтар» вигадки, розробляється і в романі «Баудоліно». Дія роману розгортається за доби середньовіччя. Головний герой, ім'я якого зазначене у назві твору, - середньовічний інтелігент, який воліє дістатися до царства легендарного пресвітера Йоанна - нащадка мудреців, що у біблійну давнину прийшли до колиски Христа. Згідно з легендами пресвітер Йоанн заснував десь на Сході своє царство. На пошуки цього Земного Раю і вирушають Баудоліно та його друзі.

Трактуючи образ Баудоліно, італійський критик Ф. Кастеллі зазначає: «Герой доходить висновку, що не володіння речами становить щастя людини, а їх пошуки, сліпе бажання їх мати. Баудоліно змарнував роки і вигадав чимало небувальин, аби знайти Градале (Святий Грааль) і заволодіти ним. Наприкінці свого шляху він мусить визнати поразку: "Цього вечора я зрозумів, що не маю права ні заволодіти Градале, ні віддати його комусь, а мушу лише підтримувати живий вогник свого пошуку"». Аналіз цього твору вищезгаданий критик підсумовує так: «Можливо, Еко знає, що деякі легенди та утопії, за якими женеться його герой, приховують у собі велику правду».

Цей висновок стосується усіх романів У.Еко. Усі вони «приховують у собі велику правду»; усі - збагачують читача глибоким розумінням не лише давніх часів, а й сучасності; навчають його толерантному ставленню до людей, що їхні уподобання та погляди на світ не збігаються з його власною точкою зору; прищеплюють йому імунітет до ідеології, яка зводить розмаїття світу до обмеженого набору трафаретних формул, - бо світ наш набагато складніший і цікавіший за будь-які схеми.

Проза У.Еко тісно пов'язана з колом наукових досліджень письменника, зокрема з його розвідками у царині європейської культури та літератури минулих епох. Зображуючи історичне минуле, письменник проводить численні паралелі з дійсністю XX ст. і порушує нагальні проблеми буття сучасної людини.

Гуманістичні ідеї, що складають ядро світобачення цього митця, виведені на поверхню у його есеїстиці. У ній він критично аналізує явища суспільного життя, що залишили кривавий слід в історії XX ст. (зокрема, фашизм, тоталітарне мислення, «ідеологію нетерпимості»). Багато з цих ідей втілилися у романістиці письменника.

Художні твори У.Еко є яскравими зразками постмо-дерністської літератури кінця XX ст. У них простежуються такі елементи постмодерністської естетики, як настанова на поєднання традицій інтелектуальної літератури з елементами літератури розважальної, руйнація кордонів між художньою реальністю та дійсністю, гра з «чужими» текстами та сюжетами, пародійна стилізація тощо.

Роман «Ім'я троянди». Досвід наукових розвідок естетики середньовіччя та публіцистичних виступів з приводу проблем сучасної культури став у пригоді У. Еко під час його роботи над романом «Ім'я троянди».

Цікавою є історія назви цієї книжки. Спочатку рукопис називався «Абатство злочинів». Однак, дійшовши висновку, що такий заголовок налаштовуватиме читачів на сприймання сюжету тільки у детективному ключі, письменник вирішив назвати роман нейтрально, іменем героя, від особи якого переповідалася історія вбивств і знищення монастиря. Так з'явився другий варіант назви: «Адсон із Мелька». Утім, нейтральні заголовки, а особливо такі, що збігаються з іменем героя, мало, на думку видавців, приваблюють сьогоднішнього читача. Тому автор продовжив свій пошук. Остаточна назва книжки - «Ім'я троянди» - виникла випадково. Вона інтригувала читача і своєю стриманою поетичністю, і своєю загадковістю. Адже троянда в історії літератури та культури є символом з невичерпним обсягом значень (пригадаймо: троянда як символ любові, містична троянда, троянда, що втілює у собі ідею швидкоплинності життя тощо). Саме тому цей образ ідеально підходив для назви, яка, за задумом Еко, мала дезорієнтувати читача, не залишити йому жодних підказок щодо змісту роману. Такий підхід Еко-письменника був по суті продовженням думки Еко-літературознавця про те, що якість художнього твору визначається його здатністю «породжувати різні прочитання, не вичерпуючись до дна». Ця ж настанова спонукала письменника побудувати сюжет роману як своєрідний інтелектуальний лабіринт.

