Зрушення у духовному житті після смерті Сталіна

Хрущовська "відлига" сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України.

Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які ослаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.

Непослідовність "українізації" особливо виразно спостерігалась на результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53% усіх книг, опублікованих в Україні, у 1958 р. - 60%, у 1960 р. - 49%. Та вже в 1965 р. цей показник знизився до 41% і далі неухильно зменшувався.

Вживалися заходи щодо підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літератури". Видаються фахові журнали українською мовою.

Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися "Український історичний журнал", почалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України",

Реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них - Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, Досвітній, Ковінька, В.Мисик та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з'явилися літературознавчі праці про них.

53. Чехо-Словаччина у повоєнний період. «Паризька весна» 1968р.

Державно-політична система Чехословаччини включала в себе як традиційні, так і новостворені інститути влади. До Національного фронту чехів і словаків, створеного у березні 1945 р. за ініціативою СРСР, входили чотири чеські і дві словацькі партії: Соціал-демократична, Націонал-соціалістична, Народна, Демократична, КПЧ і Комуністична партія Словаччини (КПС). Складовою частиною фронту були також масові громадські організації. Програма Національного фронту передбачала остаточне визволення країни від гітлерівців, запровадження національного управління в акціонерних товариствах, на підприємствах, у банках, передачу землі селянам, забезпечення широких демократичних прав і свобод та рішуче викорінення фашизму. Коаліційний уряд Національного фронту очолив посол Чехословаччини в СРСР, лівий соціаліст 3. Фірлінгер. На місцях влада перебувала в руках національних комітетів, у яких до осені 1945 р. переважали комуністи. Пізніше вони були реорганізовані на принципах рівного представництва всіх партій. Широке коло повноважень, у тому числі й законодавчих, обіймав новообраний президент Е. Бенеш. Тимчасові національні збори були однопалатними й складалися з представників усіх політичних партій — 200 делегатів від чеських земель і 100 — від Словаччини. Виша влада у Словаччині деякий час залишалася у Словацької національної ради та її виконавчого органу — Корпусу уповноважених. Відносини центральних і словацьких державних органів регулювалися спеціальною угодою, яка обмежувала повноваження словацького керівництва у питаннях оборони, зовнішньої політики, торгівлі, фінансів тошо.

Міністром оборони став безпартійний генерал Л. Свобода, командир 1-го чехословацького армійського корпусу. Новий міністр мав прокомуністичну орієнтацію, але більшість офіцерського корпусу була безпартійною або тяжіла до немарксистських партій. Хоча діяльність політичних партій у силових структурах була заборонена, комуністи контролювали армійські органи політосвіти, шо посилювало їхні позиції. Міністерства внутрішніх справ і держбезпеки також очолили комуністи, які призначали своїх однодумців на посади референтів цих силових структур у крайових і районних національних комітетах. Отже, реальне співвідношення сил у системі органів влади було досить далеким від проголошеного принципу паритету. Це об'єктивно підвищувало роль Національного фронту як органу, покликаного забезпечити кожній із сторін контроль за діями партнерів по коаліції.

На підставі декретів президента від 19 червня 1945 р. створювались Національний суд і народні суди для покарання нацистських злочинців, зрадників і колабораціоністів. Були засуджені члени уряду протекторату, керівники Словацької республіки на чолі з И. Тісо, чимало нацистських злочинців. Суди розглянули справи більше як 130 тис. чоловік, з яких 22 тис. були засуджені, а решта звільнені. За співробітництво з нацистами була заборонена діяльність Аграрної і глінківської Народної партій, а також багатьох профашистських організацій і спілок.

У післявоєнній Чехословаччині відбулися значні демографічні зміни й міграційні процеси, пов'язані з міжвоєнним періодом та наслідками Другої світової війни. Трагічною сторінкою в історії країни було виселення в 1945—1946 pp. З млн. судетських німців, звинувачених у співробітництві з гітлерівським райхом. Уникнули цієї акції тільки антифашисти і ті, за кого поручалися чехи. Проте у 1947 р. згідно з указом президента Бенеша і їх виселили в центральні райони Чехословаччини. 1 млн. переселенців, що прибули натомість у Судети з різних районів країни, не врятували становише: колись квітуча й економічно стабільна земля занепала. Німцям лише в 1950 р. повернули чеське громадянство, а національною меншиною їх визнано лише в 1968 р. Відтак Чехословаччина стала, загалом, двонаціональною державою, де чехи і словаки становили 95 % населення (12,1 млн.).

