Генерал–хорунжий Роман Шухевич

 

Роман Шухевич (1907–1950) народився у Львові. Навчаючись у Львівській українській гімназії участить у русі “Пласт”, стає його активістом, допомагає в організації Першого пластового збору 1922. Це його перша, так би мовити, громадська справа. Року 1925, по закінченні гімназії, він поступає до Львівської політехніки, на відділення архитектури. Але, йому так і не судилося побудувати щось. Бо він вступає, ще студентом 18 років, – до створеної полковником Євгеном Коновальцем УВО (Української Військової Організаціі).

Тут справа була в тому, що юнаком Роман, підчас навчання у Львівській гімназії і студентства, жив у Львові, у своїй бабці Герміни Шухевич. А у неї ж, з 1921, знімав кімнату полковник Є. Коновалець, за порадою свого товариша із гімназії, а потім і зі австрійської армії – професора Степана Шаха.

Там збиралися діячі національного відродження, а з ними нерідко бував і гімназист, а згодом студент Роман Шухевич. Професор С. Шах у своїх спогадах оцінює молодика, як особистість, що викривала – словами Платона – «Ясність в думанні, правдивість у говорінні, рішучість у чині».

Мало не щоденне спілкування з такою яскравою особистістю, як полковник Є. Коновалець, не могло не вплинути на юнака. Дружба з досвідченим військовим діячем пробуджує його цікавість до військових справ, та він і собі вчиться – де може. Вивчає теорію, стратегію і тактику, технічні питання. А тому, з утворенням ОУН, очолює її Військову Референтуру.

То був тяжкий період для Крайового Проводу ОУН, коли польський уряд проводить свої “замирення” краю – “пацифікацію”; намагаючись ліквідувати, по можливості, всі сліди українського національного руху. Це було, насамперед, організоване удушення українських сіл непомірними податками, організоване переселення до української Галичини поляків, так званих “осадників”, – ну, як оте поселення римських ветеранів на чужих, загарбаних землях. Та організоване нищення українського інтелектуального життя, заганяння його в підпіл.

Втім, послухаімо краще історика:

 

Польські каральні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто не вийшов, а потім влаштовували загальну “ревізію”, тобто нищення культурних і матеріальних надбань українських селян. Плюндрували читальні “Просвіти”, кооперативні крамниці з метою до основ зруйнувати соціально–культурну інфраструктуру села, залякати населення. Влаштовувалися масові екзекуції – покарання селян прилюдно нагаями. Били до нестями, коли людина падала, відливали водою і били далі. Все це проходило в садистських формах, під знущальні вигуки: “Нєх жиє Польська!” (хай живе Польща). Часто траплялися смертельні випадки. Особливо терпіли сільські інтелігенти і свідомі селяни. В них режим бачив головного ворога.

Все це супроводжувалося масовим грабежем. Великі “контрибуції“, накладені на село, просто підривали його економічно. Фактично українські села були віддані на розкрадання під наглядом поліції різним злочинним елементам.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 88–89)

 

Спостерігаючи цю картину, мимоволі шкодуєш, що “Польська нєподлєгла” – не мала своїх “русскіх казаков”, професійних карателів. Бо все це, одне в одне, нагадує нрави царських “усмірітєлєй” передреволюційного (1905) або столипінського часу. На власні очі переконуєшся, що міжвоєнна Польща найбільше нагадувала не Європу, а саме свою двохсотлітню мачуху – царську Росію.

Справи, за допомогою ОУН і української діаспори, набули тоді широкого розголосу, та 1930 Ліга Націй вже призначила була комісію для розслідування справ у Польщі, але… Втрутилося легальне у Польщі УНДО (Українське Народне Демократичне Об’єднання), що мало своїх депутатів у польському сеймі. Воно й зрадило, хутко домовилося, від імені всіх українців, з польським урядом; за якість там косметичні обіцянки (а може хабарі?). Підтвердивши свої демократично–соціалістичне угодовське єство.

ОУН в підпіллі відповідає на все це терором; на терор масовий – терором індивідуальним, фізично знищуючи найбільш антиукраїнських представників польської адміністрації. Ці замахи розробляє, а часом і сам участить в них – і студент Роман Шухевич. Вони часом удаються, часом ні, поки не наступає кульмінація цієї діяльності – вбивство у Варшаві 15.06.1934; атентат щодо, так би мовити, душі всієї справи «пацифікації», міністра внутрішніх справ Польщі, – генерала Броніслава Пєрацького. Той самий, за який Степан Бандера був засуджений до смертної кари. Заарештований в цій справі був і Роман Шухевич, що відсидів два с половиною роки у Березі Картуській, чи не найгіршому з польських концентраційних таборів.

