Інтермеццо. Більшовицький візит

 

Хроніка подій часу виглядала в наступний спосіб. Проголошення 11.01.1918 IV Універсалу – про повну незалежність України від імперії, – переповнило чашу російського терпіння – почався відчайдушний наступ на Київ, бо реставратори люмпенської імперії, добре розуміли, що їх імперія, хоч із Сибіром та Далеким Сходом, але без України, – все одно ніщо, пшик.

Змагання більшовиків за поновне «покорєніє Украіни» – стало чи не головним сенсом так званої «ґражданской войни» («прєвратім войну імпєріалістічєскую – в войну ґражданскую!»); так, перетворили – годі казати, але від цього вона не перестала бути імперіалістичною. Бо, хоч поширення імперії, хоч її збереження, а хоч і відновлення, – все це імперіалізм, і нічого з цим не вдієш. Російська так звана Жовтнева революція порізнювалася від своїх попередниць мало не повною відсутністю ідейних підвалин (нас цікавитимуть не порожні гасла, а сутність): потолоч пригнічена – люмпенська – проти потолочі правлячої, царської. В одних – «бог, царь і отєчєство», у других – «кто нє с намі, тот враґ», і – оте, незабутнє, «ґрабь наґраблєнноє». У одних – стара «Єдіная і Нєдєлімая», з «царєм–батюшкой да звонамі колокольнимі», у других – нова, без меж, з «Політбюро, ЧК, ОҐПУ та фанфарамі». Так стояло питання.

«Рабочє–крєстьянская рєволюція»? – облиште, адже пройшло вісім десятків років та останній дурник давно помер. Селян вона донищила, теж геть злюмпенізувала, а робітники? – що ж, робітники… Як жили в бараках «прі царскіх фабріках», так жили в бараках і на «вєлікіх стройках СССР».

Отже, бунт люмпенства проти заслаблої верхівки, яка – ніби, не вберегла оте єдине, що було у цього убогого духом і тілом народу, – його «Єдіную і Нєдєлімую»; яку мало не захопили були до рук жиди та вірмени. Що ж, віддамо цьому люмпенському сміттю належне, свою «Єдіную і Нєдєлімую» вони відреставрували зовсім непогано: людство здригнулося.

Отже, внутрішньо, духовно, – імперський люмпен з отими «кто нє с намі – тот протів нас!» та невмирущим «ґрабь наґраблєнноє!» Добре. Ну, а з–зовні?

З–зовні вони хутко обрядилися до своїх червоних (не дослівно) брудно сірих одностроїв, на перший погляд – дещо дивних. Сіро–брунатні шинелі до п’ят (а значить – не надто зручні) з малиновими відлигами та такими ж поперечними нашивками, як на боярських робах. А на голові – взагалі щось дивне, на кшталт уформованого з грубого сукна шолома з наляпаною поверх п’ятикутною зіркою – «будєновка». Невідповідність матеріалу – є нестосовність, та шолом, виконаний не зі сталі, а з фетру, є так само смішний, як дерев’яна шабля. Все разом – «красноармєйская форма», – звідки ж вона? – чи так уже хутко ідейно спроектували та пошили її засновники «Красной армії», Лєв Троцкій та інші – «іжє с нім»? Але, ж, ні, – далебі… Надто добре ви про них подумали; все було радше справою випадку.

Важко сьогодні сказати, чи планував останній цар Росії, скажімо, конечний «парад побєди» у Токіо 1905, але що планував по перемозі у Першій Світовій (!) «парад русскіх войск в побєждєнном Бєрлінє», – це відомо достеменно. Бо, доручив патріотичному художнику Васнєцову (чи не від отих опудал «богатирєй», верхи на битюгах?) проектування парадного однострою, саме для цього майбутнього параду. Що й було достеменно виконано, адже – це легше, ніж створити прорив на фронті, та на жовтень 1917 сотні тисяч таких одностроїв очікували «побєди» на складах. Ними й скористалися більшовики; єдине, що було необхідне, це спороти отого нествора на шоломі, двоглавого орла, та замінити його на зірку.

Отже, без волі «єго імпєраторского вєлічєства» – не було би й «лєґєндарной будєнновкі».

