Мілан Кундера (народився в 1929 р.)

Мілан Кундера народився в Чехословаччині в 1929 році у місті Брно. Його родина належала до місцевої культурної еліти. Батько – талановитий піаніст і педагог, багато років був ректором брненської академії мистецтв. Двоюрідний брат – Людвіг Кундера – відомий поет, який у післявоєнні роки продовжив лінію сюрреалізму у чеській літературі, багато перекладав з німецької на чеську і з чеської на німецьку. В юності Мілен Кундера серйозно вчився музиці, навіть брав уроки композиції. Вступивши на філософський факультет Карлова університету, захоплюється вивченням естетики та історії літератури. Згодом переходить на факультет кіно Празької академії мистецтв, після закінчення якої залишився там викладати світову літературу.

Під впливом брата Мілан почав писати вірші. Його перша збірка – “Людина – величезний садок” (1953) на тлі переважаючих тоді в чеській поезії лозунговості та декларативності виділялася підкресленою увагою до людини.

Індивідуальні людські риси Кундера прагнув показати і в образі Юліуса Фучика в присвяченій йому поемі “Останній травень” (1955), яку підтримала офіційна критика. Інакшою була реакція на поетичну книгу “Монологи” (1957), де йшлося, перш за все, про любовні негаразди та ускладнення – нещасний шлюб, захоплення одруженою жінкою тощо. Сміливою для того часу була присутність у віршах елементів еротики. “Монологи” мали великий успіх у читачів, але в критиці лунали засуджуючі голоси.

У Чехословаччині разом із соціалістичними порядками насаджувався соціалістичний реалізм, що супроводжувалось категоричним запереченням чеського та європейського авангарду. В період “відлиги”, в середині 50-х років, піднялась хвиля реабілітації цих традицій. В 1955 році Вітезслав Незвал проголосив славу Аполлінеру, “без якого не було б поезії ХХ століття”. Корифея чеської літератури підтримав молодий поет Мілан Кундера, який у статті “До суперечок про спадщину” продемонстрував широке розуміння світової поезії. Кундера доводив, що на підставі попередніх досягнень треба рухатися до нового синтезу: “... наше мистецтво поступово вступає в блискучу історичну епоху нового класичного реалізму”. В контексті середина 1950-х років ці слова можна було сприйняти як реванш у бік офіційного визнання реалізму вищою літературною нормою, однак у руслі всієї наступної творчості Кун дери вони прочитуються інакше: письменник наче передбачав спрямованість власних пошуків.

У 1960 році було опубліковано монографію Кундери “Мистецтво роману. Шлях Владислава Вангчури до великої епіки”, в якій простежується рух жанру роману від портретування суспільства взагалі до зображення окремої людини.

Кундера випробовував себе і в драматургії: в 1962 р. відбулась прем’єра його п’єси “Володарі ключів”, у якій реалістичне зображення побуту міщанської родини під час окупації відтінялось фантастично-метафоричними картинами.

Таким чином, Кундера був уже досить помітною в чеських літературних колах фігурою, коли відбувся його дебют у прозі: в 1963 році побачила світ збірка новел “Смішні любові”. Пізніше, в 1981 році “Смішні любові” вийшли окремим виданням як роман. Новели продовжили тематику “Монологів”, але в їх по трактуванні переважала іронічна тональність, акцент на комічному. Значний читацький успіх кундерівських новел лише частково можна пояснити незвичною для тодішньої чеської літератури сміливістю еротичних сцен. Новели говорили про дещо більше, ніж, здавалось би, пропонували їх сюжети. За висловом одного з рецензентів збірки, в них представлена певна “життєва філософія”, яка постає за любовними перипетіями героїв. Автор звертався до болючих проблем, які пізніше, в своїх романах, буде детально досліджувати: екзистенційний смисл різновікових любовних зв’язків, неспівпадання фізичного вигляду людини та її уявлень про себе, відносна цінність молодості, зрілості та старості тощо. В новелах яскраво визначилися характерні риси вишуканого й лаконічного стилю Кун дери-оповідача, вміння легко й дотепно розвивати сюжет, приводячи його до неочікуваних і незмінно “меланхолійних” розв’язок. Кундера не просто “продовжував традицію”, але створював свій власний новелістичний жанр. Саме “Смішні любові” визначили індивідуальні особливості прозового стилю автора: “іронічну дистанцію щодо світу та власного життя”.