Тим часом оголошується Закарпатська Українська Народна Республіка, та Роман Шухевич відбуває до Хусту, де у грудні 1938 організує збройний опір мадярським військам.

Після падіння нещастивої республіки Августина Волошина, роздавленої переважаючою військовою потугою сусідів, Р. Шухевич їде з дорученням ОУН до Гданська, а тим часом приходить Друга Світова війна, яка розпочинається поділом Польщі між двома тоталітарними агресорами. Він – у Кракові, куди виїздить разом із родиною, організує військові курси для підготовки майбутнього українського офіцерства, а з 1941 домагається у німців сформування двох українських батальонів, “Роланд” і “Нахтігаль”. З них, щоправда, нічого особливого не виходить і справи розвиваються у зовсім іншому напрямі, бо ОУН організує збройний спротив окупантам.

На початку 1943 Третій великий збір ОУН обирає Р. Шухевича Головою Бюро Проводу. Та, цього ж року він очолює командування силами УПА на всіх окупованих українських теренах. Він розбудовує її структуру на західних землях та формує частини, що відряджуються на схід, на колишню підсовєцьку Україну. Починається передбачена і проголошена ним ще 1941 – “безкомпромісна боротьба, і проти Гітлера, і проти Сталіна”. Тобто, саме те, що перетворило УПА на єдину у світі антитоталітарну силу; що не мала прецедентів.

З купи окремих боївок Роман Шухевич хутко створив потужну армію з розвиненою структурою забезпечення та надійним тилом. Не маючи на це, підкреслимо ще раз, необхідних матеріальних засобів.

Українській Повстанській Армії та її командуючому, генералу Роману Шухевичу (псевдо – Таран Чупринка), належить і заслуга інтернаціоналізації антитоталітарного руху опору. До УПА хутко переходять із формувань гітлерівської арміі, із військовополонених, – представники інших народів. Завдяки цьому, 22–23.11.1943 відбулася Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, де взяли участь 65 представників від 13 поневолених націй. То був початок АБН (Антибільшовицького Блоку Народів). А поки з’явилися ще й неукраїнські відділи УПА, якими керував майор Д. Карпенко–Яструб, колишній офіцер совєцької армії.

Зі звільненням німцями Степана Бандери, генерал Шухевич розвантажується від політики, віддає йому керівництво Проводу ОУН, присвячуючи себе цілком військовим справам.

Провід ОУН завжди високо цінував можливість зв’язку з широким світом, та з початку жовтня по квітень 1945 працювала саморобна радіостанція “Вільна Україна”, яку можна було, однак, приймати по країнах Європи у короткохвильовому діапазоні 41 метр. Вона вела передачі українською, а також англійською, німецькою, російською і французькою мовами.

Для УПА німці були грізними ворогами, але вона переможно вийшла з війни з ними, почасти тому, що хоча вони й кидали на боротьбу з нею відбірні сили “Ваффен СС”, ці сили ніколи не перевищували двох дивізій. Та й німці не розглядали розправу з УПА, як питання престижу. Але, з приходом совєтів – ситуація докорінно змінилася. Спочатку, все було як раніше. Як повідомляє той жеісторик:

 

Влітку 1944р. радянські війська входять в Галичину і розпочинають бойові дії проти УПА на цих теренах. Рух спротиву тут був суцільним, як ніде, із повним неприйняттям радянської системи, способу життя. Москві доводилося воювати з усім населенням краю. УПА регулярно нищить новостворюванні районні адміністративні центри. По всій Галичині не залишилося такого майже жодного, на який би не було вчинено нападу боївками УПА. Особливо запеклі бої йдуть в Карпатах.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с.158)

 

Це нищення окупаційної адміністрації відлунилося й на сході. Пам’ятаю, з яким тваринним страхом їхали туди комуністи, мобілізовані керувати Західною Україною, та як чимало з них “клалі на стіл партбілєти”, аби тільки не наражати на небезпеку власне життя. Що ж до Карпат, то нагадаємо, що саме у Карпатах були центри підготовки та військові школи УПА. Дірватися саме них, було для Москви життєво важливе. Але, УПА не лише відбивається, але й огризається – наступає. Виправляє рейди на схід: на Житомирщину, на Поділля…

Але, час іде та становище продовжує погіршуватись. У зв’язку з різким звуженням фронту на заході – він уже, мало не цілком, перенесений на терени Німеччини, із заходу можна зняти чимало військ та перекинути їх на Україну. Починається вирішальна зима 1944/1945.