Але, був і ще один зовнішній атрибут, без якого тих часів собі не уявити; хоча він потім якось сам собою, непомітно зійшов зі сцени. Він був притаманний переважно «коміссарам», які чомусь уникали «будєнновок» та замінювали їх на сплощений православний картуз при зірочці спереду. Та, носили дещо дивного виду штані, знизу – гранично вузькі, але зверху – з великими крилами, випусками убік; називалися вони «ґаліфе». Людина, що ходила потім до совєцької школи, вивчала історію Паризької комуни, знала, що її придушили реакційні французькі війська, якими командував лютий та кровожерний реакціонер, генерал Ґастон Ґалiфе. Не учили нас, тільки єдино того, що це саме він, придушивши цілу Комуну, так зарозумівся, що вигадав для себе оті небачені у світі штані, які були названі на його честь. Саме такою вона була, передісторія комісарських штанів. Отже, навіть це вони поцупили, знову ж, зі смітника історії. Та, ще й у запеклих ворогів робітничого класу…

Протистояння з Україною почалося, коли підготоване на 11.12.1917 більшовицьке повстання у Києві було придушене, а його учасники, замість того щоб їх розстріляти, – були ешелонами відправлені до своєї Росії. Війна ж розпочалася з відхилення українським урядом ультиматуму Совєта Народних Коміссаров у Пєтрограді від 17.12.1917. Ним вимагалося легалізувати більшовицькі загони в Україні. Тотожним оголошенню війни, однак, було створення 25.12.1917 рівнобіжного маріонеткового уряду в зросійщеному Харкові. Він формує з люмпенства Харківщини та Донеччини власні військові сили, але серйозно покладатися може тільки на червоні війська з півночі, інтервентів. В той же час, на Україну з Гомеля та Брянска вирушує чотирма угрупованнями проти України – іще 30 000 червоних військ, під командою А. Антонова–Овсєєнка. Вони сунуть по двох напрямах одночасно, – на Правобережжя і на Лівобережжя. Через день був окупований Харків, потім 9.01.1918 – Єкатєрінослав, потім 20.01.1918 – Полтава. Тим часом західне угруповання окупує 16.01.1918 – Конотоп, а 19.01.1918 – Глухів.

З Полтави група військ колишнього жандармського полковника, тепер – щирого більшовика М. Муравьєва – іде на захід, та з’єднується у Бахмачі 27.01.1918 із західною групою російських військ, та вони разом ідуть на Київ. Де були на той час реґулярні війська УНР – українська історія якось тактовно промовчує. Може їх, під впливом пана Винниченка розпустили по домівках («нам не потрібна українська армія»), але мало не всю вагу російського наступу прийняли на себе оті півтисячі героїчних хлопців з–під Крут, більше 300 яких там і полягли. Адже вони протистояли 4000 озброєних по зуби більшовиків.

Одночасно було підняте 29.01.1918 російською п’ятою колоною «робітниче» повстання на «Арсеналі», яке вдалося придушити тільки 4.02. Захопивши Дарницю та блокувавши мости, більшовики 5.02 розпочинають артилерійське бомбардування міста, але ризикнуть вдертися до нього тільки 8.02, коли уряд УНР встигне збігти.

Більшовики обстрілювали місто з великих гармат, – «імєть цєлью цєркві і крупниє зданія», але не лише з власних. Більша частина була українських, від тих, хто мали би зупинити більшовиків, та… порозбіглися, навіть не сховавши або не знешкодивши гармати: дарунок для більшовиків, тепер усі вони стріляли по Києву. Вже це дає певне уявлення про те, що то була за УНР і чого варта; чому мало не весь захист Києва впав на плечі Студентського Куреня, несмертельних героїв з–під Крут.

Київ – то історичне місто, як вони самі кажуть – «мать городов русскіх», та навіть німці Гітлера якось це розуміли, не зловживаючи бомбардуваннями, але – це ж були всього тільки російські більшовики…

Та, й це було ще далеко не все. Потім із Дарниці до вокзалу прорвався більшовицький «бронєпоєзд», ним командував такий собі більшовик Полупанов, вулиця імені якого й досі, певно, існує в столиці незалежної України. Його особливим завданням було знищити домівку президента УНР, професора М. Грушевського на вулиці Паньковській. До неї було зовсім недалеко та тут били «прямой наводкой». Дім був – половина на половину. Одну займав М. Грушевський, другу – відомий український художник В. Кричевський. Обидва збирали предмети мистецтва та мали всесвітньо відомі зібрання. До того у М. Грушевського, як історика, був іще зібраний ним історичний архів, де були документи унікальної наукової цінності. Загинуло в полум’ї все. Адже, як відомо ще від М. Булґакова, то рукописи з московською брехнею не горять (і у воді не тонуть); а українські горять тим жвавіше, чим вони більш українські.

Мета? – мети не було; єдина мета – терор заради терору.

Збитки місту від цього обстрілу, ціллю якого був виключно терор бо, жодних там військових об’єктів у Києві не було, – ніхто спеціально не підраховував, але – сьогодні ми їх знаємо. Бо по тому був гетьманат, та була в Києві така добра українська людина, як Федір Ернст, мистецтвознавець; його перу належить чи не перша монографія про творчість Миколи Реріха.

