У радянській історичній науці існувала дещо інша періодизація, яка Грунтувалася на подіях радянсько-німецької війни.

/ період — 1. 09. 1939 - 22. 06. 1941;

// період — червень 1941 - листопад 1942;

ІН період — листопад 1942 - грудень 1943;

IV період — січень 1944 - травень 1945;

V період — травень 1945 - 2. 09. 1945.

Людські і матеріальні втрати держав-учасниць війни величезні. Загаль­на кількість загиблих така велика, що її можна визначити лише приблизно. Із врахуванням уточнених даних про втрати СРСР число загиблих складає 65-67 млн осіб. Біля половини загиблих — цивільне населення, яке стало об'єктом бомбардувань, масових розстрілів і депортацій. Це свідчить про особливу жорстокість війни.

Страшних руйнувань зазнала Україна. Найбільш болючими і тяжкими були людські втрати. Відомий історик Володимир Косик повідомляє, що Україна втратила дід час Другої світової війни 8 млн (19,1%) населення, з них військові втрати становили 2,5 млн осіб, а цивільні — 5,5 млн осіб.

Величезними були демографічні зміни на Україні. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн осіб, а наприкінці війни було лише 27,4 млн осіб. Отже, вбиті в боях, померлі в концтаборах, депортовані, евакуйовані та еміг­ранти становили 14,5 млн осіб. Такою виявилась данина українців Другій світовій війні. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали і в подальші роки, гинули від мін та інших вибухових предметів, що залишилися в землі на полях, луках, яругах, узбіччях доріг тощо.

Україна лежала у страшенних руїнах, було зруйновано більше 700 міст та 28 тис. сіл. Більше 250 сіл було знищено разом із жителями. З 900 тис. мешканців Києва (1940 р.) на 1945 р. залишилося 186 тис. Одеса і Харків втратили по 200 тис. осіб, Рівне — 100 тис. Біля 10 млн осіб залишилося без житла, на селі люди змушені були мешкати в землянках, хлівах та повітках із худобою, якщо вдалося її зберегти від реквізиції.

За роки війни великих втрат зазнала промисловість та сільське госпо­дарство. Фашисти спалили міста і села, знищили заводи, фабрики, колгоспи. У Донбасі були зруйновані й затоплені 882 шахти, які давали 115 млнт ву­гілля щорічно, було висаджено в повітря всі металургійні та машинобудівні заводи України.

Сільське господарство втратило 80 тис. тракторів і комбайнів, понад 10 млн коней і голів великої рогатої худоби. Було знищено 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 машинно-тракторних станцій. З України вивозилось зерно та інші продукти харчування. Для транспортування цього добра в Німеччину окупантам знадобилося 1 млн 418 тис. вагонів, річкових та морських суден.

Величезних розмірів набрало пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, особливо під час відступу. Непо­правних втрат зазнали історичні музеї та бібліотеки. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і 3 тис. стародруків, 40 тис. томів різної літе­ратури. Усього за межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.

47.

Після Другої світової війни відбулися значні перетворення в країнах Азії. У вересні 1945 р. після вигнання японських загарбників була проголошена Демократична Республіка В'єтнам, а у вересні 1948 року — Корейська Народно-Демократична Республіка. 1 жовтня 1949 р. на масовому мітингу в Пекіні відбуло ся проголошення Китайської Народної Республіки.

У Китаї спалахнула кривава війна, яка тривала чотири роки (1945-1949 pp.) і закінчилася перемогою комуністів. Одразу ж були встановлені повномасштабні контакти з СРСР, який був першою країною, що визнала КНР. СРСР передав КНР свої права на управління Китайсько-Чанчунською залізницею, вивів свої війська з Порт-Артура, надав на пільгових умовах (1 % річних) кредит в 300 млн. доларів. У Китаї була проведена націоналізація промисловості та аграрна реформа, в результаті якої 300 млн. селян отримали 47 млн. га землі. До 1952 р. народне господарство було відбудоване. Після цього почалася колективізація. Вже у 1956 р. 96,3% селянських господарств знаходились у складі кооперативів. У 1953-1957 pp. успішно здійснювалося виконання першого п'ятирічного плану. Обсяг виробництва зріс на 141 %, було побудовано 428 крупних промислових підприємств. Тисячі радянських, спеціалістів працювали в КНР. СРСР допоміг Китаю побудувати 256 крупних промислових об'єктів і створити галузі промисловості, яких в країні не було. До 1957 року КНР встановила дипломатичні відносини з 29 державами.