Роман “Жарт” (1965) – один із найяскравіших творів чеської іронічної прози 1960-х років. Західні критики називають його “сатирою на сталінізм по-чеськи”. Це вірно лише частково. Сам Кундера наполягав на тому, що його романи “автономні” щодо політики. Переадресовуючи будь-яку тему до екзистенційного регістру, розглядаючи своїх героїв як певні абстракції, втілення тих чи інших понять, він досліджує стосунки особистості не властями, а з долею, протяжність якої, за його словами, може співпадати з життям, а може завершитися і задовго до смерті героя.

Сюжет “Жарту” виростає з меланхолійного анекдоту, який має злободенну політичну забарвленість: невдовзі після революції 1948 року студент Людвік Ян надсилає дівчині, до якої залицяється, жартівливу листівку “Оптимізм – опіум для народу! “Здоровий дух віддає дурістю! Хай живе Троїцький!”. Наслідки виявляються цілком закономірними: Людвіка виключають з партії, водночас із університету, і він опиняється в армії, серед “політичних” Робота на рудниках, дев’ять місяців в’язниці за самоволку, знову армія і рудники. Потім повернення до університету, наукова кар’єра, невгамоване бажання помститися за себе й власне помста. В “Жарті” письменник використав популярну в чеській прозі тих часів “ich-форму”: чотири оповідача в різній послідовності і з різним ступенем подробиць викладаються своє бачення подій: сам Людвік, його друг дитинства Ярослав, Костка, його знайомий, та Гелена, дружина секретаря парткому Земаника, який виключав Людвіка з університету, - багато років потому Людвік спокушає її, щоб поквитатися. Основна частина твору – перебування Людвіка в армії – написана автором з таким ступенем самоототожнення з героєм, що складається враження, наче це автобіографія. Опинившись “за межами свого життєвого шляху”, “наодинці з часом”, Людвік багато чого пізнає в житті: что таке “спустошення”, “вигнантсво”, життя “в паузі”, далеко від “керма історії”. Він усвідомлює, що зацькувати людину здатен будь-який колектив, що життя – загадка, ребус, який кожен відгадує самостійно, що його власний нещасливий жарт – лише маленька частка всезагального жарту історії.

У 1968 році Кундера бере активну участь у подіях “Празької весни”. Його виключають з комуністичної партії (до якої він ступив ще юнаком у 1948), звільняють з роботи, книги вилучають з усіх бібліотек країни, забороняють публікуватися. Настали сім років бездіяльності. У цей час він пише "Життя не тут" (1973), "Прощальний вальс" (1976). Обидва романи опубліковані у Франції.

Влітку 1975 року Мілан Кундера від’їжджає до Франції, куди його запросили на професорську посаду в університеті. Чотири роки потому він публікує "Книгу сміху та забуття" (1979). Після її публікації Чеський уряд позбавив письменника громадянства. Книга складається з семи історій, кожна з який належить до різних літературних жанрів, не пов’язаних сюжетно чи змістово. Єдність створюється повторюваними темами. В ній наявні ознаки автобіографічної розповіді, вона насичена еротичними фантазіями.

Наступні твори Кундери вже не публікувались у Радянській Чехословаччині, а письменник з 1981 року отримав французьке громадянство.

Найбільшим успіхом позначився роман М.Кундери “Нестерпна легкість буття” (1984). Перекладений багатьма мовами, цей твір зробив Кундеру одним із найзнаменитіших авторів сучасної світової літератури.

