Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Спільно сіяти, спільно й полоти

Поиск

Важливе питання про спільну боротьбу наших письменників і лінгвістів за високу культуру рідної мови порушила стаття О. Пономаріва «Наша спільна нива», надрукована в «Літературній Україні» (№ 9). Справді-бо, кому, як не письменникам і лінгвістам, із художніх творів і словників яких широкі маси засвоюють і вдосконалюють українську мову, сіяти спільно добірне зерно слова й полоти словесний бур'ян?

Так, це – спільна нива тих і тих, і на ній треба сумлінної, наполегливої праці та обопільної ділової критики, а не жалів, нарікань і докорів. Але, щоб уникнути надалі праці врозтіч, слід вислухати скарги обох сторін і спільно добрати способу зняти причини їх.

Самокритично погоджуючись, що в словниках допущено чимало всяких кальок і спотворень української лексики, О. Пономарів слушно питає: а звідки це береться? Адже «відомо, що укладачі словників не вигадують слів, а здебільшого беруть їх із творів українських письменників, дореволюційних і пореволюційних. Підставою для внесення слова до словника, надання йому певної стилістичної характеристики є передусім уживаність його в літературі». І тут О. Пономарів цілком підставно наводить низку зразків неохайного поводження з українським словом у письменників, журналістів, артистів, працівників радіо й телебачення, і треба відверто визнати, що всі його закиди, надто нам, письменникам, – абсолютно слушні.

Додамо від себе, що ми часто забуваємо про подвійну відповідальність, яка лежить на письменникові не тільки за його твір, а й за кожне слово в цьому творі. Адже письменник – носій і пропагандист передових ідей своєї доби, які він утілює в художні образи, – є воднораз певною мірою також учитель, із творів якого вдосконалюють або псують свою мову тисячі читачів.

Ми – ще далекі, ой, як далекі від того жаданого стану, коли письменник буде сперечатися з редактором видавництва (сперечатися, звісно, на базі доброго знання своєї мови та її можливостей) за кожне слово в творі, за природність свого неологізму. Навпаки, ми часто з надією поглядаємо на свого редактора, який один може довести до пуття мовно незугарну сторону нашої творчості.

Ми можемо почути з уст відомого письменника на прилюдному виступі такі перли, як «треба прийняти якісь міроприємства» або «дякую режисера, артистів і телеглядачів». За це вчителі української мови ставлять двійку, а нас це не дивує, не вражає, не обурює. Чому? Бо не тільки ми, письменники, звикли ставитись до мовних вимог байдуже, але не далеко відбігають від нас у цьому часом і деякі мовознавці. Хіба це нормально, коли науковий працівник Інституту мовознавства сам не знає, де треба вживати відомі усім слова нагода й пригода, і пише в своїй статті «На спільній ниві» (Н. Швидка, «Літературна Україна», № 12): «Він (цебто словник. – Б. А.-Д.) має стати в нагоді вчителю й школяреві, професору й студентові, письменникові й перекладачеві», – або в цій же статті далі: «На літеру «в» чомусь відсутні такі слова...»

Невже цей працівник не знає, що відсутніми не можуть бути речі, які відповідно не бувають і присутніми, через те звичайна людина на Україні, далека від мовознавства й усіх його несподіванок, ніколи не висловиться: «В моїй кишені відсутні гроші», – а скаже по-простому, як повелося з діда-прадіда: «У моїй кишені немає (або – бракує) грошей». Чого в наведених мовознавчих фразах більше – мовознавства чи малознавства, не берусь судити, але для мене ясно, що коли такою мовою пересипати словники, вони не тільки не стануть у пригоді професорам, студентам та іншим, а важко буде навіть знайти нагоду, щоб ними десь, окрім хіба фейлетонів, можна було пожиточно користуватися всім, кому це треба.

З цього сам собою напрошується висновок: мабуть, не кожний науковий працівник Інституту мовознавства може братися за таку вельми відповідальну, великої, загальнонаціональної ваги справу, як укладання наших словників, бо чи не такі «наукові» руки сіяли не тільки в «зеленому» словнику всяке будяччя, а й у шеститомному Українсько-російському словнику, яким подекуди має підстави хвалитись О. Пономарів, щоправда, сам він признається, що «є певні недогляди й у шеститомнику». Навряд чи стилістично підходить іменник недогляди до таких чудес, як безчасся (читай по-українському – лихоліття, лихі часи), новомісяччя (новий місяць, молодик), відпуск матеріалів (видача, продаж матеріалів).

