Громадянська війна в Росії: причини, періодизація, наслідки.

 Починаючи з листопада 1917р., на території всієї Росії формуються опозиційні сили, які ведуть жорстоку боротьбу проти більшовиків. Це офіцерські та козачі загони на Дону, у Сибіру, національні формування в Україні, на Кавказі тощо.

У грудні 1917 - січні 1918 р. більшовицький уряд розв'язує громадянську війну проти опозиційних сил походом на Дон проти Каледіна та наступом на УНР. Колишні верховні головнокомандуючі російською армією Л. Корнілов та Н. Алексеев організували Добровольчу армію з незадоволеного російського офіцерства. На північному заході генерал Юденіч створив антибільшовицькі військові формування, на сході адмірал О. Колчак формує свою армію, у Заволжі генерал О. Дутов готується до наступу. На півночі антибільшовицький рух очолив лідер Союзу відродження Росії М. Чайковський. Таким чином, у суспільстві відбувається розкол на «своїх» та «чужих», розгортається гостра і надзвичайно жорстока боротьба, знецінюється людське життя, розвалюється економіка. Це велика трагедія народу, що має назву громадянська війна. Причини громадянської війни:

- безкомпромісне політичне протиборство політичних партій, груп, соціальних верств, намагання знищити противника;

- прагнення колишньої керуючої верхівки повернути багатства і владу;

- економічні помилки більшовиків (запровадження політики «воєнного комунізму»;

- політичні помилки більшовиків, які в січні 1918 р. розігнали Установчі збори та в березні 1918 р. уклали сепаративний мир з Німеччиною;

- ігнорування більшовиками козацьких традицій і звичаїв та насильницьке переселення бідноти з центру Росії на козацькі землі сприяло незадоволенню російського козацтва і підштовхнуло до збройної боротьби;

- розв'язання проблем у суспільстві не шляхом пошуку компромісів, а шляхом фізичного знищення класового ворога. Це стало можливим під впливом російських традицій «пугачовщини» й «разінщини» та через відсутність демократичних традицій;

- відмова від сплати позичок царського і Тимчасового уряду, можливість виходу Росії з Першої світової війни, страх перед світовою революцією, призвело до іноземного втручання.

В історичній науці є різні думки щодо дати початку громадянської війни, але усі сходяться на тому, що основні етапи охоплюють період 1918-1920 рр.

Перший період: літо 1918 р. - жовтень 1918 р. — початок громадян­ської війни. Розгортання військової інтервенції Антанти.

Другий період: листопад 1918 р. - квітень 1919 р. — посилення інтервенції Антанти.

Третій період: 1919 р. — вирішальні перемоги над силами внутрішніх супротивників радянської влади та іноземних інтервентів.

Четвертий період: 1920 р. — радянсько-польська війна і розгром білогвардійських військ Врангеля.

Наслідки громадянської війни були надзвичайно трагічними в першу чергу для народу. Збитки, завдані війною, становили 50 млрд карбованців. Внаслідок економічної розрухи промислове виробництво впало у 1920 р. до 14% відносно рівня 1913 p., сільськогосподарське виробництво скоротилося майже вдвічі. Унаслідок застосування «білого» й «червоного» терору, від голоду та хвороб загинуло від 12 до 15 млн осіб.

 Наслідком війни стала еміграція багатьох людей. В еміграції опинилося багато представників інтелігенції.

 

18. Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський.

 Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. Поляки плекали надію на відновлення національної незалежності, сподіваючись, що з початком загальноєвропейської катастрофи — Першої світової війни, у якій усі три, чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнала поразки. У ході бойових дій російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.

Перший, під керівництвом лідера Польської соціалістичної партії Юзефа Пілсудського (1867-1935), закликав стати на бік австро-німецького блоку.

Другий, на чолі із засновником Національно-демократичної партії Романом Дмовським, став на бік країн Антанти і, відповідно, орієнтувався на Петербург.

На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву. Але через між партійні чвари серед поляків справжнього польського уряду так і не було створено. Німеччина 5 листопада 1916 р. дозволяє проголосити Акт створення Польської держави й організувати польський дорадчий орган при австрійській владі — Тимчасову державну раду.

Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині прискорили процес державного відродження Польщі. Після перемоги лютневої революції у Росії Тимчасовий уряд визнав право поляків на власну державу. Але наприкінці 1917 р. між Пілсудським, який почав налагоджувати контакти з Антантою, і німецьким командуванням виник конфлікт, унаслідок якого він потрапив до в'язниці. У листопаді 1918 р. відбулася революція в Німеччині, яка прискорила розв'язання «польського питання». Після звільнення Польщі від окупації у ніч з 6 на 7 листопада у м. Любліні лівими партіями був утворений перший уряд незалежної Польщі на чолі з галицьким політиком соціал-демократом Ігнаци Дашинським. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського.