«Пра́зька весна́» (чеськ. Pražské jaro, словац. Pražská jar) — період політичної лібералізації в Чехословаччині з 5 січня по 20 серпня1968, що закінчився введенням в країну радянських військ і військ країн Організації Варшавського договору (окрім Румунії).

Історія.

Акт самоспалювання Ришарда Сівеця на«Стадіоні Десятиліття» на знак протесту проти окупаціі Чехословаччини

З приходом до керівництва Комуністичної партії Чехословаччини Олександра Дубчека Чехословаччина почала все більше демонструвати незалежність від СРСР.

Політичні реформи Дубчека і його соратників (О.Шик, І.Пелікан, З.Млинарж та ін.), які прагнули створити «соціалізм з людським обличчям», не були повним відходом від колишньої політичної лінії, як це було в Угорщині 1956 року, проте розглядалися радянськими керівниками як загроза гегемонії Радянського Союзу в країнах Східної і Центральної Європи і навіть його безпеці. Була істотно ослаблена цензура, повсюдно проходили вільні дискусії. Чехословаччина знаходилася в самому центрі оборонної лінії Варшавського блоку, і її можливий перехід на сторону противника був недопустимий під час холодної війни. У 1930-і роки саме окупація і розчленовування Чехословаччини гітлерівською Німеччиною (при тому, що Чехословаччина не чинила ніякого опору і відмовилася від радянської військової допомоги) істотно полегшили Гітлеру завдання завоювання Європи.

На відміну від інших країн Центральної і Східної Європи, перехід влади до комуністів в 1948 стався в результаті справжнього народного руху. Проте значна частка правлячої партії — особливо на вищому рівні — виступала проти якого б то не було ослаблення партійного контролю над суспільством, а тому звернулася до радянського керівництва за допомогою у відчуженні реформаторів від влади.

Політика обмеженого державного суверенітету в країнах соціалістичного блоку, що допускає зокрема застосування військової сили, якщо це було необхідно, отримала на Заході назву «Доктрини Брежнєва», за іменем радянського керівника, який вперше її проголосив публічно, хоча її проводили і раніше з часів Сталіна. Доктрина залишалася в силі до тих пір, поки в 1980-і роки при Михайлові Горбачовому її не змінив інший підхід, який жартома назвали «доктриною Синатри» (маючи на увазі пісню Френка Синатри «My Way» — «Як я хочу»).

Кінець весни.

Докладніше: Операція «Дунай»

23 березня 1968 на з'їзді комуністичних партій в Дрездені прозвучала критика реформ в Чехословаччині, 4 травня Брежнєв прийняв делегацію на чолі з Дубчеком в Москві, де гостро критикував положення в ЧССР, 15 липня керівники комуністичних партій надіслали відкритий лист ЦК КПЧ, 29 липня Дубчек знову зустрівся в Чорной над Тисою з Брежнєвим, 17 серпня Дубчек зустрівся в Комарно з Яношем Кадаром, який вказав Дубчеку на те, що ситуація стає критичною.

Період політичного лібералізму в Чехословаччині закінчився вже через декілька днів, з введенням в країну 200 000 солдатів і 5000 танків країн Варшавського договору в ніч з 20 на 21 серпня (звідси дві дати, що зустрічаються в різних джерелах). Напередодні введення військ Маршал Радянського Союзу Гречко проінформував міністра оборони ЧССР Мартіна Дзура про підготовлювану акцію і застеріг від опору з боку чехословацьких озброєних сил. З Польщі був введений радянсько-польський контингент військ по напрямах: Яблонец, Острава, Оломоуц і Жіліна. З НДР вводився радянсько-німецький контингент військ по напрямах: Прага, Хомутів, Пльзень, Карлові Вари. З Угорщини входило радянсько-угорсько-болгарське угрупування по напрямах: Братислава, Тренчин, Банська Бістріца і ін. Найбільш крупний контингент військ був виділений від СРСР. Чехословацька армія не чинила опору. Вторгнення сталося напередодні з'їзду Комуністичної партії Чехословаччини, на якому, як очікувалося, реформи повинні були отримати рішучу підтримку. З'їзд партії все-таки був проведений — він відбувся на одному з місцевих заводів — і його учасники насправді висловили підтримку початим реформам, але це вже не мало ніякого значення.

