Напередодні Других Визвольних Змагань

 

Перед Першою світовою, коли до початку Других Визвольних Змагань залишалися дослівно роки, – стан України та її народу був з ненайліпших. Вона була розкраяна та поділена імперіями на лоскути, мало пов’язані між собою.

Першим та основним був загальний поділ схід–захід, поміж імперіями: Австро–Угорською та Російською; практично – поміж цивілізованою Європою та «дикою Азією». Дикою – на той час, бо підросійською. Підкреслимо, що ми тут не схильні піддавати сумнівам великі культурні досягнення народів Азії. Але, вся справа в тому, що хоч Росія й була дикою – та не Азією; отже – деяка данина умовності, не більше.

 

* * *

 

Австро–Угорщина – імперія, нема сумніву; так, безумовно – гнітила народи, але гнітила їх не свавіллям царату та його «охранкі», а – імперськими законами. Була конституційною монархією, яка мала парламент, через який на ці закони можна було впливати, можна було їх досконалити. До парламенту могли обиратися, і дійсно обиралися – українці. На останніх перед Першою світовою виборах їх фракція в парламенті імперії сягнула 30 депутатів, а українець Юліан Романчук був обраний навіть віце–спікером, як тепер кажуть. Активне політичне життя українців на заході не могло не впливати й на схід, куди приїздили люди, куди потрапляла література і газети. Все це, у свою чергу, сприяло розвиткові та поширенню національного руху. Найбільш визначною в цьому відношенні стала культурна подія, яку Росія негайно перетворила на політичну, – відкриття 1903 пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. На нього мала прибути представницька офіційна делеґація з Австро–Угорщини, австрійці та українці. А, як у Росії (іще навіть не совєцькій) все прийнято розписувати та обмежувати заздалегідь, то й виникло питання, неможливе ні в Австро–Угорщині, ні будь?де, крім Росії: якою мовою на цьому відкритті виступатимуть місцеві люди? Вирішено було – ясна річ, що «на вєліком і моґучєм». Але, коли дійшло справи, ці місцеві люди мали мужність наплювати на цю ідіотичну постанову та виступали українською, як і австріяки, та… нічого не сталося; не те вже було російське самодержавство. Натомість царська влада спробувала була 1914 заборонити сторіччя Т. Шевченка, але тут наштовхнулася на рішучий громадський опір, який і зробив свою справу. Але, українство – як ми це вже відзначали, не було однорідним, ні на сході, ні на заході.

На заході найбільш політично розвиненою була Галичина, де українці (яких у середньому було менше) вимушені були політично ривалізувати з поляками, та могли вже, навіть, якоюсь мірою блокувати невигідні українській людності Галичини постанови сейму краю. Мабуть тому в Галичині перед Першою світовою – насправді кипіло українське духовне життя.

Політична ривалізація у змаганнях за автономію або й незалежність підсилювалася й старими, іще часів Жечі Посполітої, міжрелігійними антагонізмами та чварами. Хоча ці останні, з ростом загального рівня культури обох народів, – уже не мали такого значення, як колись. Польський рух дещо підтримувала Франція, наскільки дозволяли тамішні русофіли, але уряд самої Австро–Угорщини віддавав належне інтересам українців.

Дещо інакше стояли справи у Буковині, де місцеве румунство сповідувало ту саму релігію та спори могли бути тільки щодо української автокефалії. Румуни орієнтувалися на давно самовизначену Румунію, яка хоч і претендувала на Буковину, навіть – на угорський Ердей, але до пори мусила рахуватися з імперією. Отже, тут політичні відносини були не аж так гострі, та сваритися можна було, хіба за автокефалію. До того, українське та румунське населення було тут переважно сільським, та по містах бриніла німецька мова; щоправда, було чимало й німецьких селян. Тому, іще 1903 у сеймі цього краю було прийняте роздільне самоврядування для всіх трьох цих найбільших громад.

Знову інші справи були у Закарпатті, яке з 1867 було віднесене до Угорщини, та яке – за кілька десятків років, стало мало не повністю мадярським. За – підкреслимо це особливо, не найгірших стартових умов. Бо ще у 1850 Закарпаття мало сітку з більше як 500 українських шкіл, найбільшу, відносно як абсолютно. Але, вже на 1907 їх кількість скоротилася до 27, а з 1907 угорський парламент зліквідував неугорські школи взагалі. Чи не можна було цьому протиставитись? – далебі…

Були певні законодавчі рамки, спільні для всієї Австро–Угорської імперії, не були в ній першими й угорці, та марно було би все це приписувати виключно мадярській люті та підступності (?): слід буває, часом, звернути увагу й на себе. Значить, не явили свого часу закарпатці достатнього рівня політичної та загальної культури, аби цьому протиставитись: що ж тут поробиш…

Це тепер, у самостійній Україні, вони базікають про своє якесь окремішнє русинство та вимагають незалежності. А, де ж воно саме тоді було, поміж 1867 та 1907, – оте ваше русинство? – чи було взагалі?

