Знищення Великої Січі Запорозької

 

Саме це, знищення Великої Січі Запорозької, й було першим найтяжчим історичним злочином німецької шльондри на російському престолі, а в очах недоумкуватої (вже тоді!) Європи, – «філософки на троні», що сіяла повсюдно закони та освіту. Про сера Айзека Ньютона, який сподобився прийняти до Королівського Товариства світової слави учених – неписьменного бовдура, ми вже пригадували у Доповненні 2. Пізнішим його послідовникам та їх улюблениці, теж присвятимо Доповнення 4. Другим її історичним злочином буде заведення рабства у вільній тисячі років країні.

Тяганина поміж Росією та ненависною для неї Україною з цього приводу – зіходить іще до часів після зловісного Переяслава 1654, з російським військовим вторгненням до України, та продовжується по часи Мазепи, коли Росія все пнеться поставити свої «ґородкі по Самарє» які згодом стали би плацдармом для наступу на Січ; в той же час, для українців це підноситься як лінія укріплень, що мають захищати Росію (а з нею – і Слобідську Україну) від татарських нападів.

Головною базою для наступу на Січ стала Слобідська Україна, козаків якої уже активно використовують і проти І. Виговського, і проти П. Дорошенка; а вони – дають себе використовувати. Слобідські козаки, загальною кількістю реєстрових десь на 25 тисяч, мали ще приблизно вчетверо більше резерву, та вже на початку ХVIII ст. були поділені на полки, які стояли вздовж двох укріплених ліній. Одна з них, північна Бєлгородська, протягувалася від Охтирки Ворсклою до Бєлгороду, звідти до Остроґожска біля Дону та повертала вздовж нього на північ до Воронежа. Південна, Ізюмська, проходила від Полтави на схід та Донцем до Ізюму, а звідси знову на північ до Остроґожска. Як там вони захищали від татарів, – то є питання окреме, а як вони слугували для наступу проти рештків вільної України, – це добре відоме.

Але, окрім слобідчан, що воювали проти вільних українців, була й ще підмога, в особі покликаних Росією на Україну переселенців з інших країн, які цілком залежали від влади, яка їх прийняла. Цікаво, а коли їх повертали до рабства, – разом із усіма українцями, чи окремо?

Тут нам прийдеться зробити деякий відступ. Вже зазначалось, що у світовій історії, поряд із безліччю інших, існує й таке стійке упередження: мовляв, до колоній та взагалі, до нових земель, – відправляються мало не кращі з кращих, люди підприємливі, енерґійні та працьовиті.

Так, бувало, певно, й таке: енерґійні романтики–першопроходці. Але, не завжди те саме сунуло за ними. Та, хоч Ернандо Кортес і закінчив університет Саламанки, та типовим був радше сумнівної репутації свинопас із Естремадури, Франсіско Пісарро, що не умів ні писати, ні читати. Бо, неважко помітити, що на подібні пошуки щастя виправляються не люди, які щось уміють, та на щось здібні, – такі знаходять собі непогане місце й удома, але швидше різна неробна потолоч, голота, яка розраховує не на власні здібності, яких не було і немає, а – на посмішку долі; та ще – на відсутність законів і влади. Не випадково, всі колонії починаються з рабства. Того, що цивілізоване людство відкинуло ще тисячі років тому.

Практичні англійці давно визнали це офіційно. Висилаючи до колоній Австралії та Тасманії покидьки власного суспільства – звичайних кримінальників. Та те, що перші література та наука з’являться там лише в минулому сторіччі, – є прямий наслідок такого підходу.

В самій Європі така практика призову поселенців була нечуваною, але в дикій Росії… Там чесні, розумні та здібні люди, практично за всіх часів, як не сиділи за ґратами, то бували «по урєзаніі язика і вириваніі ноздрєй» – заслані до Сибіру. Не такі були потрібнi Росiї – потрiбна була потолоч. Народжується велика ідея – подолати непокірних українців – іноземними руками. На неї напала ще ота весела та безтурботна Єлізавєта I, разом із її таємним чоловіком та його молодшим братцем – «украінськім гєтьманом», десь 1751. Нагадаємо, що саме оце покликання сербів до України починається через рік після призначення Кирила Розумовського українським гетьманом.

 

* * *

 

Хто воно є серби, сьогодні – наприкінці ХХ ст., пояснювати не треба. Нарід, що у ланцюзі – ксенофобія – аґресія – ґеноцид, – звик починати з останнього. Так було в Боснії, так було в албанському Косові: є докази, є присуди Міжнародного трибуналу. Якими вони були тоді, всередині ХVII ст. «Віку Просвіти», – нам важко сказати, але прихильність до них Росії – промовляє сама за себе.

