Впроваджено трудове законодавство: встановлено восьмигодинний робочий день, обумовлено охорону праці, систему оплачуваних відпусток.

Реформовано освіту: запроваджено 12-річний термін навчання у серед­ній школі, з шкільних програм вилучені матеріали, пов'язані з ідеологією мілітаризму, запроваджено спільне навчання хлопчиків та дівчаток.

Сан-Франциським мирним договором (вересень 1951р.) у повній мірі було відновлено суверенітет Японії. Також було укладено систему договорів (про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та інші), яка зробила Японію союзницею США. У 1956 р. Японію прийнято до ООН, таким чином вона стала повноправним членом міжнародного співтовариства.

У середині 60-х рр. японський парламент прийняв резолюцію, яка про­голошувала «три неядерні принципи» — не виробляти ядерної зброї, не во­лодіти нею, не розміщувати її на власній території.

Відбувалося активне становлення нових галузей промисловості та технічне переозброєння старих. Японська металургія досягла найвищих у світі показників ефективності завдяки таким нововведенням і застосуванням новаторської кисне­во-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом, встановлення потуж­них автоматизованих прокатних станів, впровадження матеріале- та енергоеко-номної технології, розвиток електрометалургії. Завдяки цьому виплавка чавуну зросла у 7 разів, а сталі — у п'ятеро. Японія наприкінці 70-х років перетвори­лась на один з найпотужніших світових центрів металургії.

Розмах конкурентної боротьби змушував японські фірми постійно вдос­коналювати технологічні процеси, запровадити перспективне конструюван­ня, використовувати найновіші, у першу чергу американські винаходи, запо­чаткувати електронну промисловість.

Критерієм гідності у японському суспільстві визнавалося ставлення до праці і навчання. Кожен японець прагнув стати висококваліфікова­ним фахівцем.

Японці запровадили систему довічного найму. Фірми самі шукають собі робітників, дбають про постійне підвищення їх кваліфікації, про умови від­починку і добробут. У суспільстві перехід робітника на іншу фірму сприйма­ється осудливо.

У промисловості Японія взяла курс на використання дешевої сировини та вивіз до розвинених країн готової продукції, з 80-х років — на експорт технічних проектів та технологій.

На сучасному етапі Японія є одним із трьох центрів сучасного рин­кового світу поряд із США та Західною Європою. Наприкінці 70-х років на американському ринку було 40% японських автомобілів, 16% прокату чор­них металів, 30% радіоприймачів і магнітофонів. Частка Японії у світовому валовому продукті в середині 80-х років сягнула 10%. Середньорічні темпи приросту виробництва були найвищими у світі — 4,1%. Сьогодні Японія — економічно квітуча, демократична, миролюбна держава.

33.

«Культурна революція» 1960-х рр. підірвала економіку Китаю і призве­ла майже мільярд населення до зубожіння і голоду. Перед загрозою соціаль­ного вибуху правляча еліта Китаю дійшла до думки необхідності корінних змін. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан, а Головою Військової ради був Ден Сяопін. Якраз він і став центральною фігурою у керівних верхах комуністичного Китаю та ідеологом китайських реформ. Основою китайських реформ лишалась комуністична ідеологія.

 

Ден Сяопін ще в середині 60-х р. висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у сільському господарстві, у промисловості, науці й боротьбі. Уряд цю ідею не підтримав, Ден Сяопін був репресований, але в народі вона стала популярною, особливо серед дисидентів.

Пленум ЦК КПК у грудні 1978 p., проведений під керівництвом Ден Сяопі-на, прийняв рішення: докорінно змінити внутрішню і зовнішню політику Китаю.

Реформи Ден Сяопін розпочав наприкінці 1970-х - у 80-х pp., і першою з них стала зміна у сільському господарстві. Держава фінансувала цю реформу, а саме — підняла закупівельні ціни на 18 видів сільськогосподарської продукції.

