Не бійсь – надісь, мабуть, певно

«Не бійсь, уже хильнув десь зранку?» – пише автор оригінального оповідання й думає, що він висловивсь по-українському. Простий український читач, якщо він негаразд знає російську мову, де трапляється частка небось, може й не добрати глузду в вислові не бійсь, бо українською мовою такий вислів означає тільки заперечення з дієсловом у прямому значенні: «Не бійсь, Ольго, нічого, все буде добре!»

Відповідниками до російської частки небось маємо в українській мові частку надісь («Люди дивуються, що я весела: надісь, горя-біди не знала». – Марко Вовчок), прислівники мабуть («Скулився як! Мабуть, уже змерз, як той цуцик?» – Із живих уст) і певно («Уже, певно, візьме її за себе». – Г. Квітка-Основ'яненко).

З цього видно, що й авторові оповідання треба було написати: «Надісь (або мабуть чи певно), уже хильнув десь зранку».

Ні-ні та й... – гляди та й... – коли-не-коли

«Ні-ні та й піде на базар щось продати», – читаємо в одному перекладі з художньої літератури, а інколи такий самий вислів бачимо й в ориґінальній українській сучасній літературі: «Ні-ні та й вип'є чарчину, а тоді – другу, третю... і пустився чоловік берега». У кого є чуття мови – а воно буває й природжене, й вироблене внаслідок самовдосконалення, – той зразу відчує буквалістичність перекладу й неприродність вислову ні-ні в контексті українського твору: його скальковано з російського вислову типу: «Нет-нет да и соврет опять».

Заперечення ні в українській мові може бути повторене тільки для того, щоб передати особливо піднесений емоційний стан людини, наприклад: «Ні, ні, не хочу цього! Не дам згоди на це!» А там, де треба передати російський вислів «нет-нет да и...», є інші українські відповідники: гляди («То не хотів їхати, а то, гляди, вже й у дорогу зібрався». – З живих уст), коли-не-коли {«Артем на заводі. Коли-не-коли провідає матір». – А. Головко). Повторення дієслова з запереченням може також бути відповідником до наведеного російського вислову: «Не йде, не йде та й прийде стовбичити цілий день» (із живих уст).

Отож у перших помилкових фразах слід було б написати: «Коли-не-коли та й піде на базар», – або: «Гляди, й піде на базар»; «Не п'є, не п'є та й вип'є чарчину, а тоді – другу, третю...».

ВИГУКИ

Їй-право, далебі, справді, справді-бо, бігме, таки так

Відповідно до російських вигуків ей-ей, ей-же-ей є чимало українських слів, але останнім часом багато авторів і промовців уподобало рідкісне їй-право: «їй-право, я нічого не знав». Цей вислів помітно витискує такі відомі здавна слова, як далебі («Далебі, не знаю, що й діяти». – І. Нечуй-Левицький), справді («Справді, нічого не знаю». – З живих уст), справді-бо («Кажу вам, справді-бо, нічого не чув і не бачив». – Із живих уст), бігме («Бігме, я не брав твоєї сокири». – Словник за редакцією А. Кримського), таки так («Таки так, не було його там». – Із живих уст). Звісно, краще користуватись не рідкісними, а внормованими в літературній мові словами.

Л е ле, л е лечко, от біда, ой горе, ой л и хо (ой л и шечко, ой л и шенько)

Вигук л е ле дедалі рідше чується в сучасній українській мові, поступаючись перед вигуками от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько). Але наша класика и народне мовлення широко послугуються цим вигуком, що передає захоплення або подив («Леле, лелечко мені!» – М. Номис) чи гіркоту («Ой леле! Даремні питання!» – Леся Українка). Будучи відповідником до російського увы, вигук леле не є абсолютним синонімом вигуків ой біда («Ой біда мені з тобою, не знаю, що й робити!» – З живих уст), ой горе («Ой горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі». – Народна пісня), ой лихо, ой лишечко, ой лишенько («Ой лишечко! Хто іде!» – Т. Шевченко). Ці вигуки передають почуття більшого жалю, ніж вигук леле, за яким чути легкий смуток чи невдоволення: «Леле, я таки не встиг дочитати книжки – забрали її в мене» (з живих уст); «Ой лелечко, лелечко, болить моє сердечко!» (П. Чубинський).