 

Повстанський рух надвичайно дошкуляв радянській системі. В той час, коли Червона армія переможно йшла по Європі і за нею не залишалося й сліду якогось національного опору “визволених” народів, тут, в Україні, опір народу і невдачі у його повному підкоренні лише зростали. За особистим наказом Сталіна “За всяку ціну зламати повстання на Західній Україні“, Хрущов, як керівник УРСР є військовий командувач, розробив план нової масової акції проти УПА. На цей раз вирішили використати зимовий період, коли дії повстанців і підпілля були значно обмежені. Комуністичний режим кидає величезні сили. Лише в Галичині було задіяно 200 000 військових. Акція проходила від листопада 1944 до квітня 1945р. Завзяті бої велися по всій зоні радянської окупації.

(теж там, с. 158–159)

 

Однак, УПА пережила перший наступ, та не тільки. Як знову пише з цього приводу історик:

 

Проте, не зважаючи на зусилля московського режиму, внаслідок цієї наймасовішої акції УПА не була ліквідована. Хоч втрати й були значними, повстанська армія зберегла основні сили, тактичні позиції і головне, дух непоступливості і боротьби. Зима 1944–1945 рр. стала найсерйознішим випробуванням руху.

УПА не тільки витримала, але й знову взялася за розширення своїх рейдів: на Закарпаття, в Кам’янець–Подільську область, на Буковину. Москва вела цю війну не стільки військовою хитрістю та стратегією, скільки кількісною перевагою, не цінуючи життя своїх людей (що до речі, традиційно для верхівки Росії в усіх війнах) і кидаючи їх, часом без всякого тактичного плану, під кулі добре замаскованих в лісах повстанців. Тому за співвідношенням убитих майже в кожному бою з УПА втрати російських військ були більшими вдвоє, а то й втроє.

(теж там, с. 159)

 

Так, втрати були як не втричі то вдвічі більшими, але коли в Галичину нагнали до півмільйона москалів, із закінченням війни, – прийшлося змінювати стратегію і тактику боротьби. Генерал Шухевич слушно вирішує, що в подібних умовах п’ятикратного перевищення ворожих сил, – найбільш ефективною буде підпільна партизанка. На початку липня 1946 в підрозділах УПА розповсюджується відозва командуючого; її варто навести:

 

Я певний, що Ви, незламні борці–герої вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так, як скоро і вміло опанували мистецтво партизанки. Скриті, невловимі. Ви, негайними, блискавичними ударами будете вдаряти ворога там, де він того не сподівається. З питомою Вам одчайдушністю і витривалістю, про яку ходять легенди по цілому світі, продовжувати будете й далі славні традиції УПА, будете виховувати своїми геройськими чинами нове, наростаюче покоління, щоб і його включити в революційну боротьбу. Ви докажіть ворогові, ще раз і ще раз, що Української Революції подавити не можна, що форми боротьби, які Ви сьогодні приймаєте, це хвилеві форми, що незабаром прийде час чергового переходу до широких повстанчих дій, які завершаться вже повною побєдою – створенням Української Самостійної Соборної Держави.

З цим переходом, можливо, пов’язан подібний же перехід до нової тактики ворога. З чекістів, які володіють українською мовою, уформовують невеличкі боївки, переодягнені до одностроїв УПА. Їх завданням було всіляко, від імені УПА, – тероризувати населення сел, щоб відворотити його від допомоги українським партизанам.

 

Згідно існуючого міжнародного права, поява на театрі військових дій у чужому однострої, – карається розстрілом на місці. Але вони, ви ж знаєте, ніколи не визнавали ні людських, ні Божих законів, поготів – міжнародних (Женевську Конвенцію, діючию підчас воєн ніколи не підписували). Втім, навряд чи українські селяни могли тут заплутатися, – надто добре знали вони бездоганно інтелігентну поведінку справжньої УПА, аби повірити зайдам, що вони й є бійці УПА.

Рік 1947 знаменний, принаймні, трьома подіями. Першою став новий більшовицький голодомор, організований Хрущовим за наказом Сталіна, та який, хоч і уніс півтора мільйони жертов, але був – значною мірою, зірваний. Завдяки, як попередній діяльності ОУН на теренах України підчас німецької окупації, так і завдяки допомозі продовольством із Західної України. Тому Москві й удалося убити “всього” півтора мільйона українців. А розраховувала вона, можливо, – на десятки мільйонів: “война – всє спішєт!” Другою знаменною подією став початок колективізації в Західній Україні, якій нарід противився, як міг. Третьою стали так звані “рейди УПА” на захід.

