Доповнення 9. Ланґобарди в Італії

 

Як ми вже писали, після Великодня 1 квітня 568, нарід ланґобардів, загальною чисельністю у десь 300–500 тисяч людей, – подався на південь слідами Аттіли, через Альпи Юлійської Крайни. Вступивши до Італії вони займають Верону, але не можуть відразу здобути Кремону, Мантую, Падую та П’яченцу, а на осаду Павії піде аж три роки. Там, у Павії, вони поставлять свою столицю і до 571 завойовують Тоскану та просуваються далі.

Одночасно, року 569, Італію навідують пошесті та голод, її загальне населення зменшується десь до 5 мільйонів. Ланґобардам дістається найулаштованіша, без посух, північна половина півострова, лише осторонь у Равенні – полишається візантійський управитель, а у Римі сидить папа – голова усім християнам. У своїй державі ланґобарди вважають вільними громадянами лише себе; всі іншi є рабами завойовників. Таке щось, як шлюби з римлянами – категорично не допускаються; виключенням є тільки залишки остроґотів, або інші ґермани.

Все це – не плід расистських упереджень, а просто звичайне небажання негайно розчинитись у місцевому населенні, зберегтися як нарід, нація.

Якщо їх попередники в Італії, остроґоти Теодоріха Великого (493‑526) не вистояли проти ромеїв з причини чвар та зрадництва, то з ланґобардами на початку було не ліпше; типово ґерманська риса, надто знайома нам із усієї наступної історії України.

Конунг Альбоїн, що привів нарід до Італії, був убитий 572 внаслідок змови, яку очолила, кажуть, його дружина Розамунда. Старий переказ твердить, то була помста за те, що Альбоїн примусив її одного разу випити вина з оправленого в золото черепа її батька. Його син Клеф був убитий два роки пізнiше, встигши завоювати Емілію та Умбрію. З їх населенням він, кажуть, не клопотався, переважно його вирізавши. Не слід беззастережно вірити римським або ромейським джерелам, але є й незалежні свідоцтва того, що він був людиною жорсткою та безоглядною. Впродовж наступних 10 років окремі конунги, голови кланів, так і не могли дійти згоди щодо спільної влади; хоч не було й безвладдя: 578 ланґобарди навіть обложили Рим.

Папа Пелагій молив тоді кайсароса ромеїв втрутитись, але тому було не до цього: він сам на той час воював із аварами, союзниками ланґобардів. Кайсарос не взяв навіть від папи надісланих йому 300 фунтів золота, порадивши краще віддати їх ланґобардам та на час відкупитись; що папа з успіхом і зробив.

Нарешті, 564, королем обирають Автаріса, сина Клефа, який проправив 6 років. Він завоював Калабрію та відбив першу інвазію франків. Року 590 Автаріс одружується з баварською принцесою, красунею Теоделіндою, яка потім, по його смерті, вийшла заміж за конунга Туріну Аґільульва. За них були завойовані Кремона, Мантуя, Падуя та Перуджа, а 593 ланґобарди знову починають облогу Риму.

Але, цього разу хитрий папа Григорій, прозваний за це згодом Великим, схилив, ніби, католичку Теоделінду повертати у католицтво своїх аріанських підданих. Так зникає остання аріанська церква в Європі. Так, більш людяне та гуманне аріанство – не вистояло перед католицтвом; як згодом це останнє подекуди піддається більш радикальному реформаторству.

Щодо аріанства, то переважає переконання, ніби його обрали тому, як пише сучасний історик, що:

 

”…войовнича ґерманська меншість, яка вступала завойовниками у римські області, – бажала і через релігію зберегти своє особливе становище та перевагу класу панів над мільйонами підкореного римського населення”.

(I. Бона, Зоря середньовіччя, Будапешт, 1974, с. 86)

 

Така точка зору, безумовно, теж заслуговує на увагу, але причини розповсюдження аріанства могли бути й простіші. Справа в тому, що вся ця “войовнича ґерманська меншість” аріанської віри – вандали, візіґоти, ланґобарди, остроґоти, алани – походила зі Східної Європи, тобто, як не з самої Скитії – то зі сфери її впливів. А там християнство, та не оте католицьке, імперське та непримиренне, а первісне апостольське (та, ще без отого дивного догмату Трійці, як і аріанство!), – було відоме з часів апостола Андрія, хрестителя ґотів, отже… Куди ж було податись прибічникам александрійського пресвітера Арія, засудженим собором у Нікаї 325, – як не до віротерпної християнської Скитії? – таке пояснення видається простішим та природнішим.

Леґенда, знову ж, твердить, що на честь перехрещення “єретиків” до “правої віри” та наступного миру поміж єдиновірцями, – папа подарував ланґобардам їх залізну корону, виконану, ніби, з одного з гвіздків Розп’яття; а самій Теоделінді – золоту курку з курчатами. Як із одного гвіздка вийшла ціла корона (яка б там не була), то слід гадати, що гвіздок був таки чималенький. У році 616 Теодолінда удовіє, але продовжує правити регенткою неповнолітнього сина Адальвальда. Але, незабаром конунги ланґобардів, які так і не дарували їй перехрещення, – відстороняють “чужинку” від влади, хоч і дозволяють їй будувати нові, угодні Богу католицькі церкви.