 

Комуни були ліквідовані, а земля була передана у довготривалу орен­ду. Це дало можливість селянам продавати свою продукцію за вільними цінами, і лише невелику частину вони здавали на державне замовлення. У селян з'явилась матеріальна зацікавленість, вони швидко багатіли. Наслідки цієї реформи: за короткий час урожай зернових у Китаї зріс до 400 млн т (1984 р.)—- це вдвічі більше, ніж у 1958 р. і майже на половину більше, ніж у 1975 р.

Реформа у промисловості розпочалася 1979 р. з експерименту. Суть його полягала в тому, що китайський уряд пішов нетрадиційним шляхом. Замість позик він почав залучати у свою промисловість іноземні вкладення. Зароджуються підприємства зі змішаним капіталом, а на китайському узбе­режжі започатковуються спеціальні економічні зони. В одній з найбільших таких зон збудовано 40 важливих промислових об'єктів. На початок 1988 р. тут вкладено 100 млн доларів, з яких 44% належать китайцям.

Реформа системи управління державною промисловістю розпоча­лась у 1984 р. її мета: ввести замість централізованого директивного плану — ринкові відносини. Наслідки цієї реформи: до 1989 р. 85% держа­вних підприємств перейшли на підрядні форми роботи, на оборонну промисловість та космічним програмам відводиться більше фінансів.

Китай володіє ядерною зброєю, виготовляє і запускає власні супутники. Негативною рисою є те, що китайський уряд так і не закрив збиткові підпри­ємства. Завдяки проведенню реформ становище в китайській економіці по­ліпшилось. З 1979 р. до 1995 р. середньорічний приріст ВНП складав 9,8%. Та все ж 80 млн осіб залишаються за межею бідності, вони не можуть себе прогодувати, у багатьох випадках залишається невисока продуктивність праці. Модернізації економіки заважає суворий партійний контроль, який поширюється в усі сфери суспільства.

Народ Китаю бореться проти тоталітарного режиму, особливо активний демократичний рух молоді. Часто відбуваються політичні мітинги і демон­страції, студентські голодовки.

У травні 1989 р. китайський уряд навіть змушений був ввести воєнний стан. Урядові війська жорстоко розправились з мирним населенням, а цю подію оголосили «контрреволюційним заколотом». Були проведені зміни в уряді.

У кінці грудня 1997 р. Прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко здій­снив офіційний візит до Китаю. У ході візиту він мав зустрічі з Головою КНР Цзян Цземінем і Прем'єром Державної ради КНР Лі Пеном. У ході візиту були обговорені конкретні пропозиції щодо спільного будівництва зрошува­льних систем у Китаї, створення спільних підприємств у металургійній, ма­шинобудівній, радіотехнічній, деревообробній промисловості. Йшлося також про поставки у Китай українських тракторів, комбайнів, автомобілів КРАЗ, літаків, риболовецьких і військових суден.

Українсько-китайський товарообіг складає 1 млрд доларів.

34.

Наприкінці 70-х років загострилися соціально-економічні проблеми Ве­ликої Британії. Лейбористський уряд Дж. Каллагена не зміг впоратися з ситу­ацією, палата громад 1979 р. винесла йому вотум недовір'я. Парламент було розпущено, а на нових виборах перемогла консервативна партія. Прем'єр-міністром уперше в історії Англії стала жінка — Маргарет Тетчер.

 

Консерватори прийшли до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою. Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно:

- зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господарське життя країни;

- знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку;

У докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки;

- «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів, зо середжували «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу.

Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у Соціа­льно-економічній політиці уряду.

У соціальній галузі Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нема чого безплатно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці».

Кабінет М. Тетчер неухильно й послідовно втілював свою програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємницт­ву, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку в регулюванні господарських процесів при скороченні підприємницької діяльності держави. Уряд розпо­чав систематичне скорочення націоналізованого сектора економіки. До приватників поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво скорочувалися податки. У бо­ротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання держа­вних видатків, бралося до уваги й скорочення соціальних програм.

Крім того, Тетчер рішуче пішла на закриття збиткових підприємств,

обмежила зростання зарплати. М. Тетчер не йшла на жодні поступки опозиції і ольстерським протестантам, твердою рукою придушила страйковий рух, зруйну­вала непокірну профспілку шахтарів, віддала наказ розгромити аргентинську армію (війна за Фолклендські острови), тому журналісти і «охрестили» її «заліз­ною леді». Великі кошти, вкладені в переозброєння промисловості, та зняття багатьох обмежень у сфері бізнесу стали приносити перші результати.