Так, німецька газета “Мюнхенер Меркур” від 12.09.1947 надрукувала статтю “Біля Пассау затримано українців, де подала відомості про чоту сотника УПА Михайла Дуди, яка пройшовши 1500 км теренами Польщі, Словаччини, Чехії та Австрії, – за 4 місяці бойового маршу дісталася американської зони окупації, як і планувалося. Від сотні полишилось тільки 36 бійців. Їх шлях не був засланий килимами, вони змушені були розділюватися на дрібні групки, обминати пости, потім з’єднуватися знову; часом – відстрілюватися. Найбільше втрат вони зазнали під Пільзеном у Чехії, де 20 убито, а 31 поранено. Протягом 1947–1948 так прибуло до Німеччини ще чотири сотні бійців УПА.

Ці безприкладні рейди, що викликали загальне захоплення майстерністю та вишколом українських солдатів, – досягли першої цілі, яку ставив перед собою генерал–хорунжий, висилаючи свої сотні на Захід – розголосу у світі. Про українську справу та українську боротьбу узнали від делегованих – через журналістів – мільйони людей в Європі та за океаном. Але, попри те, що вже розпочалася, практично, холодна війна та гранично прояснилася московська установка на загарбання світу, – на політиків Заходу це помітно не вплинуло.

Командуючий УПА загинув 5 березня 1950 біля с. Білогорща, при й досі не з’ясованих обставинах. Один із найвидатніших героїв нашої української історії. Його місце займає його заступник, Василь Коваль, але – надто нерівними є сили, та визвольна боротьба поступово вщухає, хоч протягнеться ще багацько років.

 

* * *

 

За звірячим совєцьким звичаєм, десь 1945 російські енкаведисти репресували усіх вистежених ними родичів генерала Романа Шухевича: мати, сестру, дружину з синою Юрієм (12 років) та дочкою Марією (5 років) та матір’ю. Від тих пір їм призначено було по кінець життя тинятися по таборах та засланнях.

Мати дружини померла ще у Львові, в тюрмі, рік по арешті. Мати генерала – вже відбувши “срок” (за віщо?), на засланні в Казахстані.

Дружина командуючого, Наталія Шухевич (Березинська, 1910 року народження), коли злочинний режим уже впав – 1993, пригадувала російського слідчого у Львові Тєрєнтьєва, який збивав її по спині до непритомності гумовим кийком, поки спина не чорніла від синців. Він добре знав, що вона ніколи не займалася політикою, та не мала в чому й зізнаватись. Бо, не сповіщав же її чоловік, ясна річ, про те, де він на даний час перебуває. На це розуму слідчого ще вистачало. Бив, як виходячи з державних міркувань, так і просто – «по–русскі» – “чтоби жізнь мєдом нє казалась”; ну, а ще для власного задоволення, безумовно. Адже, ви пам’ятаєте оті їх соціальні сходини, де кожний мазохистськи насолоджується знущанням вищих, а сам за це садистично знущаєься над нижчими.

Врятувало пані Наталію та її дітей – тільки падіння, бодай тимчасове, – Імперії Зла.

Наостанок можна ще раз повернутись до головного. Першою ціллю збройної боротьби ОУН–УПА, як це не одного разу проголошувалося, було створення Української Самостійної Держави, але вже з кінцем Другої світової, коли на “демократичному” Заході Сталіна мало не носили на руках, – ця ціль відсувалася до невизначеного майбутнього. Так, чи варто було? – чи не віддали були люди своїх життів на марно? Безумовно – ні. Бо, коли до історії підходять з отим, одеським, – “а што я с етого буду імєть?” – то саме тоді нічого і “нє імєют”.

Про діяльність ОУН–УПА, як великий урок принциповості всьому людству – боротьбу проти тоталітаризму як такого, – ми вже писали; але – було й чимало іншого, та теж, – далеко не збитків. Приклад УПА та її пропагандові рейди на терени сусідніх країн, – не могли не загальмувати їх збільшовичення.

Мала першорядне значення ця боротьба й для самого народу, самої країни, створюючи героїчний історичний прецедент: та – не тільки. Бо, були й безпосередні практичні наслідки.