1958 р. в КНР переглянули лінію щодо темпів розвитку економіки. Без достатнього обґрунтування було висунуто курс — «трьох червоних прапорів»: генеральної лінії, «великого стрибка» і народної комуни. Передбачалося збільшити промислове виробництво за 5 років в 6,5 рази (в т.ч. виплавку сталі з 5 до 80-100 млн. т), а сільськогосподарське виробництво в 2,5 рази. Внаслідок цього Китай, за розрахунками свого керівництва, повинен був обігнати США та СРСР і стати першою державою у світі. Цей курс, особливо «битва за сталь» (90 млн. непідготовлених людей займались кустарною виплавкою металу май же в «домашніх умовах»), закінчився повним провалом. На селі 740 тис. кооперативів було перетворено в 26 тис. комун. У комунах ліквідовувалась особиста власність, ігнорувався принцип матеріальної зацікавленості, що теж призвело до провалів. Величезні маси народу були мобілізовані для виконання іригацій них робіт. В окремі дні на спорудження водосховищ виходило до 150 млн. осіб. Селяни з усіх сил боролися з «чотирма шкідниками»: щурами, мухами, комарами та горобцями, яких вдалося знищити майже повністю.

У зовнішній політиці керівництво КНР пропонувало «позмагатися з імперіалізмом», тобто почати превентивну війну. Погіршилися відносини з СРСР, який відкликав своїх спеціалістів з Китаю.

В 1965-1969 р. в Китаї відбулася так Звана «культурна революція», яка мала на меті зміцнити владу керівника Китаю Мао Цзедуна та усунути його політичних суперників. Багато партійних, господарських керівників, військових було репресовано, відбулися суттєві зміни в керівництві КНР, що призвело до встановлення особистої диктатури Мао Цзедуна. У березні й серпні 1969 р. відбулися збройні сутички на радянсько-китайському кордоні (в районі острова Даманський і Семипалатинської обл.).

Після смерті Мао Цзедуна і досить гострої боротьби за владу політична і економічна ситуація в Китаї стабілізувалася. З 1979 р. почали проводитися реформи. Кооперативи розпустили, селяни отримали землю в довгострокову оренду, їм дозволялося реалізовувати надлишки своєї продукції держзамовлення. Були підвищені закупівельні ціни. В результаті врожай зернових збільшився більше ніж у 2 рази.

Особливістю розвитку економіки стало створення спеціальних економічних зон, які працювали в особливому правовому режимі, з пільгами для розміщення зарубіжних інвестицій і впровадження сучасних технологій. У 1984 р. почалося здійснення реформи управління державною промисловістю, яка передбачала її децентралізацію, відмову від директивних планів і перехід до ринкових відносин. Абсолютна більшість промислових підприємств працювала тепер за підрядними формами роботи. Значно підвищився рівень життя населення Китаю. Вона на 1 січня 2005 р. становила 1 млрд. 300 млн. чол. і зростає на 8 млн. щорічно). Зросли показники розвитку економіки. У 1989 р. урядові війська придушили танками виступи пекінських студентів, які боролися за посилення демократії. Після цього темпи реформ дещо уповільнилися. Важливою проблемою Китаю є боротьба з корупцією і злочинністю.

Ці реформи пов'язані з іменем китайського державного діяча Ден Сяопіна (1902-1997). За 20 останніх років середньорічний приріст економіки в Китаї становив 9,8%, і за цим показником Китай займає перше місце у світі. Друге місце — за обсягом іноземних інвестицій. У першій половині 90х pp. Китай вийшов на перше місце у світі за збором зерна, видобутком вугілля, виробництвом цементу, бавовни, м'яса, телевізорів. Обсяг зовнішньої торгівлі досяг 200 млрд. дол., а іноземні інвестиції в економіку країни перевищили 100 млрд. дол. 15 жовтня 2003 p. Китай за пустив у космос свого першого космонавта.

У кінці 2002 р. в КНР відбувся черговий з'їзд Комуністичної партії Китаю, який прийняв рішення про зміни в керівництві та обрання нового генерального секретаря ЦК КПК. Таким чином, до влади мирним та «спланованим» шляхом приходить нове по коління китайських керівників.