На початку ХХ століття, за австро–імперської свободи – виникають численні українські спортивні, юнацькі, а часом і парамілітарні орґанізації: 1894 – Сокіл, 1900 – Січ та 1910 – Пласт; а 1913 у Львові відбувається перший збір нового товариства – Українських Січових Стрільців.

Ідея таких товариств виявилася на заході України дуже плідною, та хутко поширювалася: всього через рік існувало вже 96 відділень.

Із початком Першої світової створюється 6.08.1914 Українська Бойова Управа, яка має на меті згуртувати українські сили з Січових Стрільців у самостійну військову силу. А вже 21.08.1914 створюється Головна Українська Рада з представників усіх українських політичних сил заходу, під проводом Костя Левицького. Цікаво навести її маніфест, із якого видно політичні спрямуваня західного українства (за Валентином Морозом, «Україна у ХХ ст.»):

 

Український народе! Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Буря війни суне на Європу й нічого її не спинить. Український народ належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше. В таку хвилю народ, що хоче жити, мусить мати одну думку й одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би історії держав і народів. І тому в тій хвилі представники українського народу в Галичині, всіх політичних напрямків, які лучить один національний ідеал, зібралися в Головну Українську Раду, яка має бути висловом одної думки і одної волі українського народу. Коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоби ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли на марно, щоби кров батьків принесла добро дітям. Дорога наша ясна. Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що ще не вся Україна в його руках. Перемога Росії мала би принести українському народові австро–угорської монархії те саме ярмо, в якому стогне 30 мільйонів українського народу в російській імперії. Теперешня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку.

Перемога австро–угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб’є година визволення України. Нехай цей поклик найде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить в нашому народі давнє козацьке завзяття! Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоби історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!

(Цитується за журн. Україна, № 23, 1991)

 

Отже, так дивились на стан речей на заході, у Західній Україні. Зробимо цьому деякий підсумок. Тільки на те, щоби порівняти зрілість політичного мислення підавстрійського українського заходу, та розкладеного російським пануванням сходу. Не знайти тут, у цьому документі ніяких випрошувань (якоїсь там «національно–територіальної автономії» або «визнання української мови» (в Україні!). Одне слово, всього того політичного недолузтва, з якого розпочала свою «боротьбу за Україну» Українська Центральна Рада (УЦР) на сході. Бо ще III Універсал УЦР товктиме ту ж саму воду в ступі, проголошуючи Українську Народну Республику (УНР) в «складі федеративної Росіі», та доповзе повного суверенітету, суверенної УНР, – тільки наприкінці 1917, перед муравйовською масакрою Києва.

А, між тим, не можна сказати, щоби на сході не було й розумних людей. Коли всі прагнули автономії (якої згодом і домоглися в особі УССР), Українська демократична хліборобська партія відстоювала на сході саме те, без чого не можна бути жодному народові: повний суверенітет народу та приватну власність на землю. Але, подивіться, хто був у проводі партії: В. Шемет (1873–1933), Д. Донцов (1883–1973) та М. Міхновський (1873–1924). Це були класики української національної ідеї, на відміну від грушевських та винниченків, які так ніколи її й не збагнули. Вони тоді не перемогли, але…не забудемо, що проти них працював наймогутніший з титанів новітньої історії та могутній союзник імперії, – людська глупота…

 

* * *

 

До того ж часу відноситься й виникнення орґанізації, яка відіграла на заході не менш важливу роль, ніж східні ради та директорії. То був відомий Союз Визволення України (СВУ), в орґанізації якого брали участь політичні еміґранти сходу, та серед них Дмитро Дорошенко (1882–1951), згодом – відомий український історик. Це була орґанізація, визнана на урядовому рівні, та така, що популяризувала українську національну ідею в Австрії та Німеччині. Як пише В. Мороз у своїй «Україні в ХХ столітті».

Це були перші реальні політики, що зуміли використати німецьку військово–політичну машину в інтересах України.