Слава – браво – ура

Слово слава здебільшого виступає в функції іменника: «Гей ну, хлопці, до зброї – на герць погуляти, слави здобувати!» (історична пісня). Але це слово буває й вигуком, що відповідає російським вигукам ура («Як упав же він з коня та й на білий сніг, – Слава! Слава! – докотилось і лягло до ніг. – П. Тичина), браво («Хорові Вірьовки та його керівникові Авдієвському слава!» – З живих уст). Слід пам'ятати й цей давній український вигук слава, щоб користуватись ним під час різних урочистих моментів – на мітингах, концертах, виставах і зборах, коли хочеться висловити свій захват.

БАЖАННЯ ЛІТЕРАТОРА

Художня література безнастанно контактує з живою народною мовою, живлячися з неї та, з свого боку, збагачуючи її; ні в якій іншій галузі розумової праці не переплітаються так щільно для дружного співдіяння класична спадщина, мовне надбання минулого й поточний процес дальшого розвитку живої мови. Письменник уже з самої природи своєї творчості має стояти на передовій лінії борців за високу культуру мови.

На жаль, ми, письменники, іноді забуваємо про відповідальність перед своїм народом за нашу мову, за той багатий, великий скарб, який ми одержали від славетних попередників. За слушну можна вважати репліку І. Білодіда («Радянська Україна», 196З), що в тканину деяких художніх творів потрапляють невиправдані діалектизми, жаргонізми й вульґаризми, іноді «по-новаторському» нав'язуються штучні, не властиві природі літературної мови словотворчі покручі, а деякі підручники з літератури написано сіро й безбарвно, з мовними штампами, шаблонами та ін.

Доречно буде сказати й про те, що в нас усе ще мало добрих словників, де більш чи менш повно було б відображено багатющу живу лексику української мови.

Для багатьох редакторів наших видавництв однотомний «Русско-украинский словарь» став неперейденим законом: є таке слово в словнику – гаразд, уживай його; нема цього слова чи замість нього стоїть якесь дивне, скальковане, – скоряйся словнику, бо то – закон!

Звісно, академічному словнику належить мати непохитний авторитет. Тут не місце сумнівам, дебатам і дискусіям. Але й «Русско-украинский словарь», і Українсько-російський словник – далеко не ідеальні. Багато що в них просто застаріло. Хіба не з оцих словників пішло горезвісне «Добро пожалувати!», що й досі часом «прикрашає» фасади деяких будинків в урочисті дні? Навіть у IV томі Українсько-російського словника, що вийшов із друку 1961 р., коли вже преса, радіо й різні заклади відкинули цей вислів, який не лізе ні в український тин, ні в російські ворота, все ще бачимо на двадцятій сторінці «Добро пожалувати!». Здавалось би, що наспіх укладений «Русско-украинский словарь» 1948 р. зазнає в наступних виданнях докорінних виправлень, але видання 1955 й 1961 рр. обмежились тільки невеликими додатками чи змінами правописного порядку. І сьогодні ще редактори мають підстави вимагати від автора замінити слово лихоліття на безчасся (російське безвременье), бо цей феномен стоїть на першому місці в словнику, прозваному «зеленим» не так за колір палітурок, як за недостиглість. За цим словником ми маємо писати новомісяччя замість відомого в народі молодий місяць, молодик, давати перевагу штучному слову виручка («гроші за продані речі») над широко вживаним у народі виторгом, уважати, що вислів «продати (чи купити) в розстрочку» (або, як у словнику ще наведено, – з розстроченням.) – чомусь кращий за відомий український – «купити (продати) на виплат».