У 1947-1948 pp. незалежність отримали Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон (Шрі-Ланка), в 1949 p., після колоніальної війни з Нідерландами, — Індонезія. У післявоєнний період «молоді дракони»: Південна Корея, Гонконг, Сінгапур — розвивались прискореними темпами, орієнтиром для яких була Японія, їх питома вага у промисловому виробництві подвоїлася. Тільки у Південній Кореї обсяг національного продукту за останні 25 років виріс у 65(!) разів. Це пов'язано з традиційною культурою праці, геополітичним становищем: Гонконг і Тайвань розташовані на важливих морських шляхах. Авторитарні режими у цих державах підтримували розвиток приватного підприємництва, залучення інвестицій. Зміни в соціально-економічному статусі призвели й до певної демократизації цих країн.

Дуже складні і трагічні події відбувалися в Афганістані. У квітні 1978 р. група офіцерів здійснила переворот і влада перейшла до Народно-Демократичної партії Афганістану (НДПА). Почалися радикальні перетворення, які не враховували національно-культурні традиції і супроводжувались боротьбою за владу.

В грудні 1979 р. до Кабулу були введені радянські війська, Які поставили при владі Б. Кармаля. 100-тисячний радянський контингент почав інтервенцію в Афганістані, воюючи проти «душманів» — афганських партизанів, яким постачали зброю США, Китай і Пакистан.

Конфлікт в Афганістані призвів до різкого зниження авторитету СРСР. Передова техніка не допомогла у війні. Зміни почалися з приходом до влади в СРСР М. Горбачова, а в Афганістані М. Наджибулли. 15 лютого 1989 р. радянські війська залишили землю Афганістану. За період війни в Афганістані загинуло 13,5 тис. радянських офіцерів і солдатів, з них 2378 українців.

Проте виведення радянських військ не припинило громадянської війни..Режим Наджибулли протримався до 1992 p., коли до влади прийшла опозиція і тимчасовим президентом став Раббані. Але в самій опозиції виникли незгоди. У 1996 р. почав домінувати фундаменталістський рух «Талібан», який захопив Кабул і розстріляв колишнього президента Наджибуллу. Напри кінці 2001 р. США за підтримки своїх союзників по НАТО та військ Північного альянсу Афганістану скинули уряд талібів.

У Китаї комуністи повністю здобули владу 1949 року. Комуністичні ідеї, помножені на азійську жорстокість і категоричність, дали такий кривавий і жорстокий врожай, що й донині плодоносить на китайській землі.

Комуністична партія Китаю (КПК) була заснована як частина Комуністичної партії Радянського Союзу в Третьому комуністичному інтернаціоналі, тому немає нічого дивного, що вона успадкувала всі злочинні риси своїх засновників. Під час першої громадянської війни між комуністами і гомінданом з 1927-го до 1936 року населення провінції Цзянзи скоротилося з 20 млн до 10 млн осіб. Уже лише з цих цифр можна скласти враження про масштаби насильства, до якого вдавалася КПК.

Використання насильства може стати невідворотним за спроби захопити політичну владу, але ніколи ще не було в Китаї режиму, який би так масштабно винищував людей, як КПК, особливо в мирний час. З 1949 року кількість смертей, спричинених режимом КПК, перевищила кількість вбитих у війнах 1927—1949 років.

Переконливий приклад використання комуністичною партією насильства — підтримка нею кампучійських «червоних кхмерів». За часів їхнього перебування при владі було знищено чверть всього населення Камбоджі разом з китайськими емігрантами та їхніми нащадками. Китай досі заважає світовій спільноті судити «червоних кхмерів», щоб приховати роль КПК у кампучійському геноциді.

Усі найжорстокіші революційні збройні формування і деспотичні режими підтримують тісні зв’язки з КПК. Окрім «червоних кхмерів», сюди належать комуністичні партії Індонезії, Філіппін, Малазії, В’єтнаму, Бірми, Лаосу і Непалу. Усіх їх підтримує КПК. Багато лідерів у цих комуністичних партіях — китайці, деякі з них і донині переховуються в Китаї.

Ідеалом комуністичної партії є соціальна рівність, яка веде до комуністичного суспільства. Проте під «мудрим» керівництвом комуністів Китай став нацією з дуже великою соці-альною нерівністю. Верхівка КПК жирує, тоді як у країні нараховується 800 мільйонів людей за межею бідності.