Їм на поселення відводиться добрий шмат України. На заході це смуга від ріки Синюхи, протоки Південного Бугу та до Краснограда за Дніпром, на південь від Чигирина та Полтави, охоплюючи з півдня заснований царицею Єлісавєтград; загальною площею до 40 тисяч км. кв. Вона блокує з півночі Запорозькі Бугську та Кодацьку паланки. Та на сході ще десь половина цього, від Донця на південь, з центром у Бахмуті; блокує Самарську паланку. Більша, західна – то Ново–Сербія (1751). Менша східна – то Славяно–Сербія (1753). Отже, разом, – до 10% терену сьогоднішньої України, – яка щедрість (за чужий рахунок)!

Та, як українцями давно керують росіяни, то цим призначають своїх власних ватажків: в Ново–Сєрбії керує якийсь Іван Хорват (1752–1762), який, однак так накрався, що був зісланий до Вологди; зауважимо, що в Росії каралося не більше 15 % загальної кількості зловживань, отже, сербський керівник був, мабуть, не з останніх. Сербами Славяно–Сєрбії керували якісь Іван же Шевич, разом із Райком Депрерадовичем.

Сербський пройдисвіт Хорват «постраждав» уже тоді, коли був Єкатєрінославскім губернатором, та дещо про це ми довідуємося з подорожніх записок петербурзького академіка Васілія Зуєва:

 

Генерал–поручік І. С. Хорват за хабарництво, неправе закріпачення вихідців та за його відчайдушне підприємство відставлений від служби, заарештований, а все його майно, без виключень, конфісковане.

(В. Ф. Зуев, Путешественые записки от С. – Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 годах, Спб, 1787, с. 253)

 

Як бачимо, цей шахрай намагався покріпачити навіть «вихідців», своїх співвітчизників, що в’їхали до Росії як вільні люди! Можна тільки уявити собі, що він там виробляв із окупованими українцями.

Всі новопоселенці на чужих землях були військово організовані, зведені до полків. Всі вони творили постійну повзучу аґресію, звужуючи землі Війська Запорозького. Але, що би вони там не виробляли, а на сьогодні, через двісті років, – по них усіх і спогадів не полишилось. Де вони сьогодні, оті куртичі, шевичі? – як вітром унесло.

 

* * *

 

Але, знищенню Січі передували й ще деякі важливі події, які оминути неможливо. Бо наша самодержиця – то не така людина, щоб обмежитися якоюсь там Січчю… Це був перший поділ Польщі поміж трьома імперіалістичними хижаками: Росією, Прусією та Австрією (див. Допов. 4). А це дозволило потіснити поляків, та повернувши Поділля та Брацлавщину Росії – взяти Січ у кліщі, зі сходу та заходу.

Не проминемо й того, що в Єлісавєтґраді стояв проти запорожців іще й Слобідський козачий полк – зрада в Україні квітла пишно та рясно.

Все воно вкупі, і російська армія, і слобідське козацтво разом із балканським набрідом з обох «Сєрбій», – весь час творило сталу повзучу аґресію проти Січі, постійно порушуючи самими ж об’явлені кордони та демаркаційні лінії.

Року 1764 має місце знаменна подія адміністративного характеру. Всі плацдарми аґресії проти рештків вільної України – об’єднуються в одну імперську провінцію під назвою «Новороссійской губєрнії», з центром в Кременчузі. Повстання Пуґачєва трохи плутає плани цариці, але вона не нітиться, та 4 червня 1775 направляє російську армію, що вертається додому після Кучук Кайнарджійського миру 1774, – на знищення Січі. Оскільки Запоріжжя налічувало тоді десь 150 000 селян та десь 30 000 козаків, – перевага сил була вирішальною. Більшість людей подалася до турків, під руку султана, нечисленні пристали на царську службу, а всі останні були незабаром депортовані до Кубані, а «пусте Запоріжжя» можна було приєднати до Росії та «колонізувати» москалями. Воно було негайно приєднане до «Новоросії».

Про зруйнування Великої Січі Запорізької російськими військами, в українській історії не надто охоче пишуть. Наприклад, той же Іван Крип’якевич згадує про це, дослівно, в одному реченні:

 

Катерина II використала все це для остаточного знищення Запоріжжя, і за її наказом в 1775 р. російські війська зруйнували Січ

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 28)

 

Не обійшлося при цьому черговому імперському злочині й без колоритних подробиць у суто місцевому густі, про які нам дещо пише інший український історик:

 

Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, підчас штурму Січі росйськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все‑таки православної віри чоловік».