Збитки мистецтву від наїзду більшовицьких банд були теж чималі, а тому з цього приводу було створено урядову комісію гетьманату, для якого культурні справи були не на останньому місці. До цієї комісії входив і Ф. Ернст, який пізніше підсумував усе в книзі «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.», Киев, 1918. Як бачите з наголовку – жодної політики, сама сутність справи.

Великих руйнувань зазнав відомий Михайлівський золотоверхий монастир ХІІ ст., куди потрапило до цілі 7 великих фугасів. Десь п’ять таких влучень зазнала стіна Золотих воріт, 3 влучення отримала Андріївська церква Растреллі та аж 9 зазнав Старий Костьол. В Успенський собор на Печерську влучило аж 8 важких снарядів. Сильно пошкоджено було дзвінницю XVIII ст., роботи Йогана Шеделя. Пошкодили, як могли стару церкву св. Софії, про що Ф. Ернст пише в наступних словах:

 

Мимоволі здригаєшся, коли дивишся на слід снаряда, що вдарив у старовинний олтар св. Софії. Адже коли би той удар прийшовся на 2–3 аршини праворуч, то, мабуть, упала би Нерушима стіна, загинули би дорогоцінні мозаїки – краса і гордість світового мистецтва, що пережила суздальців, Батия, литовців, кримських татарів, уніатів.

 

Е‑е‑е, пане… I Батий, i татари (а унiати з литовцями, взагалi, нi до чого), то були люди: хіба можна порівнювати? Що в жодному разі не можна, це ми негайно та вичерпно покажемо. Зі слів того ж самого автора, який пише нам далі, що:

 

Хто не відвідав Терещенківського будинку у дні владарювання в Києві совєцької влади, той, звичайно, не може скласти для себе й приблизного поняття про розгром, учинений тут. Особливо тяжке враження справляли залишки чудових полотен першокласних художників, розірваних на шматки або безглуздо порубаних шабельними ударами. Багато картин було просто вирізано з рам ножами й шаблями – як вирізана була шкіра, з сидінь стільців і крісел.

 

Так, так, все це дуже знайоме. Бо про те саме пишуть нам, наче змовившись і ті, хто навідав пєтєрбурзькі палаци, прикрашені шедеврами мистецтва, – де хоч раз побували «рєволюціонниє матроси». Значить, нічого не зробиш, – як то кажуть «профєссіональний почєрк ґоспод товаріщєй». Але, сутність речей пізнається у порівнянні. Тепер пригадаємо дещо наступні роки, скажімо, ту ж окупацію 1941–1944, коли в Києві перебували німецькі окупанти, гітлерівські «наці». Чи вони десь там «рвали на шматки» оті «полотна першокласних художників»? – щось не чули ми про це. Або, може це вони, німецькі наці, вирізували десь там «шкіру з крісел»? Знову ж, і про таке не чули.

Вони грабували, вивозили, але – безглузде нищення кращих творів людства? – це не для них. Адже, й вони були люди. Не те нице нiщо яке так пнулося стати всiм. Так, німці були не дарунок, злі люди, а часом – і дуже злі, але – були люди. Так само як Батий, татари, уніати чи хто там іще з тих, що навідували св. Софію. Бо ж далеко не все, що ходить на двох ногах і розмовляє, – є людиною, що ж тут поробиш.

Продовжимо наше, аж як конструктивне порівняння. Гітлерівські наці визнавали в мистецтві той самий «соціалістічєскій рєалізм», що й російські більшовики; та зовсім не терпіли так званого модерну. Цей останній, незмінно, приписувано жидам або жидівським впливам та віднесено було до галузі так званого «ентартете кунст» – «звироднілого мистецтва». Але, чи таке знищували? – ніколи! У Мюнхені 1937 була навіть виставка подібного мистецтва, де було експоновано 730 картин. Після падіння Третього райху збереглося все, що не постраждало безпосередньо від військових дій.

Не так було з нелюдами, хоч за роки й вони дещо «окультурилися» – від стихійного полосування шаблями перейшли до орґанізованих дій. Коли вони знову дісталися України, з кримських музеїв було орґанізовано вилучено все, що могло нагадати про існування татарів. Не забули й нас. Коли було знову окуповано Західну Україну, видали «Пріказ № 375». Згідно з ним були проведені по музеях такі собі, як тепер кажуть, «етнічні чистки». Тільки зі Львівського художнього музею було вилучено більше трьох сотен картин та пару десятків скульптур. Все було ретельно знищено; твори всесвітньо відомих українських майстрів: Архипенко, Бойчук, Гординський, Грищенко…

Відповідно повели вони себе й з людьми. Твердять, що за наступні дні було розстріляно десь 5000 людей. Для них, як і для міста, така кількість видається невірогідно малою. Насправді мало бути в кілька разів більше. Бо – так розповідали, розстрілювали навіть тих, хто насмілився на вулиці заговорити українською мовою. Але, першими вони зайнялися отими двома сотнями хлопців зі

Студентського Куреня, що вони їх не встигли добити під Крутами. Усі вони були ретельно розшукані та розстріляні біля Маріїнського палацу.