Можливо, головне та незамінне, серед того що ці люди зробили, то була реорґанізація таборів для російських військово–полонених, серед яких було чимало українців. Бо, як ви розумієте, воювати з Туреччиною або Європою, – то не те, що «побєдіть Кучума»; в аґресії проти них годі було сподіватися на власний набрід: потрібне було щось капітальніше, боєздатніше. Люди із «Союзу» отримали офіційний доступ до двох таборів військово–полонених (Раштат та Фрайштадт) звідки перевели всіх українців до окремих, чисто українських таборів, де незабаром закипіло українське життя. Почали існувати власні газети, школи, навіть – хори та театри. Проґрами для шкіл та курсів, які велися добровольцями з СВУ, складав молодий ще тоді Дмитро Донцов, згодом – один із великих українських мислителів ХХ ст.

Характерним для цих проґрам був не тільки умілий підбір та певна широта знань, яких можна було набути, – своєрідні університети, але й абсолютно чітка національна спрямованість, національна орієнтація. Цілком відкидалася куца ідея автономії в складі Росії, навкруги якої так довго вовтузитимуться на недолугому сході. Чи не вперше у світі ставилося питання про Україну, як окрему та незалежну державу, рівноправну з будь–якою іншою європейською. Абсолютно точно, історично та геополітично, – визначалася реакційна роль Росії у світі та категорична необхідність зупинення її постійної аґресії. Абсолютно точно, історично та геополітично, визначалося, що імперія підтримується, як така, за рахунок потуги України, висмоктує, живиться її людськими засобами.

На таких ідеях виховалися в українських таборах сотні тисяч українців, стали свідомими творцями своєї власної, української долі.

Але, під австрійським прапором на формації СС – Січових Стрільців, чекали нелегкі випробування. Попри велику кількість бажаючих (більше 25 000) австріяки обмежились кількістю українського легіону в усього 2,5 тисячі, та й тих спочатку намагалися поділити на окремі частини у складі армії, невеличкі, чи то диверсійні, чи то розвідувальні загони. Бо українці завжди мали той привілей, що проти них ніколи не йшло однiєї війни. А, як правило, крім відвертої, – ще кілька підпільних, – диверсійна, інтриґанська, наклепницька тощо. Отже, про польське лоббі в Австрії годі казати, а вже пролазливість російської аґентури – є всім відома.

Однак, незважаючи на все це, леґіону вдалося показати себе, як єдине ціле, з самого початку провівши звитяжний бій не проти когось, а проти відбірних частин «кубанскіх казаков». Дехто з українських авторів вбачає в цьому мало не братовбивчу трагедію, але – хіба ж так було насправді? Адже, тут одні відстоювали режим гноблення України, а другі – надію на визволення. То, хто ж тут кому «брат»?

Потім, підчас стабілізації фронту в Карпатах взимку 1914–1915 Українські Січові Стрільці (УСС) продемонстрували й доброго рівня розвідувальну діяльність. Це вони, власне, надали Австрійському штабові неоціненні дані, необхідні для подальшого великого наступу на схід. Саме з УСС невідривно пов’язані дві великі та переломні справи цієї кампанії. Наступ у квітні 1915, що призвів у кінці до прориву російського фронту, – забезпечило взяття українцями верху Маківка в Карпатах. Ця гора в землях бойків вважалася важливим стратеґічним пунктом, та австрійці зайняли її першими. Але, російський наступ 28.04.1915, – відкинув їх назад. Тоді УСС, в одногодинному бої, зайняли верх та захопивши кілька сотен полонених, – відігнали росіян геть. Ті, свіжими силами перейшли у наступ та 1.05.1915 знову захопили гору, але цього разу УСС винищили мало не цілу російську бригаду, остаточно закріпивши за собою стратеґічно важливий пункт. А це знаменувало загальний російський відступ, із Карпат та далі.

Другим критичним пунктом військових дій на цьому театрі, де відзначили себе УСС, став бій за гору Лисоню на Бережанщині (1916). Там леґіон три доби утримував позиції під вогнем, та, – хоча цього разу й з чималими втратами, а знову забезпечив перелом на свою користь у військових діях.

І – нарешті, це вони вперше підняли український прапор над українським містом, – звільненим княжим Галичем.

Авторитет Січових Стрільців на кінець війни піднявся настільки, що офіційною мовою наказів та спілкування в леґіоні стала українська (здається, в перший і останній раз в історії), а німецькомовні офіцери леґіону – мусили тепер її вивчати. З ним же, корпусом УСС, невідривно пов’язані три великі в майбутньому імена новітньої української історії, імена його полковників: Василя Вишиваного (1896–1951), Євгена Коновальця (1891–1938), та Андрія Мельника (1890–1964).