 

54. Індія у післявоєнний період. Уряд І. Ганді.
Колоніальні влади у роки обіцяли надати Індії самоврядування. Проте народів Індії зміну статусу зазнали краху. Англія тримала мертвою хваткою свою головну колонію. Розвиток капіталістичного укладу усталило позиції національної буржуазії. Росла промисловість і ряди робітничого класу. Проте задля Індії чисельність останнього була невелика. Але з тим половина робочих зайняв на велику промисловість із кількістю робочих понад 1 тис. людина. Така концентрація на велику промисловість й у кількох центрах (Бомбей, Мадрас та інших.) перетворювала нечисленний пролетаріат у воду важливу організовану силу.
Проте чи робітничий клас, а багатомільйонне селянство визначало характер індійського суспільства. Індійська село становила основу соціально-економічної структури. індійська село — це самодостатня організація.
Індійське селянство становило головну масову силу національно-визвольного руху на Індії міжвоєнний період. Втягнути таку село в широкий потік антиколоніальної боротьби можна була лише з урахуванням соціально-психологічних особливостей індійського селянства, й міського робочого — вчорашнього селянина. Видатна роль організації депутатами-комуністами масових ненасильницьких кампаній опору в 20—40-е рр. належала Махатмі Ганді. У міжвоєнний період Ганді став ідейним вождем Індійського національного конгресу. Завдяки Ганді, і навіть з того що національна буржуазія висунула ідею повної національну незалежність, таки в Індії сформувався загальнонаціональний антиколоніальний фронт.
Махатма Ганді і гандизм
Гандизм поєднав у собі політичні, морально-етичні і висновки. Гандизм знаходив відгук в широкі верстви селянства, й міських низів оскільки у ньому соціальний ідеал поєднувався з вірою у те, що боротьба за незалежність проти британського панування — це кревне справа, оскільки це за справедливість. Ганді черпав з культурно-історичних і релігійних традицій заклики, образи, близькі селянинові, ремісника. Тому вимоги незалежності країни й перетворення суспільства, одягнені в традиційні образи, ставали зрозумілими багатьом десяткам мільйонів простого люду. У цьому вся секрет величезної популярності особистості Ганді та її ідей.У Ганді активний протест сполучився з терпимістю до противнику. Якраз у такому поєднанні ненасильство у Ганді постає як єдино можлива форма опору колоніальному гніту. Ганді заперечував класову боротьбу як дестабілізуючий, роз'єднуючий націю чинник перед спільної справи — звільнення з іноземного гніту. Отже, гандизм була національної зв за своїм характером селянської ідеологією. Гандизм також відповідав інтересам національної буржуазії, яка взяла цю ідеологію на озброєння. Національна буржуазія разом із народом поривалася усунення британського колоніального панування і до встановлення свого власного влади мирним шляхом спираючись масову рух. Гандизм пов'язав воєдино селянство, ремісників, національну буржуазію та змусив колонізаторів залишити Індію без кровопролитної збройної борьбы.
Критики Ганді стверджували, що він був схильний до компромісів, але як ніхто інший знав, оскільки саме масове ненасильницький рух потрібно призупинити, щоб він не перетворилася на свою протилежність, тобто у криваву бійню.

55. Рух опору в окупованих країнах Європи в роки ДСВ.