11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський. Він проголосив себе «тимчасовим начальником держави». Було сформовано новий польський уряд на чолі з Є. Морачевським. 26 січня 1919 р. на території колишнього Королівства Польського й Західної Галичини відбулися вибори до Установчого сейму. Сейм затвердив «малу конституцію», яка законодавчо закріплювала політичний режим Ю. Пілсудського. Права непольського населення держави, яке становило понад 40%, «малою конституцією» були обійдені увагою, що з часом- зумовить виникнення серйозних проблем. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський ставив головну мету — відродження «Великої Польщі».

Юзеф Пілсудський був далекоглядним політиком. Незважаючи на тиск з боку урядів Антанти, він не підтримав російських білогвардійців у їхній боротьбі проти більшовиків. Бо розумів, що в разі перемоги монархістів і реставрації «єдиної, неділимої Росії» шанси Польщі зберегти незалежність стали б мінімальними.

На Паризькій конференції, за активної підтримки Франції, Польща отримала право на окупацію Східної Галичини, повернула собі землі Сілезії та здобула вихід до Балтійського моря. Ю. Пілсудський результатами конференції був незадоволений. У квітні 1920 р. він уклав союз з Петлюрою і розпочав широкий наступ проти більшовиків.

17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція, яка зовсім не влаштовувала Ю. Пілсудського. Тому він пішов у відставку.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський в результаті державного перевороту знову повертається на політичну арену. Тепер його підтримує армія, духовенство та національні партії. Пілсудський розганяє сейм і оголошує встановлення режиму під назвою «санація» (оздоровлення економіки). Незабаром вносяться зміни і до Конституції. Для стабілізації економіки було залучено американський і французький капітали, вдалося стабілізувати грошову одиницю — злотий. Незважаючи на такі дії уряду, економічна криза в Польщі затягнулась аж до 1934 р. Політична ситуація ускладнюється, Пілсудський втрачає вплив, його режим стає авторитарним. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський намагається утримувати позицію рівновіддаленості від Німеччини і більшовицької Росії. Він помер у 1935 p., залишивши своїм політичним наступникам низку нерозв'язаних проблем, у т. ч. й проблему

українців у Польщі. Однак авторитет Ю. Пілсудського і в міжвоєнній Польщі, і в сучасній є дуже високим.

19.Причини революції

Найширше, найбільш загальне й філософське формулювання причин Російської революції 1917 зводиться до невідповідності між автократичним, самодержавним ладом та потребами20 століття. Революція 1905—1907 зазнала поразки й не вирішила цієї проблеми.

У Російській імперії не бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Економіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті, буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке становило 80 % населення країни, бажало отримати землю, відібравши її у поміщиків. Робітники прагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називають інтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не дуже бідні, бажали національного самовизначення.

Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масове дезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, були суттєвим фактором у розвитку революційних подій.

Безпосереднім приводом до революції послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки цар Микола II залишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристом Распутіним. Самого Растпутіна вбила 29 грудня 1916 група російських аристократів.

Лютнева революція

Докладніше у статті Лютнева революція 1917

Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.

Початок революції

Голова Тимчасового комітету Державної Думи М. Родзянко

27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.

Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

20.

Восени 1918 р. в умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. 28 жовтня 1918 р. Празький Національний Комітет у центрі Праги (Вац-лавська площа) у присутності тисяч чехів проголосив утворення Чехосло­вацької Республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади. Того ж дня у Женеві між керівниками двох політичних центрів — празьким Національним комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів. ЗО жовтня 1918 р. Словацька національна рада прийняла рішен­ня про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного держав­ного утворення.

 

13 листопада 1918 р. Національний Комітет у Празі схвалив Тимча­сову Конституцію, що проголошувала утворення Чехословацької Республі­ки. 14 листопада 1918 р. Національні збори обрали першим Президентом Т. Масарика, а уряд очолив К. Крамарж.

Насамперед були розпущені місцеві національні комітети, проведені зміни адміністративного, поліцейського й судового апаратів, створено центральний держапарат. Міністр оборони В. Клофаг оголосив створення регулярної армії, основу якої склали чехо-словацькі легіонери. Серед інших першочергових реформ уряд у 1918 р. скасував дворянські привілеї й титули, узаконив свободу слова і друку, право на страйк, запровадив 8-годинний робочий день, а також ухвалив закони про державну допомогу безробітним, розширення соціального страхування. Однією з основних була аграрна рефо­рма — держава отримала право відчуження в громадське користування і передачу малоземельним селянам за викуп земельних володінь, що переви­щували 150 га орної землі.

