Вірний, правдивий, правильний, певний, слушний

Прикметник вірний і прислівник вірно з якогось часу не тільки витискають з ужитку інші, відповідніші слова, а й набирають невластивого їм значення. Не тільки в діловій мові, а й у сучасних художніх творах ми часто натрапляємо на ці слова в значенні «правильний, певний»: «Учинити напад на аеродром − це все одно, що повести на вірну загибель сотню бійців»; «Дрімлюга знайшов вірний шлях»; «Ти стоїш на вірній дорозі»; «Сама глибинами серця відчувала − вірно робить син».

А тим часом в українській класиці й фольклорі цих слів уживали в далеко вужчому значенні, надаючи їм поняття тільки відданості: «Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная» (народна пісня); «Без вірного друга великая туга» (прислів'я); «Хто вірно кохає, той часто вітає» (М. Номис).

Якщо в фразі йдеться не про відданість, а про правильність, слушність, правдивість, тоді треба вдаватись до інших прикметників і прислівників: «А щоб певна була правда, − нехай шлях покаже» (Т. Шевченко); «Землі своєї зелень і блакить любив я серцем і на схилі віку хотів про це правдиво повістить» (М. Рильський); «Не раз, заблудившись, навмання йшли мандрівники тайгою, намагаючись знайти правильний напрям» (О. Донченко); «Надія теж не докучала розпитами. Також відкладала до слушного вільнішого часу» (Я. Баш); «Сьорбаючи чай, Артем чекав на слушну хвилину...» (А. Головко).

З цих прикладів само собою випливає, що в наведених на початку фразах слід було написати: «на певну загибель», «правдивий шлях», «на правильній (на правдивій) дорозі», «слушно робить син».

Іноді поряд із прикметниками правильний, поправний уживають і прикметника вірний у таких висловах: вірний переклад, вірний рисунок (малюнок), цебто − відповідний ориґіналу, натурі, точний (Словник за редакцією А. Кримського).

Вірогідний та ймовірний

Ці прикметники часом уважають за тотожні й помилково пишуть: «Я знаю про це з імовірних» джерел»; «Таке припущення – вірогідне». А треба було написати навпаки: в першій фразі – "вірогідних", у другій – "імовірне".

Прикметник "вірогідний" означає «цілком певний, цілком правдивий, достеменний, перевірений»: «Вірогідні написання букви «і» замість «о», починаються з XIV -XV вв.» (А. Кримський); а "ймовірний" – це «той, що його можна тільки припускати»: «Пригоди були довгі, плутані і завжди переходили межі ймовірного» (В. Козаченко). Крім того, слово "ймовірний" означає ще «довірливий, той, що легко вірить»: «Імовірний він дуже: найбрехливішому брехунові ладен зараз повірити» (Словник за редакцією А. Кримського).

Гор і шній, в е рхній, д о лішній, н и жній

Як правильно казати – "горішня полиця" чи "верхня", "нижній кінець стовпа" чи "д о лішній"? Таке питання постає навіть перед тими, що добре знають українську мову, але не визначаються відчуттям її.

Чи є якась значеннєва різниця між словами "гор і шній" і "в е рхній", "д о лішній" і "н и жній", чи однаково, приміром, що "гор і шній", що "в е рхній"? У деяких випадках ці слова бувають справді тотожні, наприклад, у назвах місцевості, надто коли її визначають за течією річки: Верхні й Н и жні Млин и, Горішні Млин и, а також у назвах вітрів: "в е рхній вітер" і "гор і шній" (на Дніпрі й Кубані). Але в деяких висловах треба вжити саме одного слова, а не другого, як ось, приміром, "горішня хата" – кімната в бік гір, "верхні зуби", "верхня щелепа" (Словник Б. Грінченка), "верхній одяг", "Верхня Хортиця", "Дніпровий Низ".

Полиця може бути гор і шньою й в е рхньою, залежно від тексту: у вагоні чи в шафі – горішня полиця, бо її приладнано вгорі; якщо кілька полиць покладено купою долі, одна на одну, то полиця, що лежить зверху, зветься в е рхньою.

Так само є певна різниця між словами "н и жній" і "д о лішній": "нижній" – це «той, що міститься нижче від чогось» («Червоний відблиск від нього (багаття) осяває нижні гіллячки чорних верб». – М. Коцюбинський), а "долішній" – «той, що при самому долі» («Долішня частина п'єдесталу робить чималий виступ». – Леся Українка).