“Принцип, відповідно до якого життя ніколи не повторюється, знімає з будь-якого вчинку навантаження значущості і додає йому пом'якшувальних обставин швидкоплинності. Навпаки, якби ми жили в світі, в якому все завжди починається заново, кожен вчинок лежав би на наших плечах тяжким вантажем. Кожне рішення несло б на собі тягар відповідальності. Маючи на увазі таке розуміння, наше життя є легким, тому що воно ніколи не повторюється. Незалежно від того, який вчинок ми здійснюємо, яке рішення ми приймаємо, у нас немає можливості перевірити його правильність, а тому в нас немає достовірного повторюваного досвіду, на якому ми повинні грунтувати свої рішення. "Einmal ist keinmal", єдиний раз не враховується” – так розмірковує Кундера про Томаса - свого персонажа. Розлучений хірург колекціонує коханок, без найменшого наміру влаштувати одну з них у своєму житті, чим міг би завдати шкоди іншим. Це може зруйнувати рівновагу, встановлену ним в його житті. Але одного разу Томас все ж змушений прийняти рішення, яке може зруйнувати його спосіб існування. Зустрівши якось Терезу в двохстах кілометрах від Праги, він пропонує їй зайти до нього, просто, щоб поговорити. Згодом вона приїздить до нього на один день, та через залишає Томаса лише тиждень потому. Цього ніколи не траплялося з Томасом: він не приймав коханок у себе, і ніколи не залишався з ними всю ніч. Це просте порушення правил, які він собі встановив, змушує його замислитися над питанням: "Краще бути з Терезою чи залишитися одному?"

Тереза знову приїздить через два тижні з валізами та книгою "Анна Каренина" під пахвою. З цього починається їхнє спільне життя. І якщо для Томаса рішення залишити своїх коханок було раптовим і остаточним, Терезу підштовхнула до цього низка випадків. Книга, яку Тереза читала під час їхньої першої зустрічі (цей знак вдячності Тереза розуміє як протистояння грубому світу, у якому вона живе), Бетховен по радіо (образ "іншого" світу), номер кімнати Томаса в готелі (той же, що номер квартири, у якій вона була щаслива)... Шість неймовірних випадків з'єднали Томаса й Терезу і стали для них поворотним моментом.

Художниця Сабіна – найближча з коханок Томаса і найкраще знає його життя. Вона глибоко прив'язана до Томаса, тому що його спосіб життя не вписується в загальноприйнятий, а Сабіна теж є ілюстрацією теорії легкого ставлення до життя. Вона вважає, що будь-яке суспільство носить вбрання кітчу: цю привабливу маску, що надягає на себе суспільство, незалежно від того, капіталістичне воно чи комуністичне.

Коли танки комуністів вриваються до Праги, Сабіна, Томас і Тереза їдуть до Швейцарію. Сабіна зустрічає викладача університету Франца. Згодом молода жінка переїде з Швейцарії до Америки, а Франц залищиться жити у відповідності зі сформованим у нього образом Сабіни. Одне непорозуміння породжує інше нерозуміння, і він спрямує своє життя в помилкове русло через невірне враження. Він їде до Камбоджі, впевнений у тому, що цей вчинок зближує його із Сабіною. Однак його вчинок - із тих, до яких Сабіна найбільш вороже налаштована: масові демонстрації - сутність кітчу.

Через кілька тижнів Тереза повертається до Праги. Томас їде за нею, прийнявши рішення без довгих роздумів (як дізнатися, що вибір правильний?), хоча й не любить її по-справжньому. Герої роману приймають рішення, начебто переводять стрілки на залізниці. Це визначає напрямок їхнього життя, але вони позбавлені впевненості в його істинності.