(Д. Яворницький, Iсторія запорізьких козаків, Львiв, 1990, т. 1, с. 199)

 

Як бачимо, за оту «повагу» – гідно відплатили. Своїх – запорожців, цей «розумний, освічений і побожний» людський покидьок, – за православних, це очевидно, не вважав. Бо, про те, що він звертався з подібними закликами й до катькиних горлорізів, – жодний історик чомусь не пригадує.

Трохи нижче згадуваний автор пише, що цього «начальника січових церков» – було піднесено до архімандритського стану самою імператрицею, коронованою повією, яка – тільки подумати, – мала й таку владу! Отже, святому отцеві – було чого відробляти. Дивують оті запорожці. Замість того, щоб висадити святого отця на палю, – вони й вуха розвісили; дивні були люди, годі й казати. Тіні минулих козаків.

А – дарма, бо… документально відомо про випадок іще 1637, коли якийсь православний чернець таємно попередив поляків, про напад запорожців, що готувався. А поляки – то ж були саме затяті вороги не лише запорожців, але й православної віри. Що ж вже тодi й казати про попівське шпигунство на користь імперіалістичної Москви. З того часу запорожці не довіряли своїх військових планів попам. Можна тільки уявити собі, як активно та широко використовувалося українофобне православне попівство Москвою, підчас своєї таємної діяльності по порабленню України, велика історична тема, яка ще очікує на своїх дослідників. Бо, не забудемо, ще за Еріха Лясоти, посла імператора Рудольфа 1594, – московське попівство розписувало йому запорожців, як дикунів та безбожників, «людей, що не мають страху Божого». Можна тільки позаздрити його приємному розчаруванню, яке він пережив переконавшись, що запорожці є набагато побожніші та моральніші від попів, що торгували Богом на користь Москви; не забуваючи, ясна річ, і про себе.

 

* * *

 

Так покінчила своє існування Велика Січ Запорізька, об’єднання людей, які вважали себе захисниками віри християнської від басурманів. Та яких за це вважали дикунами та безбожниками попи. Хоч оті римо–католицькі, хоч і якісь інші, – іще дурніші, іще аморальніші.

Український історик із цієї нагоди пише:

 

Козаччина була одиноким явищем в історії України. На окраїнах дикого степу зорганізувався новий суспільний клас і нове громадянство, що свої стремління і світогляд накинула цілому народові. Запорізьке Військо утворило народну армію і своєю зброєю зорганізувало нову державу, обороняючи її від Польщі, Криму, Московщини. В цих безнастанних війнах Україна втратила багато зі своїх надбань. Козацька держава – так само, як колись князівська – не змогла здобути приступу до Чорного моря, хоч українська колонізація вдиралася в дикі поля з надзвичайною упертістю.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 252)

 

Не будемо за все це, невірне у кожному слові, критикувати персонально автора, зовсім не поганого українського історика. Бо все це є не більше, як набір брехливих шаблонів «вєлікой історіі російской», з усіма її замовчуваннями, брехнями та дремучим невіглаством. Зауважимо ще раз: поки Україна не відліпиться від Москви духовно, повністю та остаточно, про жодну там українську історію, навіть – про саму Україну, – й мови бути не може. Виключається.

Але, повчально буде все це розібрати по пунктах: крок за кроком.

1. «Козаччина була одиноким явищем в історії України».

Суцільне дурство, бо козаччина в Україні – була завжди. Хоч у різні епохи, безумовно, відігравала різну роль. Можливо була іще в кимерійські часи, про що свідчить балтицьке походження слова druttin – дружина, демократичне об’єднання рівних між собою людей, очолюваних вільно обраним головою, який головував, аж поки йому довіряли люди. Такі об’єднання стали за скитських часів прообразом організацій наступного ґотського вікінґу, що згодом із Чорного моря вирветься на простори Атлантику.

Гунські часи помітно підкріпили козацтво, та дещо переорієнтували його на суходол. Бо вигляд та одяг козаків є типово гунські; як і кінний характер війська, як і характерна зброя: спис та крива козацька шабля.

Саме таку гунську зовнішність прийняв хоробрий конунґ Светіслейф, що був шанувальником великого Аттіли.

Одне слово, козацтво, то не поодинокий епізод в історії, та не таке щось, «що свої стремління та світогляд накинуло цілому народові». Навпаки – останній притулок демократичних традицій народу колишньої великої країни.