Навіщо, мовляв, діда-бабу витягати з могили? – може заперечити мені О. Пономарів, який до того ж запевняє в своїй статті, що «з 1948 року, відколи вийшов у світ «зелений» словник, багато дечого змінилося». Ми радо вітаємо такі зміни в житті Інституту мовознавства, але мимо своєї охоти мусимо згадувати те сумне, бо всі ці зразки спотворення українського слова перейшли до шеститомника з того ж таки «зеленого» словника, дарма що в Інституті мовознавства «багато дечого змінилося».

На жаль, коли до цього додати ще й поточне діяння деяких працівників Інституту мовознавства, на зразок наведеного з недавньої статті, то запевнення О. Пономаріва викликають хоч-не-хоч сумнів. Ми не маємо наміру втручатись у внутрішні справи Інституту мовознавства, але нас не може не турбувати зміст дальших словників цього Інституту, зокрема двотомного Російсько-українського словника, над яким саме тепер працюють наші мовознавці, бо це не тільки наша спільна нива, а й наш майбутній хліб, і нам не може бути байдуже – глевкий це буде хліб чи добре випечений, ми не хочемо згодом казати, як у приказці: «Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте!»

Але спинімось на, так би мовити, технології впорядкування словників. Правдиво зазначає О. Пономарів, що письменники пишуть твори, а укладачі словників беруть із цих творів слова, записують їх у картотеку, а потім переносять у словники. Додамо до цього, що укладачі словників беруть до певних слів, як ілюстрації, фрази не тільки з класиків і тих сучасних письменників, мова яких – зразкова, а й із тих, що їхній рукопис жодний редактор періодики не зважиться пустити до друку в натуральному вигляді, без дбайливої мовностилістичної обробки, хоч і сам О. Пономарів та його колеги добре знають справжню ціну такому «художньо-ілюстративному» матеріалу.

Поминаючи тут шкідливість цього останнього моменту в укладанні словників передусім для самих письменників, мова яких – іще недолуга й убога, коли нерозважний автор, попавши зі своїми фразами, старанно виправленими редакторськими руками, до словника, почувався вже майже класиком і переймався думкою, що йому нема чого працювати далі над мовою, зазначимо принагідно, що саме з таких сумнівних джерел випливали перекручені значення давніх українських слів, коли розташовувались біля селищ заводи, знаходилися в морях та океанах острови тощо.

Тут само собою виникає питання: а хто й коли змушував чи змушує укладачів безоглядно тягти до словників усякий непотріб? Та працівники, що записують картотеки слова, – не збирачі утилю, яким байдуже, що збирати й як, аби збирати, а – науковці, яким рекомендується не тільки добре знати основні лексичні, синтаксичні й фразеологічні норми тої мови, над якою вони працюють, а й визначатися чуттям мови, вміти елементарно розрізняти, що в тому чи іншому тексті є природне, органічне для мови, а що – штучне або скальковане. Не можна-бо приглухуватому або й зовсім глухому доручати перевіряти нотний запис щойно проспіваної пісні!

Чи можна собі уявити, щоб у російських академічних словниках поряд із правильними словами, приміром, нравиться, сомневаться, стояло б, навіть під рубрикою «редко», – ндравиться, сумлеваться, дарма що на письмі й з уст можна в Росії натрапити й на таке? Чи можна припустити, щоб російський мовознавець не знав, наприклад, як треба правильно сказати по-російському – «снимаю с себя ответственность» чи «раздеваю с себя ответственность»?

А чому ж це допустимо в аналогічних випадках у нас? Чи не слід би, товариші мовознавці, вам щодо цього брати приклад у росіян і повчитися в них, як треба культурно поводитися з рідним словом? Чом би вам, нарешті, не наслідувати прикладу Б. Грінченка в справі вкладання словників? Адже за його часів теж не бракувало словесного мотлоху чи полови, а тим часом Б. Грінченко брав до свого словника (і ми досі користуємось ним охоче) далеко не все, що траплялось йому напохваті, а лише критично пересіяне й науково перевірене. Візьмімо, приміром, одіозне колись слово позаяк (ніби синонім до загальновживаних бо, через те що, тому що), без якого рідко хто обходився серед дореволюційних українських публіцистів та промовців; чи є це штучне, непотрібне слово в грінченківському словнику? Ні, нема, як не знайдете там і багатьох інших подібних див, що могли проскочити, але не прижилися в живій мові народу.

