Дебошир, дебоширство, бешкетник, бешкет

Наші газетярі вподобали слова дебошир, дебоширство, дарма що ні в класичній літературі, ні в народній мові їх не натрапиш. Ми часто читаємо на шпальтах наших газет: «З дебоширами треба повести рішучу боротьбу»; «Дебоширство в місцях відпочинку трудящих – недопустиме явище»; «Затриманий п'яниця продовжував дебоширити». Нема ніякої потреби вдаватись до неукраїнських слів, які до того ж не кожний розуміє на Україні, коли є всім відомі українські слова: "бешкетник" («Бешкетники свистіли пронизливо й неприємно». – О. Ільченко), "бешкет" («Ідіть, хлопці, не чиніть бешкету». – С. Васильченко), "бешкетувати" («Сором ховатися – умів бешкетувати, зумій і відповідь казати». – С. Васильченко).

З цього стає зрозуміло, що й газетним рядкам пішло б на краще, коли б там було написано: «З бешкетниками треба рішуче боротися»; «Бешкет у місцях відпочинку трудящих – недопущенна річ»; «Затриманий п'яниця бешкетував далі».

Дітище, дитя, виплід, плід

Не тільки в статтях, а навіть у сучасних віршах натрапляємо на слово "дітище", поставлене в поважному, ба навіть урочистому плані, а не з нюансом іронії, глузування чи лайки, як то звучать усі українські іменники з суфіксом -ищ-: "хлопч и ще", "баб и ще", "руч и ще", "кулач и ще" тощо.

Слово "дітище", яке українець, за аналогією до наведених слів, вимовляє з наголосом на другому складі, може означати тільки зневажливу або глузливу форму, а зовсім не те ніжне або врочисте поняття, що має російський іменник із наголосом на першому складі – "детище" в розумінні «дитя, виплід, плід».

Близькими до іменника "дитя" в переносному значенні є слова "виплід", "плід": «Ці припущення є виплід його фантазії»; «Бібліотека – плід моєї праці» (Російсько-український фразеологічний словник І. Виргана й М. Пилинської).

Досвід і дослід

Чи не через звукову близькість, а також через те, що іменники "досвід" і "дослід" часом мають у російській мові один відповідник – "опыт", часто трапляються помилки в уживанні цих двох слів, наприклад: «Наші колгоспники набули великого досліду у вирощенні кукурудзи»; «його цікавили всі досвіди ґрунтів, що проводилися в нашій лабораторії».

Досвід – це сума відомостей, навиків, набута протягом певного часу, дослід – це спроба, експеримент, який роблять, щоб пізнати істину або перевірити набуті відомості. Тим-то й у перших фразах треба було написати: «Наші колгоспники набули великого досвіду в вирощенні кукурудзи»; «його цікавили всі досліди ґрунтів, що їх провадили в нашій лабораторії».

З іменником "досвід" мають зв'язок дієслова "досвідчити", "досвідчати", що означають «зазнати(зазнавати), дізнатися (дізнаватися) з власного досвіду», «потвердити (потверджувати) щось»: «(Шевченко) добре на самім собі досвідчив усього, що сердешний люд терпів під тим ярмом» (Словник Б. Грінченка). Не слід забувати в живій мові й цих слів.

Дружк и, товаришк и, друзяки, товар и ство, комп а нія

«А потім знову зустрівся з дружками, і все пішло по-старому: п'янки, гульня, дебоширство», – читаємо в газеті і, поки не згадаємо російського слова "дружок" – "дружки", не можемо добрати, про що йдеться. Адже в українській мові є тільки слово "др у жка", що означає «подруга або молода дівчина, яка бере участь у весільному обряді»: «Ой хвалилася гречаная панна своїми косами перед др у жками» (Матеріали П. Чубинського); «Уранці йде Олеся др у жок збирати» (Марко Вовчок). Російському "дружок", що має іронічний відтінок, відповідає "товаришок": «Що ж це твій товаришок – такий, наче причмелений?» (із живих уст). Коли йдеться про кількох людей, можна ще користуватися словами "товариство" («Веселе товариство». – О. Стороженко), "компанія" («Злі компанії і доброго чоловіка зіпсують». – М. Номис).