2. «На окраїнах дикого степу» – типово російський зворот, що нічого реального не віддзеркалює. Бо Україна тисячі років, аж до князівських часів та перехрещення, – жила в мирі та злагоді зі степом; ніяк не «диким» – знову ж, російський підхід. Бо, ні лісу, ні степу російські люди не полюбляли, процитуємо російського ж історика, щодо лісу:

 

… ліс завжди був тяжким для російської людини. За старих часів, коли його було надто багато, він своїми хащами переривав шляхи–дороги, настирними заростами оспорював трудом розчищені луг та поле ведмедем та вовком загрожував самому та домовій худобі.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 1, с. 67)

 

Та, щодо степу:

 

Але степ заключав у собі й важливі історичні незручності: разом із дарунками він ніс мирному сусідові хіба не більше бід. Він бува одвічною загрозою для древньої Русі та незрідка ставав бичем для неї. Боротьба зі степовим кочовиком, половчином, злим татарином…

(теж там, с. 68)

 

Ну, далі цитувати не потрібно: «орди дікіх (або «полудікіх», принаймні,) кочєвніков». Всім очевидна марнота одвічних работоргівців.

3. «Запорізьке військо утратило народну армію і своєю зброєю організувало нову державу». Дурниці, бо воно саме було «народною армією». Відроджувало давній стан озброєного народу, який існував в Україні з непам’ятних часів, та аж до княжих. Що ж до того «реєстрового козацтва», то то були тільки відходи козацтва запорозького, люди, що обирали – кому подорожче продати шаблю в обмін на державний кошт.

4. «Українська колонізація вдиралася в дикі поля з незвичною упертістю». Знову, російський підхід («дікоє полє»); бо, ці дикі поля – чужі для північних зайд – здавна були невід’ємною частиною країни; та її нарід це добре розумів.

Не випадково, що автор і далі висловлює неприйнятну, чисто імперську тезу, що:

 

Українська політична думка пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми, від січової демократії до сильної гетьманської влади.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв. 1990, с. 252)

 

Адже, тут наче протиставляється демократія – «сильній гетманській владі» (оте – «цєнтралізованноє государство»), та це знову ж є дурниці. Бо гетьмани були й на Січі (тільки – не чужі) та саме слово «гетьман» як і «отаман» є ще готського походження: hojetman – «висока людина». І так далі; подальші коментарі – зайві.

Попередній розбір по пунктах добросовісної праці добросовісного ж українського історика, – ще раз нагадує нам про очевидну абсолютну істину: поки Україна повністю не відліпиться від Росії духовно, – про жодне українство, про жодну українську незалежність, – і мови бути не може.

 

* * *

 

Отже, петербурзькою німецькою шльондрою, що стала шльондрою російською, було понищене те, що було на кілька тисяч років старіше ніж її власна вошива імперія «курних ізб». Упало назавжди те, чому в історії не було ціни – оплот старішої демократії світу. Втім для неї – «Семіраміди Півночі» недоумкуватого Вольтера, з її двором, де половина високих чиновників ледь уміла читати, а третина – ледь тямила писати, – це було всього тільки шереговим історичним злочином.

Рівнобіжно з імперською аґресією, йшла й аґресія пораблення, поверстання вільної тисячі років країни до російського рабства та работоргівлі. Російський історик свідчить нам про те, що вже на другий рік свого царювання, Єкатєріна II поклала око на «нєпорядкі в Малороссіі», тобто – на відсутність там торгівлі людьми. Як пише він про колишнiх вільних селян України:

 

За указом 1763 р. селяни могли покидати землевласників, тільки отримавши від них відпускні свідоцтва.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 143)

 

Пам’ятаєте? – як за совєтів: селянин мусив випрошувати папір у червоного поміщика – голови колгоспу. Все на світі міняється, лише не Росія. А указом від 3 травня 1783 – і всім селянам взагалі, було передписано залишатись назавжди там, де вони опинились за виниками попередньої ревізії. Той же автор пише далі з цього приводу:

 

Таким чином, кількість кріпосного населення Росії збільшувалась за Єкатєріни двома способами – пожалуванням та відміною волі селянського переходу. Завдяки тому на кінець царювання Єкатєріни Росія, нема сумніву, стала значно більш кріпосною, ніж була перед тим.

(теж там, с.143)

 

Нагадаємо, кріпосництвом вони, заради евфемізму, іменують звичайне рабство. Бо, справжнє кріпосництво було у поляків – там людьми ніколи не торгували; на відміну від єдиновірців. Так попівська зграя загнала Україну до російського рабства.

Щоправда, будемо – як завжди, відвертими до кінця:

 

У 1771р, для припинення непристойної прилюдної торгівлі селянами був виданий закон, що забороняв продаж селян без землі за борги поміщиків на прилюдних торгах, «з молотка».