Українські Січові Стрільці були опорою Західно–Української Народної Республіки, а згодом перетворились на Українську Галицьку Армію (1918–1920).

Але, наша історія є аналітичною, а тому те, що було, має часом ставати лише претекстом для того, щоби задуматися: а, що могло би бути (якби?). Якби, скажімо, домагання Івана Франка та Юліана Романчука, щодо утворення української національної автономії у складі Австро–Угорщини, не пішли на марне?

Австро–Угорщина – так, була імперією, але була ще й правовою державою та не розглядала власних підданих як отару рабів. Однак, не була вона й сучасною, не використовувала власних політичних можливостей. І поляки, і українці не одного разу заявляли про свої національні вимоги. Навіть – цілком офіційно, через парламент імперії. Чи не можна було би піти їм назустріч іще в минулому сторіччі, коли було надано певної автономії Угорщині, та тим зняте чимале міжнаціональне напруження? – так, безумовно, можна було.

Утворення принаймні двох нових окремих автономних утворень у складі імперії, польського та українського, вимагало розумного поділу Галичини, але надало би неоціненні переваги країні в цілому. Хоча би внаслідок хуткого національного та економічного розвитку обох народів. А, їх більші частини – не забудемо, продовжували гнітитись Росією.

Легко збагнути, що в такому разі Австрія могла би вступити у Першу світову значно потужнішою державою, не гірше від Німеччини, та… Не було би жодного там «Брусіловского прорива». Був би прорив у зворотньому, східному напрямку, до Дніпра, а може й далі, до Дону. Чи встояла би тоді Росія, що гнала своїх поляків та українців на захід батогом? – навряд.

На закiнчення зазначимо, що це скорочення, СС – Січові Стрільці, існувало ще перед Першою світовою, та не має жодного відношення до будь–чого німецького (поготів, із отого «Третього райху»), – це – очевидно. Однак, спостережливе око московського злочинства угледіло й тут можливість обернути це проти українців; в очах невігласних недоумків, ясна річ, на яких вони, однак, – виключно й спираються. Бо українці у цих психічно збочених людей – це манія, паранойя; вони й тільки вони мають бути «за всє в отвєтє». А звідси й побралася їх свідома брехня про «українскую дівізію ес–ес «Галічіна». Чи може ви вважаєте, що ця потолоч просто собі «помилилася!?» – розкажіть комусь іншому…

До речі, те саме сполучення літер – СС, опинилося й у назві отiєї «укрєпляющєй і направляющєй», незабутньої КПСС, але ж, ніхто цього проти неї не використовував, а – чому, власне?

Правдоподібно, по–перше тому, що розуму більше (важко – мати ще менше). А по–друге, чи не тому, що ми – люди доброї волі всього світу, всіх націй, в глибині душі були згодні, що гітлерівські есесмани – були мало не янголами у порівнянні до декого з тих «КП–есесів», останніх з останніх (ну, хіба що потім, отой їх Пол Пот…).

 

 

Центральна Рада

 

Українська революція стала відлунням російської, та буде незмінно її наслідувати. В цьому була перша, можливо, основна помилка Української революції. У відповідь на лютневу революцію в Росії, у Києві в кінці лютого формується Рада об’єднаних громадських орґанізацій, до якої переходить на час міська влада. Одночасно створюються Ради робітничих і селянських депутатів по промислових центрах України – більшовицька заявка на владу в Україні. Селянство України на той час було досить однорідним, на заході та сході, та ще не розкладеним більшовиками, але робітництво… Воно чітко поділялося, соціально і географічно, на здебільшу національно свідомих робітників цукроварень та гуралень Правобережжя, і на денаціоналізованих імперських люмпенів, шахтарів та металургів сходу. Саме ці останні й стануть основою для антинаціональної більшовицької контрреволюції, – більшовизму.

Слідом утворюється в Києві, спочатку шляхом самостворення та кооптації, – Українська Центральна Рада (УЦР). Провід її, наче досить вагомий. Голова – історик М. Грушевський (1866–1934), заступники: Д. Антонович (1877–1945) – син відомого українського історика В. Антоновича, теж історик, Д. Дорошенко (1882–1951) – історик, Ф. Крижанівський (1878–1938) – правник і економіст, В. Науменко (1852–1919) – педагог. Вона вперше заявляє про себе загальною відозвою до народу України. Згодом Українська Центральна Рада буде дообиратись, поповнюватись та структуризуватись.