Насамперед, оті укладені в землю десятки тисяч відбірних енкаведистів. Вони не тільки не могли вже нікого й ніколи катувати або розстрілювати; вони й не полишили по собі й відповідних нащадків: еліміновано було з популяції людства величезну кількість як же злоякісних генів. Не кажучи вже про заощаджені високі пенсії, з наших власних грошей. Значення одного цього – важко переоцінити.

Самовіддана боротьба ОУН–УПА надихала й східну Україну, та це недвозначно показує перебіг голодомору 1947, – він був, значною мірою, зірваний самим народом. Те, що відбувалося перед тим та на той час у західній Україні, заощадило нам – як мінімум, ще десяток мільйонів українських життів.

Ну, і останнє. Про це добре сказав сам генерал–хорунжий Роман Шухевич: “Ми боремося не за те, щоби помститися, а за те, щоби подібний лад у світі не міг існувати”. Бо, навряд чи можна мати сумніви в тому, що ОУН–УПА істотно скоротили вік, відведений історією для імперії Зла.

 

 

Степан Бандера

 

Степан Бандера (1909–1959), голова і душа Третіх Визвольних Змагань, народився 1 січня 1909 в селі Старий Угринів, Калушського повіту, ще під Австро–Угорською монархією.

Батько, угринівський священик Андрій Бандера (греко–католицького віросповідання) походив зі Стрию, з простої родини, але був освіченою та національно свідомою людиною. Такою ж була й мати, Мирослава Бандера, що походила зі священицької ж родини. В домі була велика бібліотека, проводилася просвітницька праця та часто бували інтелігентні люди. Але, ні Степану Бандері, ні його старшій сестрі, ні обом молодшим братам, – спокою не було. З 1914 вирувала війна. Як пригадує сам Бандера – фронт чотири рази прокочувався через Угринів, а у 1917 навкруги йшов двохтижневий бій; дім батьків був частково знищений. Можна тільки уявляти собі, яке враження все це справляло на малого ще хлопця. Однак, він ще тоді помічає та визначає радикальну різницю у вигляді, та – особливо – поведінці, австрійських та російських вояків.

Батько С. Бандери був активним діячем ЗУНР, депутатом її парламенту, хоч і провів чимало часу на схід від Збручу. Там, однак, його прізвища серед діячів епохи ми не зустрічаємо; принаймні – у совєцьких джерелах. Повертається він додому, вже під польську окупацію, лише 1920.

Степан Бандера вчиться в обсязі початкової школи вдома, та поступає до гімназії в Стриї тільки 1919, де успішно складає матуру 1927. Він брав у цей час активну участь в українських молодіжних організаціях, які були тоді осередками національного виховання, був членом “Пласту”. Попри набутий ще в дитинстві ревматизм суглобів, – участить і в спортивних гуртках.

Студентське життя С. Бандери розпочинається 1928, на агрономічному факультеті Вищої Політехнічної Школи у Львові. Він учиться та бере участь у громадському та політичному житті, стає з 1929, з перших днів, членом новоствореної ОУН, але – ще роком раніше, стає членом УВО; спочатку працює у розвідувальному, потім – у пропагандовому відділі. З курсу навчання йому пощастило закінчити лише 8 семестрів; дипломування не відбулося з причини політичного арешту, не першого в житті, але цим разом – капітального.

Важливого значення для наступного політичного спрямування Бандери мала Конференція ОУН у Празі 1932, друга по засновницькій Віденській 1929, де він був делегатом.

Року 1934 наступає ув’язнення, внаслідок обвинувачення у підготовці атентату на міністра внутрішніх справ Польщі, Броніслава Пєрацкого, чи не найбільш жорстокого з польських українофобів при владі. Процес проводився у Варшаві та Степан Бандера був засуджений на смертну кару. На щастя, вже в ході процесу польський сейм прийняв новий амнестійний закон, за яким цей вирок міг бути замінений на дожиттєве ув’язнення, чим і не забарився скористатися захист. Йому змінюють тюрми, не даючи ніде засидітись, гірші з тюрем Польщі, – він сидить у “Свєнтим кшижу” побіля Кільців, потім у Вронках під Познанню. Потім потрапляє до каторжної в’язниці в Бересті над Бугом (Західним).

Коли закінчується німецько–польська війна 1939, його звільняють із в’язниці українські націоналісти. З іншими звільненими патріотами він таємно дістається Львова. Зауважимо принагідно, що в’язні Львівських тюрем, які були політичними, з відходом німців були совєцькою владою просто понищені. Польська влада, як бачимо, себе цим не плямувала. В аналітичній історії, підкреслимо це, будь–які порівняння, рівнобіжні, – є неймовірно конструктивні.