Повернувши до Праги, Томас та Тереза попадають у немилість до режиму і зрештою стають колгоспниками. А всі тому, що Томас одного разу написав листа, в якому порівняв комуністів з Едіпом: незнання не звільняє від відповідальності; потрібно відповідати за наслідки вчинку. Той же лист призведе до того, що син Томаса від першого шлюбу буде намагатися наслідувати життя батька, керуватися його політичними ідеалами, думаючи, що Томас бореться з режимом. Насправді Томаса мало що цікавить, крім жінок. Але лист і вчинок спричиняють серію інших непередбачених наслідків. "Один раз приймаєш рішення, сам не знаючи як. І це рішення має силу інерції. З кожним минаючим роком усе сутужніше його змінити."

Людина, описана Кундерою, - це тільки парадокс, протиріччя, подвійність, автор ґрунтувався на принципі, який, на його думку, є сутністю людського життя: події, з яких воно складається, відбуваються лише один раз. Образи Томаса та Сабіни цілком побудовані на цьому принципі. Доля - це лише комбінація випадків і рішеня, які не можна скасувати. Франц і Тереза протиставлені Томасові та його подрузі. Чи завдяки помилково зрозумілим випадковостям, чи тому, що говорять різними мовами, але вони віддаляються один від одного саме в той момент, коли, як їм здається, вони найбільш близькі.

Письменник розповідає історію своїх героїв і водночас замислюється над нею, звертаючись до найнагальніших питань про сутність людського існування, про роль мистецтва в сучасному світі. Вихідна філософська настанова в романі – винятковість і неповторність людського життя. Художня реалізація її досягається засобами витонченого психологізму. Автор створює в романі таку напружену атмосферу внутрішнього життя героїв, що це дає йому змогу навіть блефувати з читачем. Про смерть головних героїв – Томаса і Терези – він повідомляє майже на середині роману. Та сюжетна розв’язка менш важлива. Головне – історія душі, лабіринти внутрішнього світу персонажів. Ними й простує письменник, вдаючись до використовуваних уже прийомів – іронії, колажу, фрагментарності, асоціативності, пріоритету художньої деталі. Приватне життя персонажів тісно вплетене в хронотоп історії. Події “Празької весни” та окупація Чехословаччини Радянським Союзом, політика післявоєнної Європи і Друга світова війна, Америка й Камбоджа... Та все це лише тло, на якому розігруються трагедії особистого життя героїв роману. Зовнішній світ намагається поглинути, нівелювати індивідуальність, але він не спроможний це зробити, бо людське життя не піддається ніякій логіці, його неможливо прорахувати, передбачити. І в цьому порятунок для людини. Вона може помилятися, страждати, виправляти свої помилки й скоювати інші. А в цьому й полягає її неповторний і унікальний життєвий шлях. “Людське життя відбувається лише одного разу, і тому ми ніколи не можемо визначити, яке з наших рішень було правильним, а яке – помилковим. В цій ситуації ми могли вирішити лише один-єдиний раз, і в нас немає ніякого ні другого, третього, четвертого життя, щоб мати можливість співставити прийняті рішення”.