У загарбаних країнах Європи німецько-фашистське командування вста­новило так званий «новий порядок», який передбачав територіальний поділ світу, знищення суверенітету незалежних держав, встановлення світового панування. Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженні свого панування, були нацьковування одних націй на інші і фізичне винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню. З окупованих територій до Німеччини вивозились продовольство і си­ровина, інші матеріальні цінності. Населення на окупованих територіях спо­чатку взагалі нічого не отримувало за свою працю, потім стало отримувати мізерні пайки. У жахливих умовах перебували 5,5 млн радянських військово­полонених, 3,5 млн з них загинуло. Важливим еле ементом у насадженні «нового порядку» були концен­траційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. У Європі налічу­валося близько ЗО концтаборів. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено міль­йони людей з різних країн.Після запровадження «нового порядку» поневолені народи Європи ста­вали на боротьбу проти ворога. У багатьох країнах виникав рух Опору, що об'єднував різні верстви населення: робітників і селян, дрібну й середню буржуазію, інтелігенцію і діячів церкви. Частина великої буржуазії та помі­щиків також брала участь у русі Опору. Інші йшли на співробітництво з оку­пантами, стаючи колабораціоністами. Особливо масштабним рух Опору був у Чехословаччині, Польщі, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та Франції. Уперту боротьбу проти фашизму вели народи Югославії й Албанії. Рух Опору виявлявся не лише в активних військових діях підпільних груп і партизанських загонів, а й у саботажі, випускові неякісної і бракованої продукції, допомозі втікачам тощо. Він носив революційно-демократичний, інтернаціональний характер. Рух Опору змінив характер Другої світової війни, спрямувавши її в русло всенародної, національно-визвольної боротьби. У Франції з фашистськими окупантами уряду маршала Петена боролася «Вільна Франція», а також партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами і соці­алістами. У травні наступного року була створена Національна Рада Опору, що об'єднала всі сили, які боролися з окупантами. А в червні був утворений Французький комітет національного визволення (ФКНВ). який оголосив себе урядом.  Весною і влітку 1944 р. об'єднані бойові організації Руху Опору у Франції становили біля 500 тис. чол. Патріоти визволили частину Франції ще до приходу союзних військ. Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З 1942 р. тут вела активні бойові дії Народна визвольна армія Югославії (НВАЮ). У листопаді 1943 р. було створено уряд нової Югославії— Анти­фашистське віче народного визволення Югославії на чолі з Тіто. Партизанські армії формувались у Греції та Болгарії. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи. У Польщі емігрантський уряд та його представництво керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову, яка спиралась на підтримку Москви. Від квітня до червня 1943 р. тривало повстання у Варшавському гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було придушено, в ре­зультаті чого загинуло і відправлено до таборів смерті 76 тис. осіб. Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіце­рів та урядових чиновників здійснила спробу державного перевороту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. В Італії влітку 1944 р. була створена об'єднана партизанська армія, що нараховувала біля 100 тис. чоловік. Антифашисти визволили обширні райони на півночі Італії. Партизани захопили і стратили Б. Муссоліні.

 

56. Створення Організації Об’єднаних націй. Роль ООН у повоєнному світі.

На Кримський (Ялтинській) конференції, що відбулась у лютому 1945 p., керівники держав антигітлерівської коаліції — «великої трійки» — ухвалили рішення про створення нової міжнародної організації для розв'я­зання проблем післявоєнного світу і надійного механізму безпеки. Конфере­нція 50 держав розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. У 1944 р. з ініціативи Й. Сталіна Верховна Рада СРСР одностайно ухвалила незвичайне для тоталітарної системи рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ, а також закон, що дозволяв створювати національні військові формування. Ці заходи повинні були створити у світової громадсько­сті враження про крутий перелом у національній політиці Москви, яка досі не давала республікам найменших прав і тримала їх у становищі напівколоній. Перелічені заходи Москви щодо розширення прав союзних республік, які насправді так і залишились нездійсненими, були викликані зовсім не піклуванням про інтереси поневолених народів. Цього вимагали реалії між­народного становища, які склалися на початку 1944 р. Головною подією, що спричинила цю московську акцію, було формування Організації Об'єднаних Націй. Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшли всі радянські республіки. Таким чином, СРСР мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежно­сті республік. Крім того, постанови служили своєрід­ною рекламою для народів Східної Європи, яким після війни судилося обра­ти соціалістичний шлях розвитку.

Питання про членство країн в ООН вирішувалося у лютому 1945 р. на конференції глав союзних держав СРСР, США і Великої Британії в Криму. Пропозиції Москви щодо членства всіх республік зустріли категоричне запе­речення з боку країн Заходу. Пропуск у члени ООН, крім СРСР, отримали лише Україна та Білорусія як республіки, що найбільше постраждали в ході війни і внесли вагомий вклад у розгром агресора.