Із цього виходить, що в газетній фразі треба було написати: «А потім знов зустрівся з товаришками (або зі своїм товариством, зі своєю компапією), і все пішло по-давньому...»

Є ще українське слово "друзяка", якоюсь мірою воно теж відповідає російському "дружок", а ще більше – російському "дружище": «Є ви товариші, друзяки? Собаки, а не товариші!» (Панас Мирний).

Жарт, не на жарт, неабияк

Іменник "жарт" – дуже поширений в українській мові, мабуть, через веселу вдачу нашого народу. Це слово часто виступає в народних прислів'ях і приказках, а також у художній літературі: «З жарту й біда часом буває» (М. Номис); «Смішками та жартами одмовилась, а правди не сказала» (Марко Вовчок). Бачимо це слово й у таких висловах, як: «Жарт жартом, а це вже не жарт, як мене за печінки бере, ноги трусяться» (Ганна Барвінок); «Миколі було не до сміху, не до жартів» (І. Нечуй-Левицький); «Андрій намагався обернути все в жарт» (М. Коцюбинський); «Я тебе питаю без жартів, – сказав Роман» (І. Нечуй-Левицький).

Проте на сторінках сучасної української літератури це слово бачимо часом навіть там, де треба інших, що більше відповідають російському вислову "не на шутку":«Він не на жарт здрейфив»; «Йосип не на жарт розсердився».

Наша класична література знала вислів "не в жарт" («Деякі тужать не в жарт». – Ганна Барвінок), а Російсько-український словник наводить прислівникову форму "неабияк", що цілком відповідає російському "не на шутку". Виходячи з цього, в наведених вище фразах треба було написати: «Він неабияк злякався (сплохував)»; «Йосип неабияк розсердився».

Жора чи Юрасик, Женя чи Євгенко?

«Жора і Женя побились об заклад, хто з них з'їсть більше кисличок. Не тільки Свєта, що перед цим бігала з хлопчиками наввипередки, але й Маша, яка сама могла впорати чимало кислиць, з жахом дивились, як хлопчаки над силу запихають собі в роти маленькі яблучка, що ніяк не хочуть більше туди лізти». Це уривок з оповідання для дітей. Якби оповідання було перекладом із російської або в ньому мовилося про маленьких персонажів десь у Росії, – все було б у ньому цілком природно, та ба, автор – українець, дія відбувається на Україні, а герої оповідання – українські дітлахи, що живуть, ростуть і бавляться на тій землі, де з діда-прадіда дітей ласкаво звали Юрко, або Юрасик, Маруся, або Марійка. Важко сказати, чому автор дав перевагу "Жорі" над "Юрком", "Жені" над "Євгенком", "Свєті" над "Світланкою", а з "Марійки" зробив "Машу". Можна було б не звертати уваги на незвичайні ласкаві найменування українських дітей в одному художньому творі, але цей автор – не одинак. Дуже часто в українській дитячій літературі стали появлятися Гриші, Васі, Колі, Петі замість Грицьків (або Грициків чи Грицунь), Васильків, Миколок, Петрусів (або Петриків). Невже нашим авторам стали чомусь не до вподоби ці лагідні й милозвучні ласкаві дитячі імена? Дивна річ, тим більше, що й росіянам подобаються деякі українські ласкаві імена, через те можна назвати не одну Оксану – росіянку не тільки в Києві, а й у Москві, яку батьки воліли назвати українським ім'ям, а не російським "Ксения" чи ласкаво – "Ксюша".

