Доповнення 5. Християнство та його значення в історії

 

Тезу про суттєве історичне значення релігії – важко підважити. Тому, оскільки з часів Володимира Україна є офіційно християнською, – розглянемо й цей вплив на неї: наслідки хрещення. Збитки та прибутки.

Для початку дещо визначимо те, з чим надалі матимемо справу. Християнство, як і будь–яка релігія, пов’язується звичайно з вірою у єдиного Бога; добре, саме з цього й почнемо.

Думка про те, що світ, в якому ми всі живемо, є продуктом вищого, абсолютного розуму, – є не тiльки привабливою, але й внутрішньо послідовною та логічною. Найбільше, що можна сказати про Бога розумній людини, буде те, що він є абсолютний, одвічний та всюдисущий. До такої думки все ближче підводить нас і наш власний розум, далеко не абсолютний, але…

Але, для простої, не надто обтяженої розумом людини Бог – то радше свічка, запалена перед іконою, піп при всіх регаліях; одне слово – щось гранично конкретне.

Так, як же воно пов’язуються докупи, між собою, ці дві абсолютно різні ідеї: ідея єдиного Бога – Творця Світу, та Бога, який спілкується з віруючими у Нього через, так би мовити, своїх “особо уполномочєнних” посередників, – священослужителів? А папа Римський, скажімо, той і цілком офіційно – іменується “намісником Бога на землі?”

Оті, від несмертельної “наукі наук” – марксистського знахарства, запевняють нас, що хоч це, власне, є “опіум для народа”, але є й неймовірно прогресивне (діалектика, що ж тут поробиш). Бо це – “єдинобожжя”, а до того ще й “рєлігія классового общєства”. Адже, не забудемо, що згідно того знахарства цивілізація, як і оте “классовоє общєство”, – починаються з альфи та омеги всього – “рабовладєльчєского общєства”. А перед тим було саме “варварство” та багатобожжя язичництва, коли в кожному кущі сидів свій невеличкий “бог”.

Але, вся ця струнка картина, намальована двома аферистами від історії та філософії, – розсипається на порох при першому зіткненні з реальністю та її науковим аналізом. А це, одне й друге, свідчить нам, що віра у єдиного Бога, першопочаток усіх речей, – здавна була притаманна людям нашого континенту, які знали його під іменем Хана Тенгрі – Владця Неба, або Дієваса балтів чи Діу ґерманів. Та з яким і намагалися спілкуватися суто приватно, не відаючи того, що називають релігією, а поґотів – церквою з її попами. А їх шамани, друїди, вайделоти чи як їх там іще, – займалися ніяк не спілкуванням з Богом, а всього й тільки звичайною побутовою магією та цілительством; ні більше, але й не менше.

Але, так було лише на самому початку.

Бо, все ускладнюється розвиваючись далі, та саме на цьому й полягає закон розвитку (принаймнi – нормального). У еллінів та римлян, хоч іще й зберігається поняття головного Бога (Теос або Юпітер), але він завідує вже цілою ієрархією богів. З’являються виспеціалізовані храми, присвячені окремим богам цього пантеону, з’являються їх жреці. От вам і язичницьке багатобожжя.

Але, чому ж не помітити й того, що в такий саме спосіб еволюціонувало й християнство, що й досі претендує на єдинобожжя? Бо істиним єдинобожжям воно було, хіба, в апостольські часи. Потім з’являється догмат Трійці, потім до святих долучаються апостоли, потім канонізуються мученики; християнський канон дозволяє всім їм молитися поокремо, та дехто зі святих уже набув певної спеціалізації. Як ми вже зазначили – це нормальний шлях розвитку, але ж не треба себе іменувати єдинобожжям, – для цього вже нема підстав.

Отже, як ми бачили на наведених прикладах, схема розвитку є така: первісне єдинобожжя обрастає з часом жрецями, храмами, теорією справи, та втрачає первісний сенс – єдинобожя. В сучасному світі таким єдинобожжям є лише оте первісне тенгеріанство, віра у Владику Небесного – Хана Тенгрі.

Або, простіше кажучи, абсолютна ідея єдиного Бога – Творця Світу, – обрастає пропускними пунктами та митницями на шляху до Бога. Системою, створеною людьми та на користь (небагатьом) людям же. От тільки шкода, що користь від цього – не всім однакова: патріархові – одна, попові – друга, а звичайному парохові, – й зовсім третя…

Але, оглянемо історичний шлях християнства: як воно стало тим, чим є насьогодні? Та, як написане у євангелії: “судіть їх за ділами їх”.

Первісне апостольське християнство, як можна думати, було релігією соціального протесту пригнічених народів Римської імперії. На це, принаймні вказують заклики до багатих – роздавати багатство бідним, та особлива схильнicть до убогих тілом та духом. Зауважимо, що на таких засадах не може функціонувати жодне суспільство, але християнство й не палилося створити нове суспільство. Християнство, зі своїм поширенням, – починає жорстоко переслідуватись в Римській імперії, яка слушно вбачає в ньому загрозу самому своєму існуванню. Але, проходить час, і… На початку IV ст., після чергових переслідувань за цезара Діоклетіана (284–305), ситуація повністю змінюється. Видаються спочатку декрети про віротерпність (цезар Ґалерій), а вже до середини IV ст. християнство стає державною релігією Римської імперії (!). Такий крок з боку імперії – є цілком зрозумілий. Хитаючись під ударами варварів, вона ладна схопитись і за соломину.

Однак, християнство далеко не було соломиною, воно виявилося могутньою силою, яка змогла зберегти ідею римського імперіалізму для наступних поколінь; та не тільки: увічнити її в європейському світі.

Поведінка імперії зрозуміла, але… Як же з гуманним, ніби, християнством, яке тепер стало її державною ідеологією? Чи воно, бува, чогось на цьому не доклало? Бо, як же тепер бути з тими, кого Рим – той самий, імперський Рим, жодний інший, – масами нищив саме за їх християнську віру? А було таких – чимало. На одній побудові термів імператора Каракалли (211–217) – загинуло, кажуть, не менше 20 000 християн, – армія… Так, як же, все таки, християнство? – чи переступило й через це? Перейшло від гноблених – до їх колишнiх гнобителів? – на це запитання, годі чекати відповіді.

Християнство хутко змінюється. Для нього колись не було “ні елліна, ні юдея”, але теперь є християни та іновірці, які не є люди. Бо вже 426 в обох Римах, Східному та Західному одночасно, з’являються за папи Леона імператорські едікти проти іновірних. Вони позбавляють їх права укладати юридичні документи, тобто – викреслюють із суспільства, прирікають на вигнання. До них відносяться, в першу чергу, найбільш розповсюджені жиди та маніхеї, послідовники пророка Мані (216–276). Iще через тисячу років палитимуть живцем і християн, тільки трошки інакше віруючих – єретиків. Це матиме назву “інквізиція”, але саме слово зустрічаємо набагато раніше: іще в тому декреті, часів папи Леона.

За часів царя Петара I (927–969) у Болгарії, доведеній візантійською агресією до критичного стану, – виникають і розповсюджуються перші єресі – учення богумилів. Візантія нищить єретиків вогнем і мечем, використовує, це як черговий привід для агресії.

Рештки богумилів рятуються на заході та під назвою катарів або альбіґенсів з’являються у Франції, на півдні, де користуються підтримкою місцевого суспільства. Вони сміливо критикують офіційну церкву та перемагають католиків у відкритих диспутах. Папа Iнокентій III 1207 оголошує Хрестовий похід проти альбіґенсів, який триває двадцять (!) років. Засіб переконання – зброя, аргумент – нищення; інших церква не знає.

Саме по цьому надобре розпалюються вогнища інквізиції, на яких просякнуті християнською любов’ю до ближнього святі отці – спалюють живцем сотні тисяч єретиків, рятуючи їх душі. Настає епоха інквізиції (та інквізиторів).

Але й цього замало цій кровожадній релігії. З легкої руки інквізиторів виявляється, що крім єретиків є ще посібники диявола: чаклуни, відьми тощо. Яких – що ж тут поробиш, – християнський Бог теж передписує судити, та як провину буде доведено – також палити живцем. Потерпали від цього переважно жінки, старі, молоді; часом діти. Листівка з Бамберґу (Німеччина) пригадує, що “… серед отих чарівниць були дівчатка, семи, восьми, дев’яти та десяти років, 22 таких спалено…” Початком усього стала книга “Маллеус малефікорум”, що повсюдно перекладається як “Молот на відьми”, видана 1486 кельнським теологом Якобом Шпренґером та папським інквізитором Iнститорісом (власне – Гайнріх Кремер). Такі переслідування шаленіли Європою аж до ХIХ ст. та унесли життя кількох мільйонів невинних людей.

Кровожерною є ця релігія, шкода, не лише за своїми історичними наслідками, і це не є полемічне перебільшення, але кровожерна й у собі – навіть за обрядністю. Пригадайте хоча би оте причащання, коли віруючі, у вигляді вина та просфори символічно споживають кров і тіло Христове. Чи це, бува, не якісь – невідомо звідки, релікти первісного людожерства? – та, яке це має відношення до неспростовної ідеї єдиного та вічного Бога?

Вершини своєї компрометації християнство сягнуло, нема сумніву, в особі отих бандитських орденів, Тевтонського та Меченосців, що століттями ґвалтували та грабували народи Східної Європи. Їх було прикартано при Ґрюнвальді, та – шкода, не винищено до останнього.

Щоб покінчити з цим боком діяльності милосердного християнства, зробимо два зауваження. По–перше, палили живцем єретиків та відьом не лише на заході, а й на сході; от тільки, як звичайно, не афішували своїх злочинів. По–друге, подібних кривавих жнив не збирала більше жодна зі світових релігій. Включаючи войовничий іслам, який визнає “джіхад” – війну проти невірних.

Але, по кількох століттях християнства народжується черговий пророк – Мохамед (570–632), та з ним виникає новіший порівняно до християнства пагін того ж самого класичного юдаїзму. Починаються війни, – Хрестові походи, і всяке таке. Знову гине чимало людей, а за віщо, власне? Бо, як Бог є один – то він один і той самий для всіх: жидів, християн, мусульман чи ще когось. Отже, воюють за те, який шлях до Бога є кращий, правильніший. А сваритись за це – можуть лише розумово хворі люди, бо шляхів до Бога – може бути безліч. Це повинно бути зрозуміло й останньому дурневі.

Християнство, стільки ж невігласне, скільки непримиренне, – роздирають внутрішні протиріччя. По рокові 1054 настає Велика Схизма – розпад на католицьке, класичне, та візантійське християнство, найбільш невігласне та відстале. Реформації (Мартін Лютер, тези від 1517) передують релігійні війни гуситів (1419–1434) у Чехії, а після неї Німеччиною котиться Селянська війна (1524–1526). Iз розповсюдженням лютеранства на всю північ Європи вибухає тридцятирічна війна між католиками та реформатами, яка спустошує цілу Європу (1618–1648). Продовженням цієї війни стали Козацькі Війни в Україні. Бо, йшлося тут не так про права та свободи українського народу, як про права православ’я, утискуваного класичним католицизмом.

Але, оглянемо ще один бік плідної діяльності християнства по удосконаленню людства, так би мовити, – мирний.

Античний світ, в значному ступені – домен Римської Iмперії, був, що тут казати, – і не правовим, і не моральним. Це було монополією “варварського” світу. Але, порівняно з наступним християнським світом – він мав і свої незаперечні переваги: не був фізично брудним. В Римському світі підтримувано досить високий рівень суспільної гігієни, забезпечений каналізаційними системами та надвишком термів – громадських лазень; в античному світі не було, в середньому, ні брудних, ні вошивих. А тому цей світ і не знав епідемій.

Не гірше було й у “варварському” світі, переважно селянському, там лазня була при кожній садибі та так само не було брудних та вошивих. А значить, так само, не було епідемій.

Так було, хоч і не досі це всі розуміють. Бо, такий собі совєцький поет, Боріс Слуцкій, колись підніс нам наступне:

 

Не отличался год от года,

как гунн от гунна, гот от гота,

во вшивой сумрачной орде.

 

Він вважав, напевно, що створив шедевр (“года – гота”, яка ж оригiнальна рима!), але такому можна й дарувати. Але ж, він увесь був продуктом аж двох “культурних” потоків: класичного російського – вошиво–православного (отого – від “курних ізб”), та новітнього прогресивного – вошебойно–совєцького. Отже був, так би мовити, невігласом у квадраті; втім, як і мільйони його читачів.

Однак, переможне розповсюдження християнства з його культом убогих тілом та духом, з часом докорінно змінює умови існування людей. Розвалюються римські каналізації, розвалюються римські лазні, а горда Європа з її спрямованими до неба баштами ґотичних соборів, – знає тепер, як правильно жити, але починає деiнде потопати у власному лайні; та, зрозуміло, з’їдатися вошами. Завести легко та важко вивести, та ще у ХVIII ст. – в добі Розуму та Просвіти, – їх іще вичiсуватимуть слуги з перук своїх можних: графів, маркизів тощо.

Минулу чистоту можна тепер відшукати хіба що на язичницьких окраях християнського світу: Iсландії, Скандинавії, Фінляндії, Литві.

Те саме й у домені духовного. Ставлення до науки в дохристиянському Римі було цілком нормальним, бо всі знали, що це веде до створення механічних жаток, яких уже тоді було широко вживано, або до розрахунку потужних водогонів, що доставляли до міст чисту воду, бувало, й за кілька сотен кілометрів. У християнському світі – наука не в пошані. Розум, дарований людині Богом, – постійно розглядається як джерело гордині та єресей, бо угодні церкві – лише убогі духом.

Наука Еллади, успадкована Римом, на час переселяється до Iсламського світу, де її ніхто не зневажає й не переслідує, а в Європі освічені люди, нечисленні та самотні, – з повагою вимовляють імена Авіцени, Біруні або Ґабіроля.

Щоправда, iрландські християнські ченці, спадкоємці мудрих друїдів, – намагаються якось, не порушуючи християнських догм, створити подобу культурних центрів по християнських кляшторах. Щось там із цього подекуди й виходить, але не дуже. Про це свідчить просте порівняння. Найбільшим культурним центром Середньовіччя вважався кляштор Сент Ґаллен (Швайцарія), його бібліотека нараховувала аж 500 рукописів. Нагадаємо, що римські книгарні містили їх тисячі. А вже у ХХ ст. сер Аурель Штейн, досліджуючи покинутий буддіський кляштор у Тунгхуанґу, – сучасника Сент Галлена вивіз звідти близько 20 тисяч рукописів. Такою вона була, ота Ніч Середньовіччя.

За якої, однак, у маленькій “варварській” Iсландії, – практично всі люди уміли читати та писати, та створили велику літературу, прототип сімейного та історичного роману: ісландські саги.

Потрібний був зовнішній струс, – прихід мадярів, потім монголів, щоб вивести Європу з християнської летарґiї, створити передпосилки для Відродження. Відродження занедбаних на століття: науки, мистецтва, культури…

Але, попри Відродження, християнство все ще полишалось при силах. Та навіть після нього зуміло залити кров’ю Європу у Тридцятирічній війні. Неминучою реакцію на це чергове криваве шаленство – став вік Просвіти, що почав свою ходу саме з тих країн, які не брали участі у цьому шаленстві: Нідерландів, Франції, Англії. Реакція була настільки рішучою, що чимало видатних діячів цього віку Розуму та Просвіти, свідомо оголосили себе атеїстами. Вони, можливо, дещо поспішили виплескуючи разом із брудною водою і дитину, але… їх можна зрозуміти. Остаточно, здається, здетронувала класичне християнство в Європі – Французька революція.

Українському народові тяжкий хрест візантійського християнства поклав на спину князь Володимир, але годі й чекати добрих діл від пияки та розпусника.

Велика Схизма сталася 1054, в рік смерті Ярослава, але раджу коли–небудь взяти мапу та провести кордон поміж західним та східним християнством. Та пильно поглянути, що ми маємо по обох боках? На жаль, це й досі, через тисячу років, тільки вдуматись! – є кордон не лише віровизнань. Це й різні цивілізації, права i врешті – навіть добробут. От такі справи…

 

* * *

 

Але, може виникнути слушне запитання: а як могло те, в основі чого лежав примітивний рекет: не охрестишся – не врятуєш безсмертну душу, – доповнене безмежним лицемірством, доiснувати до наших днів?

Мабуть тому, що християнство, як суспільна сила, незворотньо скомпрометувало себе ще в першi столiття свого iснування. А наступні тисячі років трималося виключно за рахунок iдiотичної, але якої ж привабливої думки: “Але, iдея ж прекрасна!”

Та, щосили культивувало згнилий, але романтичний iмперський мiт.

 

 

III. ВЕЛИКА ЛИТВА

 

Становлення держави

 

З часів монгольського наїзду 1240 (див Доп. 1) та здобуттям ними Києва, – незалежна українська державність продовжує якийсь час (а саме до 1340) iснувати в Галичині. Незалежним від монголів полишається й поріднений Києву, хоч тепер i відрізаний від нього, Новгород, князь якого Олександр (Невський) зумів заздалегідь стати побратимом Сартах–хана, сина Бату – правителя західного улуса Монголії Алтин Орду та онука Чінгіс–хана.

Однак, панування монголів в Україні (принаймні, західній половині) – не протягується й на сотню років. Причиною тому стала нова держава на мапі Європи – Велика Литва.

Окрема державність балтицьких народів, слід гадати, існувала на півночі з давніх давен, хоч її повністю проблимала європейська історія, імперська та ромацентрична. Принаймні, єдиною силою, що могла її на коротший час призупинити, – то була влада остроґотів Ґерманаріха Великого (324–375). Влада Аттіли, схоже, на ці терени не простягалася, навряд чи степових гунів цікавили лісові пущі, а київські князі, хоч і ходили на ятвягів та литвинів, але про якісь успіхи в цій справі літописи промовчують.

Звістка про звитяжних монголів стала тривожним сигналом для цієї прастарої поганської цивілізації, та вже 1230 кунігас Мендавгас (1230–1263) об’єднує балтицькі народи до єдиної держави: відповідь Європи на монгольський виклик. Він правитиме довго та буде вбитий за не досить ясних обставин. Життєвий шлях цього першого з великих князів Литви – був не простим. Щоб якось спекатися хрестоносних розбійників Заходу, він, завідомо, з тактичних міркувань, приймає 1251 християнство, а року 1260 так само його зрікається. Його справу з 1263 продовжують його син Войшелк (до 1267) разом із зятем Мендавґаса Шварном (1263–1269), сином князя Данила Галицького. Це – початки великодержави, її народження та зміцнення.

Додаються, так чи інакше, подальші труднощі, та Литва продовжує набирати сили за кунігасів Лютавора (1283–1292) та Вітенаса (1292–1315), які продовжують традиції дохристиянської Литви.

Справжнє становлення починається з кунігаса Ґедімінаса (1316–1341), брата Вітенаса, який визначає напрям поширення, – на південь! Воїни в куртках із зубрової шкіри, яких не беруть монгольські стріли – методично витiсняють непереможних монголів, прямуючи на південь, до кимерійського моря балтів. Сам Ґедімінас приєднує до Литви Берестейщину та Турівську Пінщину, а сина Любартаса 1340 садить князем на Волині. Ґедiмінаса змінюють його доблесні сини, спочатку Альґірдас (1269–1377), а з 1345 він править разом із братом Кестутісом.

Альґірдас 1362 займає відбудований по монголах Київ, а 1363 розбиває монголів над Синіми Водами та займає усе Поділля. Ця своєрідна Реконквіста протриває, загалом, до самого кінця ХIV ст.

Можна й потрібно задуматися, а в чому ж були причини таких успіхів Литви проти першої мілітарної потуги світу? Видатний сучасний історик теж задає собі таке запитання; та в наступний спосіб на нього відповідає:

 

Що було секретом швидких успіхів Литви? Сила литовського війська, що стала першим викликом досі незвитяжній Алтин Орду, – робила можливим постійне теренове поширення. Але, як литовські погани, з їх відносно примітивною соціальною та адміністративною організацією, – були в стані контролювати країни з більш високим рівнем політичного та культурного розвитку? Найбільш прийнятним поясненням буде те, що з самого початку литвини мало чого змінювали на зайнятих ними теренах. Політика, підсумована в реченні одного з великих князів: “ми новин не уводимо, а старин не рухаємо”.

(П. Р. Маґочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 130)

 

Можна з усим цим погодитись, але не без деяких застережень. Автор виходить із очевидного для нього: презумпції вищості всього християнського над усім поганьским, що вочевидь не відповідає жодній дійсності, як пригадати, що християнство нищило поганські культури, не замінюючи їх нічим. Крім, хіба, отiєї убогості духом. Поганський же триб життя убогості духу не потурав, та будь–хто з простих литвинів був незмірно вищий будь–якого з “лицарських” хрестоносних покидьків, у яких вважався набожним той, хто знав до кінця “Батьку наш”. Протиріччя виникає відразу, бо звідки ж тоді бралася вона, ота “сила литовського війська”?

Монголи були непереможними за рахунок трьох складових: військової доблесті, дисципліни й організованості на полі бою, та стратегічного мислення. Отже, все це потрібно було мати й литвинам, бо перемагати монголів, скажімо, просто чисельністю – вони не могли, не так їх було багато. Значить і вони мали за собою все, перераховане вище. А протиставитись монголам – найбільшій мілітарній (та й усякій іншій!) потузі світу, – то було щось!

Бо християнська Європа яскраво продемонструвала повну нездатність на це: тоді – після 1240. Як у Мадярщині, що поступово, але неухильно піддавалася під силою монголів, так і в катастрофі під Леґніцею. Тут це стало навіть своєрідним символом, бо у битві загинув сам король Генрик II, прозваний Побожним.

Додамо до цього, що великі князі Альґірдас та Кестутіс, були й досить кмітливими політиками, зуміли використати тимчасове послаблення Алтин Орду, пов’язане з проникненням до неї іншої духовної отрути – ісламу.

Але, як же нам бути з християнізацією самої Литви? Сутність справи полягає, мабуть, на тому, що литовські кунігаси, починаючи з самого Мендавґаса, – формально прийняли християнство, лише на те, щоб якось припинити постійну агресію з заходу, а до Литви попів іще довший час не допускали. А тому й не пали смертю хоробрих під Леґніцею. Не змігши усіма силами (підкреслимо це) протиставитись розвідувальному (практично) загонові Байдар–хана.

Однак, перейдемо до цивільного життя. Подивимось, чи з такою вже “відносно примітивною адміністративною організацією” прийшли литвини до завойованих ними поріднених країн? Та, чи такий вже був у цих країнах “більш високий рівень політичного та культурного розвитку”?

Тут ми, це треба визнати, починаємо ступати по плиткому ґрунті міркувань та здогадок, за браком фактичного матеріалу. В Київській Русі, на тлі нескінченної гризні за владу на верхах, серед отих Рюриковічів, – існувала і якась система народного самоврядування; хоч нею й зовсім не займаються убогі духом літописці. Однак, ця система є такою, що часом здатна перемогти й князівську владу (!). Зібравшись на міське віче, кияни або новгородці (чернiгівці, полочани тощо), – можуть прийняти до себе якогось князя, або навпаки – не пустити (!) його до себе. Але, за майже повним браком документів або свідоцтв, все це проходить повз історію, на превеликий жаль.

Є в цьому й інший підводний камінь. Терени Алтин Орду після 1240 простягалися до Дунаю на заході, підковою Карпат, на північ течією Сірету та по лінії Белзи – Полтава – Харків. Остаточно включені до Литви, по Дніпро та Ворсклу на сході, вони були лише за Вітавтаса, сина Кестутіса (1392–1430). Отже, перебували у складі Алтин Орду де й більше ста, а де й дещо менше двохсот років. От і виникає слушне запитання: а як же в цей час було з управлінням, самоврядуванням?

Відомо, що монголи, щодо васальних теренів, ні у що не втручались, обмежуючись виключно побиранням данин та наглядом за центральною владою (отой “ярлик на велике княжіння”). Але, то васальні терени, а тут ідеться про те, що було включене до складу Алтин Орду, тобто жило за законами Монголії, отже – яке ж могло бути самоврядування? Та, якою була тамішня, саме монгольська адміністрація?

До речі, на цих теренах виникла й чимала кількість міст, які теж якось та кимось управлялися. За ними відсилаємо читачів до Доп. 2. А поки зазначимо, що литовська адміністрація радше замінила якусь монгольську, ніж ту, яка діяла у Київському князівстві. Отже, й питання про їх відносну досконалість (або ні), – так і полишається відкритим.