До Львова вони потрапляють кілька днів по утвердженні російської окупаційної влади. Отже, про якесь там розконспірування, – і мови бути не може, це вам не поляки… Ознайомившись ближче із обставинами совєцької окупації, С. Бандера вирішує покинути Галичину. Він перебирається до німецької зони окупації, до Генерал–губернаторства, до Кракова.

Як він сам характеризує це місто в своїх біографічних спогадах:

 

Краків став у той час осередком українського політичного, культурно–освітнього й суспільно–громадського життя на західних окраїнах українських земель поза більшовицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміграції в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамішнього осередка ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, з польських в’язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо–Словаччині й Австрії.

(зб. Московські вбивці Бандери перед судом, Мюнхен, 1965, с. 444).

 

Там він займається активною патріотичною діяльністю, але на черзі більш актуальна проблема: як пише він сам:

 

Після смерті основоположника і провідника ОУН, полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУНом. Причиною того було з одного боку недовір’я до деяких осіб, найближчих співробітників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір’я зростало на підставі різних фактів його роботи й організаційного життя. З другого боку зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу, зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перемінилося в опозиційну поставу до орієнтаціі на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа–Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника.

(теж там, с. 444–445)

 

З цієї причини, необхідності або погодження штандпунктів, або остаточного розходження, – С. Бандера з іншими відправляється 1940 до Риму, де перебуває полковник Андрій Мельник. Там він бачиться, по чималій перерві, з братом, Олександром Бандерою, який набув там докторат з політичної економії та працює в місцевому українському представництві.

Переговори виявляються до нічого, та непримиренне розходження двох напрямів національного руху стає фактом історії. Виникає нова, революційна ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Вона організує проголошення 30 червня 1941 – відновлення Української Держави у Львові, та цей акт, у свою чергу, чітко відокремлює національний рух від німців; які віднині виступають як окупанти. Німці по цьому негайно заарештовують С. Бандеру, німецьким в’язнем він пробуде аж до 1944.

Німці відпускають його лише тоді, коли німецької справи вже ніхто врятувати не може, в останніх пошуках союзника проти Москви, запізно, але Бандера категорично відмовляється співробітничати з ними. На крайовій нараді проводу ОУН, у лютому 1945 обирається новий провід ОУН у складі С. Бандери, Я. Стецька та Р. Шухевича, а з конференцією закордонної ОУН 1947 С. Бандера обирається головою ОУН, та полишається ним до кінця.

Критичним роком, щоправда, став рік 1948, рік випробування для всього національного руху, коли наступив черговий розкол. З’являється опозиція у ЗЧ (Закордонних Частинах) ОУН. Як пише дещо прямо та не без іронії історик національного руху:

 

Головний наступ “опозиції“в ідейно–програмовій ділянці стосувався двох питань: 1) ідеології визвольного руху та 2) майбутнього соціального устрою української держави. В питанні соціального устрою “опозиція” вимагала, щоб майбутній лад в українській державі був побудований на марксівському принципі безкласового суспільства, щоб усяка приватна власність була скасована, як у комуністичних країнах, бо, мовляв, сам соціальний лад, що є сьогодні в Україні, дуже добрий, дуже поступовий, а лихо тільки в тому, що верховодами є москалі, а не українці. Треба лише скинути супрематію Москви і московського Хрущова заступити українським Хрущем, а життя українського народу в своєму власному безклясовому суспільстві принесе йому радість і щастя. Подібно і в питанні ідеології: “опозиція” вимагала відкинення ідеалістичного світогляду й визнання матеріалізму найвищим досягненням суспільної науки й сучасної філософії, повного відлучення політичного руху й усього громадського життя від релігії й рівноправності ширення атеїзму з навчанням релігії.

(П. Мірчук, Степан Бандера символ революційноі безкомпромісовості, Нью–Йорк–Торонто, 1961, с. 105).

 

Тобто, після війни, по масових репресіях та голодоморі 1947, – ми знову маємо справу з рецидивом отієї марної винниченківщини, рецидивом імперсько–соціалістичного або краще соціал–шовіністичного блудослів’я. Яке – по суті, й зірвало свого часу Другі Визвольні Змагання. Можна тепер тільки дивуватися тому, яким живучим виявилося це соціалістичне забрехальство, яким український визвольний рух був інфікований ще на початку сторіччя, задовго перед 1917. Твердять, що все це привіз із більшовицької зони окупації Австрії ще 1946 професор Лев Ребет, але… Добре ж йому тоді відплатили за це більшовики, підступно убивши 1957 на сходах офісу в Мюнхені!