Специфіка жанру роману. Прагнучи створити роман, який би «розважав повчаючи», письменник схрестив у ньому лінії інтелектуальної та «масової» літератури.

Розважальну лінію сюжету утворюють елементи детективного (низка вбивств) та історичного (тлом подій є європейське середньовіччя) романів. Інтелектуально-філософська ж лінія (характерна для елітарної прози XX ст.) реалізується не лише у численних філософсько-релігійних дискусіях, що їх ведуть між собою герої твору, а й у порушених проблемах сутності культури, пошуків істини, ставлення людини до духовних скарбів, зокрема до віри, тощо. Крім зазначених ліній, в «Імені троянди» простежується вплив традицій класичної літератури попередніх епох, а саме так званого «роману виховання». З цими традиціями пов'язаний образ Адсона, від особи котрого ведеться оповідь, - молодого чоловіка, який, осмислюючи те, що відбувається, долучаючись до обговорення важливих світоглядних проблем, стикаючись із низькими і піднесеними виявами людської природи, переживаючи відкриття і втрату єдиного кохання, засвоює серйозну життєву науку.

Сюжет твору. Події розгортаються в одному середньовічному монастирі. Час подій датований 1327 p., коли тривала запекла боротьба між імператором Священної Римської імперії Людовіком Баварським та папою Йоанном XXII. Слід зауважити, що історичне тло прописане у романі з майстерною переконливістю. Побут ченців, життєвий ритм монастиря, поведінка персонажів, низка вишуканих дискусій позначені яскравим відбитком середньовічної доби.

До речі, прочитавши рукопис «Імені троянди», друзі з видавництва запропонували авторові скоротити перші сто сторінок, перевантажених, на їхню думку, численними фактами з історії середньовіччя. Однак письменник зауважив: якщо людина має намір «оселитися» в монастирі та «прожити» там сім днів, вона має увійти в його ритм; інакше смисл і логіка усіх подальших подій залишаться для неї незрозумілими. Отож від цієї пропозиції Еко відмовився.

Центральні герої роману - досвідчений монах Вільгельм Бас-кервільський та його юний супутник Адсон - належать до прихильників імператора. Вільгельм має своїм завданням схиляти на бік імператора абатів італійських монастирів. Це завдання приводить його разом з Адсоном до монастиря, в якому має відбутися важлива зустріч представників двох ворожих таборів.

Гостина цих двох персонажів у монастирі збігається з серією загадкових убивств. Місцеві ченці тлумачать її як знак здійснення апокаліптичних пророцтв. Однак Вільгельм, якому доручено провадити детективне розслідування, доходить висновку, що сліди злочинів ведуть до монастирської бібліотеки.

Незабаром у монастирі з'являється ще один «слідчий» - інквізитор Бернард Гі, що приїздить сюди у складі делегації представників папи Йоанна XXII. На відміну від Вільгельма, котрий більше розмірковує, ніж діє, Бернард Гі відразу ж звинувачує у злочинах людей, яких підозрює у відьомстві. Проте після арешту жертв його хибного розслідування вбивства у монастирі продовжуються.

Зрештою, Вільгельм за допомогою віртуозних логічних операцій розв'язує складне детективне завдання. Злочинцем виявляється сліпий чернець Хорхе; його зброєю - стародавня книжка з просякнутими смертельною отрутою сторінками; мотивом - прагнення не допустити, аби надто допитливі ченці довідалися про зміст книжки. А йдеться у ній про сміх - найнебезпечніше, на думку Хорхе, явище для людського духу. І оскільки сміх у цій книжці виправдовується таким духовним авторитетом, як давньогрецький філософ Арістотель, то й наслідки її впливу на весь християнський світ, твердить сліпий чернець, можуть бути дійсно катастрофічними.