З цього можна зробити висновок, що не слід давати переваги якомусь одному слову над іншим або ставити ці слова навмання, не вважаючи на вимоги тексту, бо так звужуються наші мовні можливості, а тим самим збіднюється мова.

Гром а дський, громадянський, цив і льний

Прикметник гром а дський, що походить від іменника громада, означає «належний до певного колективу людей»: «Громадських людей кликали цінувати» (Марко Вовчок); «Тут кінчалося місто і далі лежав уже громадський вигін, на якому стояли гамазеЇ з хлібом» (П. Панч). Прикметник громадянський вказує на суспільство або людність цілої країни, на все громадянство, що підлягає законам країни й виконує пов'язані з цим обов'язки. Від цього маємо вислови: громадянські права, громадянська війна, цебто війна різних класів одного суспільства, тощо.

Властиве українській мові слово цивільний, як і прикметник громадянський, відповідає російському гражданский, штатский: «Він не знаходив принципової різниці між своєю роботою в армії й своїми цивільними перспективами» (Л. Смілянський); «Це був кремезний хлопець у цивільному костюмі» (Ю. Смолич);«Художник розбудив ще якогось цивільного в кепі, в благенькому демісезонному пальті...» (О. Гончар). Із цих прикладів бачимо, що прикметник цивільний протилежний слову військовий тощо. Кажемо: цивільне будівництво, а не громадянське, хоч може бути громадське будівництво, коли щось будується на громадських засадах; цивільне законодавство, цивільний кодекс – протилежно до карного кодексу, цивільний шлюб, а не громадянський шлюб, – на відміну від церковного шлюбу.

Дальший і подальший

Не знати чому слово подальший так уподобали сучасні автори, що воно майже заступило близьке до нього значеннєво слово дальший. Навіть стилістичні редактори наших періодичних видань, коли натрапляють у тексті оповідання чи статті на це слово, відразу виправляють його на нібито «більш українське» – подальший. Деякі письменники, без видимих на те причин, в одному творі пишуть подальший, у другому – дальший, наприклад: «Він зрозумів – раз і назавжди, – що його подальше життя неможливе без Васси» (Ю. Смолич) і «В запалі перебороти буржуазне мистецтво, в завзятті зачати нову – революційну – еру мистецтва пролетарського, – чи не нехтували ми нерозумно скарбами минулого, які й нам самим могли стати в пригоді, на дальшій – далекій – дорозі творення мистецтва нашого класу?» (Ю. Смолич).

У тритомному Російсько-українському словнику на першому місці стоїть слово дальший, на другому – подальший, Словник за редакцією А. Кримського наводить тільки слово дальший: «Дальші чотири століття». Це слово відповідає російським дальнейший, следующий. Тут ми розглядаємо це слово тільки в першому значенні.

Обидва ці слова мають право на існування, але з певною значеннєвою різницею між ними, приблизно такою самою, як і між спорідненими з ними прислівниками далі й подалі. Якийсь процес, дію чи явище, що відбулися в ближчий час, треба позначати словом дальший, як це бачимо в другій цитаті з твору Ю. Смолича; а те, що відбувається згодом, через певний проміжок часу, слід передавати словом подальший, наприклад: «Дальші роки після смерті дружини він жив у Києві, а його подальше перебування – мені невідоме».

Д і йсний, д і йсно, в д і йсності, спр а вжній, спр а вді, наспр а вді, на д і лі

У доборі відповідників до російських слів действительный, настоящий, действительно, в действительности автори статей, перекладачі й доповідачі надуживають словами дійсний («Це – не вигадка, а дійсна подія»), дійсно («Я дійсно не бачив її»), в дійсності («Ми сподівалися великих наслідків від його проекту, а в дійсності це була авантюра»).

Слова дійсний і дійсно є в українській мові, але не треба забувати й інших слів: справжній («ці квіти – не справжні». – Леся Українка), справді «Чи снилось це мені, чи справді так було?» – І. Нечуй-Левицький), насправді («Інспектор у нас – людина молода, погарячився, а насправді не зробить лиха». – С. Васильченко), на ділі («На словах так, а на ділі інак». – Словник за редакцією А. Кримського).