В 1988 році виходить друком роман “Безсмертя”, перший твір, написаний автором французькою мовою. Мілан Кундера, вдаючись до вже випробуваних прийомів – психологізації, іронії, колажу тощо, – відшліфовує їх до досконалої форми і створює роман, який став помітним явищем постмодерністської літератури. Творчість Мілана Кундери ще повною мірою не досліджена літературною наукою, проте певні тенденції, що дозволяють віднести його книги до постмодерністського річища, яскраво висвітлюються. “Безсмертя” називають “романом, метароманом і коментарем, сплетеним в єдине ціле”. Створення такого “монстра” й було метою автора. За такого підходу нічого в тексті не може бути випадковим. Кожен наступний поворот сюжету наперед чітко вписаний в ідейну схему. Складність породжуються простотою, яка руйнує закономірності. Сюжет твору – історія життя вигаданої героїні. Використовуючи реалістичний досвід, який отримав ще в перших творах, автор водночас акцентує увагу на штучності своїх персонажів. Він навіть не вигадує їх, не кажучи вже про створення типових образів, він їх майстерно конструює. І це стосується не лише головної героїні Аньєс, чи її сестри Лори, які все ж живуть у реальності життя, а й таких героїв як Гете, Хемінгуей чи Наполеон, що знаходяться в позажиттєвому контексті. Час і простір у романі перетинаються, герої змінюють своє місце знаходження і починають жити абсолютно автономним, ніяк не пов’язнаним з їхнім історичним минулим, життям. Кожен образ стає ідеєю, а кожна ідея подана в метафоричному значенні. А об’єднує їх всі художня деталь чи епізод, який набуває в романі структуро- і сюжетоутворюючого значення. Так, фінал роману вишукано закругляє композицію: Поль повторює за Лорою жест, який він підгледів у неї, який вона сама підгледіла у Аньєс, що сама з’явилась із жесту літньої жінки, яку побачив Кундера в тому самому басейні, де рівно через два роки Поль... Історія жесту, одного на всіх, виявляється історією любові, яка у героїв також одна на всіх. Невипадково жест, що їх поєднує – жест віддачі себе. Кожен жест і кожне слово виявляється зверненим до всіх учасників цього свята – живих і померлих.

Роман можна назвати романом ідей. Але вони, на відміну від оригінально-авторських образів персонажів, на оригінальність не претендують. Ідеї Бодріяра, Мішеля Фуко, Фукуями, Еліаса Канетті широко використовується автором, вводяться в текстову тканину як органічний матеріал, який необхідний письменнику для творення власного виробу, де кожна деталь в загальній картині проникається її унікальним сенсом і набуває нового вигляду і значення, отримує нове життя. Так твориться безсмертя. Кундера відкриває в романі інстинкт безсмертя, який примушує безсмертного Наполеона запрошувати до себе безсмертного Гете, а з іншого боку – той же інстинкт примушує Беттіну Брентано публікувати “Листування Гете з дитиною”. Безсмертя, за Кундерою, буває великим і смішним. Останнє – стати безсмертним, коли робиш щось непристойне. Перше – покликані забезпечити імагологи, спеціалісти зі створення образу. Над сутністю безсмертя для живих і померлих розмірковує письменник. Формуючи нові характери для відомих персонажів, створюючи нових героїв із заданими характерами, письменник вступає у своєрідну гру з реальностями, а його персонажі оживають, і будуть жити, доки житиме художній твір. Художник сам стає творцем безсмертя.

Мілан Кундера був нестандартним з перших своїх кроків у літературі. Його позиція, його книги викликають суперечки, але вони заслуговують на уважне прочитання і осмислення в усіх подробицях. Книги Кундери ставлять запитання, змушують сумніватися в загальноприйнятому. Письменник викриває тоталітаризм і іронізує над людьми, які наносять йому дрібні дисидентські удари. В своїх книгах, особливо останніх “французьких” романах – “Подлинность” (1994), “Неспешность” (1998) та ін. Кундера намагається вийти на філософське осмислення сучасного життя, схрещуючи далеке минуле і сьогоднішній день, політику і поезію. Але завжди провідне місце в його творах належить людині, яку він сприймає з ледь помітною посмішкою.

* * *

Отже, у романах останніх десятиліть XX ст. закарбувалися такі риси постмодерністської естетики, як настанова на відтворення фрагментарності світу та множинності істин, критика раціональних концепцій буття та концепції історичного прогресу, руйнація традиційного сюжету та пародійна гра з «чужими» текстами тощо.