(теж там, с. 145)

 

Бачите, яке ж невірогідне послаблення у «Вік Просвіти»! Але, не поспішайте радіти, бо:

 

Закон полишався без дії, та Сенат не наполягав на його виконанні. У 1792 р. новий указ відновлював право продажу селян за поміщицькі борги з прилюдного торгу, тільки без ужиття молотка.

(теж там, с. 145)

 

«Без ужиття молотка», – це ж треба!

Як же тут не пригадати мудрі застереження Петра Іваненка (Див. част. I, Доповн.7).

 

 

Знищення Польщі

 

Царювання німецької шльондри, що силоміць захопила російський престол, убивши останнього з династії Романових, – було щедрим на злочини проти людства та злочини навіть міжнародні. Таким безумовним та безпрецедентним злочином було знищення польської незалежності.

Нема великих підстав іменувати тодішню Росію хижаком. То – радше, такий собі гриф–стервоїд, який поберегався сутичок зі здоровими державами при силі, поглинаючи послаблені та підупалі.

Типовий приклад, це Україна та Польща, взаємно послаблені Козацькими війнами. Як не відбулася українська незалежність, ми вже знаємо, та тут дещо ознайомимося з долею Польщі, останнього уламку Великої Литви (після тiєї зловісної унії в Креве).

То був довгий та тяжкий шлях занепаду, який можна було би простежити крок за кроком, але звернімося краще до останнього етапу; до Міхаля Бобжинського, який узяв це в добрі та точні слова:

 

… нарід, поки він живе, мусить рухатись, а не бажаючи проґресувати та розвиватись, мусить обов’язково відступати.

(М. Бобжинські, Історія Польщі в нарисах, Варшава, 1977, с. 381).

 

А маючи такого сусіда, як Росія, – відступати більш, ніж ризиковано. Нагадаємо, що таке саме сталося з українським народом, який з часу відсунення І. Виговського на користь молодого Хмельницького, – впав до такого самого згубного відступу. Далі читаємо наступне:

 

Повна, безоглядна апатія народу, забезпечувала його від насильства сусідів тільки на час, поки між ними не настала згода на поділ Польщі. Бо загальна політика Росії вимагала включення до її складу цілої Польщі. Та поки Росія думала, що вона сама зможе включити до складу цілу Польщу, то, певна вже своєї переваги, вона очікувала слушної хвилини аби не оглядатися на Прусію та Австрію, та їх до розбору не допустити. Прусія та Австрія, однак, стояли на сторожі своїх інтересів, готові не дозволити зайняття всієї Польщі Росією, а тим самим великого побільшення її сили.

(теж там, с. 381)

 

Щодо Прусії нагадаємо, що Єкатєріна II, відряджена до Росії самим Фрідріхом II, в жодному разі не могла собі дозволити не рахуватись з інтересами Прусії.

До всього попереднього додалося, як ми знаємо, й актуальне послаблення Польщі, економічне й політичне, спричинене не лише тими війнами, в яких вона брала участь безпосередньо десятками років, але й тими, що просто прокочувалися її теренами. Додалися до цього ще й чи не півсторічні свари за польську корону. Повищий історик скаржиться нам у подальшому на «маси темної та анархічної шляхти». Але, чи не такою самою шляхтою, так само темною та анархічною, була на той час українська козацька старшина? – та сама, що розпочала свою полiтичну та історичну діяльність вибором на місце досвідченого та здібного Івана Виговського, – Юрія Хмельницького?

Але, були тут і свої специфічні риси, далекі від привабливості. У своєму описі Полтавських подій, Дмитро Яворницький (Iсторія запорізьких козаків, Київ, 1990, т. 3), з дріб’язковою точністю описує скільки та кому з козацької старшини надсилав золота, шовків та оксамитів (бува – не хабарiв?) цар Пєтр I, щоб перекупити їх на свій бік. Скільки золота (шовків та оксамитів при собі не було) та кому надсилав так само король шведський; щоб перекупити собі отих «героїв без вади», лицарів. А ті, в свою чергу, брали від обох та… багато–векторно відсиджувались. Одне слово, оте класичне, російське: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Тільки от у цьому – як же далеко перевершили й самих росіян!

Долю держави починають (чи намагаються) вирішувати вже не уряди, а з’їзди шляхти, так звані «конфедерації». Конфедерація Барська, за вольності шляхетські, за польську незалежність, проти іновірців та Росії, зібралася 1768–1772 у нашому старому Барі на Поділлі.