Кажу це все не на зайвий докір нашим мовознавцям, а тому, що хочу як письменник знайти діловий контакт і взаєморозуміння в нашій спільній справі. Я – частково обізнаний із матеріалами до нового двотомного Російсько-українського словника, й саме це спонукує мене ворушити старе. Мушу насамперед щиро визнати поступ уперед в укладанні цього словника проти всього попереднього, що виходило з Інституту мовознавства. Матеріал до словника на деякі літери справді приємно вражає сумлінною, копіткою працею укладачів, які доклали сил, щоб дати щонайбільше українських відповідників до кожного російського слова, проілюструвати це прикладами з живої мови, навести діалектизми, ідіоми тощо. Таким словниковим матеріалом зручно користуватися, в ньому серед багатьох синонімів можна знайти саме те, що потрібно семантично чи нюансово. Але матеріал до різних літер укладають різні працівники, через те поряд із зразково опрацьованими сторінками можна натрапити зненацька на сумні рецидиви «зеленого» словника, в якому правильних українських відповідників треба було шукати з початку наведених слів, а з кінця, до того ж часто під фатальною рубрикою «редко» або ще гіршою – «уст.», цебто «устарелое слово» або, як кажуть у народі, таке, що його відірви та викинь!

Візьмімо, приміром, із матеріалів до цього словника українські відповідники до російського недремлющий. Читаємо: недрімаючий, недрімливий і, нарешті, під отим самим «відірви та викинь» – уст. недремний. Відповідно до цієї «зеленої» традиції дано й переклад вислову недремлющее око як недрімаюче око замість давно відомого українського крилатого вислову недремне око.

Не дивно після згаданої вже статті «На спільній ниві» прочитати на російське слово неимение на першому місці – відсутність, а потім уже – правильне українське брак, до якого можна було б додати ще – нестача. Видимо, з тих самих побудників на медичний термін водобоязнь стоїть, ніби як український відповідник, тільки те саме російське слово, водобоязнь, так, наче нема всім відомих українських слів сказ, скаженівка, скажениця.

Не інакше, як через ті ж причини до російського вдоволь наведено українське слово вдосталь і те саме російське вдоволь, тільки вже під рубрикою – «розмовне українське слово». А де, на яких вибоїнах Інституту мовознавства вкладачі словника загубили всім відомі українські слова – вволю, удостачу, досхочу, до призволящого, вповні, вдозвіль, доволі? Чи ці слова, на думку вчених працівників, – такі вже застарілі, що їх усіх треба підновити єдиним словом вдоволь? Неймовірно, але – факт!

Я міг би наводити дуже багато ще таких дивовижних моментів із матеріалів до цього словника, що має заступити горезвісний «зелений» словник, але це не є метою моєї статті, й торкнувся я цього питання лиш принагідно, «сигналізуючи небезпеку» й бажаючи перейти до деяких вад самої форми роботи Інституту мовознавства.

Дивна річ: ми стільки пишемо й говоримо про потребу підносити культуру нашої мови, виступаємо про це в пресі, на всяких зборах, улаштовуємо огляди мовного стану в різних виданнях та органах, але в усьому цьому Інститут мовознавства не бере майже ніякої участі, крім двох-трьох осіб, які вряди-годи, подібно до О. Пономаріва, забирають слово в цих пекучих питаннях. Кому, як не вам, товариші мовознавці, слід було б давно вже втрутитися в це діло, сказати своє поважне наукове слово, повчити часом і нас, письменників, теж грішних, як треба орудувати українським словом! Яка це спільна нива, коли одні орють і сіють, а другі тільки споглядають, навіть не помічаючи огріхів?

Хіба Інститут мовознавства задовольняє мова наших газет, радіо, телебачення, на яку справедливо нарікає в своїй статті О. Пономарів? Хіба наших мовознавців не вражає іноді мова наших підручників або така продукція видавництва «Радянська школа», як Орфографічний словник М. Стефанцева з його лексичним добором, на який слушно реагував журнал «Україна», вмістивши замітку «Оце так посібник!» і колективний осуд цього витвору? Причому, на запрошення редакції тут висловив свою компетентну думку й працівник Інституту мовознавства, доктор філологічних наук Ф. Жилко (див.: «Україна», № 5 за 1965 р.).

Я маю певність, що й вас, товариші мовознавці, як і кожну культурну людину на Україні, це обурює. Але чому ви не виявляєте ініціативи в цій боротьбі слова? Чом би вам не скликати конференції чи наради працівників редакцій газет і журналів і не допомогти їм побачити їхні помилки? Чом би вам не допомогти в цьому також працівникам радіо й телебачення? Чому ви відразу не сигналізували про загрозу псування мови учнів «посібником» М. Стефанцева, а смиренно мовчали, поки той не випустив у видавництві «Радянська школа» аж шість тиражів цієї культивації суржика в нашій школі?

У тиші академічних кабінетів укладається й новий двотомний Російсько-український словник Інституту мовознавства, і який там матеріал підготовано до друку, знає обмежене число людей. А тим часом це є та справа, в якій мають узяти щонайактивнішу участь широкі кола нашої громадськості, висловлюючи свої зауваження й побажання та даючи поради. Зрозуміло, нема змоги розглянути ввесь матеріал до словника багатьом людям, серед яких мають бути не тільки письменники й журналісти, а й викладачі мови та літератури, працівники радіо й телебачення, артисти, взагалі працівники культурного фронту, але доповісти, принаймні, про цю працю, обговорити бодай ті спірні питання, мізерну частину яких я навів вище, Інститут мовознавства може й мусить зробити.