Так бешкетувала ця потолоч у місті аж до 1.03, поки не прийшли союзні війська, українські й німецькі, та не очистили від неї місто. Приємно сповістити, що М. Муравьєв незабаром був розстріляний за щось там своїми ж, десь на Волзі.

Про нього дещо довідуємося з приміток до видання – Л. Троцкий, «Моя жизнь», Москва, 1991, с. 608; там читаємо:

 

Муравьєв Міхаіл Артємьєвіч (1880–1918). Офіцер царської армії, підполковник. В часи Жовтневої революції запропонував свої послуги Совєцькому урядові та був призначений начальником оборони Пєтроґрада, потім командував військами, що брали участь в ліквідації бунту Кєрєнскоґо–Краснова. На початку 1918 командував військами, що діяли проти Української Центральної Ради та генерала Калєдіна. У липні 1918, командуючим військами Східного фронту, зрадив Совєцькій владі, намагався підняти заколот у військах. Підчас арешту вчинив опір та був убитий.

 

Сам Троцкій проливає певне світло на причини заколоту Муравьєва. Виявляється, що він, як російський патріот – не міг перенести ганьби замирення з німцями – «враґамі народа русского» у Бресті. Та й підняв отой заколот; думав, мабуть, особисто двинути «біть нємцєв».

З іншим, В. М. Прімаковим (1897–1937), що увірвався зі своїми «краснимі казакамі» до Печерську та теж там багацько чого накоїв, попалив та пограбував, – доля так не квапилася. Вона знешкодила його тільки на початку Великого Полювання, скільки би він там з цього приводу не пручався та не посилався на «лічно тов. Сталіна І. В.»

Чи подіяла коротка але кривава російська окупація Києва на українців? – чи розлютив і згуртував їх більшовицький терор?

Якщо так і сталося, то якихось видимих для нас наслідків це, здається, – не викликало. А значить, можливо, що як звичайно, й це переблимали. Таке щось здатне навести на роздуми, радше – далекі від оптимізму. Вся історія Других Визвольних Змагань демонструє нам дратуючі контрасти. Нерішучу та обачну поведінку однiєї сторони та безоглядний терор з боку протилежної; власне – взагалі нічого, крім брехні й терору. А при цьому – ще й закріплення за обачною та стриманою стороною, – репутації бандитсько–погромної. А ті другі – чисті бандити, то – мовляв, не терористи, ні, – янголи небесні, що єдино – будували «свєтлоє будущєє для всєґо чєловєчєства».

Хоча самі до цього останнього, як ми тільки–но вичерпно переконалися, – в жодному разі не належали.

Все це – дуже шкода, бо йдеться про справи надто загальні, надто важливі.

Бо, іще історія людства показала нам з усією можливою ясністю, на прикладі історичного змагання землеробних та кочових культур: наслідком змагання того, хто стримує себе певними правилами, з тим, хто ними нехтує, – буде завжди програш першого.

Так само стоять справи у змаганні з терористами. Його неможливо виграти стриманістю та гуманністю, а тільки–єдино, – безоглядним нищенням терористів: терор долається тільки терором же. Неважко уявити собі, що було би, якби в Ірландії свого часу не було терору шінфейнів, – відповіді на імперський терор; вона, напевно, полишалася би імперською колонією і по IV тисячоліття. Терор на відповідь з боку зтероризованої нації, аби він приводив до цілі, – повинен мати певні особливості: бути абсолютно таємним та неухопним та не бути, в жодному разі, пропорційним, бо це розтягує змагання на нескінченність. Навпаки, на кожен акт терору з боку гнобителів, – потрібно відповідати десятьма. Саме цей могутній засіб добуття національної свободи, в нашій історії – на жаль, іще практично не використовувався.

Поготів дивним полишається все це в обличчі того тотального тероризму, яким було просякнуте, можна сказати, політичне життя Другої Російської імперії. Так, що ж це було? – може, небажання наслідувати абсолютно від’ємний в очах кожного свідомого українця імперський приклад? Але, як не слід незаслужено чорнити людей, так само не варто перебільшувати їх добродійства.

Отже, будемо вважати це питання ще не вирішеним…

До речі, а чи не чули ви про таке популярне революційне гасло тих, муравйовських та Ю. Коцюбинського часів: «Смерть буржуям и украинцам!»?

 

* * *

 

Чимало конкретних причин призвело до поразки Визвольних змагань, перших як і других. Але, не можна не помітити й деяке загальне підґрунтя, рису всього народу, яка не сприяла боротьбі за незалежність. Ідеться про нашу всім відому толерантність, якою ми, часом, навіть пишаємося; та за яку як же вдячні нам наші недруги. Бо, немає у світі, можливо, нічого доброго, що не несло би в собі й зерна зла.