Все це, як легко зрозуміти, було з початку та до кінця запереченням національної платформи Д. Донцова, якої досі твердо тримався український визвольний рух, твердо тримався й Степан Бандера. Бо, сліпому видно, що з московським “соціалізмом” – вона є абсолютно не сумісною. Особливо яскраво це видно сьогодні, коли цей “соціалізм” остаточно виявився звичайним монополістичним державним капіталізмом, із найвищою у світі нормою експлуатації трудящих.

Слід зауважити, що при всьому тому й практична політика, яку проводила опозиція, була, м’яко кажучи, не надто чесною. Українців не екзилі вона переконувала, що все це є позицією визвольного руху на рідних українських землях. А тому й потрібно стати на ці позиції всім, аби не опинитись у розколі з батьківщиною. А тому ж визвольному рухові в Україні все це підносилося, в свою чергу, як нібито останнє слово науки західного світу. Позиція, що й казати, – не надто моральна.

Степан Бандера, повністю відкинувши платформу опозиції, уміло зманеврував, зберігши головне – єдність українського національно–визвольного руху. Почав з того, що спростував підозри у якихось особистих амбіціях тобто, саме в тому, що досі незмінно йшло на некористь для справи; він 1950 уступив сам із посту Голови Проводу, залишившись його членом. Працюючи спочатку під Ст. Ленкавським, а з квітня 1951 – під Я. Стецьком. А з 1952 відмовився бути Головою Проводу взагалі, навіть – почесно. Це подіяло, та Конференція ОУН у травні 1953 знову обирає С. Бандеру на голову Проводу. У лютому 1954, після остаточного розриву з опозицією (яка, втім, в подальшому великої популярності так і не набула), скликається 1955 нова Конференція ЗЧ ОУН, що підтвердила призначення попередньої; з того часу та по день свого убивства С. Бандера очолював український національно–визвольний рух.

Розвідувальний відділ ЗЧ ОУН – працює, та знає, в загальних рисах про наміри Москви, яка вже зуміла убити С. Петлюру і Є. Коновальця. Тому С. Бандера живе в Мюнхені конспіративно, під іменем журналіста Стефана Попеля; всі розуміють, що від КГБ – це не прикриття, але… Під цим іменем він є досить відомий, дає навіть інтерв’ю пресі. Широкого розголосу набуває його зустріч із п’ятьма представниками світової преси 31.03.1950 (вона була висвітлена провідними газетами 72 країн світу). Він роз’яснює цілі та методи українського національно–визвольного руху. Бо одвічно брехлива Москва прагне представити українців, як недобитків Гітлера (!). Він дає півгодинне інтерв’ю відомому журналісту Августу Гоппе, яке було передане 9.02.1954 системою станцій Нордвестдойче Рундфунк (Північно–західне Німецьке Радіомовлення) о 19.45 місцевого середньоєвропейського часу. Він знову користується нагодою спростувати примітивні наклепи московського негідництва на український визвольний рух, але – не тільки. Заходить мова й про більш загальні, глобальні справи.

Той час, початок другої половини ХХ ст., то час ядерного протистояння сходу та заходу. Під знаком якого людству належить існувати, – кожну мить очікуючи ядерної катастрофи, принаймні, ще три десятки років. Втім, не будемо себе передчасно заспокоювати: загальне ставлення до атомової зброї тоді, так би мовити, ще немовляче, – навіть учені, що її створили, не розуміють усіх можливих наслідків чогось, як атомова війна.

На заході за її допомогою розраховують позбавитись нарешті двічі прогавленої його дуркуватими політиками бестії більшовизму: прогавленої спочатку у двадцятих, а вдруге прогавленої у сорокових.

Там, на сході, бомба – спочатку атомова, потім – воднева, розцінюється як останній гарант світового панування Росії, до якого вона прагнула все своє історичне життя: “прізваніє її – бить грозою свєта”.

Поки до війни ще не доходило, засмічували світ атомовими випробуваннями в атмосфері, змагаючись, хто підірве більше мегатонн. Особливо біснувалися з цим, ясна річ, боягузливі (так само, як нахабні) совєти, постійною звичкою яких було залякувати всіх непокірних. Одна мегатонна, підірвана просто у повітрі, – забезпечувала лейкемією (раком крові) принаймні 50 000 випадкових людей по цілому світі; не кажучи вже про інші захворювання, спричинені радіоактивністю. На це в Москві гроші не заощаджували (наші з вами).