Останнього дня лютого 1917 у Пєтрограді відбувається представницька українська демонстрація під жовто–блакитними прапорами, із більше як 20 000 учасників, – перша заява України про себе, до якої Київ не має жодного відношення. Він відповідає на це патріотичною демонстрацією з десь 100 000 учасників, а мітинг на Софіївському майдані затверджує резолюцію про «національно–територіальну автономію України», але – тільки у складі нової, революційної Росії.

На кінець березня припадає низка з’їздів: Установчий з’їзд есерів – негайне здійснення національно–територіальної автономії, Конференція соціал–демократів (УСДРП) – резолюція за автономію. Нарада радикальних демократів (УРДП, Д. Дорошенко, С.Єфремов та інші), – поміркованих націоналістів. Проходить з’їзд селянських представників, який створюється на підтримку автономії та на здійснення аграрної реформи, – Українську селянську спілку.

Увінчується ця з’їздівська діяльність Всеукраїнським національним конґресом, із десь 1000 представників з усієї України. Знову, та ж «національна автономія», але конгрес леґітимує УЦР, офіційно утвердивши або дообравши її, у складі 118 осіб. Великих змін у її складі не сталося, але… Зайшли досить відчутні зміни у керівництві. А саме – у заступниках голови.

Як спочатку їх було четверо: Д. Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський та В. Науменко, то тепер стали соціал–демократ і письменник В. Винниченко (1880–1951) та учений С.Єфремов (1876–1939). Саме з особою першого з них, воістину – непотопимого (він згодом очолить і Директорію), – буде пов’язана левова частина провалів тодішнього визвольного руху. Та, вся біда в тому, що він був далеко не один. Бо, на заході України, де було набагато менше соціалістичної дурості, ще з 1914 свідомо відстоювали «вільну Україну»; то й цікаво придивитися, звідки ж вона побралася, ота «автономія»? Чи, це дійсно був «народний вибір»? Автономію виправдовують тактичними міркуваннями, але саме з цієї точки зору вона була заздалегідь планованим провалом, та марно вилазив свого часу зі шкіри М. Грушевський, запевняючи усіх, ніби: «українці не мають заміру відривати Україну від Росії» або «українці не мають наміру віддалятися від російської республіки». Цей дипломований історик (!) вживає терміну «відривати», – тільки подумайте! Чи він не знає, бува, що Україна ніколи не була частиною Росії? – була брутально захоплена нею шляхом окупації? – а, як знає, то навіщо кривить душею?

Все це штучне зниження вимог було сутим глупством, як психологічно, так (і це випливає з першого) – тактично. Бо російські патріоти, хоч царські, а хоч і оті – «тимчасові», – все одно на стіну лізли чуючи, чи то про незалежність України, чи то навіть про автономію. Українських же патріотів така, ні чим не вимушена (вони це знали) поступливість великодержавності тільки відштовхувала. І марно брехав Винниченко у своєму «Відродженні нації», що ми, мовляв, хотіли державності, а от маси, – вони не були готові (не на часі, як тепер кажуть з першого ліпшого приводу). Бо насправді – все було якраз навпаки.

Як із граничною чіткістю сформулював це Валентин Мороз («Україна у ХХ ст.»):

 

Всі ці обіцянки «не відділятися» од імперії чужих все одно не заспокоювали, а от своїх відганяли..

 

Може маси й насправді не були в чомусь готові сприйняти ідею самостійності, не дозріли до неї? – але й так не було. Звернемося знову до попереднього джерела, чи не єдиного досі, де послідовно та логічно (а тому – й правильно) висвітлені події епохи та їх сенс. Наведемо аналіз перебігу Всеукраїнського селянського з’їзду з десь 2200 делегатів у червні 1917.

У виступах більшості, так би мовити, звичайних делегатів з’їзду бриніла думка: потрібно УЦР негайно проголосити незалежну Українську республіку, а відомий селянський діяч А. Степаненко запропонував з цього приводу відповідну резолюцію; вона не тільки проголошувала республіку, але й відкликала із «всєросійськіх організацій» українських представників, а головне – постановляла припинення виплати податків до Пєтрограду.