Від одного відомого українського дисидента, який за совєтів чимало відсидів, – довелося почути, що ненавісті до своїх (і наших) гнобителів він не відчуває. Та й досить дружно спілкується тепер із колишніми каґебістами. Мовляв, всі ми люди, всі ми жертви системи. Не втручаючись у домен індивідуальних відносин і почуттів, по‑ перше, хотілося би звернути увагу на абсолютну неконструктивність такого підходу. Бо ж, всі є жертви системи, жертви режиму, так. Але, по–друге, одні були його жертвами на «правітєльствєнних дачах», а інші – в психушках і концентраційних таборах. Деяка асиметрія – погодьтеся.

Що ж стосується відсутності ненависті… Зробимо тут деякий аналіз, хоч і загальний але необхідний.

Відносини поміж частинами матерії цілком визначаються полями, які діють поміж ними. Вони можуть бути різного походження й природи, різно залежити від відстані, але сили, що вони (поля) породжують можуть бути тільки притягуванні або відштовхуванні; нічого третього не буває. Аби утворити всю оту видиму складність нашого світу, ці сили мусять діяти разом. Бо, за наявності самого притягування, весь світ злипнувся би до однієї маси; а саме відштовхування розігнало би все на нескінченну відстань, до нескінченого простору.

В зібранні людей таку саму роль відіграють почуття, знову ж два та знову ж протилежні: прийняття (симпатія, любов) та неприйняття (антипатія, ненависть). Аналоги притягування та відштовхування. Полиште у людей щось одне – й ви унеможливите a priori існування суспільства. Що, однак, не виключає можливості існування в ньому окремої особистості, позбавленої одного чи другого.

Або, уявіть собі націю в колі інших націй, нарід проникнений стовідсотковою толерантністю до всіх. Чи має він якісь шанси вистояти серед сусідів, позбавлених толерантності? – Далебі, жодних. Отже, нація, що не уміє ненавидіти чуже приречена на користь тих, що це уміють. Про це й писав колись Дмитро Донцов, та як же йому за це дорікали! – та як же неправомірно…

 

 

Гетьманат

 

Німецькі війська до України першою запросила УЦР, не в стані дати собі ради з більшовиками. Німці, зі свого боку, були зацікавлені в союзі з багатою продовольством Україною, бо власного не вистачало, тил давно сидів на дієті, а тепер подекуди почала підголодовувати й армія. Але, хутко виявилося, що уряд, з яким вони були порозумілися – був настільки ж бездіяльним, наскільки політично аморфним; не в змозі навіть був підтримувати в країні елементарний правовий порядок, що безпосередньо відбивалося на стані економіки. Не вирішувалося практично в селянській країні навіть земельне питання.

Потрібно було щось робити, та саме з цим.

І тут з’являється генерал Павло Скоропадський (1873–1945), командир І Українського корпусу, який він створив у часи «українізації» російського війська, та вивів до України. Помітили в царській Росії підчас війни, що військові частини були тим надійніші та дисциплінованіші, чим менше в них було «старшєго брата», а чим більше українців; то і розпочали оту кампанію «українізації». З цими військами він уже відбив перший наступ більшовиків на Україну, восени 1917. Незважаючи на це (а може – й завдяки цьому), УЦР із досить слушною підозрою ставиться до цього здібного царського генерала, якого чомусь поважають його солдати, а однодумці Винниченка починають вести в його корпусі аґітацію за роззброєння, демобілізацію та повернення додому. Твердо знаючи, що відбитий щойно більшовицький наступ – ніяк не буде останній.

Поготів, незадоволені вони й тим, що генерала обрав отаманом Українського Вільного Козацтва Всеукраїнський з’їзд козаків у Чигирині у жовтні 1917. Надав йому, так би мовити, певний громадський статус. А діє він тепер – від імені принаймні 60 000 козаків. От генерал і подає до димісії 6.01.1918, присвячуючи себе козацтву.

З усього типово російського скалозубства на адресу українського та українців, яким переповнена ота улюблена Сталіним «Бєлая ґвардія» М. Булґакова, – можна подумати, що гетьман, то взагалі якась опереткова постать, але – так не було.

Павло Скоропадський був досвідченим військовим, який уже не одного разу проявив себе на фронті, та мав за це й нагороди. Хоч він і закінчив, як багацько інших, Пажєскій корпус, але цікавився свого часу й університетськими лекціями, багато читав та був дійсно освіченою людиною. Не мав, щоправда, жодних ідей в галузі перебудови суспільства, але не був і повним профаном щодо політики та соціології, розумівся, безумовно, й на національній ідеї, хоч і не можна твердити, що був аж так гарячим її прихильником.