Нинішні принципи КПК значною мірою суперечать один одному — починаючи від ідеї глобальної інтеграції, що виходитиме за межі етнічної держави, до крайнього націоналізму; від повної ліквідації приватної власності і всіх експлуататорських класів до заохочення капіталістів вступати в партію. Учорашні принципи повністю перевернуто з ніг на голову у нинішній політиці, а завтра очікуються подальші зміни. Незалежно від того, як часто КПК змінює свої принципи, її мета завжди залишається зрозумілою: утримання влади і підтримка абсолютного контролю над суспільством.

Партійна влада над особистістю базується на постійній, протягом усього життя, ідеологічній обробці КПК. Вона починається з дитячого садка, де дітей спонукають до затверджених партією відповідей на будь-які запитання, навіть, якщо вони не відповідають здоровому глузду і суперечать природі дитини. Від молодших класів школи до університету учні отримують політичну освіту. Вони вчаться затвердженому партією світогляду, інакше їм не дозволяється здавати іспити й мати вищу освіту.

Член партії, незалежно від його особистих думок, у розмові з іншими має дотримуватися лінії партії. Організаційна структура КПК являє собою гігантську піраміду з центральною владою на вершині, яка контролює всю ієрархію. Така унікальна структура — одна з найважливіших особливостей режиму КПК, допомагає отримати абсолютне однодумство.

Одна з теорій, яку охоче використовують кому-ністи, — соціальний дарві-нізм. Комуністи за-сто-совують дарвіністську теорію міжвидової боротьби до суспільних відносин, стверджуючи, що класова боротьба є єдиною рушійною силою суспільного розвитку. Саме тому боротьба стала основною метою комуністичної партії Китаю, її інструментом для здобуття й утримання політичного контролю. Відомі слова Мао Цзедуна яскраво ілюструють логіку «природного відбору»: «Хіба можливе існування 800 мільйонів людей без боротьби?» В іншому, не менш відомому висловлюванні, Мао каже, що культурна революція (спалахи кривавої анархічної різанини, що тривали з 1966 до 1976 року) має бути кожні сім чи вісім років. Часте застосування сили є важливим засобом КПК для утримування власного правління у Китаї. Мета використання сили — насадження страху в країні. Кожна боротьба і рух слугували вправами в терорі, щоб китайці боялися якомога більше, повністю скорилися страху і режиму КПК.

З часів приходу до влади КПК використовувала такі ж інсценізації за кожного нового «руху», разом з усуненням контрреволюціонерів (1950—1953 рр.), під час «співробітництва» приватних та державних підприємств (1954 — 1957 рр.), руху проти правих елементів (1957 р.), культурної революції (1966—1976 рр.), бойні на площі Тяньаньмень (1989 р.), зовсім недавно під час переслідування релігійно-філософського вчення Фалуньгун від 1999 р. й донині. Одним з найганебніших випадків було переслідування інтелігенції. 1957 року КПК звернулася до інтелігенції з пропозицією вільно висловити свою думку, а потім ре-пресувала всіх як «реакціонерів», використовуючи їхні власні слова як свідчення їхніх злочинів. Коли такі переслідування було розкритиковано як «темну змову», Мао публічно заявив: «Це не темна змова, а відкрита стратегія».

Саме в результаті «мудрого керівництва» Мао китайська економіка, природа і весь народ зазнали тяжкого удару під назвою «Великий стрибок». На початку 1958 року Мао Цзедун запропонував перенести центр рівноваги в роботі партії і уряду на технічну революцію і соціалістичне будівництво. Влітку й восени того самого року він виступив з ініціативою «великого стрибка» і руху за створення сільських народних комун.

Того ж року в Китаї розпочалася чергова всенародна компанія. Цього разу об’єктами гоніння стали… мухи, комарі, горобці та пацюки. Кожна китайська родина мала продемонструвати свою участь в кампанії і назбирати великий мішок цих шкідників. Особливо інтенсивно й безжалісно знищували горобців. Стра-тегія полягала в тому, щоб не давати горобцям можливості сісти, тримати їх весь час у повітрі, в польоті, доки вони, знеможені, не впадуть на землю. Тоді їх вбивали.