З 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краше, а з 1985 р. почалося піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн 1985 р. до 2,3 млн 1988 p.). Різко зросла продуктивність праці. Успіхи 80-х років у розвитку британської еко­номіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини й передумови. Зокрема, подібно до США, великі кошти були вкладені у переосна­щення промисловості з урахуванням досягнень сучасного етапу науково-технічної революції, а у сфері бізнесу знято чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземних вкладів. Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів відкриття й розробка родовищ нафти на дні Північного моря, поблизу Шотландії. Велика Британія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, придбання яких раніше вимагало величезних коштів, а й стала експортером нафтопродуктів. Унаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Англії. Збільшилися золотовалютні запаси. Піднявся курс фунта стерлінгів.

Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні при­бавки до заробітної плати становили 7-8%. За 80-ті роки кількість акціонерів у Англії потроїлася, перевищивши 8 млн. Тепер кожен третій британець є власником акцій; 15 млн родин— 60% загальної кількості— мешкають у власних будинках або квартирах. За цими показниками Англія наблизилася до рівня Сполучених Штатів. Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе — і хай виживає силь­ніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників.

М. Тетчер стала британським прем'єр-міністром, що у XX ст. найтрива­ліший час був при владі. Однак на зламі 80-90-х років її позиції почали слаб­нути, деякі її конкретні кроки в галузі внутрішньої й зовнішньої політики зазнали гострої критики в керівництві консервативної партії та в уряді. На­прикінці 1990 р. вона змушена була піти у відставку. Однак для більшості британців М. Тетчер залишилась одним з найвидатніших політичних діячів країни і світу.

 

35.

22 червня 1941 р. гітлерівські війська напали на Радянський Союз.

 

Цей факт примусив уряди багатьох країн світу по-новому подивитися на зовнішню політику Гітлера. Співвідношення політичних сил у світі змінилося не на користь Німеччини. У той же день Вінстон Черчілль (прем'єр-міністр Великої Британії") виступив по радіо із заявою про те, що його уряд надасть Росії економічну і технічну допомогу. 24 червня 1941 р. виступив із заявою про допомогу СРСР президент США Франклін Рузвельт.

12 липня 1941 р. в Москві відбулася конференція представників СРСР, Великої Британії та США, на якій обговорювалось питання про взаємні поставки зброї, військових і сировинних матеріалів. Конференція заклала основу для створення антигітлерівської коаліції.

Сталін звернувся до В. Черчілля у липні 1941 р. з вимогою про відкрит­тя другого фронту. Та англійський уряд у відповідь лише пообіцяв воєнні поставки та кредит на суму 10 млн фунтів стерлінгів.

Тоді радянський уряд почав налагоджувати дипломатичні відносини з еміграційними урядами Польщі та Чехословаччини. У липні 1941 р. між цими країнами були підписані договори про взаємодопомогу у війні проти фашистської Німеччини. На території Радянського Союзу були сформовані іноземні військові частини: у 1941-42 рр. — польська армія під командуванням генерала Владислава Андерса, у 1941 р. — чехословацькі військові час­тини, у 1942 p. — французька військова ескадрилья, яка у 1943 р. переросла в авіаполк «Нормандія».

9-14 серпня 1941 р. була підписана англо-американська декларація «Атлантична хартія». 24 серпня до них приєднався СРСР. Це був наступ­ний крок у співробітництві і спільній боротьбі проти Німеччини. США дали кредит СРСР на суму 1 млрд доларів. А на Московській конференції (29 вересня 1941 р.) Англія, США та СРСР підписали угоду про допомогу останньому.

У грудні 1941 р. США заявили про свій вступ у війну.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав, у тому числі СРСР, США і Велика Британія, підписали Декларацію Об'єднаних Націй. Вони зо­бов'язувалися використати всі ресурси в боротьбі проти фашистів і не укла­дати сепаратного миру з агресором.