Словник часом містить як українські відповідники такі слова, що їх у народі розуміють по-іншому, ніж то хотілось укладачам словника. Наприклад, слово поприще, дане в переносному розумінні «нива», «поле діяльності» часто сприймають як дієслово поприщити. Я був свідком, коли на селі, вичитавши в газеті фразу «Він довго працював на поприщі народного вчителя», одна з колгоспниць відразу спитала: «А кого це з учителів поприщило?»

Так само й слово дітище, наведене в словнику, як відповідник до російського детище, замість природних українських дитя, дитина чи виплід (аналогічно до російського порождение), сприймається з іронічним чи зневажливим нюансом, як у словах із суфіксом -ищ- – бабище, хлопчище, любище, кулачище.

Інколи лексичний матеріал одного словника суперечить відповідному матеріалу з другого, дарма що їх упорядкував один і той же заклад – Інститут мовознавства імені О. Потебні. Наприклад, у «Русско-украинском словаре» російське слово нервничать перекладено як нервуватися, а нервировать – нервувати, проте за ІІ томом Українсько-російського словника виходить, що дієслово нервувати означає не тільки те, що російське нервировать, а й нервничать (тобто нервуватися).

Я торкаюсь цих хиб наших словників не для того, щоб, як кажуть, ятрити давні рани й заглиблювати незгоду між літераторами, журналістами, редакторами, з одного боку, й мовознавцями – з другого. Я хочу, щоб ті хиби, які розхитували авторитет нашого академічного словника, не перейшли механічно в дальші словники Інституту мовознавства, що стоять на черзі, – тлумачний, синонімічний, фразеологічний; щоб запевнення, що «зелений» словник – «давно перейдений етап», було підперто належним видавничим діянням.

Ми вже сьогодні можемо з приємністю констатувати неабиякі зрушення в нашому мовознавстві. Уже з'являються на книжковому ринку видання, які можна використати в боротьбі за культуру мови. Хай сьогодні нас навряд чи задовольнить і невелика кількість назв, і малий тираж, і навіть подекуди повторення деяких лексичних помилок минулого, але ці видання вже виконують покладену на них функцію, сприяють піднесенню нашої мовної культури.

Насамперед слід відзначити поважну працю – «Русско-украинский словарь» Д. Ганича й І. Олійника за редакцією І. Варченка, видання «Радянської школи» 1962 р. Словник призначено для середньої школи, цим і пояснюється його вужчий обсяг проти згадуваного вже подібного словника Інституту мовознавства. Проте в ньому дано понад 30 тисяч реєстрових слів, і це дозволяє поширити можливість користування ним далеко за межі середньої школи. Відрадним у цьому словнику є явне прагнення його укладачів і редактора позбутись тих кричущих хиб, які часом знецінювали єдиний раніш Російсько-український словник. У цьому словнику не побачиш уже ні безчасся, ні новомісяччя, ні поприща та інших зразків скалькованого «словотворення».

Проте слід зауважити, що укладачі не скрізь радикально звільняються від того словесного «надбання», на якому відбилась тінь культу особи. Наприклад, слова земледелец, земледелие, котрі «зелений» словник перекладав тільки як землероб, землеробство у словнику «Радянської школи» перекладено – хлібороб, хліборобство, але до цього додано: «(редко) землероб, землеробство». Навіщо тягти в новий словник ці штучні витвори? Якщо вдумуватись, то виходить, що землероб – це «той, що виробляє землю»! (Порівняйте бракороб).

Правильно даючи як відповідники до російського дыхание слова дихання, віддих (російське вздох), словник перекладає російський вислів «затаить дыхание» як «затамувати подих», а далі, наводячи ілюстрацію до слова подих (веяние по-російському), пропонує фразу «подих весни». Видимо-таки, «затамувати подих» може бути по-російському скоріше «задержать веяние», ніж «затаить дыхание», яке правильніше буде по-українському: «затаїти (притаїти, затамувати) віддих (або ще – дух)».

Та ці похибки, як і подібні до них, навряд чи можна поставити на карб укладачам і редакторові словника «Радянської школи». Їхня праця заслуговує на повагу, їхній словник – це хід уперед.