26 червня було ухвалено Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він на­брав чинності. Цей день вважається днем ООН (Організація Об'єднаних Націй). Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Пізніше цей розділ був доповнений ухваленою в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зо­бов'язував вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжна­родних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН, згідно зі Стату­том, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі. Головними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка щороку збира­ється на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки (РБ), яка складається з 5 постійних (США, СРСР, Китай, Велика Британія, Франція) і 10 тимчасових членів, що обираються строком на 2 роки Генеральною Асам­блеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в РБ посідає Росія. А в число тимчасових членів РБ восени 1999 р. обрано Україну.

Рада Безпеки — дуже важливий постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рішення ухвалюються на основі принципу одностайності постійних членів і є обов'язковими до виконання всіма членами ООН. В іншому випадку ООН може вдатися до санкцій. У компетенції РБ також функції врегулювання спорів між державами. Крім Генеральної Асамблеї та РБ, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне при­значення яких — сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Фінанси ООН створюються за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більші відчи­слення на рахунок ООН. Головні структури ООН розташовані в Нью-Йорку, низка служб — в Женеві та Відні. Перші ж практичні кроки ООН засвідчили доцільність такої організації. Зразу ж після війни, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяль­ності ООН виявилися перші успіхи. Так, в 1946 р. ООН домоглася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. У 1948 р. під час першої арабо-ізраїльської війни вперше були використані сили ООН («голубі каски») для підтримання миру на Близькому Сході. Не раз в ці роки ставилося питання про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію у справах контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував ви­ключити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси знищити в тримісячний термін. В умовах наростання конфронтації це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налаго­дити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час йшла гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу. Американська атомна політика була сформульована в плані Баруха, ви­сунутому США в комісії ООН у справах атомної енергії в 1946-1947 рр. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямування розвитку атом­ної енергії в мирне русло. Якби план Баруха було ухвалено, без сумніву, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна катастрофа не стала всезагрожуючою. Радянський Союз, що, з одного боку, з пропагандистською метою виступав за заборону ядерної зброї, а з іншого — таємно її створював, категорично відкинув план Баруха під тим приводом, що США корисливо намагаються встановити свій контроль над цією галуззю в усьому світі, однак сам не запропонував механізму зупинки ядерної гонки. Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут. Подібним чином розвивалися також події навколо гонки озброєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що в цей час було більш реальним, ніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли жодна сторона нг довіряла одна одній. Радянський Союз не допускав навіть самої ідеї контролю за озброєннями, вбачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація посилювалася. Зі зростанням напру­женості та протистояння роль ООН на початку 50-х років все більше зво­диться до дискусійного клубу, до «рішучих і найбільш правильних» заяв конфронтуючих сторін.

 

57. Розрядка міжнародної напруженості у 70-х роках. Гельсінський процес.

У 70-х роках починається розрядка міжнародної напруженості. Ор­ганізація Варшавського договору і НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим — загинула б уся пла­нета. Через те в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни і в зовнішній політиці СРСР. Радянське керів­ництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капі­талізму і знизило їх агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Радянський Союз висунув про­позиції підготувати міжнародні угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь.

Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Європі. З цієї метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось, що слід поглибити і зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру».

Західні країни свою зовнішню політику почали характеризувати як по­вний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка».

У 1975 р. у Гельсінкі відбулася Європейська нарада з питань безпе­ки і співпраці, на якій були представники з 35 країн світу із СРСР вклю­чно. На цій нараді було підписано Заключний акт, в якому містилося визнання недоторканості сучасних кордонів європейських країн. Укла­дення цього акту було певним здобутком для Москви. Адже він закріплював усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу.

Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотриму­ватись прав людини.

9 листопада 1976 р. була утворена Українськ а Гельсінськ а спілк а (УГС). Очолив цю організацію Микола Руденко — відомий український поет і прозаїк. До УГГ увійшло 36 осіб.

Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі № 1, який був підписаний 6 грудня 1976 р. У декларації Української Гельсінської спілки ставились чотири основні завдання:

-сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості;

-активно сприяти виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями;

-добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах;

-домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

На Заході УГС через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодом 1933 p., репресіями 1937 p., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шістдесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР.

УГС постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засудже­ний на 12 років керівник спілки М. Руденко. О. Тихого засудили на 15 років. До 1980 р. три чверті групи засудили на термін від 10 до 15 років.

 

58. Процес деколонізації після ДСВ, його етапи.