Але несподівано такі «цікаві» заходи обернулися справжньою екологічною катастрофою. Жителі Китаю почали спостерігати щось неймовірне: всі дерева вкрилися білим павутинням, що виробляли якісь черв’яки та гусінь. Невдовзі мільйони відразливих комах заполонили все довкола. Вони залізали людям у волосся, під одяг. Робітники під час обіду в заводських їдальнях знаходили їх у своїх тарілках.

Природа помстилася за комуністичні варварські експерименти. Кампанію проти горобців і комах довелося припинити. Зате повним ходом розгорнулася інша кампанія. Її об’єктом стали люди — 500 мільйонів китайських селян, на яких здійснювали небачений доти експеримент залучення до нових невідомих для них форм існування. Політика «великого стрибка» закінчилася грандіозним провалом. Якість виробленої в комунах сталі була дуже низькою, обробка колективних полів також. Уже через два роки врожаї зернових і все виробництво продуктів харчування впали до катастрофічно низького рівня. У 1959—61 рр. країну охопив небачений голодомор, жертвами якого стали від 20 до 30 мільйонів людей. У цей самий час керівники провінцій доповідали Мао про небувалі успіхи нової політики, провокуючи підняття планок з продажу зерна і виробництва «домашньої» сталі. Критиків «великого стрибка», таких, як міністр оборони Пен Дехуай, знімали з постів.

Населення Китаю зменшилося на 40 млн. Це, мабуть, був найбільший голодомор ХХ століття, однак КПК його брехливо назвала «стихійним лихом». Насправді ж протягом тих трьох років були найсприятливіші природні умови. Ані серйозних паводків, ані засухи, ані ураганів, ані нашестя саранчі та інших стихійних негараздів. Неврожай стався тільки з вини людини. Кампанія «великого стрибка» вимагала від всього народу виплавляти сталь, змушуючи селян залишати більшу частину врожаю гнити в полі. Попри це чиновники в кожній області збільшували норми сільгосппродукції. Хе Іжань, перший секретар партійного комітету префектури Лючжоу, сфабрикував приголомшливу новину про те, що в районі Хуаньцзян урожай рису з одного гектару становить 6,5 тонн. Якраз після «збо-рів у Лушань» китайська компартія по всій країні підняла рух під назвою «боротьба проти правих ухильників». Щоб продемонструвати «безпомилковість компартії», по всій країні за непродуманими нормами експропріювали зерно, в результаті чого у селян забрали всі їхні продукти, разом з зерном, призначеним для сівби і корму худобі.

Лише в травні 1984 року після 31 місяця інтенсивних перевірок і розслідувань ЦК КПК було отримано нові статистичні дані, пов’язані з так званою Культурною революцією (1966—1976 рр.) Під час чергової зміни курсу було заарештовано 4 мільйони 200 тисяч осіб, понад 1 728 000 осіб загинули насильницькою смертю, більш як 135 000 осіб страчено як контрреволюціонерів, понад 237 000 вбито, понад 7 030 000 скалічено. На основі статистичних даних, зібраних у провінціях, видно, що під час «Культурної революції» загинуло внаслідок неприродної смерті не менше 7 730 000 людей.

Факти про переслідування КПК послідовників вчення Фалуньгун, які недавно відкрилися світовій спільноті, ще страшніші. У травні 1996 року було викрито мережу концтаборів, де в живих людей видаляли життєві органи для подальшого їх продажу. Після видалення тіла жертв спалюють.

20 червня 1999 року КПК розв’язала антиконституційні і жорстокі репресії проти послідовників Фалуньгуна. За роки цієї кампанії в результаті тортур і вбивств загинуло понад 10 000 людей. Сотні тисяч було заслано в трудові табори, десятки тисяч незаконно ув’язнено. Жорстокі репресії тривають донині.

48.

Перемога сил антигітлерівської коаліції над силами агресії у Другій

світовій війні давалася дорогою ціною. Правителі СРСР свідомо занижували

кількість загиблих, тому ще й досі невідоме точне число жертв

Радянського Союзу у війні. За приблизними підрахунками, воно перевищило

27 млн. З чоловіків 1923 р. народження, тобто першого воєнного призову,

живими залишилося лише 3 %.

 

Друга світова війна суттєво розширила кордони СРСР. На заході, за згодою

союзників по антигітлерівській коаліції, до Радянського Союзу відійшла

частина Східної Пруссії з Кенігсбергом (перейменованим на Калінінград).