Ще й зараз існує пекуча потреба в посібнику, який би на живому матеріалі показав відхилення від усталених норм і дав би зразки правильного користування словом. Сьогодні можна назвати книжки, які допоможуть тим, хто хоче поглибити свої знання з української мови. Узяти для цього хоч би «Нариси з загальної стилістики сучасної української мови» І. Чередниченка («Радянська школа», 1962 р.) і «Про культуру української мови» А. Коваль (видання Київського університету, 1961 р.).

Обидві ці книжки розраховано передусім на студентів, але діапазон практичного користування ними може бути набагато ширшим. У «Нарисах...» І. Чередниченка ґрунтовно висвітлено основні властивості фонетики, морфології й синтаксису української літературної мови, викладено й науково проаналізовано величезний матеріал виражальних мовних засобів і наведено зразки використання иого в різних стилях. Це, власне, – не посібник, а підручник, не нариси, а – курс української стилістики, хоч автор скромно зменшує призначення своєї книжки.

Книжка «Про культуру української мови» А. Коваль являє собою невелику, але дуже потрібну працю, яка містить низку слушних зауважень і порад щодо вибору слова, граматичних форм і конструкцій, правил літературної вимови й наголошування.

Треба сказати, що «Нариси...» І. Чередниченка великуваті для щоденного робочого користування, а книжка А. Коваль – завузька своїм обсягом зачеплених питань. Для широкого вжитку хочеться мати щось середнє між цими двома книжками, де було б не тільки принагідно наведено, а й систематизовано слова, що їх уживають часто не у властивому значенні, скальковані вислови, характерні порушення синтаксичних норм нашої мови тощо.

Цілком природно, що мова викладу згаданих книжок – майже зразкова, відповідна до вимог високої культури мови, про яку в них говориться. Та все ж побіжно хочеться зробити кілька зауважень. Чи не здається І. Чередниченкові, що в фразі «Методи лінгвістичних досліджень різняться один від одного в залежності від того...» краще сказати по-українському без прийменника в – «залежно від того»? Чи слід уживати тільки іменник недолік, коли мовиться про якісне поняття, а не про нестачу чогось, скажімо, в касі, коморі тощо? Мені здається, що слово недоліки, розкидане в різних місцях тексту, доцільніше було б подекуди замінити словами хиби, вади чи ще якимись синонімами.

А. Коваль часто вдається до дієслова зустрічатися, але у фразах «Тавтологічні звороти часто зустрічаються в мові...»; «На жаль, у мові студентів можна зустріти слова...» краще було б поставити інші, відповідніші синоніми – траплятися, подибувати, надибати, бувати. Не слід обмежувати текст викладу прислівником значне, коли є змога варіювати його іншими синонімами, наприклад, замість «значно більша» – «куди більша», «значно спростити» – «набагато спростити», «значної шкоди» – «неабиякої шкоди» і т. ін.

Хай автори цих дуже корисних книжок сприймуть мої принагідні зауваження не як докір, а лише як прояв бажання літератора внести свою частку в нашу спільну працю – збагачення української літературної мови – могутнього знаряддя розвитку української нації. Справді-бо, нива нашої діяльності – спільна з працівниками лінгвістичної науки. Праця наша має бути співдружною.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ МИТЦЯ

Наша вельми невелика щодо кількості література про поточну мовну дійсність збагатилася ще на одну книжку – «Слово про слово» відомого українського письменника Костя Гордієнка, що вийшла у видавництві «Радянський письменник».