Палка полеміка Хорхе та Вільгельма, що точиться навколо «крамольної» книжки Арістотеля, переростає у фізичну сутичку, яка спричинює пожежу. Полум'я знищує бібліотеку (а разом з нею – отруєну книжку Арістотеля і її несамовитого охоронця Хорхе), перетворює монастир на руїни.

Цим завершуються детективні пригоди Вільгельма й Адсона. Після пожежі вони від'їжджають з монастиря. Далі їхні шляхи, як повідомляється у творі, розходяться: Вільгельм залишається у Мюнхені, куди має прибути імператор, Адсон повертається на батьківщину, до Мелька, де проводить у монастирі решту життя. На схилі своїх років він і розповідає цю історію.

Центральні образи твору та його філософська проблематика. Важливу роль у романі відіграє образ бібліотеки. Вона зображується як найбільше зібрання книжок у тодішньому християнському світі: тут є книжки, написані різними мовами у різних куточках земної кулі упродовж багатьох століть, що передували описуваній у романі добі. Отже, бібліотека є символічною моделлю духовного всесвіту. З нею пов'язані проблеми збереження, тлумачення та розвитку людських знань, їхнього морального значення, ролі серйозного та сміхового начал у культурі. Таке розуміння бібліотеки збігається з характерним для постмодернізму уявленням про «світ як текст».

Однак бібліотека у романі - це ще й лабіринт. Лише кілька осіб у монастирі, включаючи Хорхе, знають її таємницю, тільки вони можуть вільно пересуватися її заплутаними коридорами, і тільки вони вирішують, чи варто видавати ту чи ту замовлену книжку читачеві. Необхідність цензурних заборон абат пояснює тим, що багато книжок належать перу нехристиянських авторів або єретиків — такі книжки, вважає він, далеко не всім можна читати. На його думку, першочергове завдання ченців полягає не в розширенні своїх уявлень про світ, а в збереженні скарбів усталених знань. Саме для того, щоб запобігти небажаному чи неконтрольованому спілкуванню ченців з «небезпечними» книжками, таємниця лабіринту ретельно охороняється.

Інтелектуальний двобій Хорхе та Вільгельма (що є паралеллю до їхнього протистояння як злочинця та сищика у межах детективного пласта сюжету) має своїм символічним значенням ситуацію зіткнення двох підходів до духовних скарбів. Хорхе переконаний у тому, що істина є незмінною величиною і що заради її незмінності слід жертвувати багатоголоссям точок зору, відсікаючи «зайві» знання, які з нею не збігаються. Він вважає, що «неортодоксальні» трактування, викладені у «підозрілих» книжках, отруюють свідомість читача небезпечними сумнівами в істині («матеріалізацією» цієї думки героя є у буквальному розумінні отруєні ним сторінки книжки про сміх). Тимчасом Вільгельм виходить з ідеї невпинного розвитку людських уявлень про світ та розуміння «рухливості» істини. Тому він виступає за вільний доступ до знань, за те, щоб людина мала і можливість, і право знайомитися з усім розмаїттям поглядів, аби торувати власну стежину до істини (а не йти до неї примусово нав'язаним шляхом) і відкривати для себе нові обрії знань, позбавляючись від застарілих уявлень (а не перетворюватися на в'язня загальноприйнятих стереотипів чи забобонів).

Цікаво, що головним предметом боротьби Хорхе та Віль-гельма є книжка про сміх. З точки зору Хорхе, сміх, долаючи будь-які заборони, атакує сферу «серйозного» і розхитує істину. Вільгельм, навпаки, захищає позитивну значущість сміхового начала у культурі, оскільки воно, піддаючи істину сумніву, сприяє її розвиткові та запобігає монополії будь-якої системи поглядів у царині духовного буття.