Отже, тоді вперше офіційно повстала альтернатива: незалежність, чи тільки автономія? Орґанізатори з’їзду, приперті до стінки у головному питанні, – не розгубилися. Було вирішено надати слово прихильникам обох концепцій: соціал–демократу Б. Мартосу (1879–1977) та тому ж А. Степаненку (1889–1931?); а потім – проголосувати. Наче – все демократично.

Бориса Мартоса важко звинуватити в притаманності саме соціалістичним ідеям, бо це він казав, що «широке громадянство просто не доросло до соціалізму», а до того «селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного»; в цьому було багато справедливого. Але, усім арсеналом «інтернаціональної» демагогії соціал–демократів, – він володів бездоганно. Так, із самостійниками йому було не по дорозі, бо:

 

Самостійники – це люди, які хочуть самодержавства, хочуть щоби було так, як за старого ладу… самостійники, як не самі поміщики, то поміщицькі синки. Соціалісти натомість хочуть, щоб селяни жили вільно.

 

І – далі, в тому ж дусі типової демагогії:

 

Пощо нам відділятися кордоном від народів Росії, коли той кордон тільки буде утруднювати поїздки, коли комусь треба буде кудись поїхати, от хоч би до свояків, що живуть десь поза Україною. Автономія – це слово грецьке і значить воно підчинення своєму власному законові, отже значить – самостійність, тільки самостійність без панських витребеньок, без оплачування різних дармоїдів. Соціалісти – то все сини селянські й робітничі, які розуміють, що таке злидні, а самостійники жили і хочуть жити коштом працівників. Ми знаємо, що коли селянинові доводиться судитися, то його адвокат так оплутає, що той усі гроші просудить. А хто ж такий Міхновський? З чого він жив перед війною? Та він був адвокатом і жив з того, що обдирав селянство. Отакі вони, самостійники…

(В. Мороз, Україна у ХХ ст. цит. за журн. Україна, № 28, 1992, с.18)

 

Що ж тут сказати? – такій демагогії, яка не має жодного прямого відношення до справи, – міг би позаздрити і Лєнін, і Троцкій. Додамо, що абсолютно така сама ідіотична арґументація – ходить і досьогодні, нагадаємо:

 

Сьогодні відділяти Україну – значить різати через мільйони сімей і людей: яка мішанина населення; цілі області з російською перевагою; скільки людей, що затрудняються вибрати собі національність із двох; скільки мішаного походження…

(А. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)

 

Такому – прохопись тільки щось про «автономію», – на весь світ верещатиме…

Але, повернемося до справи. Після доповіді Б. Мартоса, його однодумці просто не допустили А. Степаненка до трибуни, зчинивши несамовитий галас: «Не хочемо слухати!», «Не треба нам самодержавства!» Тобто, панове «автономісти» не погребували найбруднішими прийомами більшовицької «дємократії»; діяли, як звичайні шахраї… Що ж тут іще додати?. Не вадить з цього приводу навести точну та вичерпну характеристику В. Мороза (теж там):

 

До речі, той же Мартос був пізніше 1919 міністром фінансів, і навіть прем’єр–міністром самостійної України, тобто, згідно з його ж словами, був «дармоїдом», який «обдирав селянство»; дармоїдом, якого «селянин не потребує», бо мусить йому платити із власної кишені. Вже сам факт, що Мартос після такої промови не посоромився зайняти посаду міністра самостійної Української держави, свідчить про етику цієї людини.

 

Коли читаєш вищецитований виступ Мартоса – просто захоплюєшся, яких талановитих полемістів ми мали в 1917 році. Але ж працювали вони… проти нас! Це приводить нас до однієї з ключових державницьких істин: коли не виховаєш в еліті власного патріотизму – вона стає не просто безужитковою, а й шкідливою! Здичавілий собака робиться вовком і поїдає тих овець, яких мав би боронити від вовка.

Є досить характерним, що всі ці суб’єкти, від Мартоса по Винниченка, у своїх спогадах обходять мовчанкою своє антисамостійництво. А останній, навіть, мав нахабство писати, що – мовляв: «маси не були готові» (сприйняти ідею незалежності), Добре знала кішка, чиє м’ясо вкрала…

Тимчасовий уряд у Пєтроґраді, зрозуміло, відкинув навіть натяки на автономію, а російські прислужники в Україні зі свого боку зробили все, щоби навіть її, цю куцу автономію, – якось та саботувати. На тому ж з’їзді, той же Мартос, що так розписував переваги автономії та щосили наклепував на самостійність, потім хутенько відступив. Тепер, коли з його подачі з’їздом була відкинута самостійність, він став обґрунтовувати думку, що й автономії відразу вводити не можна, бо – а що ж на це скажуть національні меншини? Отже, як бачимо, вже тоді роблено вигляду, ніби ота нещасна Україна, – мало не вся складається з національних меншин. Використовувалася «інтернаціональна» демагогія й зі ще більш цікавого боку. Один із есерів, такий собі Андрій Заливний з Полтави, критикуючи ЦР (до якої був дообраний на з’їзді) добалакався до того, що, мовляв, «на російську буржуазію треба впливати, а з українською треба боротись.»