Мені можуть заперечити, навіщо здіймати тривогу, коли ще маємо тільки матеріали до словника, а не сам словник, до якого, може, ще й не ввійде все те, проти чого я тут застерігаю. Але слід пам'ятати, що пізно буде критикувати чи висловлювати побажання й жалі, коли словник уже вийде з друку й на підставі його редактори у видавництвах виправлятимуть у наших рукописах сказ на водобоязнь і недремне око на недрімаюче...

Та й чого нам цуратись випробуваного методу громадської апробації, коли він не раз уже демонстрував нам свої позитивні наслідки?

У словниковій справі, як і взагалі в справах культури мови, треба не відмежовуватись один від одного академічними стінами, а сприяти один одному. Скільки я пам'ятаю, ще ніколи не було зустрічі в нас мовознавців хоч би з письменниками, дарма що працюємо на спільній ниві. Чому б нам не зустрітись найближчим часом, тим більше, що є й нагода поговорити про вкладання двотомного словника, який однаково цікавить усіх нас. Зустрівшись у діловій обстановці, ми станемо з вами на спільну ниву, де треба разом сіяти й разом полоти. І є певність, що на такому діловому ґрунті ми завжди зможемо домовитися, щоб нам усім правили за робочий девіз вікопомні слова невтомного працівника й великого патріота Максима рильського:

Як парость виноградної лози,Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур'ян. Чистіша від сльози Вона хай буде!

Задля ясності

У розмові про двотомний Російсько-український словник Інституту мовознавства УРСР я не хотів ні применшувати певних досягнень наших мовознавців, ні заплющувати очі на хиби в їхній роботі, які завжди бувають, коли робиться велике діло. Мої конкретні зауваження про ті чи ті помилки в укладанні згаданого й раніш виданих словників, помилки, які визнають і самі мовознавці, мали на меті знайти спільний контакт між нами, письменниками, й укладачами словника, щоб домовитися в різних спірних питаннях. Це видно з самого заголовка статті й її змісту.

Невдовзі на мою статтю відгукнулися в «Літературній Україні» два автори: М. Пилинський, працівник Інституту мовознавства («Підставно») чи («безпідставно»), № 26) і перекладач Н. Фірсель («Об'єктивно про суб'єктивне», №31). Я міг би тільки радіти, що мої виступи в пресі відразу знайшли відгук, бо це, очевидно, свідчить про своєчасність і актуальність тих питань, яких я торкався в останній і попередніх своїх статтях, коли б названі автори, сперечаючись зі мною, мали на оці тільки ту мету, що й я, – боротьбу за чистоту й культуру мови, – а тому не приписували в полемічному захваті не властивих мені тверджень і намірів.

М. Пилинський, підтримуючи мою вимогу тіснішого контакту між мовознавцями й літературною громадськістю, поминув увагою ті конкретні хиби в матеріалах до двотомного Російсько-українського словника, які я наводив у своїй статті, а натомість став шукати суб'єктивне, «смакове» в моїх зауваженнях про мову і перекладів журналу «Всесвіт» («Літературна Україна», 1965). Що ж – і це добрий задум, якщо здійснювати його об'єктивно, виходячи з того, що написав інший автор. М. Пилинський заявляє: «У багатьох випадках письменник (цебто я. – Б. А.-Д.) покладається тільки на свої особисті смаки. Краще, мовляв, казати «поклав книжку на горішню полицю» замість «на верхню». Чому? Які підстави віддавати перевагу українським словам горішній – долішній перед верхній – нижній? А як тоді з козацьким Низом, Верхньою Хортицею, запоріжцем – низовиком?»

Мене передусім дивує, невже М. Пилинський не відчуває нюансової різниці між висловами «краще казати», які він наводить, ніби цитуючи мене, й «мабуть, краще написати», як то є насправді в моїй статті? Невже науковий працівник не розуміє, що, викинувши з моєї фрази слово мабуть, він надав їй тону імперативного припису замість того характеру припущення чи пропозиції, який вона досі мала? У жодній статті про мову я не вдавався до дидактичного, а тим більше менторського тону й не висловлював своєї думки як незаперечне твердження, крім таких явних помилок, як у перекладі Н. Фірселя, про що мова далі. У статті «Про те саме» я писав: «Оцінюючи певні явища як хибні, на мою думку, мені хочеться лише звернути увагу на те, що суперечить традиціям нашої класики й живої мови народу, а заразом змусити читача замислитись над словом, над слушністю вживання його в тому чи іншому контексті». Проте М. Пилинський запевняє, що «не можна, твердить (підкреслення моє. – Б. А.-Д.) Б. Антоненко-Давидович, говорити «товста книжка» – треба тільки «груба книжка», тимчасом як і цей вислів наведено в мене під тою самою рубрикою «мабуть, краще написати». Що це – полемічний засіб чи дивне нерозуміння того, що написано чорним по білому?