Уже сам факт появи книжки, де розглянуто наші мовні справи, є дуже відрадне явище. Адже так мало, непропорційно до ваги й актуальності мовних питань мало, опубліковано в нас статей, а тим більше книжок на цю важливу тему. Та й чи не парадоксально, що в боротьбі за високу культуру мови виступають у періодиці здебільшого тільки письменники, тимчасом як учені-мовознавці воліють мовчки працювати в тиші кабінетів Інституту мовознавства, ніж устрявати в полеміку, що вряди-годи спалахує на сторінках наших періодичних видань. А кому, як не їм, слід було б насамперед відгукуватись на численні, на жаль, прояви нехлюйства, недбайливості, а то й просто спотворення нашої лункої, барвистої мови! Адже об'єктом спостереження, дослідження й вивчення для вчених-мовознавців має бути не тільки художня література, а й широка база того багатогранного життя, де звучить українська мова. Сюди входить і мова наших газет, журналів, мова вивісок, оголошень, плакатів, мова радіо й телебачення. врешті, впливи всіх отих чинників на живу мову народу. Скільки тут трапляється помилок, прикростей і просто анекдотичних випадків, на які треба оперативно реаґувати на сторінках газет і сатиричних журналів, а тим часом замість компетентних відгуків фахівців-лінгвістів натрапляємо тільки на «фігуру вмовчання», як теоретики літератури...

Саме з цього погляду є цікавою збірка статей і спогадів К. Гордієнка, доброго знавця народної мови й стиліста. Щоправда, безпосередньо мовним питанням приділено в збірці тільки дві статті: «Чутливість до слова» та «Слово», й на перший погляд здається, ніби збірка не має тематичної єдності, бо інші три статті – «Замітки на «Кленових листках», спогади про В. Еллана-Блакитного та враження від останньої декади української літератури й мистецтва в Москві – «Голоси і барви» – виходять за рамки полеміки письменника з критиками, редакторами й мовознавцями про слово. Проте, вчитуючись у роздуми письменника над майстерністю Стефаникової мови чи перегортаючи сторінки теплих спогадів про В. Еллана-Блакитного, з яких яскраво, хоч і фрагментарно, постає перед читачем доба становлення української сучасної літератури, а водночас і літературної мови сучасної України, чи переймаючись авторовим захопленням від маніфестації української культури в Москві на декаді, мимоволі вчуваєш внутрішню єдність збірки, бо скрізь автор обстоює народну основу літератури й мистецтва, бореться за поетично-образну силу слова.

До мовних питань К. Гордієнко підходить не з погляду відхилення від лексичних і фразеологічних норм, а з позицій непримиренного супротивника оканцелярення мови, знебарвлення її, мертвотного штампування замість невтомних мовних шукань. Цієї сторони питання ще майже не торкались ті нечисленні автори, що виступали в нашій пресі в справах культури мови. Тому й цей виступ К. Гордієнка набирає особливої гостроти та оригінальності, не кажучи вже за своєчасність його.

Автор спиняє увагу читача не на випадках неправильного вживання того чи того слова, не на хибних фразеологічних конструкціях, а на знебарвленні слова. Слово може стояти у фразі на своєму місці, й усю фразу граматично правильно побудовано, але це далеко ще не все, щоб фраза не була сірою, протокольною, а слово – анемічним, образно-безсилим.

Порівняймо: вогонь горить і бурхає полум'я, стугонить вогнище, палахкотить проміння або набростились дерева в І. Виргана замість бажаного спокійним редакторам – набухали бруньки. К. Гордієнко закликає до творчого шукання й збагачення мовних засобів. «Збагачення мови – більш складна (чому не складніша? – Б. А.- Д.) тема: це – будова мови, національна своєрідність, чисто українські звороти, особливості, ознаки, соціальна виразність, поетично-образний лад...», – слушно зауважує він, заперечуючи нерозважним критикам, що плутають народні слова з архаїзмами, просторіччя з діалектизмами й прагнуть стандартного письма.

Звісно, мовиться тут про користування словом у художній літературі. Навряд чи хто вимагатиме, щоб і в підручниках садівництва бростились дерева, а в нарисі з фізики неодмінно стугоніло вогнище, бо: «На все потрібен артистичний хист...На все потрібне чуття міри, художній такт, чутливе вухо, смак, усе те, що можна назвати художньою культурою», – каже він далі.