Сталося це з тiєї причини, що Єкатєріна II почала вимагати послаблень у Польщі для інаковіруючих тобто – для своїх православних, хоча в Росії указ Пєтра III щодо рівноправності віросповідань, – не надто вже й виконувався; або, краще сказати, не надто толерувався. Але, це не вадило виставляти вимоги іншим. Це було щось таке, розумієте, як робив майбутній Совєцький Союз: допомагав «національно–освободітєльним двіжєніям» де завгодно, та тільки не у себе вдома. Бо, там не те, що не було жодних подібних рухів, а навіть звичайні «націоналісти», навіть ті, що жодних законів не порушували, – всі були передбачливо розсаджені по таборах та тюрмах. Таке собі, звичайне з часів Єкатєріни II лицемiрство; яким вона, власне, єдино себе й прославила.

 

* * *

 

Почалося все подальше з інспірованої підкупленою шляхтою конфедерації ж у Радомі 1767, на чолі з можними Радзивілами. Знову ж за вольності та проти короля, вона й звернулася по допомогу до російських військ (!). А російський головнокомандуючий Рєпнін підсунув їм документ, що давав свободу інаковіруючим, та хоч і визнавав короля, але віддавав Польщу під опіку Росії.

Сторгувалися на тому, що сейм зажадав ґарантій для Польщі в її правах: католицизм, право вета, вибори короля та право відмови послуху королеві, що порушував права шляхти; щось, якісь послаблення, перепали й інаковіруючим (28 лютого 1768).

От тоді, незадоволені поступками царизмові, й скликали оту, другу конфедерацію, в Барі на Поділлі, яка безпосередньо передувала повстанню Гонти і Залізняка в Умані та Першому поділу Польщі. Її душею та засновником був Юзеф Пуласкі (1704–1768), староста Варецький, та вона зібрала чимало видатних людей Польщі. В ній брав участь і генерал Казимеж Пуласкі (1747–1779), майбутній борець за незалежність американських колоній. Був і герой незчисленних пригодницьких романів (зокрема, великого Мора Йокаї) – угорський шляхтич Мор Беньовскі (1746–1786); та, хіба тільки…

Після взяття Бара російськими військами 1768, їх доля пішла різними шляхами. Юзеф Пуласкі збіг до Туреччини, де й помер у в’язниці. Генерал К. Пуласкі подався за океан, визволяти колонії з–під британської корони. Він загинув через три роки у битві під Саванна у Південній Кароліні.

Мор Беньовскі потрапив до російського полону та був засланий аж на Камчатку, але… Не така то була людина. Він збіг 1771 з іще двома або трьома десятками зеків, захопивши корабель у порті Пєтропавловска, та дістався Європи. Він, дивні справи, помер королем Мадаґаскару, захищаючи його від наїзду французів.

Цікавих людей народжувало воно часом, оте ХVIII ст. – вік Просвіти.

 

* * *

 

Подiл України мiж Росiєю та Польщею на час змiцнив позицiї обох конкуруючих iмперiалiзмiв в Українi, але неухильний подальший польський занепад був помiтний голим оком. В той час, як окупована Москвою схiдна Україна, переживши шок Батурiна та катастрофи 1709, сидiла тихо пiд малоросiйською старшиною на побiгеньках у московського пана, захiдна (пiд Польщею) дослiвно кипiла. Бо польське шляхетство, як завжди не визнавало жодних компромiсiв з «хамами». Та польська верхiвка, наче свiдомо наближуючи перший подiл Польщi 1772, – «наводила порядок», накликавши собi ж на шию Гайдамаччину. То було таке щось, як та Жакерiя у Францiї 1358, або Бауернкрiґ у Нiмеччинi 1524. З тiєю всього й тiльки рiзницею, що протяглася з 1734 по 1768.

Рух охопив Київщину та Подiлля – низка селянських повстань, яких придушувано в одному мiсцi, а вони спалахували вмить десь в iншому. Протягуючись так з року на рiк, бо ряди гайдамакiв поповнювалися як iз лав зруйнованого селянства, так i з Великої Сiчi Запорозької. Попри безнадiйно вже московську орiєнтацiю її верхiвки.

Найбiльшого розголосу набув фiнал Гайдамаччини – так звана Колiївщина. Повстання пiд керiвництвом 28–лiтнього запорожця Максима Залiзняка, поспiхом проголошеного гетьманом, та дещо старшого уманського сотника Iвана Гонти. Повстання було придушено, як пiдступом, так i далеко переважаючою силою росiйського вiйська. Яке суворо покарало власних «пiдданих». Зокрема М. Залiзняка, пiсля належних тортур, згноїли десь у Сибiру. А I. Гонту та тих iз ним, що вважалися польською власнiстю було передано полякам, де вони були покаранi зi звичною у них нелюдською жорстокiстю. Хоч це нiяк не допомогло їм уникнути Першого подiлу Польщi.