Навряд, чи якогось значення, крім суто декоративного, мало те, що він походив, ніби, з роду першого по Мазепі та вірнопідданого Москві гетьмана Івана Скоропадського (1646–1722), якого – однак, усі російські документи того часу іменують «Скуропацкой»; чи то від звичайної московської невігласної дурості, чи то з бажання принизити.

Крім відновлення козацтва Павло Скоропадський створив і більш широке громадське об’єднання – Українську Народну Громаду. А те, що її підтримали селянські демократи з УДХП – брати В. та С. Шемети, В. Липинський та М. Міхновський, – вже про щось свідчить. Бо, партія хліборобів–демократів – насправді представляла інтереси широких кіл народу. А УЦР, не забудемо – за своє коротке панування, тільки на те й спромоглася, що розвалити армію та націоналізувати землю; отже, як вона комусь із хліборобів перед тим і належала, то тепер – і того не було.

Тому й не дивно, що Хліборобський з’їзд – досі численніший з усіх попередніх (6432 делегати) 29.04.1918 проголосив Українську Державу на чолі з гетьманом: дотеперішнє напівбезладдя не принесло нічого доброго, ні країні, ні народові.

Того ж дня, кажуть, засідала востаннє й УЦР, яка для чогось обрала М. Грушевського президентом УНР. А це викликає принаймні два запитання до сов… перепрошую до українських істориків:

1. Сталося це – перед обранням гетьмана, чи після?

2. А, як і сталося перед, то скільки часу пробув президентом пан професор М. Грушевський? – добу, годину?

Бо, саме за це ж, за президенство спорудили йому його теперішні спадкоємці монументальний пам’ятник у Києві. Чи не тому, що мало приваблива ідейка перетворити Україну на прохідний двір поміж Московією та Європою – своєрідну «пріхожую Россіі», – тягнеться, хіба, з тих часів…

Не можемо не відзначити тут і двох інших цікавих сторін цього перевороту, які рішуче протирічили кривавому духові ХХ ст. По–перше, влада УЦР була настільки формальною та практично ні до чого не втіленою, що цей переворот стався майже без кровопролиття. По–друге, ніхто з попередніх владних структур при цьому не переслідувався, не сталося жодних арештів, що би там про це не брехали більшовики. Користувалася подібною брехнею, на превеликий жаль, і Директорія. Але, ми знаємо велику кількість діячів УНР, що були потім знищені більшовиками, а от – хто ж був знищений гетьманським урядом? – прошу, знайдіть. Отже, хоч подібну дезінформацію завжди можна очікувати від соціаліста В. Винниченка, але – не можна дарувати Петлюрі.

Новоявлений президент М. Грушевський виправився нарешті на свою дачу в Грушках, під Києвом, а В. Винниченко та інші провідні діячі УНР продовжували жити в Києві. Єдиним виключенням був, хіба, отой арешт С. Петлюри перед кінцем семи місяців гетьманату.

Але, саме тут, саме в цьому була ахіллесова п’ята гетьманату. Він не потурав більшовикам, хоч їх і не надто переслідував. Але, як адміністрація УНР була просякнута прибічниками ялової соціалістичної ідеї, з якими не в стані був упоратись і С. Петлюра, – так і тепер, їх місце зайняли прибічники збанкрутованої «бєлой ідєі», поборники старої «єдіной і нєдєлімой». Збройні сили гетьманату розвалив, принаймні, призначений Скоропадським білогвардійський генерал Келлер. Замість розбудови армії, він став заводити в ній старі царські порядки; були й інші.

В кінці гетьманат перетворюється на справжнє кубло «бєляков», але як вони гребували гетьманатом та всією Україною, можна зрозуміти тільки почитавши спогади когось із цієї банди шовіністів; скажімо – отого ж Дєнікіна.

Дуже важливим для розуміння історії, є чітко уявляти собі сенс того, що відбувалося. Щодо УЦР, то вона була надто вже наближеною ідейно до «свєтлого будущєґо», яке мало наступити після 1920. Пригадайте усі оті її «націоналізації». Гетьманат же, хай сам Скоропадський цього й не прагнув, – був надто близький до царизму минулого. Бо, хоч і були люди, остаточно віддані національній ідеї, як от Д. Донцов або М. Міхновський тощо, але не було помітної народної маси, яка би свідомо підтримувала національну ідею, – не було справжньої нації.

Гетьманський уряд виявився набагато дієвішим від уряду УНР, та це досить добре простежується за всіма об’єктивними показниками; як у зовнішній діяльності, так і у внутрішній. Гетьман, як вправна військова людина, мав навички адміністрування, а до того умів підбирати собі помічників не за своїми партійними схильностями (яких, практично, не було) або за їх політичними амбіціями (яких не толерував), а – за найпростішою ознакою, здібністю або навпаки, нездатністю. Коротше кажучи, влада – замість видавати пишні, хоч і ні чим не підкріплені універсали, – запрацювала. Та, в міру своїх можливостей, – примусила працювати й інших.