Наступний договір був підписаний між СРСР та Великою Британією у Лондоні у травні 1942 р. Обидві сторони зобов'язувались співробітничати в боротьбі проти гітлерівців. Умови договору поширювались і на післявоєнний час.

Незабаром відбулися переговори у Вашингтоні між радянськими та американськими урядами. Було досягнуто домовленості про взаємодопомогу у веденні війни проти Німеччини. Обидві країни зобов'язувалися постачати одна одній оборонні матеріали, інформацію, здійснювати економічне співро­бітництво. Переговори закінчились підписанням радянсько-американського договору. 11 червня 1942 р. Договори у Лондоні та Вашингтоні заверши­ли формування антигітлерівської коаліції.

Але основне питання у боротьбі з фашизмом — відкриття Другого фро­нту в Європі — залишилося відкритим. Уряди Англії і США не хотіли ризи­кувати життям сотень тисяч своїх співвітчизників і накопичували матеріальні ресурси й військову техніку, щоб мати безперечну перевагу над вермахтом. Черчілль і Рузвельт нарешті пообіцяли відкрити другий фронт у серпні -вересні 1943 р., та це залишилось тільки обіцянкою.

Війна виявила збіг корінних національних інтересів держав, яким за­грожував німецький фашизм та японський мілітаризм.

Велике значення у зміцненні антигітлерівської коаліції мала Тегеран­ська конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 p.). Керівники урядів США, Англії і СРСР домовились про відкриття другого фронту у травні 1944 р. про післявоєнний устрій Німеччини, польські кордони та ін.

Після введення об'єднаних англо-радянських збройних сил до Ірану (26 серпня 1943 р.) союзники здобули важливі комунікації від Перської зато­ки до Каспійського моря. Це дало змогу союзникам виконувати свої зо­бов'язання щодо СРСР.

36.

Умови мирних договорів із союзниками Німеччини розроблялися на се­сіях Ради міністрів закордонних справ у 1945-1946 pp., а також на Паризькій мирній конференції 1946 р.

 

У лютому 1947 р. було укладено мирні договори з Італією, Румуні­єю, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Уряди цих країн зобов'язалися надати своїм громадянам політичні права й свободи, знищити довгострокові військові укріплення, провести демілітаризацію і денацифікацію, сплатити репарації. Договори визначили деякі територіальні зміни, уточнювали кордо­ни ряду країн.

Паризькі мирні договори зберігали незалежність переможених кра­їн, створювали умови для їхнього демократичного розвитку і сприяли зміцненню миру й добросусідства в Європі, Цим вони відрізнялися від Версальсько-Вашингтонської системи договорів.

І все ж не озброєння та воєнна сила визначали характер післявоєнного розвитку світу. Основну ставку в боротьбі проти комуністичної загрози Захід робив на економічну силу, на переваги економічної демократії над безликою державною економікою з її зашореним плануванням. Пущений в дію економічний важіль Заходу був саме тим валом, який зупинив комунізм, насамперед в Європі. І тут головну роль відіграли США.

5 червня 1947 p., виступаючи з промовою перед студентами Гарвардсь­кого університету, Державний секретар США генерал Джордж Маршалл заявив: «Роль нашої країни повинна полягати в тому, щоб надати друж­ню допомогу Європі при складанні програми її економічного відновлен­ня, а потім в повну міру можливостей допомогти проведенню програми в життя. Ця програма повинна бути спільною для всіх і вироблена спільно, якщо не всіма європейськими країнами, то багатьма з них». Саму ідею новою не назвеш. Ще в 1944 р. на конференції у Бреттон-Вудсі (США) були створе­ні Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкцій та розвитку (МБРР) для надання допомоги Європі. Однак обидві ці організа­ції не володіли достатніми для цього ресурсами. Але такі кошти були у США.

План повинен був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбавитися перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення кон­версії і в той же час забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, надавши їй допомогу, й укріпити європейські демократії.