Захоплення іменами іншого народу можна спостерігати не тільки в нашій дитячій літературі, – це своєрідна мода, якоюсь мірою схожа з так званим стиляжництвом, коли замість Анн і Ганн з'явились Жанни, а Юріїв і Георгіїв замінили Юджини. Як і всяка мода, воно – скороминуще, тому в російських родинах тепер чимраз більше називають дітей давніми російськими іменами – Ирина, Мария, Илья, Никита. Треба сподіватися, що й наші автори дитячих книжок будуть називати своїх маленьких героїв – Юрась, Вітик, Надійка, Марійка, Катруся та ін.

Застінок, катівня

«Із тюремних застінків він вийшов тяжко хворий, але незламний духом», – читаємо в одній статті, де автор забув, що слова "застінок" нема в українській мові, а є "катівня", цебто місце, де людей катують, мучать: «36 письменників Радянської України впали в ті героїчні роки смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни та в гестапівських катівнях» (О. Левада). Нема потреби брати слово з іншої мови й перелицьовувати його на кшталт своєї, якщо в своїй мові є дуже точне слово.

Заступник і замісник

Ці слова часто плутають. Наприклад, читаємо в однім наказі: «На час моєї відсутності призначаю своїм заступником тов. Педашенка», – а тут саме слід було написати "замісником", цебто «тим, хто працюватиме замість мене». В іншій фразі, взятій із сучасного художнього твору, бачимо протилежне – «Комісаром у тебе буде Яременко, а замісником Новиков», – тимчасом як тут саме було б на місці слово "заступник", цебто «людина, що заступає начальника, командира чи взагалі керівника в певній галузі або на якійсь ділянці роботи постійно»: «Сосни порипували, мов снасть, заступник покійного комісара виголосив промову, і її слухали мовчки – без салютів та музики» (Ю. Яновський).

Від цього творяться й назви посад: "заступник директора", "заступник прокурора" тощо, де мають на увазі працівників, що виконують певну службову функцію постійно, а не тимчасово, як "замісник директора", "замісник командира" та ін.

Іменник "заступник" може бути синонімом і до слова "захисник": «Не кажи мені нічого за нього. Є і без тебе ті заступники, що мені ним уха протурчали» (Панас Мирний).

Захист і оборона

Останнім часом слово "захист" і похідні від нього "захисник", "захисний", "захищати" стали виживати слова "оборона", "оборонець", "оборонний", "обороняти". Незважаючи на значеннєву схожість, ці слова, якщо пильно придивитись до класичних зразків і народної мови, мають деякі нюанси в значеннях. Візьмімо такі речення «Перші краплі дощу... змусили мене озирнутися навкруги, пошукати певного захисту від зливи» (М. Коцюбинський); «Нема соломи, то нема чим і хату захистити від холоду» (з живих уст); «Росла в гаю конвалія під дубом високим, захищалась від негоди під віттям широким» (Леся Українка). У цих реченнях слова "захист", "захищати", "захищатися" стоять тому, що йдеться про потребу обійти прикру або ворожу дію когось чи чогось, створити їй перешкоду або захист від неї. Особливо це яскраво можна бачити в фразі «Гори, що роблять кораблям захист од бурі» (Словник Б. Грінченка). Це стверджують і такі слова, як "захищ" – тимчасова прибудова з соломи або очерету до хати замість сіней, "хист" – огорожа з пруття або хмизу в пасічників і мисливців. Уживають слова "захист" і в розумінні «охорона», «протекція»: «Де ж бідній удові захисту шукати проти такого напасника!» (з живих уст).

Коли мовиться про потребу застосувати фізичну силу або зброю, тоді не обійтися без слів "оборона", "оборонець", "обороняти" ("боронити"), "оборонятися": «оборона Буші» (М. Старицький); «Сорока в ворони просить оборони» (М. Номис); «З оборонцями ладу старого бій усесвітній, останній кипить» (переклад «Робітничої Марсельєзи»); «Боронив я свою Україну, не лякався я злих ворогів» (народна пісня); «Алі оборонявся» (М. Коцюбинський).