СРСР закріпив окупацію Литви, Латвії та Естонії, відібрав у Фінляндії м.

Петсамо (Печенга) з прилеглою територією. За угодами, укладеними

радянським урядом з Польщею, Чехословаччиною та Румунією, ці країни

відмовилися від претензій на українські землі — Галичину, Волинь,

Закарпаття та Буковину. Вперше за багато століть майже всі етнічні

українські території з'єдналися в межах УРСР як складової частини

Радянського Союзу.

 

На південному сході СРСР приєднав до себе Туву, яка до 1944 р. була

самостійною державою. На Далекому Сході до Радянського Союзу відійшли

Південний Сахалін та Курильські острови, які раніше належали Японії.

 

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ

 

Воно було складним. У руїнах опинилося 1710 міст, понад 70 тис. сіл,

близько 32 тис. фабрик і заводів. За чотири роки війни СРСР втратив

третину національного багатства. Наслідки війни для одного з переможців

були такими ж катастрофічними, як і для переможених Німеччини та Японії.

До повоєнної розрухи додалися посухи та голод 1946-1947 рр.

 

Після закінчення війни радянське керівництво повернулося до реалізації

довоєнного плану, а саме - завершити будівництво соціалізму і розпочати

перехід до комунізму. Шлях до нього мав пролягати через розбудову важкої

промисловості, підвищення кількісних показників у металургії,

енергетиці, нафто- та гірничодобувній галузях. Швидкого зростання

промислового виробництва можна було б досягти шляхом підвищення

ефективності праці, застосовуючи передову техніку, нові технології.

Насправді ж у повоєнні роки цього домагалися шляхом нещадної

експлуатації трудящих, особливо селянства, яке становило переважну

більшість населення.

 

Командно-адміністративна система управління залишалася незмінною. У

перші повоєнні роки широко застосовувались методи масової мобілізації

робочої сили, головно з сільської місцевості, для розчищення зруйнованих

міст, відбудови фабрик і заводів, їхньою працею, а також зусиллями

мільйонів демобілізованих відновлювалися Дніпрогес, шахти Донбасу,

зводилися машинобудівні велетні на Уралі, відбудовувалися металургійні

заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь» та ін. Мільйони в'язнів ГУЛАГу (рос.:

Главное управление лагерей) рили Волго-Донський канал, будували

Куйбишевську ГЕС, Норільський металургійний комбінат, видобували руду, валили ліс.

 

Відбудова господарства здійснювалася через перекачування коштів з

сільського господарства у промисловість шляхом нерівноцінного обміну між

містом і селом. Ціни на промислову продукцію завищувалися, у той час як

державні заготівельні ціни на продукцію села були символічними і навіть

не покривали витрат на її виробництво. Відбувався планомірний наступ на

особисті присадибні господарства колгоспників. Кожне селянське подвір'я

змушене було платити податок за землю, постачати державі визначену нею ж

кількість м'яса, молока, яєць та інших продуктів. Часом доходило до

того, що держава обкладала податком кожне плодове дерево, незалежно від

того, плодоносило воно чи ні. З вересня 1946 р. розпочалася кампанія

обмеження розмірів присадибних ділянок і городів. Сувора паспортна

система, коли паспорт видавали селянам лише за згодою місцевої влади,

перетворювала колгоспників на рабів комуністичної

командно-адміністративної системи.

 

Продуктів харчування у країні катастрофічне не вистачало. З весни 1946

р. партійні функціонери розпочали «битву за врожай», встановлюючи «на

око» норми хлібозаготівель. Однак через літню посуху врожайність

зернових виявилась значно нижчою, ніж передбачалося,

 

особливо в Україні, Молдавії, деяких областях Центральної Росії.

Хлібозаготівельні кампанії проводили під гаслом: «Боротьба за хліб - це

боротьба за соціалізм». Колгоспників під страхом покарань змушували

працювати протягом усього світлового дня з обов'язковим виконанням норм.

Вони були практично позбавлені можливості працювати на присадибних

ділянках.

 

Коли у селян повністю вилучили зерно та корми для худоби, настав голод,

який узимку 1946-1947 рр. охопив майже всю Україну (крім західних

областей), Молдавію, Ульяновську, Костромську та інші області Росії.