Країни, які приймають допомогу, повинні подати дані про стан своєї економіки, про втрати у війні, валютні резерви та плани використання допо­моги. На основі цих даних конгрес США ухвалював рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет Європейського економічного співтовариства на чолі з американським адміністратором.

План Маршалла передбачав використання економічних методів для досягнення політичних цілей. Доларові ін'єкції у зруйновану економіку Євро­пи мали метою фінансове та господарське оздоровлення Європи, економічний бум та підвищення життєвого рівня людей. А на цій основі, основі добробуту, вважалось необхідним домогтися трансформації психології мільйонів обивателів у тому реально і єдино розумному напрямі, що багате та заможне життя створю­ється не класовою боротьбою, не ліквідацією приватної власності, а зміцненням її, посиленням персонального інтересу кожного виробника. Американська допо­мога пропонувалась також і соціалістичним країнам, у тому числі й Радянському Союзу. Однак для всіх тоталітарних режимів було одне неприйнятне застере­ження: допомога надається тільки приватному сектору. А тому Радянський Со­юз, побоюючись внутрішньополітичних та економічних метаморфоз і р
озвалу тоталітарної системи, не тільки не прийняв план Маршалла, але й брутально повівся з тими східноєвропейськими країнами, які мали намір це зробити.

До плану приєдналися 16 західноєвропейських країн. У квітні 1948 р. з кожною з них США підписали відповідні угоди. За цим планом, розрахованим на 4 роки, ці країни повинні були отримати 17 млрд доларів (за сьогоднішнім курсом 170 млрд дол.). Основною умовою надання допомоги була відмова від націоналізації промислових об'єктів, всіляке заохочення приватних підприємств. 60% коштів, за планом Маршалла, отримали Велика Британія, Франція, Італія, Західна Німеччина. У результаті було здійснено швидке відновлення економіки цих країн, відбулася стабілізація внутрішньої політики, посилилися інтеграційні процеси.

План Маршалла беззастережно сприяв відновленню західноєвропейської економіки на новій науковій та технічній основі, підвищенню життєвого рівня населення, відвернув небезпеку соціальних потрясінь. У цьому його позитивне значення. Безумовно, план Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, зміцнив там американську присутність, посилив економічний, політичний, військовий вплив США. Разом з тим слід зазначити, що американсь­ка присутність в Європі, «американізація» Західної Європи жодною мірою не зачепила незалежність або інтереси тої чи іншої західноєвропейської країни. США поводили себе як гарант цієї незалежності і недоторканості.

37.

Ідея створення національної єврейської держави була висунута авс­трійським журналістом Т. Герцлем у кінці XIX ст. Він обгрунтував її на конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. Конгрес ухва­лив рішення про створення єврейської держави на території Палестини.

 

На площу близько 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн євреїв з усього світу. Сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою яко­го перебувала Палестина, продати цю територію, але той відмовився. Незва­жаючи на це, євреї починають таємно переселятися до Палестини, де органі­зовують замкнені общини з натуральним господарством.

Під час Першої світової війни уряд Османської імперії почав виселяти євреїв, звинувативши їх у допомозі країнам Антанти. 2 листопада 1917 p., після окупації Палестини. Велика Британія ухвалила декларацію Бельфура, яка поклала початок новій хвилі переселення євреїв. У 1920 р. в Палестині починають створюватися єврейські політичні й військові організації. У 1922 р. Велика Британія отримала від Ліги Націй мандат на управління Пале­стиною, що відразу ж викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. Велика Британія сприяла переселенню євреїв до кінця 30-х рр. Коли ж спів­відношення єврейського й арабського населення стало загрозливим для ста­більності її колоніальної імперії, вона забороняє переселення. Якщо у 1914 р. в Палестині проживало 5% євреїв, то у 1922 — 18%, а у 1937 р. — 28%.

Після закінчення Другої світової війни питання про утворення єв­рейської держави знову постало на порядку денному, його обговорення державами-переможницями відбувалося на тлі боротьби, що розгорталася між англійською адміністрацією, палестинським і єврейським партизанським ру­хом. 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході і тим самим сприяти розпаду британської ко­лоніальної імперії. 29 жовтня 1947 р. ООН ухвалила резолюцію № 181 про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (57% терито­рії) і арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалось міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська до 1 серпня 1948 р.