Розпад колоніальної системи після Другої світової війни — одна з ви­значних подій сучасної історії. Передумовами ліквідації колоніальних імперій були:

> розгром фашистської Німеччини, Японії та Італії, що прагнули створити свої власні колонії;

У зменшення ролі великих колоніальних держав (Великої Британії, Франції, Бельгії, Португалії та ін.) на фоні становлення наддер­жав — США і СРСР;

> зміцнення власної національної еліти в колоніях і наростання національно-визвольного руху. Причини краху. Після Другої світової війни виявилася цікава закономірність. Країни, позбавлені колоній (Німеччина, Японія, Італія, США) розвивалися набагато швидше, ніж країни, що володіли значними терито­ріями в Азії та Африці (Велика Британія, Франція, Португалія, Голландія). Розвиток продуктивних сил, науково-технічна рево­люція в промисловості, «зелена революція» в сільському господарстві, поява новітніх галузей, що визначають обличчя сучасного світу, підготували основи розвалу колоніальної системи. У кінцевому результаті виграв той, хто скоріше позбувся своїх колоній. Демократиза­ція світового співтовариства в повоєнний час також сприяла краху колоніалізму. Процес деколонізації умовно можна поділити на три етапи. Пер­ший етап — з 1945 р. до середини 50-х років — характеризувався, в основному, визволенням Азії. Другий — з половини 50-х до середини 60-х років — призвів до появи незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап — з 1975 до 1990 рр. — завершив деколонізацію півдня «чорного континенту». Першими здо­були незалежність країни Близького Сходу і Південно-Східної Азії (В'єтнам, Лаос), які були безпосередньо втягнуті у Другу світову війну. Широкий національний рух в англійських колоніях змусив Велику Бри­танію розв'язати колоніальні проблеми мирним шляхом. У 1947-1948 рр. стали незалежними Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон. На відміну від Англії, Франція та Нідерланди спробували силоміць утримати володіння. Франція з 1945 до 1954 р. вела війну в Індокитаї, а з 1954 до 1962 р. — кровопролитну війну в Алжирі. Нідерланди протягом п'яти післявоєнних років намагались зберегти за собою Індонезію, однак у цих війнах метрополії зазнали поразки. Проти колоніальних воєн виступало світове співтовариство. Під його тис­ком 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам». Декларація поставила деколонізацію під міжнародний контроль і цим суттєво сприяла її ефективності. На початку 60-х років колоніальний режим було ліквідовано не тільки у тих колоніях, де розгортався збройний опір народу, а й у тих, де національно-визвольний рух не став масовим. Англія і Франція на роки вперед склали і оголосили список надання незалежності своїм колоніям. Ще до ухвалення історичної Декларації ООН, у 1960 p., було надано незалежність 17 країнам Африки. Ця подія увійшла до історії як «рік Африки». З 1961 р. були визво­лені ще десятки країн. Деколонізація тісно перепліталася з демократизацією самих метрополій. Так, економічно найбільш відстала Португалія вперто трималася своєї п'ятисотрічної колоніальної імперії на Півдні Африки. Революція, що спа­лахнула у Португалії у квітні 1974 р. одночасно знищила тоталітарний режим всередині країни і колоніальну імперію. Наступного 1975 р. світ вітав появу незалежних Анголи та Мозамбіку, що досі були португальсь­кими колоніями. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці уря­ду, який узявся за ліквідацію расистської системи, прискорив надання у 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці. Шляхи розвитку незалежних держав Азії і Африки різні. Ряд країн Схо­ду після здобуття незалежності впевнено пішли за передовими країнами Америки та Європи і досягнули на цьому шляху неабияких успіхів. Передо­вими індустріальними державами світу швидко стали Сінгапур, Півден­на Корея. Впевнено крокують вперед Малайзія, Індонезія, Таїланд, нафто­добувні країни арабського Сходу, Нігерія, Кот-д'Івуар та інші. «Економічне диво» у нових індустріальних азіатських країнах стало можливим тому, що держава була провідником та ініціатором структурної перебудови економіки. У Південній Кореї держава надала пільгові безпроце­нтні кредити приватним фірмам у приоритетних галузях, отримала для них іноземні кредити, заохочувала експорт продуктів виробництва.