До найбільш масштабних злочинних заходів подібного роду, можна віднести, хіба, водневий вибух на полігоні в Тоцку, під Оренбургом влітку 1954. Там було побудоване ціле місто, нагнано цілі отари піддосвідної худоби; та – не лише, бо піддосвідна худоба була й потім. Про час вибуху попередили (яка ж безмежна “забота о чєловєкєі!”) місцевих комуністів, аби вони мали змогу поховатися на цей час у льохах. Що там було з безпартійними, історія – як завжди, – промовчує. Взагалі, вважається, що совєцькі ядерні випробування в атмосфері, – вартували в тисячі жертв з боку поблизьких місцевих людей. Але, це ті, що загинули на місці; про долю смертельно опромінених – даних не маємо: “государствєнная тайна”.

Так от, на відміну від інших, вибух у Тоцку був характерний тим, що через іще не остигле місце термоядерного вибуху були прогнані – в чому були, – кілька десятків тисяч совєцьких солдатів. Піддосвідні кролі? – далебі, їх потім ніхто навіть медично не оглядав. Прогнали за так, ні для чого.

Аби тільки показати кремлівським хрякам, що совєцькому солдатові – й атомове море по коліна.

Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, свідка, який був у совєцьокму атомовому пеклі. Та, був не в укриттях, як оте одвічно боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а – саме там, де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. Україна, № 5, 1993).

Він, на початку, не забуваі повідомити нас про те, що на атомове опромінення були перекинуті частини, ясна річ – з України. Бо, у ХХ ст. російський геноцид був спрямований, насамперед, – проти українського народу.

Другий гвардійський інженерно–саперний полк їхав від Броварів, що під Київом, до невеличкого райцентру Тоцького днів із десять. Особливо не поспішали, хоча поїздові й давали “зелену вулицю”. Разом із цим підрозділом на південний Урал було перекинуто ще кілька частин із Київського та Львівського військових округів. Сам атомовий геноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:

 

Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Раптом під ногами схитнулась земля. Неймовірно потужний гуркіт оглушив усіх. По тому пролунав гучний тріск, ніби розірвали багатокілометрове міцне полотно: прокотилась вибухова хвиля. Бійці почули команду: “До бою!” Всі вискочили з окопів та укрить. Перед ними – величезна, на півнеба хмара. Знизу її підпирав стовп багряного полум’я. Хмара піднімалася дедалі вище, насуваючись на позиції.

За командою танки, вантажівки, колони піхотинців рушили через епіцентр атомового вибуху на позиції уявного супротивника. Неподалік догоряв ліс. Там, де вибухнула атомова бомба, все було випалене дощенту. Чорну ж землю ніби виорали. Проїжджали й проходили повз вдавлені в землю, розжарені танки, шматки розтрощеного ударною хвилею літака. То тут, то там височіли якість чорні пагорби. Що під ними було поховане, знає тільки Бог.

 

Солдатських життів не шкодували – маневрували “до побєдного конца” і далі:

 

Ті навчання тривали аж до вечора. Через епіцентр ішли й ішли піхотинці. Деяким підрозділам довелося повертатись на вихідні позиції через самий смертоносний епіцентр. Це було, в більшості, покоління початку тридцятих, могли би жити й жити, але більшість їх із холодною кров’ю убила Москва.

 

За підрахунками, з усіх атомних солдатів, тих, що ходили в атаку під Тоцком, живих лишилося відсотків п’ятнадцять–двадцять. А на маневри звідусіль прибуло понад сорок тисяч чоловік.

 

Так проходили атомові випробування під Тоцком 14.09.1954. Сорок років потім на полігон було запрошено американців для якихось там сумісних навчань. Цікаво, чи попередили їх про те, що місцевість заражена радіонуклідами? Росіяни – добре, “жівая сіла”, – для влади – людське бидло, – все винесут., а от як же американці? – цих слід би й попередити, бо ще образитись можуть… Та, грошей на прожиття не дадуть.

 

Відповідальність за цей “досвід” (мається на увазі – пряму та безпосередню) несуть: Л. Берія, Г. Жуков та І. Курчатов. Хоча першого на той час уже придушили “сообщнікі“; аби остаточно поховати кінці у воду зі смертю І. Сталіна.