Проте К. Гордієнко не обмежується самими рамками художньої літератури, а ставить питання далеко ширше – про впливи канцелярщини й протоколізму на живу мову народу, про змагання шаблону й штампу з образністю слова. Дотепно, в'їдливо-сатирично письменник оповідає, як канцелярські бур'яни гнітять добірне народне слово:

«Де ви найдете такого голову колгоспу, який би, приміром, сказав просто: «кури несуться». Цього не може бути. Він неодмінно скаже: «Кури вступили в період носки яєць». Чи почуєте від нього, що колгосп «силосує гичку»? Ні, він такою «буденною» мовою розмовляти не буде. Він скаже: «Колгосп вступив у стадію силосування зеленої маси». Погнила не полова, а «пожнивні рештки». І вже буряк – не буряк, а «цукрова сировина».

Справді, тиск штампованих канцелярських висловів позначається не тільки на мові газет і працівників, що раз у раз мають діло з вхідними й вихідними паперами, але часом просякає й на сторінки художніх творів, не кажучи вже за публіцистичні статті. Усі ці рішення, присвоєння, виконання, кредити довір'я й лиміти часу мають одне спільне невичерпне джерело – канцелярію. Розуміється, ніхто не буде заперечувати специфічності ділової мови й вимагати в службовому листуванні образних метафор, метонімій, синекдох і кучерявих епітетів, але й не є конче потрібним починати кожний офіційний папірець словами «з огляду на те» й кінчати «зважаючи на вищесказане», тому вже поготів треба вилучати з канви художнього твору канцелярські реп'яхи.

Є слова, що ніяк не даються до використання не тільки в поетичному творі, а й на численних сторінках великого прозового полотна. Хіба можна «прийняти рішення» засвідчитись коханій дівчині в своїх почуттях до неї? К. Гордієнко, до речі, наводить щодо цього слова А. Чехова: «Разве в стихи годятся такие паршивые слова, как «сплошной»? Надо же ведь и вкус иметь», – і К. Федіна: «У меня существует написанный словарь неугодных для работы, запрещенных слов». Щоб наочно показати читачеві, якими є канцелярські штампи в художньому творі, письменник складає навіть маленьку «новелу», зіткану з перлів ділового листування, початок якої вже промовляє сам за себе: «Галина перебувала в колгоспі на гарному рахунку...»

Докладно спиняючись на потребі розвивати чутливість до слова або, інакше кажучи, на потребі розвивати художній смак, К. Гордієнко торкається цікавого питання про доцільність використання того чи того слова в певному стилістичному плані.

Він слушно констатує, що «деякі наші твори рясніють строкатими, механічно поєднаними різностильовими рядками – не кожен осягнув, відчув, оволодів народним поетичним строєм». І з цим не можна не погодитись, хіба що викликає заперечення виклад цієї правильної думки: в одному ряді стоять дієслова, що вимагають різних відмінків (осягнути – що, відчути – що, але оволодіти – чим), а тим часом їх узгоджено з одним спільним для всіх іменником в орудному відмінку. Правильно сказано й далі, що слова можуть мати подвійне значення, залежно від того, як їх спрямувати, внаслідок чого слова набирають у фразі позитивного, негативного чи нейтрального значення.

Шкода тільки, що, розвиваючи свою думку про слушність використання різних слів у різних контекстах, К. Гордієнко перечить самому собі: «Коли я чую, що господарка порається біля печі, то мені це зрозуміло. Коли ж я чую, що художник порається біля картини, це в мене викликає подив». Чому? Хіба дієслово поратися, поєднане з іменником художник, не може бути теж відповідно спрямоване й звучати то з позитивною інтонацією, то з неґативною, то з нейтральною?

До речі, й наша класика, зокрема Панас Мирний, не цуралася слова поратись і поширювала масштаби його застосування далеко від печі: «Він у тих законах, як миша у зерні, порабться: на законах спить, законами диха». А як бути з доконаною формою цього дієслова – впоратися? Теж лишити до вжитку тільки біля печі? Однак І. Франко зважувався писати: «Вони мусили чекати з півгодини, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами», – та й М. Коцюбинський не боявся надавати цьому слову ширшого, ніж робота коло печі, значення: «В моє життя влізло щось, з чим не могла впоратися моя звичайна урівноваженість».