Одне слово, хто з них в Україні тоді працював на Росію, можна легко судити не лише за документованими виступами у пресі або на з’їздах, але й простежуючи за подальшою долею цих людей. За тим, кого з них не вбили потім. Бо Росія ніколи й нікому нічого не вибачала. На превеликий жаль, ми тут матимемо, так би мовити, – тільки нижню межу всього цього багатства. Бо московська катівська більшовичня мала звичку часом таємно розправлятися й зі своїми найвідданішими служаками.

А загалом, як бачимо, українські поля, іще перед війною та революціею, – були рясно захаращені бур’янами російського імперського «соціалізму».

Так стояли тоді справи з ґрунтовним питанням – українською незалежністю. Але були ще два питання, подальшого ступеню важливості: про землю та про армію.

Борці проти «передчасного самостійництва» (як от Винниченко або Мартос), видно, кепсько розрахували були свої сили, бо їх уже не вистачило на те, щоб поховати питання про земельну реформу. А може зробила свою справу гризня поміж тими, хто завжди розумів потреби народу – ліпше від самого народу: есерами та соціал–демократами (нагадаємо, на всякий випадок, що останніх на північ від Курска називали вже більшовиками). Тому, що були прийняті вельми проґресивні рішення, які відповідали бажанням селян. А саме, що землю оголошено загально–народною власністю та створено з неї загальноукраїнський земельний фонд, яким мав керувати Український Сейм (парламент). Щоправда – за затвердженням Всеросійських Установчих Зборів.

Важливою була й настанова самостійників – «земля тому, хто її обробляє». До цього були проголошені народною власністю надра та природні ресурси країни: все передавалося у державний фонд без жодного викупу. «Автономністи», схоже не добачали, що все це є радше компетенція суверенної держави.

Військові питання – теж, зовсім особлива частина визвольних змагань. Раніше від Селянського з’їзду, на початку травня, відбувся в Києві ж І Український Військовий З’їзд, що зібрав десь 900 делегатів від майже мільйона українських вояків у складі російського війська. Він затвердив УЦР єдиним орґаном державної влади в Україні та вимагав від тимчасового уряду негайного акту про автономію України; хоч так і не домігся.

Найбільша полеміка спалахнула з приводу обрання голови з’їзду, на що претендували як Микола Міхновський, так і Симон Петлюра. Обох добре знали у військових колах, та… Петлюрі дещо заважала його минула соціалістична репутація, а проти націоналіста Міхновського виступив В. Винниченко. Як завжди, ретельно відробляючи своє на користь більшовиків. Він вдався до тiєї ж дешівки та демагогії, яку потім, на Селянському з’їзді, повторюватиме за ним Б. Мартос.

Мовляв, що ви! – не наша людина – «пан» та «має маєток», та ба, – і це ще не все. Бо він, бачите, іще хоче «завести старі порядки, панщину»… Людина без честі та совісті? – так, на жаль. Демагог? – безумовно; за фахом, так би мовити. Але ж, на той час і демагогія в Україні, – мала великий вплив на маси, шкода. Поготів, більшовичня взагалі не мала за душею нічого, крім демагогії; а – перемагала, і совісних, і розумних.

Згоди досягти не вдалося та зійшлися на компромісі, – обрали колективну президію. А Петлюрі прийшлося задовольнитись посадою голови уформованого з’їздом Українського Генерального Військового Комітету, що було значно важливіше. З’їзд установив принципи орґанізації української армії та проголосив право України на Чорноморський флот; в цьому пішов далі від сучасних незалежників.

Було вислано також делегацію до Пєтроґрада у складі десятка осіб на чолі з Винниченком, який був уже на той час заступником голови УЦР. Однак, не дивлячись на це (а, можливо, й завдяки цьому) делегація хутко повернулася зі столиці, потягнувши повного гарбуза. Ні старі «соглашатєлі» – тимчасовики при владі, ні претенденти на їх владу – Совєт Рабочіх, Крєстьянскіх і Солдатскіх Дєпутатов, – про жодну там автономію й чути не бажали.