Кордони республіки були визначені Версальським (1919), Сен-Жерменським (1918) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Лідери нової держави за активної підтримки Антанти чи не найкращим чином скориста­лися наслідками Першої світової війни. їм вдалося не тільки зберегти в цілісності територію історичної Чехії та Моравії, ще й приєднати Словаччину та Закарпат­тя, а також значну частину власне угорських земель і домогтися в цілому сприя­тливого для неї вирішення питання Тушинської Сілезії на північних кордонах.

21.

Восени 1918 р. уряд генерала Терауті через загострення внутрішніх соціальних проблем пішов у відставку. Новий урядовий кабінет сформував Хара Кей, лідер партії Сеюкай, яка мала більшість місць у парламенті. Цей уряд відстоював інтереси великих фінансистів, що збагатилися за роки війни.
На початку 20-х років експорт товару з європейських країн та США був спрямований на азіатські ринки, витісняючи звідти японські товари й загострюючи японо-американські протиріччя. Відбулося різке падіння товарних цін, особливо на шовк-сирець, основний продукт японського експорту. Протягом квітня-липня 1920 р. криза охопила банківську систему. Почалося масове вилучення банківських вкладів, що призвело до банкрутства багатьох банків. Разом з тим почали закриватися або переходити на скорочений цикл робіт сотні фабрик і заводів, внаслідок чого виникло масове безробіття.

У важкій промисловості наймогутнішими стали концерни «Міцубісі» і «Сумімото». У зовнішній торгівлі, банківській справі й сфері кредиту провідні місця належали концернам «Міцуї» та «Ясуда».
Важливу роль у стабілізації внутрішньополітичного становища Японії відіграла політика правлячого табору. Уряд Като Такааки, підтримуючи парламентські ілюзії у суспільстві, скерував протистояння між урядовими колами і народом у русло часткових поступок та пустопорожніх обіцянок. З цією метою у 1925 р. було прийнято закон про виборче право.

В умовах спаду економічної активності, фінансової і політичної кризи 1927 p., банкрутства великих банків і пов'язаних з ними фірм до влади прийшов уряд генерала Танака. Він розпустив парламент, який проголосував за недовір'я уряду. 20 лютого 1928 р. відбулися парламентські вибори за виборчим законом 1925 р. До середини 30-х років владна верхівка розкололася на два табори – «Групу імператорського шляху» і «Групу контролю», які очолювали високопоставлені військові. Обидві вони домагалися ліквідації демократичних інститутів і встановлення військової диктатури.
У 1931 р. до влади прийшов уряд, сформований партією Сейюкай на чолі з Інукаї. Посилився вплив «молодих» концернів на політику країни. «Молоде» офіцерство в уряді представляв їх глава Аракі.
Уряд заборонив вивіз золота, відмовився від золотого забезпечення грошей і, випустивши паперові гроші, збільшив державні позики для додаткових асигнувань у промисловість і, зокрема, у воєнне виробництво. До 1936 р. військові замовлення зросли у декілька разів. З 1932 по 1939 р. військова промисловість збільшила свої прибутки у 2 рази.
15 травня 1932 р. група «молодого» офіцерства спробувала захопити владу. Глава уряду Інукаї був убитий. На штаб-квартири політичних партій, резиденції політичних діячів, деякі банки здійснювались напади. Урядові вдалося придушити цей заколот. Новий уряд, створений після цих подій, був позапартійним. Його очолив Сайто, але вирішального впливу на економічну політику він не мав.
Серія законів про контроль над валютними операціями, створення напівдер-жавних промислових об'єднань, запровадження державного контролю над провідними галузями економіки – все це різко посилило роль уряду і знизило значення політичних партій. Часткова урядова допомога дрібним власникам, у тому числі сільським господарям, дещо стабілізувала ситуацію, але боротьба у промислових колах за владу тривала.
У 1937-1941 pp. економічне становище Японії було надзвичайно складним. Різко скоротилося виробництво товарів першої необхідності, збільшилася тривалість робочого дня. Мобілізація селян до війська позбавила село молодих і сильних робочих рук.
У країні продовжувалися арешти незадоволених, кількість яких до весни 1938 р. досягла 10 тис. чол.

У листопаді 1938 р. уряд Каноє обнародував декларацію, яка офіційно оголошувала створення «нового порядку» у Східній Азії.