Вільгельм справедливо твердить, що суперечливий світ плюралістичних думок та інтелектуальних дискусій за будь-яких умов є кращим за світ, у якому одна-єдина істина насаджується вогнем і мечем. Підсумовуючи криваві події, що сталися у монастирі, Вільгельм наголошує: «Хорхе вдався до диявольських вчинків саме через те, що він так пристрасно любив свою істину, через те, що вважав, ніби все дозволено тому, хто бореться з неправотою. Хорхе боявся другої книжки Арістотеля, бо вона, мабуть, вчила перетворювати будь-яку істину, аби не ставати рабами власних переконань. Напевне, обов'язок усякого, хто любить людей, — навчати сміятися над істиною, навчати сміятися саму істину, бо єдина істина полягає у тому, щоб звільнятися від нездорової пристрасті до істини». Цей своєрідний гімн сміху увиразнює властиві постмодерній добі настрої тотальної іронії та сумніву щодо будь-яких беззастережних істин...

Боротьба ідеї фанатично-засліпленого служіння скам'янілій істині (до речі, фізична сліпота Хорхе є символом його сліпоти духовної) та позиції духовної свободи у пізнанні багатогранної і динамічної істини - ось який філософський зміст прихований в оболонці розважального сюжету.

Пародіювання стереотипів «масової» літератури у романі. Як уже зазначалося, розважальний сюжет в «Імені троянди» сплетений з елементів детективного та історичного романів, що є найпопулярнішими жанрами сучасної «масової» літератури. Однак, на відміну від творів «масової» літератури, ці елементи у романі Еко піддаються пародійному переосмисленню.

Узяти хоча б детективний пласт образів Вільгельма Баскервільського й Адсона. Навіть не дуже обізнаний у світовій літературі читач відразу ж вловлює у цій парі героїв натяк на відомого детектива Шерлока Холмса та його помічника-«літописця» доктора Ватсона. Вільгельм представлений оповідачем як англієць родом із Баскервіля, а одна з найвідоміших оповідей про Шерлока Холмса має назву «Собака Баскервілів»; ім'я «Адсон» прозоро натякає на прізвище «Ватсон». Та й перші сцени «Імені троянди» нагадують оповідання А.Конан Дойла: відразу ж після прибуття до монастиря Вільгельм дивує тамтешнього ченця точним описом зниклого коня, якого він ніколи не бачив. Здивованому Адсону він - зовсім у дусі Холмса - пояснює, що описати коня йому допомогли сліди на снігу та залишки кінського волосу на гілках кущів.

«Переселення» героїв Конан Дойла у монастир XIV ст. вже само по собі налаштовує читача на сприйняття роману як пародії на детективи (на що, до речі, вказує і сам письменник у своїх нотатках до роману). Та й подальший розвиток подій засвідчує, що письменник по суті руйнує детективну схему. Адже хоча «детектив»-інтелектуал Вільгельм Баскервільський і спромігся розплутати низку карколомних злочинів, він все одно зазнав поразки у сутичці зі злом, оскільки не зміг ані запобігти злочинам, ані вберегти бібліотеку від знищення, ані врятувати таку важливу для людства книжку про сміх. Фінал роману аж ніяк не засвідчує торжества справедливості. Одне слово, детективна інтрига розв'язується у протилежному традиційній кримінальній літературі напрямку. І використовується вона у книжці насамперед як «історія здогадки» (вислів У.Еко), тобто як ефективний засіб залучити читача до розв'язання інтелектуальних завдань і тримати його у постійній емоційній напруженості.