Молоді індустріальні країни прагнуть до регіонального економічного об'єднання. Усе ж більшість незалежних держав, особливо африканських, пере­бувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості. Саме відсталості, а не бідності, оскільки за своїми людськими та природними ресурсами вони не бідніші від багатьох промис­лово розвинених країн. За таким важливим показником рівня розвитку, як валовий продукт на душу населення, молоді індустріальні країни Азії пере­бувають у першій двадцятці держав світу, у той же час близько тридцяти країн Африки замикають список.

 

59. США у 82-90-х роках. Українці в США.

На виборах 1980 р. переміг республіканець Рональд Рейган. Він запропонував курс, який отримав назву "рейганоміка".
В його основу було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні. Відбувся перехід від прямого до опосередкованого втручання держави в економіку. Здійснювалась податкова реформа, запроваджувались пільги енергетичним корпораціям, ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно запроваджувалася жорстка антиінфляційна політика, скорочувались витрати на державний апарат та соціальні програми. Ці заходи сприяли зупиненню інфляції —з 1983 р. почалось економічне піднесення.
У період правління Р. Рейгана було проведено переозброєння американської армії і розпочалися роботи зі створення протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь (т. зв. стратегічна оборонна ініціатива — СОІ). Ці дії супроводжувались антикомуністичною та антирадянською пропагандою. СРСР було оголошено "імперією зла", проти якої потрібно розпочати "хрестовий похід". У 1985 р. він розпочав переговори з новим радянським лідером М. Горбачовим: вони відкрили нову сторінку у світовій політиці і привели до скорочення ядерних озброєнь і закінчення "холодної війни".
У період президентства Р. Рейгана збройні сили США активно використовувалися для реалізації зовнішньополітичних планів: агресія проти Гренади (1983), в Лівані (1983— 84), Лівії (1986).
Позитивні зрушення в житті США було закріплено після приходу до влади республіканця Джорджа Буша. Бушу вдалося досягти згоди між республіканцями та демократами з основних питань внутрішньої та зовнішньої політики і забезпечити ефективне здійснення свого політичного курсу. Чільне місце у президентській програмі відводилося питанням боротьби з наркоманією, розвитку освіти, охороні здоров'я, екологічним проблемам. У міжнародних відносинах було досягнуто нових домовленостей з Радянським Союзом. Дж. Буш санкціонував агресію американських військ у Панамі. Найбільшим його досягненням стала перемога у війні з Іраком та визволення Кувейту (1991 p.).
Поразка Буша на президентських виборах у 1992 р. завершила "консервативну революцію", яку упродовж 12 років здійснювали республіканці. До влади прийшов молодий демократ Білл Клінтон. Його було переобрано і в 1996 р.
За роки свого перебування в Білому домі Б. Клінтон не вдавався до радикальних реформ, проводячи прагматичну політику. Проте він започаткував реформи в освіті та охороні здоров'я, соціальному забезпеченні. Важливі здобутки його правління — створення додаткових 10 млн робочих місць, скорочення державного дефіциту, боротьба з наркобізнесом.
У зовнішній політиці Б. Клінтон виступав за розширення НАТО, за участь США в урегулюванні регіональних конфліктів і проведення миротворчих акцій. Серйозними зовнішньополітичними акціями США у період президентства Б. Клінтона стали збройні операції в Сомалі, Гаїті, Боснії, Іраці та Афганістані.
У 2000 р. в США відбулися чергові президентські вибори. У результаті перемогу було віддано Дж. Бушу (молодшому).
11 вересня 2001 р. в США сталася подія, що змінила історію країни і світу. Цього дня було здійснено терористичний акт, в результаті якого вщент зруйновано 2 хмарочоси Всесвітнього торговельного центру та частину Пентагону. У відповідь США розгорнули широку кампанію боротьби з тероризмом: війна в Афганістані проти талібів, повалення режиму С. Хусейна в Іраці тощо.

Українська діаспора у Сполучених Штатах Америки належить до національної меншини з високим рівнем організації, освіти і культури. Тут діють різноманітні українські організації, зокрема освітні, соціальні та наукові. Серед них слід зауважити: Український Інститут Америки; Українська Вільна Академія Наук; Український Музичний Інститут в Америці, Український Конгресовий Комітет Америки; Наукове Товариство імені Тараса Шевченка; Товариство Українських Інженерів Америки; Українське Лікарське Товариство Північної Америки; Українсько-Aмериканське Товариство адвокатів та ін.