Чашу терпіння переповнила нахабна телеґрама А. Кєрєнского, про якого, за далекістю Петроґрада вже дещо були й забули: «З огляду на воєнні умови, вважаю Український військовий з’їзд за несвоєчасний».

Вона, ця телеґрама, безумовно прискорила скликання, незабаром після Селянського з’їзду, – ІІ Українського Військового з’їзду із 2038 делегатів, який запропонував УЦР не оглядатися більше на Тимчасовий уряд, а працювати над тим, щоби забезпечити «тверду орґанізацію краю», саме на підвалинах автономії. Та, схвалив проект І Універсалу. Який і був потім оголошений 10 травня 1917.

Він являв собою дивну мішанину того й іншого, починаючи з того, що Україна повинна бути вільною, але в жодному разі, – не відриваючись від Росії. Потім довго й розлегло викладалася історія питання про автономію та поставлення його перед російським урядом, його від’ємна позиція, щодо цього. Та доходили, нарешті, того, що «український нарід вимушений сам визначати свою власну долю». Далі слідували настанови, на яких мусить засновуватись ця власна доля. Та висловлювалися надії, що Установчі Збори, – все це згодом ратифікують. Це вже було щось. Схоже на незалежність. Але, щодо всього іншого…

Період УЦР незмінно вражає, як чисельністю владних структур, так і кількістю людей у них. Перший склад самої УЦР (березень 1917) становив 94 персони; він же, але обраний Всеукраїнським національним конґресом (березень 1917) – становив 115 осіб; остаточний склад УЦР, затверджений у липні 1917 – уже 147. До цього була ще Всеукраїнська рада робітничих депутатів – 100, та Всеукраїнська рада військових депутатів – 132.

Були ще якісь «представництва»: територіальне – 61, від українських колоній–громад (в Росії) – 8; було професійно–просвітнє та економічне представництво – 17, представництво політичних орґанізацій – 10; найчисленнішим, однак, було представництво національних меншин – 152; своєрідний рекорд отого «представництва».

Думається, що за таких обставин уся діяльність цих численних утворень могла носити лише балаганно–мітинговий характер, та не дивно, що отой IV Універсал, про повну незалежність, – сподобилися прийняти лише за тиждень до бою під Крутами. А обрати президента УНР – напередодні гетьманського перевороту.

Не сприяла конструктивній діяльності УЦР її соціалістична основа, з постійним нахилом у бік звичайної охлократії. Протистояння з Росією було спочатку безнадійним, бо були спільні соціалістичні переконання, а більше… Що ж розділювало, поставимо питання: – коли нічого більше не було за душею, крім отiєї «автономії»? А у Росії, до декоративного «соціалізму» – була ще добра стара імперська аґресивність, стала та нестримана. З усім цим у УЦР – жодних реальних історичних шансів не було.

Зазначимо в цьому важливий історичний елемент, – стале внутрішнє протиріччя, яке неможливо не помітити та ще важче іґнорувати. Бо воно стало мало не вирішальним. Будь–яка влада в той бурхливий час могла утриматись лише якоюсь військовою силою. Для УЦР то були формації УСС, створені та вишколені українським патріотичним рухом у Галичині. То були люди освічені, підготовані до своєї діяльності за настановами Дмитра Донцова та інших бездоганно українських людей. На сході ж усі вони потрапили до соціалістичного балагану, де взагалі ніхто не сушив собі голову, ні поняттям незалежності, ні поняттям держави. Де вели відверту «пацифістську» пропаганду більшовицького спрямування, доводячи, що Україна – країна мирна, та армія їй взагалі не потрібна. А вістря пропаґанди в Росії – було спрямоване на те, що в Росії не потрібна царська армія, а от червона – потрібна, як повітря. Щоб за допомогою своєї аґентури в УЦР знову підібрати під себе багату колонію – Україну.

Очевидно, що за подібних умов жодних історичних шансів Центральна Рада не мала, і мати не могла.

Вони, ці історичні шанси, з’являться тільки з гетьманатом, вільним від політичної демагогії, який відкине соціалістичний балаган та продовжить натомість якось розвивати необхідне, українство, – єдину можливу опору нації.

Історичною очевидністю було та є те, що незалежність України може бути утримана лише у повсякденній антиімперіалістичній боротьбі з російським імперіалізмом, створенням максимального ідеологічного та ментального дистанціювання України від Росії.