Повстання спiвпало у часi з конфедерацiєю у Барi, яка не мала успiху, в значному ступенi саме завдяки цьому. Повстанцi, годi казати, могли розраховувати на допомогу єдиновiрцiв, та мабуть i розраховувли, але… Гонта i Залiзняк були запрошенi до росiйського табору на переговори, та там i захопленi. Це дає привiд iще раз згадати добрим словом справедливих монголiв, якi стирали з землi саму мiсцевiсть, де бувало скоєно щось подiбне. Гайдамакам згiдно приписують небувалi звiрства, як польська, так i росiйська сторони, але вiрити їм обом, ми, шкода, не маємо жодних пiдстав. М. Бобжинськi оцiнює кiлькiсть жертов в Уманi на 20 000 людей, але… Чи не було це бiльше вiд населення тодiшнього мiста? – свiдчень гiдних довiри сучасникiв, як i самих гайдамакiв, ми, на превеликий жаль, не маємо.

Тарасу Шевченку дорiкали i дорiкають кривавiсть його «Гайдамакiв», але ж уся його провина лише в тому, що вiн просто вiрив тодiшнiм iсторичним джерелам. Але, тодi й бiльшiсть вiрила. Бо це лише ми, люди ХХ ст. з усiх бокiв оточенi повенню щоденної брехнi – сто разiв перевiримо, поки повiримо, а тодi… Не слiд забувати, що тодi тiльки починалося XIX ст.

Але, саме внаслiдок Гайдамаччини, де була задiяна сила запорожцiв – наблизилося те, що майже за пiвстолiття передбачав у своєму листi до Сiчової верхiвки – проникливий гетьман Пилип Орлик. Знищення й депортацiя Запорозької Сiчi.

Ще раз нагадаємо, що в Умані виникає оте повстання гайдамаків, яке уносить життя, так кажуть, до 20 000 людей; але – це дані польські та російські, яким саме тому й не слід так уже беззастережно вірити. Його з великим трудом придушує з польськими військами коронний обозний Стемпковський. Але, скористалися з цього й сусіди, виставляючи, ніби, кордон проти поширення розрухів на власні терени. Виступають австрійці, а з ними й Прусія, поготів, Фрідріх II – король пруський, вже 1769 уклав план часткового поділу Польщі та окупував для себе її західну частину – нижню течію Вісли. Дивлячись на це Австрія окуповує й собі прилеглу частину Польщі – Галичину. Росія забирає поки північний схід – Білу Русь: Полоцьк, Вітебськ та Могильов.

Зазначимо тут велику помилку Росії, що віддала Австрії Галичину, населену українцями та поляками. Бо згодом із Галичини розпочнеться польський визвольний рух, що призведе до виникнення міжвоєнної Польщі; звідти ж почнеться й український визвольний рух, який спричинить стільки клопоту Москві. Якби ще тоді їй пощастило би захопити та придушити Галичину, – все було би інакше.

Російський стервоїд дещо вичікує, але нічого не забуває, та потім 1793, користуючись, відволікаючою увагу Європи, Французькою революцією – захоплює західну половину Білої Русі, Поділля та мало не всю Волинь. Західний кордон Росії проходить тепер чи не за меридіаном, поміж Баром та Львовом, через Пінськ. А Прусія окуповує Великопольщу з Познанню та Калішем. Австрія не втручається цього разу. Російської «допомоги» запросила Тарговіцька конфедерація 1791, збіговисько підкуплених Москвою зрадників.

Фінал наступає 1795, коли придушується повстання Тадеуша Костюшки 1794–1795, та з карти Європи остаточно зникає держава Польща. Російський імперіалізм дожирає Польщу, захоплюючи Прибалтику, Литву та залишок Волині. Кордон зсувається до лінії Каунас – Гродно – Брест на Бузі. Прусія окуповує Мазовше, а Австрія прихоплює до Галичини ще й Малопольщу разом із Варшавою. Це – фінал трагедії.

Так, у сторіччя «Розуму та Просвіти», трьома імперіями, трьома імперіалістичними хижаками – була знищена незалежність цілого європейського народу. Трагічними були ці події для білоруського та українського народів, так само чужих народові російському, як і польський. Останні два потрапили при цьому з–під гніту європейського – під гніт відомої «цивілізації курних ізб».