Власне, у такий спосіб постмодерністська література звільняє сучасну людину від полону стереотипних уявлень, кожне з яких претендує на право бути єдиною істиною про світ. Певно ж, разом з тим постмодернізм безжально руйнує утопії, що були об'єктом віри (нерідко фанатичної) цілих поколінь. Він залишає людину без готових рецептів щодо її буття та розуміння історії, культури, мистецтва, суспільства. Однак саме за доби постмодернізму у XX ст. відбувся перехід від тоталітарних режимів та ідеологічних війн до демократичного суспільства, яке, звісно, не є ідеальним. Ознайомлюючи читача з різноманітними трактуваннями світу й місця людини у ньому, кожне з яких є неповним, недосконалим, неабсолютним і водночас несе у собі частку істини, постмодернізм виступає у ролі своєрідної «школи виховання» терпимого ставлення до різних точок зору. Він чимало посприяв тому, щоб у свідомості кількох поколінь фанатична віра в певну ідею поступилася місцем толерантності, котра сьогодні усвідомлюється як одна з найважливіших цінностей культури. Постмодерністська література прищеплює сучасному читачеві імунітет проти будь-яких гасел, що закликають усунути або навіть знищити тих, хто «заважає» просуватися до «ідеалу». Відтак література постмодернізму дає сьогоднішньому читачеві протиотруту від будь-яких форм фанатизму, навчає його вільно мислити, критично ставитися до штампів колективної свідомості, бути толерантним до думок, поглядів і оцінок інших людей, а також користуватися багатством знань і уявлень про світ, уникаючи сліпого служіння одній ідеї. Отож є у цього тотального «руйнівника» певний моральний сенс - як і в будь-якого справжнього мистецтва.

Не випадково український літературознавець Д. Затонський пов'язує сутнісні аспекти постмодернізму з самою природою мистецтва: «Множинність істин (або, якщо завгодно, "невизначеність буття") - річ цілком об'єктивна. Однак так вже влаштований наш світ, що відчувають її не маси, не колективи, а лише окремі суб'єкти, та ще й такі, що перебувають зазвичай у стані відчуженості, аутсайдерства. Доля ж усіх інших - ідеологія, що породжує колективні міфи і на них паразитує. Такі сучасні міфи, на відміну від міфів часів передісторичних, аж ніяк не є "реальністю"... навіть коли у них продовжують беззастережно вірити мільйони. І передусім тому, що вони жорстко нав'язують один об'єкт поклоніння, один символ віри: Вождь, Партія, Футбол, Біла (або Чорна) Людина, Мас-медіа, Телебачення, Секс, Великий Письменник, Великий Актор, Великий Художник. Мистецтво ж, навпаки, сповідує (зрозуміло, якщо воно - мистецтво) найприродніший плюралізм: тобто поєднує непоєднуване, зістиковує те, що не зістиковується, перекидає, прагнучи захопити буття зненацька, містки через прірви невідомого. І створює завдяки цьому образ світу, що нас оточує...»

Зміст

Основні теденції розвитку зарубіжної літератури XX століття………1

Література першої половини XX століття…………………………….11

Герман Гессе (1887-1962)………………………………………………28

Ернест-Міллер Хемінгуей (1899 - 1961)………………………………38

Еріх Марія Ремарк (1989-1970)………………………………………...46

Бертольд Брехт (1898 - 1956)…………………………………………..52

Альбер Камю (1913 - 1962)…………………………………………….64

Література другої половини XX ст…………………………………….71

Проза 1950-1970-х років………………………………………………..77

Габріель Гарсіа Маркес (нар. 1928 р.)…………………………………90

Генріх Белль (1917 - 1985)……………………………………………...98

Ясунарі Кавабата (1899-1972)...............................................................107

Західна драматургія 1950 -1970-х років...............................................112

Макс Фріш (1911-1991).........................................................................115

Ежен Йонеско (1909-1994)....................................................................119

Фрідріх Дюрренматт (1921-1990).........................................................124

Постмодернізм........................................................................................138

Умберто Еко (нар. 1932 р.)....................................................................143

Патрік Зюскінд (нар. 1949 р.)................................................................155

Крістоф Рансмайр (нар. 1954 р.)...........................................................168

Милорад Павич (нар. 1929 р.)...............................................................172

Мілан Кундера (нар. в 1929 р.).............................................................175