Люди їли лободу, кору дерев, дрібних гризунів. Траплялися випадки

людожерства, що визнав у своїх спогадах тогочасний керівник українських

комуністів Микита Хрущов. Близько мільйона жителів лише України померли

в голодну зиму 1946—1947 рр. У той же час СРСР у 1946 р. безплатно

поставив 1,7 млн. т зерна країнам-сателітам у Центральній і Східній

Європі.

 

У 1947 р. держава провела конфіскаційну грошову реформу, яка «з'їла»

заощадження населення. Того ж року було скасовано карткову систему

розподілу продуктів харчування. У наступні роки з пропагандистською

метою відбулося деяке зниження цін. Магазини великих міст наповнилися

делікатесами: ікрою, ковбасами, сирами. Черг не було, оскільки для

переважної більшості населення ці продукти були недоступними. Аж до 1958

р. збереглися «примусово-добровільні» передплати облігацій державних

позик на суму, не меншу місячної зарплати. Держава почала повертати ці

позики лише у 80-х роках, колл вони зовсім знецінилися, а значна частина

позикодавців померла. Невдовзі по війні були скасовані скромні виплати

фронтовикам за бойові нагороди. Водночас було впроваджено непомірний

податок на «малосі- мейність».

49.

 

22 червня 1941 р. почалась гітлерівська навала на СРСР. Відповідно плану ''Барбаросса'' (відомий ще як директива №21 від 18 грудня 1940 р.) німецькі війська на Східному фронті ставили за мету здійснення блискавичної війни - ''бліцкрігу''. За два тижні вермахт планував за допомогою раптових комбінованих ударів танкових і механізованих військ та авіації оточити і знищити головні сили Червоної армії в західних районах СРСР, просуваючись вглиб країни, вийти на лінію Архангельск-Астрахань.

Група армій Північ (командуючий генерал-фельдмаршал фон Леєб) одержала завдання розгромити радянські війська в Прибалтиці, захопити Ленінград і північні порти. Група армій ''Центр'' (командуючий генерал-фельдмаршал фон Бок) повинна була оточити і знищити радянські війська в Білорусії і розпочати наступ на Москву.

На київському напрямку була розгорнута група армій ''Південь'' (командуючий генерал-фельдмаршал фон Рундштедт). На території Норвегії і в Фінляндії була розгорнута німецька армія ''Норвегія'' і 2-а фінська армія. Армія ''Норвегія'' повинна була оволодіти Мурманськом і Полярним, а фінські війська - сприяти групі армій ''Північ'' в захопленні Ленінграду. Загальна кількість німецьких військ та військ її союзників нараховувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, 4300 танків, 5000 бойових літаків, 47 тис. польових гармат і мінометів. їм протистояло на території західних прикордонних округів 2680 тис. солдат і офіцерів, 1475 танків нових конструкцій (KB та Т-34), 1540 бойових літаків нових типів, 37 500 гармат і мінометів. Внаслідок важких боїв з переважаючими силами ворога радянські війська, зазнавши великих втрат, відступили. Німецько-фашистські війська за кілька тижнів боїв просунулись на різних ділянках фронту на 300-600 км. Особливо тяжких втрат зазнав Західний фронт (командуючий генерал Д.Павлов), внаслідок чого вже 28 червня гітлерівці захопили Мінськ.

Найбільший опір гітлерівці зустріли на південно-західному напрямку (командуючий генерал-полковник М.Кирпонос). В ході напружених прикордонних боїв 22-29 червня 1941 р. ворог поніс великі втрати і змушений був ввести в бій резерви. Могутні контрудари радянських механізованих корпусів, героїчні зусилля всіх військ Південно-Західного фронту дали досить вагомі оперативні результати: вони загальмували наступ німецько-фашистських військ на Київському напрямку.

Героїчна оборона Києва (17 липня - 19 вересня 1941 p.), Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 p.), Севастополя (ЗО жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 p.), Ленінграду (10 липня 1941 р. - січень 1944 p.), Смоленська битва (10 липня - 10 вересня 1941 р.) зірвали плани блискавичної війни. Але втрати радянських військ були величезними. Орієнтовно тільки в перший місяць війни вони перевищили 1 млн. чол. З червня по грудень 1941 р. було втрачено понад 3 млн. солдат і офіцерів та 1300 тис. пораненими. Вермахт захопив територію СРСР площею 1,5 млн. кв. км з населенням 74,5 млн. осіб.

Радянське керівництво докладало чимало зусиль, щоб організувати відсіч ворогу. 29 червня 1941 р. з'явилась директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про надзвичайні заходи у боротьбі з ворогом. 23 червня 1941 р. була організована Ставка Головного Командування (з 8 серпня Ставка Верховного Головнокомандуючого, очолювана Й.Сталіним) - вищий орган стратегічного керівництва збройними силами. Вся повнота влади в країні перейшла до створеного ЗО червня 1941 р. Державного Комітету Оборони (ДКО).

Проте суттєво змінити ситуацію на фронтах не вдалося. Вермахт одержував важливі перемоги.

Можна виділити такі причини поразок Червоної армії влітку-восени 1941 p.:

- при всіх обставинах, політичних і військових, напад фашистської Німеччини на СРСР носив раптовий характер;

- військовий потенціал гітлерівської Німеччини та її союзників напередодні війни перевищував потенціал СРСР; тільки в Європі нацистами був захоплений арсенал, яким можна було озброїти 200 дивізій (наприклад, у Франції агресор захопив 4930 танків, 3000 літаків, французьким автотранспортом було забезпечено 92 дивізії німців);

- німецькі війська мали значну чисельну перевагу: в 1,8 рази в живій силі, за сучасними танками і літаками відповідно в 1,5 та 3,2 рази;

- вермахт мав дворічний досвід ведення війни в Європі і переважав радянські війська у професійній підготовці.

Не можна не виділити і суб'єктивні фактори, які призвели до трагічних наслідків літа-осені 1941 р. Вся відповідальність за військові поразки лежить на керівництві партії, армії й держави, особисто на Сталіні:

- боротьба між різними угрупованнями в Червоній армії загальмувала переозброєння військ новою технікою;

- помилковою виявилась військова доктрина про ''війну малою кров'ю на території ворога'';

- було допущено грубі прорахунки у визначенні часу війни, оперативній побудові і розташуванні військ в три ешелони, що дало можливість вермахту завдати удару по кожному угрупованню окремо;

- напередодні війни Сталін відмовився привести війська західних округів в бойову готовність, хоч мав точні дані про початок війни від розвідки та військових;

- репресії 1937-1938 pp. знищили кращі офіцерські і командні кадри Червоної армії.

Восени 1941 р. ситуація на фронтах набула для Радянського Союзу трагічного характеру.

24 вересня командуючий групою армій ''Центр'' фон Бок скорегував план наступу і захоплення Москви (''Тайфун''). Німецькі війська нараховували 1708 тис. чол., 13 500 гармат і мінометів, 1170 танків і 615 літаків. Радянські фронти, які прикривали Москву, мали в своєму складі 1100 тис. чол., 7652 гармат і мінометів, 774 танки, 1 тис. літаків.

Перший етап німецького наступу на Москву тривав з 30 вересня по початок листопада 1941 p.; другий етап - з 15-18 листопада до початку грудня 1941 p.; третій етап - від 5 грудня 1941 p., коли розпочався контрнаступ радянських військ, до весни 1942 р.

У ході контрнаступу радянських військ під Москвою група армій ''Центр'' зазнала великих втрат: було знищено 38 дивізій (170 тис. чол.), у тому числі 11 танкових і 4 моторизованих.

Поразка під Москвою назавжди поховала міф про непереможність німецьких армій, завдала остаточного удару по планах блискавичної війни. Перемога радянських військ означала початок повороту у Великій Вітчизняній і Другій світовій війні.

 

Друга світова війна знає безліч значущих перемог і доленосних подій. Але московська битва займає абсолютно особливе місце в історії. Адже саме тут, під стінами Білокам’яній, німецька армія зазнала своє перше серйозне поразку. Під Москвою було практично поховано здійснення плану Гітлера «Бліцкриг», а міф про непереможність армії Третього Рейху був розвінчаний назавжди.

В цілому московська битва складалася з складного комплексу боїв і операцій, які розгорнулися на величезній території і тривали осінь 1941 і зиму 1942 року.

У цих подіях з обох боків фронту взяли участь більше двох мільйонів чоловік, дві з половиною тисячі танків, майже дві тисячі літаків і понад двадцять п’ять тисяч різних бойових гармат.

За характером боїв події під Москвою можна розділити на два етапи: оборонний і наступальний.