Трапляються випадки, коли слова обох цих груп будуть слушні в одній фразі, наприклад: «Люди з околиць кинулись до фортеці, шукаючи захисту, але, поки оборонці завзято стримували ворога, що обложив їх звідусіль, багато хто в фортеці помер від голоду й спраги».

Зі сказаного випливає, що, прагнучи використати все багатство нашої мови, треба не забувати й слів цієї другої групи й казати, наприклад: «Обов'язком кожного громадянина є боронити (або обороняти) свою Батьківщину».

Землеробство, хліборобство, рільництво, обробіток (обробка) землі

На табличках, на штампах і печатках, у діловому листуванні й на сторінках періодичних видань ми читаємо слова "землероб", "землеробство", "землеробський", але цих слів не знайдемо в нашій класичній літературі та фольклорі, не чуєм і в живій народній мові. Чому? Тому що ці штучні слова мають поряд себе давні українські, які цілком відповідають російським "земледелец", "земледелие", "земледельческий", а саме: "хлібор о б", "рільн и к", "рат а й", "хлібор о бство", "рільн и цтво", "хлібор о бський", "рільн и чий". Наведемо приклади з класики й живої народної мови: «Масюк любив хліборобство» (І. Нечуй-Левицький); «Мій батько – з діда-прадіда хлібороб, любив землю, з землі й жив» (із живих уст); «Чекає ратая, паруючи, чорнозем» (М. Рильський); «Ниво неорана, ниво несіяна... де твої ратаї? Де твої сіячі?» (М. Чернявський); «Дитина без школи, що рільник без поля» (Ю. Федькович).

До того ж слова "землероб", "землеробство" створено невдало з двох складових частин – іменника "земля" й дієслова "робити", тимчасом як тут, коли навіть визнати потребу створення нового слова, слід було б узяти дієслово "обробляти", адже землероб не робить землю, як то виходить за аналогією до слів "бракороб" ("той, що робить брак"), "дармороб" ("той, що робить дарма"), а обробляє землю. Тим-то ці терміни, створені всупереч законам українського словотвору, так важко прищепити в живому мовленні. Водночас українське слово "хлібороб" не тільки й далі живе в устах народу, але його вподобали й освоїли в своїй мові росіяни ("хлебороб", а також "хлопкороб" тощо).

Творці й прибічники слів "землероб", "землеробство", не заперечуючи, що, коли йдеться про вирощування хлібів, краще користуватись іменниками "хлібороб", "хліборобство", запитують: а як обійтись без слова "землеробство", коли маємо діло з вирощуванням технічних культур? Адже є країни, де хліб не сіють. Відповідь на це дає наш Українсько-російський словник АН УРСР, пояснюючи значення слова "рільництво": 1) "полеводство", 2) "земледелие", – й наводить слушну ілюстрацію: «...проґрес техніки в сільському господарстві виявляється по-різному, залежно від системи сільського господарства, залежно від системи рільництва».

На жаль, широковживане в нашій поезії слово "ратай" майже зникло з нинішнього вжитку.

З метою чи без мети?

Від вислову "з метою" рябіють сторінки газетних інформацій, статей і фейлетонів. Ось кілька зразків із того потоку, який ми спостерігаємо щодня в друку й чуємо з уст: «З метою біологічної ізоляції, щоб уникнути можливого поширення місячних мікроорганізмів, космонавтів помістили в спеціальний «фургон», де вони пройдуть тривалий карантин»; «З метою виявлення жанрових особливостей цього твору надіслали його на кваліфіковану експертизу».

Словом "мета" послугувалась і послугується наша література, щоб передати важливе життєве завдання або ідейне спрямування людини: «Очевидячки, досягла до своєї мети» (І. Нечуй-Левицький); «О, бідний той, хто крізь завої сині іде самотньо, мовчки, без мети» (М. Рильський). У народній мові це слово трапляється далеко рідше, наприклад, у вислові «на близьку мету», що означає – "на близьку віддаль".