22. Невтішні для Німеччини підсумки кампанії першого року війни змусили її шукати нових шляхів для розв'язання стратегічних завдань. Дійшовши висновку, що війною на два фронти домогтися вирішального успіху неможливо, німецьке командування прийняло рішення 1915 р. перейти на Західному фронті до оборони. Основні воєнні операції переносяться на схід - проти Росії з метою розгрому та виведення її з війни.

Проти угруповання російських військ у Галичині та Польщі з західноєвропейських фронтів було перекинуто кращі корпуси, на базі яких сформувалася нова німецька 11-та армія. Плани німецького генштабу враховували також дані розвідки про недостатню підготовленість Росії до війни, військові запаси якої були розраховані лише на тримісячну кампанію, внаслідок чого багато частин відчували гостру нестачу в боєприпасах і зброї. Вступ у війну Туреччини та зумовлене цим закриття Чорноморських проток фактично означали економічну блокаду Росії, яка могла розраховувати тепер лише на власні сили.

Непідготовленість російських позицій, нелюдське ставлення до своєї армії з боку командування, яке замість швидкого відведення частин знекровлювало їх у безрезультатних боях з переважаючими силами противника, зумовили поразки російської армії в 1915 р. з вражаючими втратами. У лютому - березні в боях біля Мазурських озер вдалося витіснити росіян зі Східної Пруссії. А в травні почався широкомасштабний наступ німецьких і австрійських військ на півдні. У липні російські війська здали Львів, у серпні - Варшаву. Виходячи з боями з-під удару, російська армія залишила Польщу, Волинь, Литву та Західну Курляндію. Лише восени вдалося стабілізувати фронт. Німецькі війська окупували Галичину, Польщу, Литву, частково Прибалтику та Білорусію. Половину російської армії було виведено з ладу (150 тис убитих, близько 700 тис. поранених, 900 тис. полонених).

Поразка російського царизму в кампанії 1915 р. мала значні наслідки. Вона розкрила вади військової організації та економічної відсталості країни, за які довелося сповна розплачуватися своїм життям одягнутому в шинелі народові (з початку війни Росія втратила більше 1,5 млн осіб, у тому числі 300 тис. осіб убитими). Проте й Німеччина зі своїми союзниками не домоглася мети. Незважаючи на те, що на російському фронті в 1915 р. зосереджувалося більше половини німецько-австрійських військ, вивести їм Росію з ладу не вдалося.

Наприкінці 1915 р. від Балтійського моря до румунського кордону встановився суцільний позиційний фронт.

На західноєвропейському напрямі протягом 1915 р. тривала некваплива позиційна війна.

З обох боків зафіксовано спроби стратегічно незначних операцій на вузьких ділянках фронту, які виявилися безрезультатними. 22 квітня в районі м. Іпра уперше в історії воєн німецька армія організувала газову атаку англо-французьких позицій. Грубо порушивши заборону міжнародної конвенції використовувати отруйні речовини, німці здійснили балонний випуск хлору. Було отруєно 15 тис. осіб, 5 тис. із них померло. Згодом (31 травня) німці застосували гази й проти росіян, ї хоч тактичний ефект першої газової атаки був порівняно незначним, у подальшому використання хімічних засобів для варварського знищення людей набуло поширення з боку воюючих сторін, які вважали себе кращими представниками тодішньої цивілізації.

 

23.

складнення обстановки у світі у другій половині 30-х років сприяло утворенню блоку агресивних держав. Німеччина, Італія та Японія не прихо­вували того факту, що прагнули реваншу, вважаючи себе обділеними вер-сальсько-вашингтонською системою міжнародних договорів, які були укла­дені після закінчення Першої світової війни.

Доброзичлива позиція Німеччини під час італійської агресії проти Ефі­опії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанію призвели до збли­ження позицій сторін. 25 жовтня 1936 р. в угоді, що складалась із п'яти пунк­тів, сторони задекларували спільність позицій у зовнішній політиці і домови­лись про розподіл сфер експансій в Європі і на Середземному морі. У дого­ворі містилося твердження «про загрозу з боку комунізму миру та безпеці в Європі». Із цього часу співробітництво двох тоталітарних держав дістало назву вісь «Берлін - Рим», а їхні учасники — «держави осі». У своєму виступі Муссоліні говорив про «вертикаль Берлін - Рим», подібну осі, навко­ло якої повинні будуть групуватися інші європейські країни.

25 листопада 1936 р. було підписано німецько-японську «Угоду про­ти Комуністичного Інтернаціоналу» яка отримала назву «Антикомінте­рнівський пакт». Сторони домовилися протягом 5 років підтримувати спів­робітництво у справі обміну інформацією про діяльність Комінтерну і засто­совувати суворі заходи проти осіб, які прямо або побічно всередині країни чи за кордоном перебувають на службі Комінтерну.