Було, нарешті, укладено якусь–такусь угоду з Росією, яка визнала Українську Державу, – мабуть німці у Бересті натиснули; та оскільки вони стояли й в Україні… Як тільки вони змушені будуть піти, а Росія вжиє всіх сил на те, щоб їх розкласти, – вона на цю угоду за своїм сталим звичаєм наплює. В Києві існували тоді дипломатичні представництва десятка держав, та ще по двох десятках їх – працювали українські дипломатичні представництва. Щось там дійсно робилося.

Було би марно звеличувати часи гетьманату, й там було зроблено чимало помилок, але… Як подальша доля УЦР майже не викликає сумнівів – вона, з усією своєю соціалістичною демагогією мала, рано чи пізно, розчинитись у потужному злочинному інтелекті Москви, провалитися згодом у чорну діру СССР, – то гетьманат мав шанси стати європейською державою; якби тільки зумів забезпечити собі чиюсь мінімальну підтримку в часи більшовицького наступу. Та, державою не будь–якою, можливо, – демократичною та освіченою. Бо, серед її міністрів були не тільки росіяни, що тільки шпигували на користь або Дєнікіна або Троцкого, а були й цілком прийнятні люди. Які за сім місяців гетьманату зуміли зробити непорівняно більше, ніж ота УЦР за двічі більший термін.

По Україні було відкрито цілу сітку нових українських середніх шкіл, та ще й нові університети: в Києві, Кам’янці на Поділлі та Дніпропетровську. Було переведено на українське викладання старі університети, разом із Київською Політехнікою. Було, нарешті, засновано Українську Академію Наук. Чи це мало?

Врешті, це з його часів, гетьмана Павла Скоропадського, існує тризуб як герб незалежної України (закон від 18.07.1918). Його підтвердить згодом 3.01.1919 і Головний Отаман – Симон Петлюра.

Чимало було зроблено гетьманом для відновлення української автокефалії, для створення сталої української армії, заснованої на періодичних призовах та підготовці для неї постійного офіцерського корпусу. Але, на все це, зрозуміло, семи місяців вистачити не могло. Якби до них додалося принаймні ще сім, то важко й передбачити, якими могли бути наслідки.

Істотно нашкодила Директорія, бо подолавши гетьманат, вона зобов’язана була прийняти на себе і всю відповідальність за подальше: лягти кістьми, а будь–що відбити більшовиків. Бо, саме завдяки наступу УСС на Київ з боку Білої Церкви – розпочалося повстання проти гетьмана. А за тим прийшлося зняти на допомогу Києву війська зі сходу, чим негайно скористалися більшовики, посунувши лавою на схід України. Так, чи не краще було отій Директорії – постривати? – дещо прикартати власні амбіції. Або спромогтися дійти компромісу з гетьманом? Ні, та сама соціалістична сверблячка, бачите, не дозволила.

Та, не постривали, не дійшли… Більше від того, у першій же відозві до народу, сам Петлюра писав про «…зрадника, колишнього царського наймита, генерала Скоропадського…», який за свої злочинства оголошений поза законом. Які саме «злочинства»? – а як же, от: «за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками…»

Ой, пане Верховний Головнокомандуючий, а де ж це ви такий кривавий терор бачили? – та, чи був він взагалі? – та, чи не здається вам самому таке щось звичайною більшовицькою демагогією, останнім відлунням власного соціалістичного минулого? Не так легко, видно, позбавитись їх остаточно, отих «родімих пятєн соціалізма»…

Особливі претензії, зрозуміло, до союзників Антанти, які обіцяли, обіцяли… Дещо вибачає оту Антанту її власна повна нікчемність. Вони охоче ув’язалися до війни, не маючи на це нічогісінько за душею: ні грамотних політиків, ні добрих генералів. Бо «усмірять» якихось там неґрів, то не воювати в Європі. Та попри всю свою потугу не вибралися би з патової ситуації без допомоги американців, які вимушені були вперше брати участь в заокеанських війнах. Такий стан, попри набуті уроки, буде загострюватись, та якщо у Першій Світовій американці просто допомагали подолати пат після поразки Росії, то у Другій Світовій ми можемо прямо казати про врятування ними французької та англійської державності.

Вони ж, союзники – з упертістю хронічних ідіотів до кінця підтримували оте очевидно збанкрутіле «бєлоє воінство» та думки не мали викласти свої гроші на щось не збиткове.

