Загальні основи вакцинопрофілактики

Вакцинопрофілактика – це штучне створення імунної відповіді шляхом уведення в організм людини вакцини з метою формування несприйнятливості до інфекції.

З 1974 р. відповідно до “Розширеної програми імунізації” у всіх країнах світу передбачена обов'язкова вакцинація проти туберкульозу, дифтерії, правця, кашлюку, поліомієліту, кору. ВООЗ також рекомендувала з 1997 р. обов'язково ввести в календар щеплень вакцинацію проти гепатиту В.

Механізми формування поствакцинального імунітету

Гуморальний імунітет – це несприйнятливість організму до інфекції, яка обумовлена наявністю специфічних антитіл. Вакцинопрофілактика спрямована на створення активного штучного протиінфекційного імунітету шляхом уведення в організм людини антигенів інфекційного агента у вигляді вакцини. Після первинного введення (вакцинація) в неімунний організм вакцинного штаму збудника в крові з'являються антитіла класу JgМ з подальшим переключенням на синтез антитіл класу JgG, формуються клітини імунної пам'яті. Після повторного введення антигену (ревакцинація) завдяки включенню клітин пам'яті у крові швидко накопичуються захисні антитіла й виникає так званий “бустерний” ефект. При цьому практично відразу починається продукуванняя специфічних антитіл і їхній рівень може бути вищим, ніж після первинного введення антигену. Третя доза антигену зазвичай ще більше підсилює процес утворення антитіл, але наступні додаткові дози антигену можуть призвести не до посилення їх продукування, а навпаки – до імунодепресії.

Основні закономірності імунної відповіді, що використовуються під час імунопрофілактики:

§ одержання напруженого і тривалого імунітету забезпечується шляхом повторного введення вакцинних препаратів;

§ імунна відповідь на вакцинацію специфічна та індивідуальна. Активна імунізація не забезпечує розвитку в усіх щеплених дітей однакового ступеня несприйнятливості;

§ найвищий рівень штучної імунної відповіді можна отримати проти інфекцій, після перенесення яких створюється досить стійкий природний імунітет (кір, краснуха, паротит тощо);

§ активна імунізація викликає формування імунітету через певний проміжок часу, тому застосовувати її доцільно головним чином із профілактичною метою.

Класифікація й характеристика основних вакцин

Класифікація вакцинних препаратів

1. Живі вакцини.

2.Інактивовані вакцини:

  а) корпускулярні;

  б) хімічні;

  в) рекомбінантні;

  г) анатоксини.

Характеристика живих вакцин

Живі вакцини - це імунопрофілактичні препарати, що виготовляються на основі атенуйованих (ослаблених) штамів збудників інфекційних хвороб за відсутності вірулентності та збереження антигенних й імуногенних властивостей мікроорганізмів. Завдяки збереженню здатності мікроорганізмів розмножуватись у організмі щепленої людини розвивається вакцинальна інфекція без виражених клінічних симптомів, що викликає формування стійкої імунної відповіді.

Переваги живих вакцин:

§ стимулюють формування тривалого і стійкого імунітету;

§ для створення захисного рівня антитіл достатньо одноразового введення вакцини (крім вакцини проти поліомієліту);

§ живі вакцини вводять різними шляхами: підшкірно, внутрішньошкірно, інтраназально, per os.

Недоліки за використанняживих вакцин:

§ необхідність дотримання «холодового ланцюга» (від моменту виготовлення до використання вакцину слід зберігати і транспортувати при температурі +4 - +8°С);

§ при проведенні щеплень живими вакцинами не рекомендується використовувати дезінфікуючі розчини, які можуть тривалий час залишатися на шкірі і призводити до інактивації вакцини (наприклад, настойка йоду);

§ у період використання вакцини не рекомендується призначати кортикостероїди, антибіотики, тому що вони можуть негативно вплинути на формування імунної відповіді;

§ мають вищу реактогенність у порівнянні з інактивованими вакцинами.

  Натепер в Україні широко застосовуються живі вакцини проти поліомієліту, кору, паротиту, краснухи, туберкульозу та ін.