Підвищена увага до розважального сюжету з боку У.Еко була зумовлена його переконанням у тому, що у 80-х роках популярні естетичні ідеї 60-х років (неоавангардистське відкидання сюжету, перетворення художнього тексту на простір мовних експериментів тощо) себе вичерпали. На думку письменника, вони були вже неспроможні розворушити суспільство, пересичене найепатажнішими витівками у мистецтві, неспроможні захопити широкий читацький загал, який через надмірну ускладненість і зашифрованість елітарної літератури взагалі від неї відмовлявся на користь доступної, але позбавленої глибоких думок літератури «масової». Склалася небезпечна ситуація, коли серйозна література втрачала читача, а відтак - і можливість впливати на громадську думку. Треба було шукати інших підходів. Саме цей пошук наштовхнув У.Еко, як і багатьох інших постмодерністських письменників, на ідею використання в інтелектуально-філософському романі кримінальної інтриги. Своєрідною іронічною «пасткою» є також жанрова схема історичного роману, у шати якого вбраний сюжет пошуків арістотелівської книжки про сміх. Тільки на перший погляд здається, ніби цей сюжет повністю локалізований у середньовічній добі й не має жодних точок дотику із сучасністю. Насправді ж у передмові до роману, де оповідач (він удає з себе перекладача та публікатора нотаток Адсона) повідомляє про перипетії своєї роботи із давнім рукописом, фігурує зовсім не довільне часове посилання на 1968 р. - рік, коли до Праги були введені радянські танки. Як відомо, ця подія відзначила кінець «відлиги» у СРСР та початок нового витка «холодної війни» між соціалістичним і капіталістичним таборами.

Реалії цієї політичної ситуації в інакомовній формі відбиті у різноманітних деталях, розсипаних по тексту «Імені троянди». Адже хіба не перегукуються описи діяльності середньовічних інквізиторів із судовими процесами над дисидентами у тоталітарних країнах? І хіба не нагадує бібліотека-лабіринт у романі горезвісний «спецхран» - книгосховища у провідних бібліотеках СРСР, де зберігалися заборонені цензурою книжки, що видавалися лише «правовірним» прихильникам панівного режиму, та й то з метою використання як аргументів у боротьбі з ідеологічними ворогами? І хіба ж не схожі змальовані у романі переговори представників папи та імператора на численні переговори, що роками велися між членами НАТО та лідерами країн соцтабору? Іншими словами, історичний пласт оздоблюється в «Імені троянди» смисловим підтекстом, що має своїм змістом історію і культуру XX ст. Відзначаючи наявність паралелей із сучасністю у своєму романі, У.Еко підкреслював: «Не люди середньовіччя у мене осучаснені, а люди сучасної епохи мислять по-середньовічному».

Специфічні акценти, що їх розставляє письменник, виводить «Ім'я троянди» за межі класичного історичного роману, де відтворення минувшини було самоціллю. В Еко воно використане, окрім розважальних цілей, з метою розкриття концептуальної думки про те, що від часів середньовіччя у людській історії майже нічого не змінилося.

Це, до речі, дало підставу літературознавцю Д.Затонському стверджувати, що У.Еко не вірить в історичний прогрес. Український дослідник звернув увагу також на те, що в «Імені троянди» герої поділені не на тих, хто прямує «правильним шляхом», і тих, хто представляє хибні теорії, а на тих, хто сумнівається, і тих, хто сліпо служить одній ідеї; на тих, хто, долаючи заборони і забобони, тягнеться до знань, і тих, хто обстоює необхідність контролю над духовною скарбницею. Симпатії автора на боці Вільгельма Баскервільського, якого вирізняє наскрізь іронічне ставлення до фанатичних прихильників різноманітних «істин». «"Ім'я троянди", - пише Д. Затонський, -звичайно ж, суцільна пародія: на детектив, на історичний роман, на роман жахів, на мемуари, та й узагалі на все на світі. Водночас пародіювання тут - дещо більше, ніж прийом, якоюсь мірою це й філософія життя, і філософія ставлення до життя, - філософія, ім'я якої - "постмодернізм"».

Як показав час, ідея схрещення у романі ліній розважальної та інтелектуальної літератури була надзвичайно плідною. Прихильниками філософського роману, написаного ученим-медієвістом, стали не лише інтелігенти-гуманітарії, а мільйонний читацький загал. Стежачи за розважальним сюжетом, читачі замислювалися над зовсім не розважальними ідеями італійського письменника, переймалися його пафосом засудження фанатизму й тоталітарного мислення, відкривали для себе широкий діапазон сприймання світового розмаїття, велику мудрість толерантного ставлення до людей та їхніх думок.