Водночас було підписано і секретну військову угоду, у якій сторони зо­бов'язувалися «не вживати ніяких заходів», шо могли б сприяти полегшенню становища СРСР у разі його «неспровокованого» нападу на Німеччину або Японію, а також без взаємної згоди не укладати з СРСР будь-яких договорів, що суперечили б духові угоди. «Антикомінтернівський пакт» стимулював посилення агресії Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. широкомасш­табну війну проти Китаю.

6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося підписання протоколу про приєднання Італії до «Антикомінтернівського пакту». Утворилося об'єд­нання трьох агресивних держав, що дістало назву «вісь Берлін - Рим -Токіо». Хоча офіційно цей блок був спрямований проти СРСР і лівих сил усередині країн-учасниць, насправді він становив серйозну небезпеку й для західних держав — США, Великої Британії та Франції.

22 травня 1939 р. у Берліні був підписаній італо-німецький договір про військовий союз, так званий «сталевий пакт». Згідно з його умовами, якщо одна зі сторін вступить у війну, друга зобов'язана також розпочати її і підтримати союзницю «на суші, на морі і в повітрі».

Таким чином, було остаточно сформовано військовий союз трьох агре­сивних держав, які стали ініціаторами розв'язання Другої світової війни.

 

24. Великобританія у 30-ті роки. Економічна криза. ''Національний уряд''

Невдоволення населення політикою консерваторів призвело До поразки їх на парламентських виборах 1929 р. Лейбористи

здобули перемогу, хоча й не мали абсолютної більшості в палаті громад. Уряд знову сформував Макдональд. Під час передвибош чої кампанії вони обіцяли здійснити широкі соціальні програми! відновити дипломатичні відносини з СРСР.

Лейбористи прийшли до влади у несприятливий момент. На початку 1930 р. Великобританію охопила економічна криза. Поі рівняно з США, Німеччиною та Францією промислове виробний цтво в країні скоротилось ненабагато, оскільки британська екої номіка не знала ''процвітання'' у 20-х роках. Найбільше постражі дали традиційні галузі промисловості. Експорт зменшився вдвічі! Занепад економіки призвів до зниження життєвого рівня насе-І лення. У розпал кризи кожен четвертий трудівник не мав роботи.!

Отже, лейбористам не вдалося виконати своїх обіцянок у га-і лузі внутрішньої політики. А антикризові заходи (зниження за-1 робітної плати, зменшення допомоги по безробіттю, не було від-J новлено 7-годинний робочий день на шахтах, зберігались анти4 профспілкові закони і т.д.) ще більше підірвали довіру виборців! У країні розпочалась нова хвиля страйків, демонстрацій, ''голодних походів'' безробітних.

Не маючи єдиного погляду на вихід з кризи, в уряді відбувся] розкол, який закінчився відставкою кабінету.

У 1931 р. Макдональд сформував так званий ''національний уряд'' з лейбористів, консерваторів і лібералів. ''Національний уряд'' загалом проводив консервативну політику. Відбувалось подальше згортання соціальних програм.

Щоб підняти авторитет своїх реформ, уряд починає заоща-і дження з себе: Макдональд зменшив свій заробіток прем'єра на 20%. Королівська родина зменшила на 10% фінансові засоби, що виділялися державою на її утримання. На виборах 1931 р. коаліція отримала 497 мандатів проти 46 у лейбористів.

У 1931 р. був ліквідований золотий стандарт фунта стерлінга і] утворено стерлінгову зону, що об'єднувала країни, які використовували англійську валюту для взаєморозрахунків. А в 1932 р. Великобританія відмовилась від вільної торгівлі і ввела протекціоністські закони. Ці заходи підвищили конкурентоспроможність англійських товарів, допомогли уникнути значного падіння виробництва і фінансової кризи.

25.

Революція 1918 р.

Світова війна стала могутнім прискорювачем національного руху в усіх воюючих країнах, зокрема й в угорській частині Австро-Угорської імперії. Поразки на фронтах вивели на вулиці міст тисячі людей під гаслами невідкладного виходу з війни й відокремлення від Австрії. Демонстрація 29 жовтня 1918 р. у Будапешті переросла у збройне повстання. Влада перейшла до Національної ради, більшість у якій належала соціал-демократам та лібералам. 16 листопада 1918 р. Угорщину було проголошено республікою. Нова влада проголосила загальне виборче право, свободу зборів, 8-годинний робочий день, обмеження розмірів землеволодінь тощо.