Звісно, є в українській мові слова горішній і верхній, і я, обстоюючи синонімічне багатство нашої мови, ніде й ніколи не заперечував права на існування ні цих прикметників, ні близьких до них прислівників, але в певних контекстах я вважаю за доцільне вживати саме одного, а не другого синоніма. Тут, безперечно, важить особистий смак або, інакше кажучи, чуття мови. Гадаю, що мій опонент не надаватиме переваги несмаку над смаком, браку чуття мови над наявністю його. Мені більше подобається «горішня полиця», а не верхня, тим-то й раджу його нашим перекладачам. Питаєте, чому саме подобається? А тому, що на Україні здебільшого кажуть угорі, а не вверху, не кажуть верховище замість горище. Але є в нашій мові слова верховина, верх (наприклад, «на версі дерева»), є також вислів «моє зверху», отже, ніякий Антоненко-Давидович не скаже «горішній одяг» замість верхнього. Яка тоді потреба М. Пилинському тлумачити на свою вподобу мої слова, ба навіть патетично вигукувати: «А як тоді з козацьким Низом, Верхньою Хортицею, запоріжцем-низовиком?», – про що й мови не було в жодній моїй статті. Але щоб читачі не подумали, ніби я відбіг нормального глузду й стою за козацький Діл і запоріжця-долішника, мушу запевнити, що є й козацький Низ із запоріжцем-низовиком, і стоїть серед Дніпра, як і стояла завжди, Верхня Хортиця. Треба тільки, як кажуть у народі, дивитися – що й до чого.

Те саме можна сказати й про слова грубий – товстий. Мені більше подобається «груба книжка», а не товста. Чому? А тому, що так казали мої баби в Ромні й Недригайлові (цебто на Лівобережжі), та ще й досі так кажуть у народі навіть діти. У селі Кропивні на Житомирщині я натрапив у бібліотеці на таку сцену: приходить дівчинка й просить бібліотекарку: «Дайте для мого брата оту книжку про шпийонів». – «Як вона зветься?» – питає бібліотекарка. «Та я забула, отака грубенька книжка». Таки грубенька сказала, а не товстенька. А тим часом М. Пилинський пише: «Можливо, Борис Дмитрович призабув, що слово грубий у такому значенні – не властиве народній мові принаймні всієї Лівобережної України. Майже всі письменники (ми можемо назвати десятки імен) пишуть саме про товсті предмети, добираючи частіше інших синонімів (гладкий, огрядний, розгодований та ін.), коли йдеться про людей, а прикметник товстий «припасовували» саме до книжок». Отож, за М. Пилинським виходить, що слова грубий у такому значенні нема в народній мові. На мовний «смак і слова Б. Антоненка-Давидовича М. Пилинський може, розуміється, не зважати, а от до слів Б. Грінченка нашому мовознавцеві слід би придивитись пильніше, бо Б. Грінченко вживав прикметника грубий і до іменника книжка, й до інших предметів, хоч як того не хочеться моєму опонентові: «грубе дерево», «груба сорочка», – наводячи в своєму словнику й приклади з прикметником товстий: «Деревце те не товстеє», «сорочка товста», навіть зима – «тоді саме була товста та люта» (див. Словник Б. Грінченка).

Не цуралися прикметника грубий у тому значенні, яке я навів, і наші класики: «Вже на кінці призьби пізнав Йон Гашіцу по чорних косах, що вибились з-під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки» (М. Коцюбинський); «Юрба розбила ногами грубий морський пісок» (Леся Українка). Не боялися класики вживати прикметника товстий і до людей і не лишали його, як запевняє нас мовознавець, спеціально для книжок: «Молодець був жвавий, товстий, високий, кучерявий» (І. Котляревський); «Не до пана старого, усатого, товстого» (Т. Шевченко).

Ні, таки не Б. Антоненко-Давидович призабув, а М. Пилинському, можливо, випало з пам'яті, коли й як уживали наші письменники слів грубий – товстий. Після цього мене вже не дивує, коли мій опонент наївно питає: «А що робити з усталеним поняттям «товстий журнал»? Невже – «грубий журнал»?» А втім, заспокою опонента, я – не проти й «товстого журналу», якщо хтось усталив це поняття; мене тільки дивує, чому тоді в Українсько-російському словнику, який видав 1963 р. Інститут мовознавства, вислів «товстий журнал» наведено як застарілий (див. т. VI, с. 61)? Невже слова, наведені в словнику, спочатку стають застарілими, а потім уже всталюються? Як відомо, досі бувало навпаки...