Кінець гетьманату змінив і статус гетьмана, тепер він був політичним еміґрантом, колишнiм головою не існуючої більше, хоча багатьма й визнаної держави. Однак, він залишився людиною, що користувалася повагою політичних діячів при владі. Його суспільний статус навіть вищий за статус його наступника, Симона Петлюри, останньої владної леґітимної особи України, що оселюється у Парижі. Гетьман живе віднині в затишній домівці у Ванзеє, під Берліном.

Згодом його навідав там полковник Євген Коновалець. Він сумно зізнався тоді: «Віддав би десять років життя, щоб тільки не було того повстання проти гетьмана…» Так, ця людина розумілася на історії. Невчасно? – ну й що? Адже були такі, що не розумілися взагалі; ні вчасно, ні потім. Хоча й пнулися робити історію…

Гетьман не займається більше політикою, на якій так обпікся; радше займається українською справою, не думаючи про те, що це є все одно політика. Він, зокрема, відроджує свою Українську Громаду в еміґрантських колах, яка тепер надає допомогу українським політичним еміґрантам, аж по кінець Німеччини. Він же засновує у Берліні 1922 Український науковий інститут з української історії: видання літератури, підготовка фахівців тощо.

Гетьман, іще з кінця минулої війни має розлегле знайомство серед вищих офіцерів райхсверу, а вони – хоч і неохоче, уводять його до кіл нацистської верхівки: вони дещо гребують цими людьми.

У вересні 1944, коли від великої арійської справи починає відчутно тхнути трупом, дещо пробуджується райхсфюрер, шеф СС Гайнріх Гіммлер. Йому здається, що добре би для Німеччини мати буфер із Росією, – незалежну українську державу. Для цього вже безнадійно пізно, якби це сталося було тоді, влітку 1941, коли це пропонував Ярослав Стецько, – все могло бути інакше. Але – що ж, уся історія гітлерізму – це історія не використаних або змарнованих можливостей. А саме ця можливість була на той час змарнована найбільше, – шалена війна з УПА, розстріли закладників, нищення націоналістів по всій Україні, концентрацiйнi табори: відносини остаточно зіпсовані. Але, Гіммлер на цьому не розуміється та ще на щось сподівається. П. Скоропадський ні на віщо не сподівається, але свідомо використовує сприятливий шанс, вимагає від Гіммлера, на здійснення його ідеї, – звільнення українських політв’язнів із німецьких концтаборів; шеф ґестапо виконує це другого дня. Тоді звільнили не тільки С. Бандеру та А. Мельника, але й іще десь півтораста людей. Хоч божевільна ідея Гіммлера подальшого розвитку не набула.

Великими були заслуги гетьмана й підчас отого сталінського полювання союзників на совєцьких еміґрантів 1945–1946 усією Європою; полювання, яке проводила практично англійська армія. Коли наш Іван Багряний вимушений був написати свою славетну брошуру – «Чому я не хочу повертатись до СССР». Врятуванню українців від цього людожерського цькування «антигітлєрівців» – сприяв син гетьмана, Данило Скоропадський. Бо гетьман загинув на початку 1945 при бомбардуванні міста Платінґ на Дунаї, де був у справах.

Сина він вислав на «той бік», до Англії, ще перед війною, 1939, зважаючи на велику кількість українців у США та Канаді, аби мати можливість впливати на події з обох боків. Зв’язок вони підтримували через нейтральну Фінляндію, через старого приятеля гетьмана з часів навчання, – генерала Карла Ґустава фон Маннергейма. Сам Павло Скоропадський так і не став українським Маннергеймом, але – що ж тут сказати? – І він, можливо, не дорівнював в чомусь Маннергейму, та й Україна iснувала у значно більш тугому вузлі історичних протиріч, ніж маленька окрайна Фінляндія.

Данилові ця місія не зійде з рук та він буде отруєний скритовбивцею з КҐБ, висланником «Хрущова–убивці», рівно в «Дєнь совєтской арміі» 23.02.1957. Це сталося в Лондоні та було кваліфіковане поліцією як «випадкове отруєння». В Англії, де на той час навіть її старіший Університет в Оксфорді був перетворений на розплідник совєцьких шпигунів (оті, Кім Філбі та інші), – КҐБ почувалося вільніше, ніж у себе вдома.

Люди пишуть, часом, про інших людей, пишуть різно. Одні зважають кожне слово, аби й несправедливості не вчинити, і себе у дурні, бува, не пошити. Інші – зводять і порахунки; розумні – розумно, всі іншi – як прийдеться.

Вище ми вже процитували дещо з пропаґандної прокламації Головного Отамана, щодо П. Скоропадського, не дуже прихильне й для особи гетьмана. Відзначився й пан Винниченко, що ніколи не полишав останнього слова за кимось іншим. Ось, що він написав про гетьмана Павла Скоропадського: