Короткий підсумок: що це було?

 

Навряд чи є сенс витрачати час на перелік “пятілєток”, “вєлікіх строєк”, Конституцій – сталінських та брєжнєвських. Коротше кажучи, всього того їх «путі в свєтлоє будущєє». Адже, ми пишемо не апологетику, а всього тільки аналітичну історію, отже й слід просто представити кінцевий підсумок діяльності “вєдущєй і направляющєй”, – злочинної КПСС; безпосередньо перед крахом. Та порівняти, за головними параметрами, досягнення СССР – та інших розвинених країн світу; де не були відомі «пятілєткі», та де їх щасливі чи нещасливі люди не знали жодної там “вєдущєй і направляющєій”. Де ніхто не витрачав свого свідомого життя, єдиного та неповторного, на те, щоб отруїти життя мільйонам інших людей.

Визначимо, насамперед, совєцьку соціальну структуру. Що це насправді було, – ідейна та практична протилежність капіталізмові, про який ми більш–менш певно знаємо, що він є цілком побудований на “експлуатаціі чєловєка чєловєком”? Чи то соціалізм, за якого “от каждого по способностям – каждому по труду”? Чи, може, й справжній комунізм, коли “от каждого по способностям – каждому по потрєбностям”? – ну, як у тих демонстранток на площі Лєніна: “Ах, ми жілі прі коммунізьме, только етого нє замєчалі!”

Аби це визначити остаточно, слід звернути увагу, насамперед, на власність, – як було з нею? Націоналізація землі та приватної власності взагалі – призвели до появи так званої «общєнародной собствєнності». Але, ми добре знаємо, що такої не буває, та коли власником є, скажімо, держава, то й власністю народу розпоряджується вона ж. Але, держава, в свою чергу, є абстрактним поняттям, та її хтось персоніфікує; ті, хто є при владі. Скажімо, чиновники державної адміністрації. Але, всі у нас достеменно знають, що бути державним чиновником у нас не міг будь–хто, навіть маючи всі необхідні дані, але… не маючи партійності.

Отже, тут ми приходимо впритул до реальної істини життя, – господарем, єдиним та необмеженим отієї «общєнародной собствєнності», – була партія, КПСС; вона була в цьому суспільстві всім, та це було навіть записано до брєжнєвської Конституції СССР (стаття №6). Без партквитка людина була ніким, одним з багатьох мільйонів трудящих. Побічно існувала декоративна, так звана совєцька влада – “власть Совєтов”, складена з таких саме комуністів та з більш скромними, чисто комунальними компетенціями: дахи, каналізація тощо. Повністю підвладна єдиній владі – партійній.

Партійна іерархія, піраміда, складалася з основи, мільйонів комуністичних “нізов”, очолених “номєнклатурой” – партією в партії, за висловом Дж. Орвелла; щось, як оті СС у гітлерівській НСДАП.

Над номенклатурою вивищувалася її верхівка – ЦК КПСС, – колективний керівний орґан партії, а значить і країни. А вже над ним була влада в останній інстанції, десяток побитих маразмом та безкарністю старців із ЦК, – Політбюро ЦК КПСС; на чолі з біжучим “вождєм” – черговим Ґенеральним секретарем ЦК КПСС.

Все це примушує нас ствердити, що саме номенклатура, якийсь мільйон з десятків мільйонів комуністів та сотен мільйонів звичайного безпартійного населення – й була правлячим класом Совєцького Союзу. Була юридичним розпорядником, а значить – і власником «общєнародной собствєнності».

Між ними та трудящими масами перебувала система одержавлених профспілок, які мали відстоювати інтереси власника, правлячого класу; в жодному разі – не інтереси трудящих.

Отже, типова картина державного капіталізму з жовтими профспілками, де норма експлуатації може бути, в принципі, якою завгодно. Обмежується лише вимогами загальної стабільності суспільства. Включаючи не доведення до соціального вибуху експлуатованих мас. Втім, як вичерпно показав досвід незалежної України під керівництвом того ж самого класу, запас міцності був тоді досить солідний, – мало не десятикратний.

Та, як пригадуєте, ще сам “наш Ільіч” – засновник держави (вкупі з отим А.Ґельфандом, що Парвус) писав із цього приводу, що:

 

Соціалізм, то є ніщо інше, як державно–капіталістична монополія повернена на користь усього народу є постільки така, що перестала бути капіталістичною монополією.

 

Не дивно, що з такими поняттями… і не була “повернена”, і не “перестала”; трошки схибив “наш Ільіч”…

Коли будемо порівнювати совєцький рівень життя до інших, не забудемо, що в кінці СССР був потужною індустріальною державою, яка не відставала за виробництвом «чугуна і сталі на душу насєлєнія в странє» від провідних капіталістичних країн світу.

Отже, починаємо; ми з вами десь у часи «пєрєстройкі і гласності», у другій половині восьмидесятих років ХХ сторіччя. Нагадаємо, що Совєцький Союз офіційно припинив своє існування 1991. Подивимось на “наші достіжєнія”.

Середній заробіток в СССР складав тоді 200 рб./міс., у США він становив 1500 дол./міс. Якщо переводити за тодішнім совєцьким офіційним курсом, у 76 коп. = 1 дол. США, це вийде у 5,7 рази м е н ш е. Таким чином, як прийняти за ступінь експлуатації робітника у США – 10%, то для СССР він становитиме, відповідно, десь 85% (!), – от вам і “по труду”…

Переконаний комуніст цьому негайно заперечить, почне відбрехуватися, бо для комуніста відбрехатись від будь–чого, це таке ж необхідне для життя уміння, як для нас дихати: але ж, у нас “проізводітільность труда” набагато нижче. Так, дійсно, нижче, але це знову ж, свідчить про відсталість побудованого вами “самого пєрєдового общєства”. А крім того, низькою вона була там, де використовувався рабський труд, тобто, в сільському господарстві або на “вєлікіх стройках”. Де саме й використовувався рабський труд. А в промисловості – так, теж була нижче, але ж не у шість разів, дурниці. Хай буде навіть і удвічі нижче, все одно – нікуди нам не подітись. Грабували трудящих…

Це – в середньому, але, була й найбільш обділена комуністами верства населення. Правильно здогадалися, саме вона – інтеліґенція. Бо, брехлива комуністична влада завжди люто ненавиділа розум та будь–які його прояви: “ішь, умний виіскался! – я тєбє покажу!!” Для університетської професури різниця в оплаті виходила чи не найбільшою, – десь удесятеро менше.

Особисто мені, як університетському професору, Москва заборгувала в цілому десь мінімально 2 млн. доларів США. А до того – яка ж ще прикрість – і на “проізводітєльность труда” послатись не можна. Бо – роз’яснюю: у покійному СССР (як і живій ще Україні) педагогічні навантаження були (та є!) у 2–2,5 рази більші, ніж у добрих людей по цілому світі.

Але, може в СССР були набагато нижчими ціни на продовольство? – можна було дешевше прожити? Подивимось. В Союзі курячі яйця, по яких “наш Нікіта Сєргєєівіч” уперше став наздоганяти та випереджувати Америку, вартували 1 рб./десяток, у США – 0,7 дол./десяток; майже те саме. Кілограм м’яса в СССР вартував 3–10 рб., а у США – 5 дол., практично те саме. Приблизно однаковою (окрім якості) була й ціна побутової техніки, зокрема – кольорових телевізорів, але, як американець на місячний заробіток міг їх набути аж три, то совецька людина лише 1/2.

Але все це – зверніть увагу, за тієї умови, що дійсно 1 долар = 76 коп. Втім, так було радше на папері, бо реальна ціна 1 долара США – ніколи не опускалася нижче від 5 рб. А тоді й середній заробіток у 200 рб./міс. обертаіться на 40 дол./міс., а це є рівень найбідніших країн світу. В Україні, однак, у 1999 – він ще знизився, сягнувши 38 дол./міс. Видавалося би – той самий нелюдський рівень совєцької експлуатації, але ж – ні! – бо трудами влади комунальні послуги, що при совєтах трималися на рівні 3–5 дол./міс. – було піднято до рівня 18–30 дол./міс. Що й відкинуло переважну більшість українського народу – далеко за межі можливості виживання. Бо ж у нас прожитковий мінімум (тільки по їжі!) складає сьогодні більше 50 дол./міс.

Як бачимо, після 1991 вдалося не тільки не обнизити норму експлуатації трудящих, довести до середньо–цивілізованого рівня, але й істотно підвищити по відношенню до СССР. А це – переконливіше, ніж будь–що інше свідчить про те, що абсолютно нічого принципово не змінилося; у кращий бік – принаймні.

 

* * *

 

Важливим для будь–якоі країни є житлове питання, подивимось, а як було з цим? “Наш Нікіта Сєргєєвіч”, пам’ятаєте? – обіцяв нам, що “чєрєз 10–12 лєт каждая совєтская сємья…” Не будемо звертати уваги навіть на те, що оці “10–12 лет” треба було весь час відлічувати від біжучого моменту. Бо з цим в СССР було чи не найгірше. Наведемо просту статистику – кількість окремих помешкань на 1000 населення. Маємо: Швеція – 441, Еспанія – 393, США – 380, Канада – 351, Японія – 322; а СССР – шкода, всього лише 119 – втричі менше. Кажуть люди, – рівень Кенії або Уганди.

Середній метраж на душу населення? І з цим, чи не найгірше: США – 36 м. кв.; у Швеціі на зека в тюрмі відводилося 16 м. кв. та сперечалися, а не замало? В СССР – 13 м. кв. на одного. В Кенії та Уганді було дещо ліпше – 15 м. кв.

А, як мені хтось стане правити, що в СССР, мовляв, оплата помешкання та комунальних послуг була нижче, то прийдеться звернути слушну увагу на незаперечну тезу – яке помешкання, така й оплата.

 

* * *

 

Чимало хизувалися тим, що в Совєцькому Союзі освіта та охорона здоров’я, – були безкоштовні. На це зауважимо, що таке існує, в певному відсотку, в кожній цивілізованій країні, хоч і не в таких масштабах. В цьому зв’язку дуже натискували на державну благодійність, на так звані “фонди общєствєнного потрєблєнія”, хоча хтось там, ще за Брєжнєва ті “фонди” підрахував, та вийшло, що вони складають всього десь 300 рб./рік, – на кожного. Так от, як в СССР наприкінці його існування вони складали 19,7% ВНП (валового національного продукту), то у США – 28,5% ВНП; а отой ВНП був у них – самі розумієте, значно вищий. А тому й соціальне забезпечення перебувало на незмірно вищому рівні. Такі «пєнсіі», як 15 рб./міс. – там не відомі; на відміну від “страни побєдівшєго соціалізма”.

Але, середні цифри – то, часом, зрадлива річ. Бо є ще таке поняття, як «межа бідності» – мінімум, на який тільки–тільки можна проіснувати. Не померти відразу, але й не жити по–людськи. Тоді, на кінець вісьмидесятих вона складала офіційно десь 78 рб./міс., та за нею жило 40 млн. людей. Насправді вона була штучно занижена, а піднявши її до реальноі межі в 130 рб./міс. – ми отримаємо й усі 140 млн. Але, хай буде офіційна. За нею, ще гірше, жила різна кількість людей, в залежності від віддаленості тієї чи іншої московської колонії від центру. Так маємо по Союзу наступний відсоток людей, що через 70 років більшовицького панування – жили за межею (офіційною, заниженою) бідності: Москва і центр – 6,3%, Азербайджан – 33,3%, Україна – 36%, Туркменістан – 36,6%, Казахстан і Киргизія – 37%, Узбекістан – 44,7%, Таджикістан – 58,6%.

Стан України на той час, як ми самі бачили, залишав бажати кращого. Вона займала 2,7% терену СССР, але за обсягом виробництва дорівнювала ФРН. Давала СССР 50% кольорових телевізорів та чверть усього продовольства (сама споживаючи десь 2/5 цієї кількості). Але, за середнім заробітком посідала тільки 11 місце в СССР. При цьому 90% підприємств керувалося з Москви, було її власністю, а з 70 млрд. рб. прибутку в 1988 – 80% забрала Москва. Зате в отруйних місцевостях, де ПДК екологічного бруду у 10–20 разів перевищували норму (теж совєцьку, тобто – не малу) проживало 22% населення України. Все це – не враховуючи Чорнобиля, який експортом електроенерґії приносив Москві річно 2 млрд. доларів.

От, що значило бути колонією Москви.

Чи змінилося щось там із тих пір на краще? – то вже розмірковуйте самі; якщо дійсно змінилося…

 

* * *

 

Ми систематично користувалися терміном “совєцька влада”, але… Чи розуміли всі та до кінця, – що то є таке? Отже, й спробуємо коротко сформулювати; чим же була совєцька влада в совєцькому суспільстві? Та врешті, чим було це суспільство?

1. Для суспільства був характерний, насамперед, чіткий класовий поділ (так, так, – саме в «бєсклассовом общєствє») на владний клас – номенклатуру КПСС (ст. 6 Конституції) і класи трудящих, – робітників і селян. Добробут колективних власників і виснажлива праця трудящих. Державний капіталізм із помітними ознаками феодалізму (свавілля червоних директорів і червоних поміщиків).

2. Відсутність рівноваги між класами та найбільша в капіталістичному світі норма експлуатаціі (десь до 90% і більше) були мислимі лише за умови абсолютно жовтих профспілок (оті – «пріводниє рємні», “школа коммунізма” і всяке інше).

3. Оскільки взаємовідносини поміж народом та його сталим паразитом – владою – були суто антагоністичні, то влада спиралася тільки й виключно на

силу. Так само, як у царській Росії. А тому непропорційного значення набули так звані “сіловиє міністєрства” на чолі з таємною поліцією – КҐБ.

4. Характерною була централізована, вертикальна структура суспільства, де всі соціальні зв’язки існували та діяли лише зверху вниз.

Поземі зв’язки в народі – не допускалися, справжніх колективів не повинно було бути. Найбільше страхалися того, аби нарід не усвідомив би свої класові інтереси та не об’єднався проти влади.

Зате поземі зв’язки існували на верхах, скріплюючи антинародну совєцьку владу. Це особливо легко та виразно спостерігалося на виниках різних престижних конкурсів і присудженні премій – нагороджували одне одного.

5. Відсутність зворотніх зв’язків – від народу до влади – споводувалася відсутністю вільної та незалежної преси. А оскільки владі потрібно знати, що думають з того чи іншого приводу (скажімо – чергового підвищення норм виробітку) в народі, хоча би для того, аби не рватися задалеко у своєму грабіжництві (як тоді 1962 в Новочеркаську), то був установлений цілий штат доносчиків, платних як добровільних.

6. З цієї причини всі санкціоновані виступи “масс” – ініціювалися,

виключно, зверху.

7. Повна централізованість: все і всюди керувалося й направлялося з Москви. А тому неспіврозмірні були й матеріальні статуси “цєнтра” і «періферіі».

8. Попри існування Конституції та розгалуженої системи законів, для народу існувало одне–єдине – телефонне право.

9. Країна була повністю закритою, ізольованою від світу: «граніци на замкє» та “залізна куртина”.

 

* * *

 

Ми тут, зверніть увагу, практично ігнорували злочинне єство цієї влади, обмеживши себе суто формальним аналізом. Не пригадали їм злочинну колективізацію з її розкуркуленням, несумісну навіть з діючими законами країни. Не згадали “дружбу народов”, разом зі зросійщенням, голодоморами та прямим ґеноцидом. Не вписали на конто й винищення національної інтеліґенції, масові репресії та політичні психушки.

Втім, схоже, що й попереднього досить, аби негайно зрозуміти, що:

а) цей соціальний устрій безглуздо виправляти або поготів досконалити – вийде щось ще гірше;

б) природне місце такому соціальному устроєві – на смітнику історії.

А таке нема чого виправляти, бодай досконалити. Такому потрібно ламати хребет.

 

* * *

 

Але, суворі факти реального життя, коротко оглянуті вище, – стовідсотково ігнорувалися московською пропаґандою, головною ціллю якої було утримувати власний нарід у стані можливо повного невігластва, навіюючи йому байки про “развітой соціалізм” – “каждому по труду”. А серед цих байок почесне місце займала одна та головна, яку можна назвати байкою про патерналістську державу.

Полягала ж вона на тому, що совєцька держава яка необмежено експлуатувала трудящих існуючи на їх заробітки (а, на що ж ще?), забезпечуючи їх життєвими засобами аби тільки не повиздихали (оті 1,5 долари на день, в середньому), – була насправді їх всебічною благодійницею. Давала їм усе, чого тільки можна забажати, а до того – ще й безкоштовно: житло, освіту, охорону здоров’я, путівки до санаторіїв…

Одне слово – була для всіх нас батьком рідним, про що й нагадує прикметник “патерналістська” (патер – латиною батько).

Ніхто й ніколи не пояснив нам при цьому (ще б пак!), що всі ці благодійництва, від освіти та по оті помешкання, за якими стояли в черзі

десятки років – то все було за гроші тих же трудящих, недоплачені їм за їх труд, або зідрані через різні “взноси” та “займи”. Бо інших джерел у держави не буває.

Леґенда про патерналістську державу була ще однією брудною московською брехнею, але продовжує жити й досі, як переважна більшість совєцького. Але, уже в двох різних іпостасях. Активно працюючи в обох на статус кво: на “маємо те, що маємо”.

Бо її активно використовують сьогодні комуністи, що вимагають повернення до отого їх “свєтлого прошлого”. Використовують у позитивному аспекті – давайте, мовляв, нам владу – і ми все вам повернемо: все вам знову буде, й безкоштовно.

З неґативним відтінком експлуатують її й нові, після 1991, можновладці України. Коли знову й знову підвищують плату за комунальні послуги (які в міру цього стають усе гірші), а люди, яким за їх труд як і раніше – платять у кілька разів менше від прожиткового мінімуму – починають протестувати. Дивись, мовляв, які вередливі – звикли що за совєтів усе їм було безплатне.

А часом і дорікають українцям, що безініціативні, не можуть і не хочуть жити самопас, ще й сплачуючи за це податки: не підприємливі.

Але й такі розмови є брудним наклепом, бо давно вже десятки тисяч українців, мало не з самого обретіння отієї нашої совєцької незалежності – батракують по країнах Європи, успішно конкуруючи з іншими представниками Третього світу, та заскарбивши своєму народові репутацію людей чесних, сумлінних та працьовитих.

 

* * *

 

Коли десь, хтось та колись наважиться назвати совєцький режим злочинним і терористичним (а чогось такого не схвалюють і в дотеперішній незалежній Україні), то мають на увазі як правило голодомори та політичні репресії. Але ж, то було ще далеко не все: великий терор, на очах у цілого байдужого світу. А був же ще його попередним та основа – дрібний терор, універсальний та повсякденний. З якого все й починалося.

Кожен совєцький шереговий громадянин, задіяний в якомусь колективі совєцького суспільства (чи то в класі школи, на студентському курсі, цеху, бригаді тощо) ‑ мав виконувати ще якесь певне «общєствєнноє поручєніє», навіть безпартійним. Чи то збирати внески в якусь там неіснуючу орґанізацію, МОПР (Международная орґанизация помощи революции), чи то Осоавиахим, чи то когось там орґанізовувати (комсорґ, профорґ).

Доповнювалося все це обов’язком з’являтися на «лєнінскіє субботнікі» (такі вже доводилося навідувати й у незалежній Україні!), або й на «празднічниє дємонстраціі».

Не слід гадати, що всі ці доручення були серйозними по самій суті справи, та від них щось там залежало. Просто це був ще один засіб отого малого але масового терору, духовного як фізичного, за допомогою якого совєцьким людям не давали голови підняти, а поготів – не дай Боже – подумати. А головним було те, що все це розглядалося як «дєло політічєскоє» (“нє хочєт виполнять общєствєнноє поручєніє!”), та нехтування цими фіктивними громадськими обов’язками – могло й не на добре закінчитись. Бо саме та безпосередньо від цих повсякденних і всезагальних дрібниць – брав свій початок і отой, великий терор.

Бо все це формувало політичну репутацію людини, а така була основою та підставою її існування взагалі. Не з’явитися без поважних причин на “дємонстрацію” – то вже було щось…

Ці “поручєнія” (що виходили від низів компартійної влади) бували різними, та збирати якісь там внески – то був найнижчий щабель. Можна було й керувати якимось офіційно дозволеним гуртком, або ж “випускать стєнґазету”. Яка мала призначення створити в певному колективі ілюзію «гласності», так би мовити. До таких доручень можна було ставитися по–різному, але – в певних межах. Як не надто їх занедбувати, так і не перегинати палки: “нє висовиваться”. Останні могло бути чи не з найгірших, а особливо зловісним та небезпечним могло стати те, що переходило можливості розуміння середнього низового партійного мурла.

В цій справі можна пригадати два приклади подібного, особисто знайомі авторові.

В роки навчання в університеті, а це було ще 1938, на курсі підібралася купка здібних студентів, що випускали так званий “БОКС” (“Боєвой орґан комсомольской сатиры”), в короткий час довівши звичайну стінну ґазету до високого професійного рівня (літературно й художньо), та тим і привернувши увагу парткому. Бо, висовуватися знизу в совєцькому суспільстві – нічого не могло і не мало. Все, що потрібно було висунути – висувалося підконтрольно й тільки зверху, а значить – мало бути й заздалегідь приреченим, як таке. Нам хутко надали “куратора” від парткому, викладача історії КПСС, який пильно продивлявся усі матеріали, відкидаючи все хоч мінімально цікаве, не ординарне. Вся історія неочікуваного злету та поновного падіння “БОКС”а – не зайняла й двох семестрів.

Десятками років потім, уже викладачем університету та маючи з молодих років досвід ґазетної праці, довелося взятися за випуск багатотиражки “ЗБНК” (“За більшовицькі наукові кадри”). Назва – цікаво – була мало не стандартною, бо потім випадково натрапив на таку ж назву ще десь. Ми приклали всіх зусиль, аби попри суворість часу зробити ґазету цікавою та корисною, віддаючи першість підняттю загальної культури студентства. Це відразу мало свої наслідки; ґазета вже не залежувалася та тираж прийшлося подвоїти.

Але, чаша терпіння КПСС переповнилася мабуть тоді, коли до університету почали поступати запити громадян з міста: чи не можна оту “ЗБНК” – передплатити? Нас утрьох тоді викликали до парткому, щиро подякували за вірну службу, та… дали інші “общєствєнниє поручєнія”, що ж тут поробиш…

 

* * *

 

Разом із “распадом СССР” пішла в небуття й семидесятирічна леґенда про “построєніє соціалізма” в одній окремій країні. Але навіть “развітой соціалізм” епохи Брєжнєва був усього тільки підготовкою до “построєнія полного коммунізма”. Де – тільки подумати! – від кожного вимагалося всього лише “по способностям”, а вже за це йому обіцялося “по потрєбностям”, тобто – скільки подужає, так би мовити. Над побудовою цього працювало з покоління до покоління десь двісті мільйонів людей у самому СССР, та ще десятки мільйонів поза ним: у тому «соціалістічєском лаґерє».

Попри те, що оте набудоване було насправді державним капіталізмом з найбільшою у світі нормою експлуатаціі – з часів Лєніна про це якось промовчувалося. А він твердив – нагадаємо:

 

Государственный монопольный капитализм – есть полнейшая материальная подготовка социализма, есть преддверие его, есть та ступенька исторической лестницы, между которой ступенькой и ступенькой называемой социализмом, никаких промежуточных ступеней нет.

 

Поготів, із соціалізмом і комунізмом ріднили совєцький монопольний держкапіталізм, із його найбільшою у світі нормою експлуатації – дві спільні риси: відсутність приватної власності та відсутність ринку. Цей останній там і не був потрібний, оскільки все виробництво та всі поставки реґулювалися з центру.

І от – настали “пєрєстройка і гласность”, та й виявилося, що все це – було не те. Не те не тому, що замість соціалізму розбудовувався державний капіталізм, а – взагалі не те: не те, що нам потрібно. Але, виникає тоді слушне запитання: а де ж ви були раніше, дорогі наші панове, керівники “построєнієм нового общєства”? – сімдесят років будували не те, це ж треба! Замість ринкового господарства; як у всіх, як раніше, перед 1917. Чи вам – бува – не повилазило?..

До того… чи хтось із них із цієї нагоди покаявся, вибачився? – мовляв, “ізвінітє, товаріщі, не то построілі!” Далебі, ніхто навіть і не почервонів. Сором, виявляється, то не московське почуття; втім, як і більшість інших якостей: чесність, порядність…

Бо, повторимо ще раз: жодного вибачення, бодай пояснення тому, навіщо було потрібно три чверті століття морочити голови мільйонам людей, аби в кінці повернутися до засудженого ще 1917 капіталізму, – ми від совєцької номенклатури не чули.

Це таке щось – ви розумієте, якби оті німецькі наці не були переможені, а попаливши на попіл жидівства – своє й чуже, – самі по тому пообрізувалися та пішли вивчати Тору й Талмуд; вибачайте…

Яке ж нечуване й безсоромне нахабство, воістину космічних масштабів!

 

 

* * *

 

Оскільки ніхто й ніколи не буде в стані сумістити ринкову економіку з “научним марксізмом”, то виникає тепер особливо гостре питання щодо саме тих, хто несли марксистський обман у совєцький нарід – “пропаґандістов”, так званих викладачів “общєствєнних дісціплін”. Адже, саме ці люди з року на рік калічили марксистським обманом розуми й душі цілих поколінь. Отже, кожна розумна людина в стані зрозуміти, що таких людей слід знешкодити. Застосувавши щодо них принаймні понижчі запобіжні заходи:

1. Позбавити їх усіх учених ступенів та звань, надбаних антинауковими дослідженнями.

2. Відсторонити від займаних ними посад, із подальшим Berufsverbot (забороною на фах).

3. Судити за проповідь брехні, тобто – за шахрайство в особливо крупних розмірах.

Або, принаймні, відправити на спочинок із загальними пенсіями за старістю, не більше.

Бо, не всі вони ‑погодьтеся з цим – прийшли до тями. Не всі підробляють кулінарним куглярством на ТБ до своїх академіцьких. Бо всі вони продовжують сіяти оте, своє: не розумне, не добре й не вічне.

 

* * *

 

Але, цього ніде ще не відбулося, та це й визначає ціну отим “общєствєнним прєобразованіям”, що відбулися 1991. Від Одери та до Берінґової протоки, від Мурманска та по Севастополь.

Бо, не буває в історії “оксамитних революцій”, бувають – тільки – єдино, оксамитні реакції.

 

 

8. “Распад СССР”

 

Зауважимо, що ми зберігаємо тут цю просту та знайому всім формулу, хоча все могло бути значно складніше, ніж це повсюдно вважається.

В усьому світі й досі хибно розуміється сутність таких дарунків ХХ ст., як німецький “Тисячолітній Райх”, або московський СССР. От мовляв, яке неподобство виникло у цивілізованому ХХ ст.! – ну, як у того А. Солжєніцина – була собі чудова з чудових Росія («которую ми потєрялі»), яка простувала собі до “свєтлого будущєго” під впевненим керуванням патологічного (навіть – для Росії) жидофоба П. А. Столипіна, а тут… Прийшли якісь нікому невідомі люди – більшовики – та накоїли невідомо що.

З такими поглядами – ні зрозуміти історії, ні витягти з неї належних уроків, не кажучи вже про те, аби щось там змінити (на краще).

Не дарма ми тут віддали стільки часу й зусиль на простежування саме того імперіалістичного стрижня, який пронизував і поєднував Володимиро–Суздальську Русь із часу її усамостійнення 1169, наступну Московію та всі три російські імперії, аж по кінець ХХ ст.

Так само було з гітлерівською Німеччиною: якби не було перед нею імперії неписьменного Карла, або величної імперії Штауфенів, вона була би іншою. Якби зайшла потреба – можна було би й тут простежити неперервність історичного процесу.

Втім, нещодавно хтось зі спостережливих соціологів зауважив, що в структурі та традиціях сьогоднішніх японських промислових об’єднань – дзайбацу – можна ясно помітити орґанізаційні принципи та традиції середньовічних самурайських кланів.

Але, повернемося до нашої безпосередньої теми.

Динаміка розвитку послідовних російських імперій – містила в собі оптимістичний елемент. Якщо відлічувати державність Московії від остаточного припинення ординських данин 1480, то вона проіснувала до 1721, перетворена Петром І на Російську імперію (першу). Отже, всього 241 рік. Першу імперію по Кримській війні замінює Друга 1861–1917, отже – ще 140 років. Друга проіснує, як бачимо, тільки 56 років. Згідно з такою динамікою Третя Російська імперія – СССР – не мала би пережити Другої світової, але – ви ж бачили – врятували. А потім підгодовували колективно ще мало не півстоліття, витративши на це ще нові 100 млрд. доларів США. Так людство навчилося в ХХ ст. не лише псувати середовище, але й історію.

Але, й це все пішло на марне. Чергова зміна імперій все одно сталася 1991.

 

* * *

 

Коли десь за менше ніж двадцять років перед кінцем століття Совєцький Союз безнадійно відстав у гонитві озброєнь із США (яку сам і нав’язав), – всі зрозуміли: без наслідків це пройти не може. Поготів, до цього додалися п’ять років поразок у нескінченній Афганській війні з отим її дурацьким “огранічєнним контінгінтом”. Наче у розпорядженні недолугих кремлівських старців могло бути й щось там «нєограніченноє»! – сміх один…

Відповіддю на ці зовнішні поразки наче мала стати “пєрєстройка і гласность”, але… “Пєрєстройка” нічогісінько не перебудувала, а “гласность” 17 днів промовчувала катастрофу на Чорнобилі; хоч остаточно замовчати так і не спромоглася: Європа не дала.

А тут наспів ще новий виклик у вигляді американської проґрами “зоряних воєн”, яка мала раз та назавжди покінчити із багаторічним совєцьким ракетно–ядерним шантажем.

Потрібно було щось робити, якось та відповідати.

А ситуація додатково ускладнювалася звичною для них гризнею за владу. М. С.Ґорбачов, що надумав утвердити реформований та більш здатний відповідати на виклики США Совєцький Союз, провівши на цю тему березневий референдум 1991, – зустрів гідного конкурента в особі ним же висунутого з моря “пєрвих” прудкого Б.Єльціна. Вони хутко почали розпльовуватися, та схоже що боротьба між ними й мала наслідком отой формальний “распад СССР”. Сучасники й прийняли його за саме такий, німало не задумуючись над подіями: от був і розпався; на превеликий жаль для всіх.

Однак, простежимо за ланцюжком подій.

В березні 1991 М. С.Ґорбачов проводить свій всенародний референдум, де більшість (хоч і не така вже переважаюча) висловлюється за оновлений Союз. Пригадаємо, як ще Сталін мудро зауважив, що на совєцьких таємних виборах перемагає не той, хто голосує, а той, хто підраховує голоси. А тому й прийматимемо надалі всі дані їх виборів на схід від Перемишлю, не сушачи собі голови, яким шляхом вони отримані – голосуванням чи підрахунком; оскільки до правди – все одно не докопатися.

На відповідь установлюється “парад сувєрєнітєтов”. Заявляє 12.06 про свою незалежність (а, це від кого ж, власне?) Росія, а відповіддю на це було, схоже, оте серпневе ҐКЧП. Ініціював його на відповідь Б.Єльціну, правдоподібно, М. С.Ґорбачов, але сам залишився ніби на узбіччі. Доручив він цю справу купі нікчем, які діяли мляво та все й провалили.

У відповідь на ҐКЧП українська комуністична Верховна Рада 24 серпня приймає Декларацію незалежності, де Україна об’являється нейтральною та позаблоковою державою. А така передбачливість може свідчити й про чужу московську підказку. Бо оте єдине, що могло би забезпечити справжню незалежність України – було би її евентуальне приєднання до НАТО, а воно виключалося позаблоковим статусом, отже… Ніхто більше, не виключаючи Росії, про позаблоковий статус і не подумав, а тут – ба, яка передбачливість…

А до того цей же позаблоковий статус не заважив подарувати Росії Сєвастополь під військову базу. А значить – перетворити його на звалище смертельно небезпечного сміття, як отой їх Мурманск.

Та й той, хто знає українських комуністів хоч трохи, повинен розуміти, що без московської санкції – вони і рота розкрити не насмілилися би: кого вже кого, а націонал–комуністів серед них не було і навіть бути не могло.

“Распад” був довершений офіційно і формально з’їздом трьох голів новоутворених підчас “парада сувєрєнітєтов” держав у Білій Вежі, що від імені Росії, України та Білорусі підписали відповідні угоди про ліквідацію СССР та установлення натомість якогось СНҐ (Союза Нєзавісімих Государств), – очевидного всім містка до чергової російської імперії.

А це стало й остаточним вирішенням у старій сварі поміж Б.Єльціним та М.Ґорбачовим 1987, коли Єльцін дозволив собі на Політбюро отой критичний виступ, а Ґорбачов запроторив його за це до якогось задупного будівельного міністерства. Не тільки миттєво знявши з голови МГК (Московський ґорком) КПСС, але й погорозивши: “Я тєбя в політіку – большє нє пущу!”

Тепер Єльцін сповна помстився ньому за всі кривди, зграбно та спритно висмикнувши з–під самонадіяного Ґорбачова те краще, чого він був доробився в житті: крісло президента СССР. Бо ж по Біловезьких угодах той став просто ніхто. Отут і міг переконатися кожний, що то є оті комуністи – “люді особого склада”, як казав ще “вєлікій Сталін”; розвалити враз отаке громаддя, аби тільки витягти крісло з–під конкурента! – це ж треба…

Втім, чи законним все це було? – як лічилося в СССР на той час аж 15 рєспублік”, а “ліквідували” його всього три? До того, й уславлені “Бєловєжскіє соглашєнія” вже не існують: їх не тільки не ратифікувала Російська Дума, а й навпаки – денонсувала, полишивши незалежність України та Білорусі у підвішеному стані. Зауважимо, однак, що напевно й такий виник було заздалегідь передбачено.

Запитуваний потім про СНҐ, співавтор Біловєзьких угод Леонід Кравчук підносив СНҐ не як місток до нової імперії, а як – бачите – “спосіб цивілізованого розлучення”. Нагадати б йому, що саме на той час, коли відбувалося оте “розлучення” – СНҐ існував лише на папері; та не заважав прес–аташе Б.Єльціна Павлу Вощанову бовкати на початку 1992 про “возможность обмєна ядєрнимі ударамі мєжду Росієй і Україной”. А цей твердо знав, що на Україні нема жодної ракети, яка не була би під московським контролем, та могла би бути спрямована на Росію.

Деякі спогади особистого характеру. Уважне співставлення різних ніби вторинних, але значущих подробиць історії – привело свого часу нас до гіпотези, що отой “распад СССР” – жодним там розпадом насправді не був. А був плановим наслідком далеко ідучої чергової змови проти народів, своєрідним театральним дійством, якщо хочете. Яке мало прикрити перегрупування сил перед створенням чергової наступної імперії. Та, ясна річ, ще більш аґресивної та антилюдської. Ці міркування були викладені в статті: О. Боргардт, “Змова”, у львівський ґазеті “Нескорена нація” (квітень, 1994). Заснованій ще членом Гельсінської групи паном Іваном Кандибою. То була одна з нечисленних дійсно українських та патріотичних ґазет, та мені завжди буде приємно пригадувати часи співробітництва з нею.

 

* * *

 

Розглянемо коротко рушійні сили подій.

Державно–капіталістична совєцька економіка з її класом колективних власників – номенклатурою КПСС – виявилася збитковою, неспроможною конкурувати з приватно–капіталістичною, що й продемонструвала поразка у гонитві озброєнь. До того ж і колективним власником – номенклатурі – колективна власність порядно набридла; хотілося чогось свого, кровного: як у всіх людей.

Але Совєцький Союз – пригадаємо, як “родіна всєх трудящіхся” десятками років очолював уславлене (та ним же й створене) “протівостояніє двух сістєм”. Яких? – ну, це всі знають: звірячої системи капіталізму, побудованої на нелюдській “експлуатаціі чєловєка”, та совєцького соціалізму – вільного від будь–якої експлуатації: де всі отримують свої – “по труду”.

І от після всього цього “родіна всєх трудящіхся” має перейти до нелюдського експлуататорського капіталізму? – немислимо! Отже, вже саме з цієї причини СССР мав припинити своє існування, принаймні – формально.

Те, що при цьому буде втрачена Прибалтика, народи якої так і полишилися нескореними, попри депортації, русифікацію та демографічну аґресію, – не лічилося. Таку дрібноту завжди можна повернути військовою аґресією, що – до речі, вже не одного разу й робилося.