У такому плані домислювання за мене М. Пилинський пише далі: «Б. Антоненко-Давидович виступає проти слова відпуск і пропонує вживати замість нього слова видача, продаж. Але така заміна можлива тільки в побутовій мові, а в економіці існують терміни «відпуск товарів», «відпускні ціни» і окремо «продажні ціни». Так само і в техніці зустрічаємо поняття відпуск, відпускний («відпускна крихкість металу»). Отже, це слово, безперечно, здобуло собі місце в мові, і даремно письменник залічує його до «таких чудес, як безчасся і новомісяччя».

Ні, надаремно мовознавець М. Пилинський хоче переконати читача, ніби письменник Б. Антоненко-Давидович виступає проти слів відпускати, відпуск, які, безперечно, є в українській мові. Але треба думати, коли й де слід їх ставити, а не тулити в фразу безоглядно. Писав Т. Шевченко: «Петра на волю відпустили», – кажуть і в народі: «Оце наївся, треба й очкур відпустити», – але не писали класики, не каже й народ: «Мені в крамниці відпустили чоботи», – а писали, казали й казатимуть – «продали чоботи». Діловод, що звик до канцелярської мови, може й написати помилково замість «продаж чобіт» – «відпуск чобіт», але те, що можна простити діловодові, важко вибачити мовознавцеві, який тільки припускає можливість заміни в побутовій мові канцелярсько-неоковирного «відпуск чобіт» на звичайний «продаж чобіт». А саме про це я й повів мову в своїй статті, отже, не про економічну або технічну термінологію, де слово відпуск, напевне, є в техніці й може бути в економіці, хоч не збагну, чому мовознавець М. Пилинський уважає, що «відпускні ціни» або «продажні ціни» – кращі за «ціни видачі» й «ціни продажу». Але сперечаємося зараз не про термінологію (це – окрема тема, що потребує окремої статті), а про літературну мову, отож не було ніякої потреби М. Пилинському загадувати наперед, чого б накрутив Б. Антоненко-Давидович, якби він був не тільки письменником, а ще й членом термінологічної комісії. І все-таки мій опонент раз у раз удається до цього, навряд чи наукового способу полеміки.

Для чого він це робить? Хіба йому бракує наукової арґументації, щоб довести слушність своєї думки, посилаючись конкретно на приклади з класики й живого мовного буття, як це раз у раз робив і роблю я, керуючись не тим, що мені зненацька заманулось, а тим, що було, є й буде, на мою думку, доцільним у нашій мові? Маю певність, що М. Пилинський міг би теж полемізувати зі мною таким способом, якби він мав на меті в своїй статті тільки інтереси культури мови, а не тенденційний намір довести будь-що-будь, ніби я хочу архаїзувати нашу мову й тим збіднювати її та обмежувати. Він так і закликає без усякого логічного зв'язку з тим, що написав попереду: «Не архаїзуймо нашу мову (до речі, чому не «нашої мови», як того вимагає граматика? – Б. А.-Д.). Зважаймо на розвиток і зміни в її лексичному складі. Не треба її збіднювати й обмежувати».

Хоч М. Пилинський і не обтяжив себе потребою навести бодай один приклад у мене «архаїзації нашої мови», та на цьому пункті я вважаю за потрібне докладніше спинитися.

Кожна жива мова, писав я в одній зі своїх статей, зазнає постійних змін, коли одні слова зникають, замінюючись новими, інші слова набирають із часом нового змісту, а іноді навіть нової морфологічної форми. Нові життєві обставини створюють не тільки нові поняття з новими словами, а й нові приказки, прислів'я, ідіоми. Не розуміти цього може тільки невіглас, а щоб боротися з цим природним процесом, небагато знайдеться новітніх донкіхотів. Проте на шляху розвитку мов різних народів траплялись диваки, що силкувалися затримати свою мову в застиглих формах, усіляко борючися з модернізацією її. Був, наприклад, у Росії адмірал-слов'янофіл О. Шишков, який у ХІХ ст., перешкоджаючи впливам «западников» на формування російської літературної мови, вимагав Казати не героизм, а добледушие (від слова доблесть) і звичайні калоші називати мокроступами, але, розуміється, життя перемогло мертвеччину, й намагання О. Шишкова видається нащадкам певніше за анекдот, ніж за лінгвістичну течію.