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що по­силило міжнаціональну боротьбу. У квітні 1948 р. єврейські збройні загони вирі­зали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби теж не поступалися в жорс­токості. У таких складних умовах Велика Британія вирішує достроково вивести свої війська 14 травня 1948 р. У той самий день була проголошена держава Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зумі­ли створити свою державу через відсутність політичних структур.

Створення у травні 1948 р. в Палестині (за рішенням ООН) держави Із­раїль стало початком близькосхідного конфлікту та виникнення палестинсь­кої проблеми. Група арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, а згодом Саудівська Аравія і Ємен) оголосили війну Ізраїлю. У ході арабо-ізраїльської війни 1948-1949 pp., маючи якісніше озброєння і скористав­шись неузгодженістю в стані арабів, Ізраїль захопив більшу частину палес­тинської території, а інша потрапила до Йорданії (західний берег ріки Йор­дан) та Єгипту (сектор Газа). Із Палестини було вигнано 900 тис. арабів, які знайшли собі притулок у різних арабських країнах. Гостро постала проблема біженців, і будь-які спроби (насамперед США) її вирішити з обуренням від­кидалися самими арабами. Палестинці хотіли повернутися на свою батьків­щину, і їх підтримували (матеріально за рахунок нафтодоларів) арабські країни, бажаючи покарати Ізраїль.

Ця війна зав'язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка хвилюва­ла людство усі післявоєнні роки. У 50-х рр. надії на повернення біженці по­кладали на Єгипет, але англо-франко-ізраїльська агресія (1956), розпад ОАР (1961) розвіяли ці сподівання.

На початку 60-х років Ізраїль, користуючись підтримкою США, які оснастили його армію новітнім озброєнням, почав підготовку до нової війни. У свою чергу, Радянський Союз активно підтримував Єгипет, де президент Насер почав соціалістичні перетворення. СРСР допоміг у переозброєнні єгипетської армії і направив до Єгипту своїх військових спеціалістів. Приво­дом до війни стало рішення Ізраїлю про відвід русла р. Йордан для зрошення пустелі Негєв, що зачіпало інтереси сусідніх арабських країн. Почалися збройні сутички з Сирією. У 1966-1967 рр. між Єгиптом, Сирією і Йорданією була досягнута домовленість про спільні дії проти Ізраїлю. Випередивши своїх противників, 5 червня 1967 р. ізраїльська армія напала на Єгипет і дуже швидко знищила всю його авіацію і завдала поразки сухопутним силам. 8 і 9 червня така ж доля спіткала армії Сирії та Йорданії. Наслідком червневої війни 1967 р. було приєднання до Ізраїлю західного берега р. Йордан, сектора Газа і Синайського півострова, східної частини Єрусалиму, Голанських ви­сот, які належали раніше Сирії. Чергова війна 1973 р. за повернення втраче­них територій знову не принесла успіху арабським країнам і довела, що вій­ськовою силою близькосхідної проблеми не вирішити.

У кінці 50-х рр. у Кувейті виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), очолюваний Я. Арафатом. Ця організація висунула нову програму боротьби, одним з пунктів якої було невтручання у внутрішні справи арабських держав. Така позиція забезпечила ФАТХ підтримку від аравійських монархів.

Лідери арабських країн не були зацікавлені у самостійності палестинсь­кого руху і з цією метою у 1964 р. утворили Організацію визволення Палес­тини (ОВП). Щоб вийти з-під їх контролю, ФАТХ починає самостійну боро­тьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського руху опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється на впливову військово-політичну силу, яка вста­новлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Я. Арафат обирається головою виконкому цієї організації, а в 1970 р. стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції.

Обмеженість території, де велися бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити в Палестині бази для боротьби. Усі збройні акції проводи­лись із територій сусідніх держав, спричинюючи невдоволення їхніх урядів і місцевого населення. У кінцевому підсумку це призвело до палестино-йорданського конфлікту 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися до Лівану. Але там вони порушили рівновагу сил у суспільстві, що призвело до громадянської війни та ізраїльської інтервенції (1982). Того самого року збройні загони і керівництво ОВП перебираються до Тунісу.