А яку мету, цебто важливе життєве завдання або ідейне спрямування, вбачали автори наведених на початку газетних фраз? Тут, як і в багатьох інших подібних випадках, нема ніякої мети, а тому й треба було написати: «для біологічної ізоляції, щоб уникнути...», «Щоб виявити жанрові особливості цього твору...».

З цього, звісно, не слід думати, що слово "мета" треба обминати, приміром, у таких висловах, як "поставити собі за мету", "мати на меті" тощо. Ідеться лише про те, щоб не обертати вислів "з метою" в той прикрий канцеляризм, який не допомагає зрозуміти написане, а тільки паразитує в тексті, профануючи гарне слово "мета".

Знання й знаття

«Йому самому ще не вистачає знаття, а він хоче повчати інших», – читаємо в одному сучасному оповіданні, де автор, мабуть, уважав, що слова "знання" й "знаття" є синоніми, й помилково написав "знаття" замість "знання". Ці слова, хоч і дуже подібні одне до одного, виявляють певну різницю. Слово "знаття" звичайно заступає дієслово знати: «Якби знаття, що в кума пиття, то б і дітей забрав» (М. Номис); «Якби знаття, що прийде підмога, – можна було б прорватися» (Ю. Яновський). Слово "знання" означає сукупність відомостей про щось: «І жадібно знання вона пила» (Б. Грінченко).

Інтерес і цікавість

Слово "інтерес" має насамперед значення «користь, зиск»: «Фактор за малий інтерес робить усі ваші доручення» (Словник за редакцією А. Кримського); «А мені в тому ділі нема ніякого інтересу» (з живих уст). Від цього походять вислови: "пильнувати свого інтересу", "дбати про свій інтерес", "у спільних інтересах", "класові інтереси". До речі, російському вислову "остаться при пиковом интересе" відповідає український "лишитись ні з чим".

Деякі сучасні наші письменники поширюють значеннєву функцію слова "інтерес", надаючи йому поняття цікавості: «З особливим інтересом поставилися товариші до цієї розповіді» (І. Ле). Навряд чи є потреба в поширенні значення цього слова, бо український іменник "цікавість", прикметник "цікавий", прислівник "цікаво" цілком відповідають російським словам "интерес", "любопытство", "интересный", "любопытный", "интересно", "любопытно": «Почала я з цікавістю читати...» (Олена Пчілка); «Ти б мені розказав хоч для однієї цікавості» (І. Нечуй-Левицький); «Мене аж з'їдає цікавість: звідки мене може знати Марина?» (І. Вільде).

Прислівник "цікаво", котрий звичайно стоїть у фразі з якимось іменником чи займенником у давальному відмінку (мені, тобі, йому, їй, нам, вам), має паралельну конструкцію, що складається з іменника чи займенника в називному відмінку й прикметника "цікавий": «Тарасові цікаво було дізнатися, що саме зробив для старичка Щепкін» (О. Іваненко); «Цікавий я знати, хто мене прийняв би» (Леся Українка).

Книга й книжка

Чи є якась різниця між цими словами, чи вони – абсолютно тотожні й їх можна довільно вживати на свою вподобу? Хоч ці слова й мають схожість, однак різниця між ними є, що залежить не стільки від змісту, скільки від розміру книжки. Найбільше ми вживаємо слово "книжка": «Ах, я довго вас ждала, ще як над книжкою поезій сміялася, ридала» (П. Тичина); «Письменному – книжка в руки» (М. Номис).

Під словом "книга" розуміємо грубий фоліант, "ґросбух" – головну бухгалтерську книгу, книгу вхідних і вихідних паперів чи так зване Святе Письмо: «Чи то вмер чернець у келії, пишучи святу книгу?» (І. Франко). Виходячи з цього, треба відповідно користуватися словами "книжка" й "книга".