Сподіваюся, М. Пилинський повірить, що мене не приваблюють лаври адмірала О. Шишкова? Я не пропонуватиму називати квартплату комірним, хоч таке слово було колись у нашій мові, не назову першотравневий салют «першотравневою ясою», дарма що саме так казали на Україні за козаччини, й не вдаватимуся в тугу, що сучасні діти бавляться м'ячем, а не опукою. Я – також рішуче проти того, щоб уникати українських слів, подібних до російських, що інколи роблять не в міру ретельні плекачі чистоти нашої мови, заміняючи скрізь слово діло на справу («майстер своєї справи»), тепер – на зараз («зараз у нас весна») або попасти, попастися – на потрапити («потрапив у полон»).

Унаслідок історичного співжиття народів і економічних, військових, культурних та інших стосунків між ними мови запозичали одна в одної не тільки слова, а й вислови. Чимало слів попало в нашу мову з російської, не кажучи про те, що й у сучасній російській мові натрапляємо на багато українізмів, занесених туди не тільки за часів Петра й Лизавети (наприклад, такі, як чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано російський префікс), а й далеко пізніше, коли стали тісніші стосунки між братніми народами: девчата, хлебороб, хлопкороб, неполадки, стерня тощо. Багато слів є в українській мові й тюркського походження: кавун, тютюн, козак, бунчук та, мабуть, і таке українське слово, як жупан, є не що інше, як перероблене тюркське чапан, що чуємо, приміром, у теперішній узбецькій мові.

Є в українській математичній термінології слово відношення («відношення 1:3»), утворене з російського отношение, – було б нерозумно викидати його з ужитку; але нема ніякої потреби в побутовій мові заміняти іменники ставлення, обходження словом відношення чи витискати дієслова ставитись, обходитися словом відноситися. Це можна сказати й щодо деяких інших російських слів, які так само органічно прижилися в українській мові.

Навряд чи знайдеться такий дивак, який серйозно вимагав би викидати з нашої мови ці слова тільки тому, що вони – іншомовного походження, або замість усталених інтернаціональних термінів радіо, телефон, телеграф конче творити свої, «національні», подібно як у німців – der Rundfunk, der Fernsprecher тощо.

На наших очах розвивається далі українська мова. З прикметника вільний утворилось не тільки дієслово звільняти, але й вивільняти, зі слів поволі, повільний утворилось дієслово уповільнювати. Цих слів нема й не могло бути в словнику Б. Грінченка! Було б тільки на шкоду нашій мові боротися з словотворенням і затримувати її в стародавніх архаїчних формах. Але я – проти тої боротьби з «архаїзмами», коли працівник видавництва чи редакції газети іноді, як тільки натрапить на невідомі йому слова, приміром, гибіти, нидіти, ряхтіти, відразу зараховує їх до архаїзмів і виправляє на «сучасні» – страждати, нудитися, блищати... Чи думає мій опонент про те, що так можна зарахувати до архаїзм увсю нашу мову з її класикою й тим, що живе в устах народу? А варто було б подумати.

На жаль, М. Пилинський більше думає про те, як би це переконливіше довести, що «на цьому тлі навіть деякі слушні загалом зауваження письменника викликають до себе певну недовіру», а щоб підсилити цю недовіру, він не пошкодував труду знайти навіть кальку в статті «самого Антоненка-Давидовича»: «Автор (цебто я. – Б. А.-Д.) вказує, що якийсь зразок наводиться «цілком підставно», так би мовити, на ходу творить (калькуючи) слово «підставно», хоч треба було сказати: цілком обґрунтовано, з цілковитою (повною) підставою».

Я щиро дякую М. Пилинському за його зауваження, але запевняю, що тут я міг би прийти йому на допомогу й навести не одну-однісіньку, а багато мовних помилок у своїх творах, надто раннього періоду моєї творчості, бо кожного разу, коли перечитую написане, знаходжу багато такого, що мене самого не задовольняє, тому я не журитимусь, якщо мовознавці не запишуть слово підставно до своєї картотеки. Проте мені хочеться дізнатися, чим саме підставно, похідне від іменника підстава, є гірше, скажімо, від штучного стосовно, утвореного від дієслова стосуватися, тим більше що в літературній мові вже усталився його однокореневий антонім безпідставно? А тим часом слово стосовно є в шеститомному Українсько-російському словнику, яким, часто й цілком підставно пишаються працівники Інституту мовознавства. Отут небезпідставно можна було б сказати цитатою з М. Рильського:

Завзятці є такі, що з міною МойсеяСкрижалі нам несуть: не можна так, і край!Це не по-нашому! Забороняю це я!

Та, як відомо читачеві, М. Пилинський скеровує ці абсолютно слушні слова нашого прекрасного поета й великого знавця української мови саме проти мене. Мушу довести до відома опонента, що в мене ніколи не було розбіжності в поглядах щодо мови з покійним М. Рильським...