 

* * *

 

З цього приводу може й повинно виникнути слушне запитання: як наприкінці отого «Віку Просвіти» в Європі, за епохи Франзузької революції 1789, що проголосила «Свободу, Рівність та Братерство», могла зникнути з мапи Європи ціла незалежна держава, поділена між сусідами? Та, ще такими, що у двох із них, Австрії та Прусії, – панували не люди, а закони (пригадайте хоча би того «мельника з Сан Сусі», який виграв судовий процес у самого короля Фрiдрiха II).

Складних відповідей не шукатимемо, для нас досить буде участі в цьому процесі Росії. Бо Росія спиралася у своєму розвиткові, як зсередини, так і ззовні, незмінно, на те, що є гіршого в людях. На те, що не потребує зусиль, як не потребує їх будь–яка розпущеність та розбещеність: на королеву хаосу – Ентропію. Не забудемо, що вона майстерно розкладала народи, перед тим, як їх порабити.

Бо, що то є російська імперська військова потуга, наш сучасник міг бачити або у Манджурії 1904, або на Мазурських озерах 1914, або на Віслі 1920, або у Фінляндії 1939–1940, або у Афганістані 1979–1989, або нарешті у Ічкерії 1994–1995. Чи не досить?

А з поділу Польщі, власне, й починається моральне розтління Росією Європи та світу, яке продовжується з наростаючою силою й у ХХ ст. Певно, що якби не отой Священий Союз, нав’язаний Росією Австрії, – й вона не зупинилася би в своєму розвиткові, може й не дійшла би розпаду 1917…

 

* * *

 

Бар на Поділлі стоїть і тепер, напівпусте підупале містечко, не на кожній карті знайти, колись важливий центр на великому торгiвельному шляху. Сьогодні там можна довідатись, коли та де «состоялась пєрвая маєвка», або – коли Бар був «освобождєн от нємєцко–фашістскіх захватчіков».

Але, марно було би, напевно, щось випитувати про Барську конфедерацію чи про її натхненника, героя двох народів нараз, – генерала Казимежа Пуласького, або Мора Беньовського.

Незалежна Україна входить у III тисячоріччя надійно похованою живцем під гімалаями імперського сміття, імперського історичного лайна… Бо марно довідуватись із цієї історії правди; хоч про знищення Великої Січі Запорозької, а хоч і цілої Польщі.

 

 

Знищення Криму

 

Знищення Криму, поряд зі знищенням Польщі, було чи не вершиною діяльності німецької повії на російському троні, двома найвищими її досягненнями; а значить – і вершиною Першої імперії. Читач може й обуритись тут словом «досягнення», але – що ж тут сказати? – краще пригадайте досконале визначення Т. Шевченка: «той мурує, той руйнує той неситим оком…» Для них таке щось – саме й є воно, досягнення. Квола Друга імперія вже не змогла ліквідувати чиєїсь незалежності, а Третя… Як і матиме успіх в цій галузі антилюдської діяльності, то тільки й єдино, завдяки дурості та продажності тих, хто представляє так званий «вільний світ».

Крим удалося знищити тільки 1783, коли було знищено Велику Січ Запорозьку, яка прикривала доступ до нього. Та де далеко не всі й дотримувалися примітивної політичної мудрості Івана Сірка, – завжди бити «басурмана»; тільки за те, що він є «басурман». Хоч добре відомо, що за добрі гроші той же Сірко сумлінно воював, бувало, за тих, кого у нас не гребували вирізувати прибічники «правої віри».

Не обходилися без допомоги татарів Криму й наші визнані гетьмани. Не мав би, можливо, таких видатних успіхів проти поляків Богдан Хмельницький; не обходились без них, ні Петро Дорошенко, ні Кость Гордієнко. Це Крим давав притулок, і Петру Іваненковi, і Петру Суховієнку. Бо, для політика, що розуміється на справах, Крим був природним запліччям та союзником України проти Москви. Не дивно, що коли поволі гинула Україна, обернена на московську руїну, – почав гинути й Крим.

Але, не всі розумілися на політиці тоді, не всі розбираються в ній і тепер на початку III тисячоліття. А тому, досить прикро буває читати щось подібне, написане ніяк не від розуміння сенсу історії:

 

Здобуття Чорного моря. В зовнішній політиці головна мета Росії забезпечити собі владу над Чорним морем. Для України найважливішою подією було опанування Криму російськими військами в 1783 р. Перестало існувати це розбишацьке гніздо, що протягом трьох сторіч безнастанно руйнувало українські селища. Але Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар, – це завдання виконала Росія і зробила Крим своїм бастіоном над Чорним морем. В 1798 р. Росія вперше здобула право свобідного переїзду для своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли; від того часу питання про владу над проливами стало одним з найважливіших питань європейської політики.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 254)