Видимо, цей погляд письменника треба поставити до категорії власних уподобань, хоч він і пише: «Я не думаю, що це «смаківщина»...»

Ще більше мене дивує твердження К. Гордієнка: «Спробуйте молодого тракториста, завклубом, бригадира, комбайнера назвати парубком!» Ну й що? Спробуємо: «З того часу, як пішов від нас веселий парубійко Сашко Пилипчук, що заправляв у клубі, все пішло нанівець – ні кіно, ні пісень, ні сміху». Або ще: «Наш бригадир, хоч і справний, сказати, чоловік та й у літах уже, а все ще парубкує чомусь». Невже дико звучить? Мені здається – нормально. Хіба можливість парубкувати є прерогатива тільки Енея, про якого І. Котляревський писав, що той «був парубок моторний і хлопець – хоч куди козак»? Очевидно, ні. К. Гордієнко покликається на те, що за часів О. Пушкіна й М. Лермонтова в Росії писали «младая дева», чого, мовляв, не скажеш тепер про дівчину комсомольського віку ланкову чи там доярку, та це навряд чи може переконати когось. Це-бо слова різних категорій і різних мов. К. Гордієнко добре знає, що за часів О. Пушкіна й М. Лермонтова слова младая дева можна було почути тільки з уст найвищих верств російського суспільства – аристократії й чиновництва: міщани більше подобали слово девица, а в широких масах соціальних низів, серед селян чи ремісників, казали девка, девушка. Отож, младая дева має колорит не тільки певної епохи, а й певного панівного тоді класу. Українське слово парубок у вустах усіх шарів суспільства завжди означало одне й те ж: «неодружений юнак». Так було за Богдана Хмельницького, таке ж значення має це слово й тепер. То як можна ставити його на одній площині зі словами младая дева? Та це – не сумірні речі – кінь і трепетна лань. Ні, тут українського парубка аж ніяк не спаруєш із російською младой девой і не обкрутиш навколо архаїчного аналоя!

Та багато сперечатись тут не доводиться: кожний митець має свої погляди й смаки. А якщо певні думки автора викликають полеміку, то це тільки свідчить, що його книжка порушує актуальні питання, що вона – на часі. Треба сподіватися, що змістовна збірка статей К. Гордієнка знайде широкий відгук у всіх тих, хто цікавиться українським словом, і напевно стане поштовхом для інших авторів – узятись і собі за перо для участі у важливій і корисній розмові.

ЩОБ ЯСКРАВО Й ТОЧНО

Міфи і реальність

Якби книжку А. Лисенка «Міф про «стовпотворіння» та людські мови» розглядати тільки з погляду вимог, що ставить до автора серія розмов із богомільними, під знаком якої вийшла ця книжка у Видавництві політичної літератури України, то їй можна було б дати позитивну оцінку, але не на шпальтах «Літературної України», а десь у вужчому, спеціальному періодичному виданні. Справді, автор в основному впорався зі своїм завданням йому вдалось у невеликій за обсягом праці розвіяти хибне релігійне уявлення про походження мов і дати стислий огляд наукового пояснення, як саме виникли й розвивались мови народів світу. Але тема, в яку заглибився А. Лисенко, а також принагідні його думки виводять книжечку за межі спеціального призначення й привертають до неї увагу атеїстично переконаних читачів, яких цікавлять мовні проблеми.

Щодо походження різних мов А. Лисенко пише: виникнення й розвиток мовних сімей нагадують не міфічне родове дерево, про яке твердять деякі вчені-мовознавці, а цілий ліс. Чи варто надавати перевагу в такому туманному питанні якійсь одній науковій лінгвістичній теорії? Єдина прамова для всіх народів землі чи кілька прамов? Це питання мимоволі переносить нас у середину минулого сторіччя, коли в Європі точилась палка дискусія між моногеністами і полігеністами про походження людських племен, коли перші, до яких належав наш земляк, учений і мандрівник М. Миклухо-Маклай, доводили, що всі раси походять від одного кореня, а другі запевняли, ніби кожна раса має свій окремий корінь походження.