Жовтнева арабо-ізраїльська війна 1973 р. привела до трансформації по­глядів Я. Арафата. Він починає виступати за створення палестинської держа­ви не замість Ізраїлю, а поряд з ним, за розв'язання проблеми мирними засо­бами. Така політика врятувала ОВП від ізоляції й загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу.

9 грудня 1987 р. на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа почалось на­родне повстання («інтифада») без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) ухвалила рішення про проголошення незалежності Палестини.

Зусилля провідних країн світу сприяли початку близькосхідного врегу­лювання, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовле­ності про надання обмеженої автономії Палестині у складі Ізраїлю (1994). Як свідчать останні події, зокрема, після терактів в Америці ізраїльсько-палестинські відносини далекі від добросусідства.

 

38.

Формальне об'єднання Німеччини в політично та адміністративно єдину національну державу офіційно відбулося 18 січня 1871 р. в Дзеркальній залі Версальського палацу у Франції. Князі німецьких держав зібралися аби проголосити Вільгельма Прусського імператором Німецької імперії після капітуляції Франції уфранко-пруській війні. Неофіційно, перехід більшості німецькомовних народів до федеративної держави тривав протягом майже століття. Об'єднання виявило низку разючих релігійних, мовних, соціальних та культурних відмінностей серед жителів нової нації, тому акт 1871 р. можна представити як лише один епізод в послідовності більшого процесу об'єднання.

Священна Римська імперія, що включала понад 300 незалежних держав, була фактично розпущена, коли імператор Франц II зрікся престолу (6 серпня 1806 р.) під час війни Третьої коаліції. Незважаючи на правовий, адміністративний та політичний безлад, спричинений розпадом імперії, народи німецькомовних держав старої імперії мали спільні мовні, культурні та правові традиції, посилені завдяки досвіду Французької революції інаполеонівських війн. Європейський лібералізм пропонував інтелектуальну основу для об'єднання, кинувши виклик династичним і абсолютистським моделям соціальної та політичної організації, його німецький прояв підкреслив важливість спільних традицій, освіти та мовної єдності народів у географічному регіоні. З економічної точки зору створення митного союзу (нім. Zollverein) 1818 року, і його подальше розширення для включення інших держав Німецького союзу послабило конкуренцію між та всередині країн союзу. Нові види транспорту сприяли діловим і туристичним поїздкам, створюючи нові зв'язки, а іноді і конфлікти серед німецькомовних мешканців Центральної Європи.

Модель дипломатичних сфер впливу, встановлених на Віденському конгресі в 1814–1815 рр. післянаполеонівських воєн закріпила домінування Австрії в Центральній Європі. Однак, учасники переговорів у Відні не врахували зміцнення Пруссії і не передбачили змагання Пруссії проти Австрії за лідерство серед німецьких держав. Цей німецький дуалізм запропонував два розв'язки завдання об'єднання: малонімецький(Німеччина без Австрії) та великонімецький (Німеччина та Австрія разом).

Історики не дійшли спільної думки щодо того, чи мав Отто фон Бісмарк генеральний план розширенняПівнічнонімецького союзу 1866 року для приєднання досі незалежних німецьких держав в єдине ціле, або ж він просто прагнув розширити владу Королівства Пруссія. Вони дійшли висновку, що інші чинники, на додаток до впливу «реальної політики» Бісмарка примусили низку ранніх держав змінити політичні, економічні, військові та дипломатичні відносини в XIX столітті. Реакція на данський і французький націоналізми створила умови для прояву німецької єдності. Військові успіхи, особливо Пруссії, в трьох регіональних війнах породили ентузіазм і гордість, якою могли скористатись політики для об'єднання. Цей досвід нагадував пам'ять про взаємне досягнення в наполеонівських війнах, особливо Визвольної війни 1813–1814 рр. Поява Німеччини без Австрії, політичне та адміністративне об'єднання в 1871 році принаймні тимчасово розв'язало проблему дуалізму.

39.