У наведених на початку фразах правильніше було б сказати: «справжня подія», «справді не бачив», «насправді це була авантюра».

Слова дійсний, дійсно (дійсне), в дійсності виступають на своєму місці в таких фразах: «Ви бачите тут одно з дійсних чудес сучасної косметики» (М. Коцюбинський); «Ватя... примітила дійсне сільське своє життя, дійсні свої обставини» (І. Нечуй-Левицький); «Так дійсно воно й було» (з живих уст); «Я це дійсно знаю» (Словник за редакцією А. Кримського).

Домашній і свійський

«По двору ходило багато домашньої птиці», – читаємо в одному сучасному оповіданні, де автор не замислився над різницею слів домашній і свійський.

Прикметник домашній означає «той, що живе в домі або стосується дому»: «Домашнього злодія не встережешся» (М. Номис); «Іван хоче оповідати про своє життя домашнє» (М. Коцюбинський), а свійський – «не дикий, приручений»: «Коли нема диких (качок), то з досади і свійських лупить» (О. Стороженко); «На цвинтарі поміж бабами та дівчатами дибали чотири свійські журавлі» (І. Нечуй-Левицький). Миша – дика тварина, але коли вона живе в хаті, її звуть домашньою мишею на відміну від такої ж дикої – польової, що водиться в полі.

Слово свійський буває синонімом слова звичний: «Соломія затулила вуха й заплющила очі. Ця пітьма більш знайома, більш свійська, не так мучила її» (М. Коцюбинський). Інколи ним користуються як відповідником до російського нашенский: «Колись шляхта та свійська старшина в ярмо запрягали» (П. Кочура).

Дружний і дружній

Через звукову подібність слів дружний і дружній їх часто плутають і ставлять не там, де слід: «Дружніми зусиллями здолали ми всі перешкоди»; «Передайте мій дружний привіт усім товаришам». Дружний – це «одностайний, той. що має спільні інтереси з іншими»: «Тут ми самі, дружною силою, можемо собі допомогти» (І. Франко); «Дружній (у називному відмінку – дружна) череді вовк не страшний» (М. Номис). Іноді це слово має значення «швидкий, нестримний»: «Весна була рання, дружна» (З. Тулуб).

Слово дружній означає «приязний, народжений дружбою»: «Дружня розмова» (П. Куліш).

Отож, у двох перших фразах треба було сказати: «Дружними зусиллями здолали», «дружній привіт».

Живоп и сний, живоп и сно, малярський, мальовн и чий, мальовн и чо (мальовн и че)

З деякого часу прикметник живоп и сний і прислівник живоп и сно, що походять від іменника жив о пис, майже витиснули на сторінках наших періодичних і неперіодичних видань давно відомі українські слова малярство, малярський, мальовн и чий, мальовн и чо.

В одній газеті читаємо; «Випускники живописного (?) факультету захищають нині свої дипломні роботи»; бачимо в журналі: «Які живописні краєвиди над Ворсклою!»; запевняє автор белетристичного твору, що його персонаж: «Уміє живописно оповідати».

Русизм живопис трапляється в українській мові: «Кинути живопис і естетику я й не можу й не хочу, бо це – моє покликання» (А. Кримський), – але є власне слово з цим же значенням – малярство: «Малярство, картини – це зір моїх очей» (І. Нечуй-Левицький); є й маляр, що становить синонім не до слова фарбар, а до художник: «Коли б же мені тії малярі, – намалювала б личенько собі» (народна пісня); «Великий італійський маляр Рафаель» (Словник за редакцією А. Кримського). Є в українській мові похідний прикметник малярський: «Сошенко залучив Тараса до малярської школи» (І. Нечуй-Левицький). Чому б не скористатися цим прикметником для назви факультету замість нечіткого або двозначного живописний, що є синонімом не тільки до прикметника малярський, а й до мальовн и чий: «Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга» (М. Трублаїні). Не слід забувати й про прислівник мальовничо (мальовниче): «Краї сеї хустки мальовниче спадали на спину й на плечі» (А. Кримський).

Можна згадати випадки вживання слів живописання: «Історичним живописанням вони не вдовольняються» (П. Куліш), живописати: «Ти ж мені недаром живописав якусь Катрю поетичними кольорами!» (М. Старицький). Від них іноді творять похідні дієприкметники й прикметники.