Як відомо, погляд полігеністів, котрий заперечувала передова європейська наука, став псевдонауковою теорією, що на неї спирались імперіалізм і расизм: мовляв, сама природа створила людей різними – вищими расами й нижчими, з яких одним судилось панувати, а другим – підкорятись.

Навряд чи можна, говорячи про співвідношення між національними мовами й їхніми діалектами, категорично твердити, як це робить А. Лисенко: місцеві діалекти – це колишні мови племен і народностей; об'єднані в період утворення нації в єдине ціле, вони становлять певну національну мову. Виходить, ніби національні мови виникли тільки внаслідок об'єднання діалектів в одне ціле, тимчасом як Маркс і Ф. Енгельс кажуть, що «...в усякій сучасній розвинутій мові природно виникла мова піднеслась до національної мови «лише» почасти (підкреслення моє. – Б. А.-Д.) завдяки концентрації діалектів у єдину національну мову, зумовлену економічною и політичною концентрацією».

Отож принцип інтеграції в такому питанні не може бути абсолютний; тут не слід забувати й про диференціацію, коли єдине плем'я – предок якоїсь народності, що згодом розвивається в націю, в своєму історичному розвитку, розпадаючись на споріднені племена, втрачало и єдину для цілого племені мову, з якої діалектично розвивались і діалекти. За доби формування, а далі й розвитку нації зі споріднених народностей якийсь один діалект набував сили й переваги, стаючи національною мовою. Скажімо, в основу української національної мови лягли середньонаддніпрянські говори. Національна мова, в свою чергу, породжує свою літературну мову, живлячися з різних діалектів. Важко собі уявити, щоб, наприклад, українська мова виникла внаслідок економічної й політичної концентрації гуцульського, поліського й київсько-полтавського діалектів, бо такої концентрації не могли зазнати народ і його мова, до Жовтня розпайовані між ворожими державами. Слов'янські племена й народності, розгалужуючись на своєму історичному шляху, створювали також діалекти, на яких позначились місцеві географічні, економічні й політичні умови. Потім ці діалекти збагатили й загальнонаціональну мову. Так чи так, а навряд чи доцільно наполягати на якомусь одному категоричному твердженні, коли саме питання потребує ще багатьох досліджень. Та це – вже справа науковців-спеціалістів заглиблюватись і розв'язувати такі складні проблеми, а не популярної книжечки А. Лисенка, яка має своє конкретне призначення, що його автор сумлінно виконав.

Окремо хочеться дещо сказати про мову викладу. Лексика автора не вискакує, як це часом трапляється в популярних виданнях, із колії усталених мовних норм. Дивує тільки, чому автор, уподобавши дієслово говорити, забув про інше – казати, без якого важко обійтись у фразах, що передують прямій мові або переповідають зміст; натомість раз у раз надибуємо «Енгельс говорить», «Маркс і Енгельс говорши» тощо. Правильно не «на протязі року», а «протягом року». Замість незграбного самодовліючий треба вживати прикметника самодостатній, якого дає «Русско-украинский словарь» Інституту мовознавства. Прислівнику вірно слід залишити його давнє значення – «віддано» (вірно любити, вірно служити), а не ставити відповідником до російського верно («правильно»), як це зроблено у фразі: «Це вірно так само, як і щодо вигуків»; для таких випадків є в українській мові слова слушно, правильно, правдиво. Не «в залежності від успіхів», а – «залежно від успіхів». Замість «Вони шаленіли при одній думці...» краще – «Вони шаленіли на саму думку...». Замість вислову «Як не дивно, а в основі своїй...» краще – «Хоч як дивно, а в основі своїй...». Не можна допускати різнобою в термінології: в одному місці автор пише «членороздільна мова», а на другій сторінці – вже «членоподільна мова»; тут треба додержуватися чогось одного.

Поза цими дрібними зауваженнями, мова й зміст книжки А. Лисенка справляють загалом приємне враження, тим-то не лише знайдуть, а й змусять замислитись над прочитаним багато читачів.