Я розумію, ба навіть схвалюю в цьому випадку бажання М. Пилинського захистити реноме й роботу інституту, де він працює, але не доберу – навіщо? Хіба Інститут мовознавства потребує цього? І проти кого й чого виникає така потреба захисту? Адже в своїй статті, на яку посилається М. Пилинський, я не гудив нашої поважної культурної установи, а лише критикував хибні моменти в укладанні двотомного Російсько-українського словника, віддаючи належне багатьом позитивним рисам цієї праці. Для чого це я робив? Для того, щоб цей словник був ще кращий, ніж те, що показують матеріали до словника, з якими я – частково обізнаний, бо творення словника є спільна справа мовознавців, письменників і всієї української культурної громадськості. Хіба критика й самокритика – такі вже рідкісні й небажані явища в Інституті мовознавства, що проти них треба боронитися, та ще й такими, не завжди науковими засобами, як це робить мій опонент? Гадаю, що тут він, захопившись своїм завданням, просто спустив з ока дійсні потреби й вимоги нашої сучасної епохи. Та якщо М. Пилинський обстоює престиж своєї установи, то другий мій опонент, Н. Фірсель, захищає тільки помилки свого перекладу, заявивши для більшої аргументації, що він цілком приєднується до того, що «так переконливо довів М. Пилинський». Мені дуже важко сперечатися з Н. Фірселем, бо для цього треба повертатись до азів, засвоїти котрі мій другий опонент, як видно з його статті, не мав дозвілля. Це – нудно й нецікаво, але, бодай із чемності, мушу приділити увагу також йому.

Стаття «Щоб яскраво й точно», в якій я аналізував практику перекладів з іноземних мов журналу «Всесвіт», що так не сподобалася Н. Фірселеві, є скорочена (але не виправлена!) моя доповідь на багатолюдному засіданні Секції художнього перекладу Спілки письменників. Ніхто з присутніх на засіданні наших відомих перекладачів, письменників, критиків і редакторів не зауважив мені помилковості моїх визначень в оцінці перекладу Н. Фірселя з німецької. Навпаки, дехто, наприклад, В. Козаченко, закидав мені невимогливість в оцінці загальної перекладницької практики «Всесвіту», а відома перекладачка з німецької Н. Андріанова спеціально спинилась на тому, як Н. Фірсель передає німецький оригінал, доводячи, що й у цій сфері в перекладача далеко не все гаразд.

Я не бачив ні оригіналу, ні натурального вигляду перекладу Н. Фірселя, котрий, як водиться, редактори «Всесвіту» ще підтягали до мовної «кондиції», а виходив із того, що надруковано, спираючися, звісно, не тільки на деяке своє знання української мови, а ще й на свій художній смак і чуття мови. З цього погляду, мої оцінки Фірселевого перекладу, безперечно, мають суб'єктивний характер. Але розгляньмо, що то є за об'єктивність перекладача художньої літератури (а не ділових паперів та оголошень!) Н. Фірселя.

Я зауважив, що в перекладі мого опонента раз у раз мелькають слова посміхнувся, посмішка, прикро вражаючи читача не тільки семантичною невідповідністю, а й стилістичною невправністю перекладача. І що ж – мій «об'єктивний» опонент пише, що в «променистому і в основі своїй радісному слові посмішка є стільки відтінків», що навіть Ю. Яновський ужив цього слова в такому розумінні. Н. Фірселя не обходить, що в Т. Шевченка нема в «Кобзарі» «променистих» слів посмішка, посміхатися, зате є далеко не променисті посмішище («Бо на посмішище ведуть старого дурня научати»), посміятися («І всі злії посміяться, як упаду в руки»). Якщо мій опонент не вірить, хай загляне в Словник мови Шевченка видання нашого Інституту мовознавства. Може, тоді він зрозуміє, нарешті, що, коли нашим класикам треба було взяти «променисте й в основі своїй радісне слово», вони вдавались саме до слів усміхатись, усмішка, усміх: «Нехай мати усміхнеться, заплакана мати» (Т. Шевченко); «До смерті не забуду його погляду, його усмішки» (О. Стороженко); «Де той погляд молодецький, де той всміх веселий» (Марко Вовчок), а коли треба було висловити іронію, сарказм або кепкування з когось чи з чогось, вони брали з народних уст слова посміхатися, посмішка, посміх: «Ходили в поле, жали свій хліб і посміхалися злорадно» (М. Коцюбинський); «Це... посмішка з мене» (Словник Б. Грінченка); «З посміху люди бувають» (прислів'я).

Ю. Яновський помилився з словом посмішка тільки раз, а Н. Фірсель помиляється раз у раз, не думаючи про те, що випадкова помилка навіть у класика не зобов'язує її повторювати. М. Лерм<



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 281; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.147.56.125 (0.015 с.)