Адальвальд (616–626) та його наступник Арівальд (626–636) – царювали мирно, та не додали нічого істотного, ні до історії, ні до теренів Ланґобардії (звідси сучасна перекручена назва – Ломбардія). Роки безхмарного миру продовжує Ротаріс (636–652), який збирає закони ланґобардів до цілого єдиного зводу. Жодних драстичних подій не відбувається аж до Ліутпранда (713–744), який задумав був знову об’єднати Італію та розпочав це з незалежного папського Риму. Але, черговий хитрий папа якось знову вихабарив мир, та дозволив королеві подарувати собі підримське містечко Сутрі, на другому березі Тібру (Тевере); воно й стало згодом незалежним і досі папським Ватиканом.

Справу Ліутпранда намагався завершити 751 Аістульв, який зайняв Равенну, назавжди покінчивши з ромеями в Італії. Але, цим обурюється папа Стефан ІІ та кличе на допомогу франків, які отримують деякі перемоги над ланґобардами. Нагадаємо, що це вже роки самоізоляції, а може й розпаду каганату в Україні. Справу дещо поправляє Дезідерій (755–774), останній з ланґобардських королів, що заключає мир із франками. Він щиро віддає у дружини королю Карлу (так, так, той самий – “Великий”, 768–814) свою третю дочку Ерменґарду, а для сина Адальгіса виклопотує сестру самого короля – Ґізелу. Здавалося би, відкриваються блискучі перспективи.

Але, мир із імперським хижаком – ніколи не буває справжнім миром. Тому й не так сталося, як гадалося. Через рік (чи не зарано?) Карл відправляє Ерменґарду з Аахену додому, ніби з причини неплідності, та заключає військовий союз із папою. Після облоги Павії армією Карла, він примушує Дезідерія капітулювати та приймає на себе ще один титул – короля не тільки франків, баворів, саксів тощо, але тепер і ланґобардів.

Ланґобарди полишили по собі вічну пам’ять, розвинувши в Італії економічне процвiтання, не будь–яке зброярство та вищого рівня ювелірне мистецтво. Нагадаємо, що Відродження – не випадково розпочалося саме з Північної Італії, а не з Риму або півдня.

Населення Північної Італії й досі відрізняється більшою систематичністю та працьовитістю, як інтелігентністю. Вони в середньому дещо світліші та вищі на зріст. Все це разом дає їм підстави й сьогодні – більше, як через тисячу років, ставити питання про створення на півночі самостійної держави – Паданії.

 

* * *

 

Кілька зауважень щодо кодексу Ротаріса (643). Як було написане в ньому самому, цей кодекс становив підсумок “старих, неписаних законів наших батьків, наскільки їх могли пригадати старі люди”. За духом він був суто ґерманським, нам добре знайомим та побудованим переважно на штрафах – грошових компенсаціях потерпілим. При цьому тільки половина штрафу йшла позивачеві, а половина – до державної казни, королю; точнісінько як у Руській Правді Ярослава Мудрого (1019–1054), – переробці старого, догунського, ґотського права. За кодексом Ротаріса перелом ребра вартував 12 солідіс, а вибиття переднього зуба – 16 сол. За убивство напіввільного слуги сплачували 50 сол., за убивство чужого невільника або римлянина – платили 60 сол. Найдорожче вартувало зґвалтування вільної жінки – 900 сол., а її вбивство – 1 200 сол.

Як у праві українських ґотів (а потім вікінгів) – були передбачені штрафи за зневагу (чи за нахабство?); зокрема стосовно жінок. Так, за дотик до незнайомої жінки штрафували різно, залежно від місця дотику: руки – 16 сол., плеча – 35 сол., а грудей й усі 100 сол. Що ж, закони цілком цивілізовані, – нам би такі.

За підробку документів відрубали руку. Смертна кара існувала лише за нечисленні злочини: зраду у подружжі, зраду як таку, вбивство слугою пана, бунт або дезертирство з поля бою.

Нагадаємо, що старий візантійський солідіс – 5 грамів золота, вартує сьогодні приблизно 50 доларів США; але, є ще рівень цін. Так от, тоді десь за 10 сол. можно було придбати гайок олив, за 20 сол. – сільський дім, а за 50 сол. – сад або пару звичайних коней. Бойовий кінь зі спорядженням тягнув на всі 100 солідіс. Хоч молодого раба можна було придбати й за 12 сол.

 

* * *

 

Захоронення ланґобардів, де б не були, відрізняються великою кількістю ювелів, як і наші скитські. Це пов’язане зі старим ґерманським звичаєм, за яким особисті речі покійного – не наслідувалися, а уходили з ним. Вони, ці захоронення, демонструють нам переважно “аристократичну” групу крови А (до 30 %) та А/2 (до 10 %); найменше представлена група АВ (до 5 %); Імре Ленд’єл). За матеріальною культурою вони наближаються до черняхівської культури українських ґотів.

 

 

Доповнення 10. Іран

 

Аби ліпше зрозуміти події часу, зокрема – світову війну 600 – 629, нам слід знати попередню історію Iрану, хоча би з часів шаха Кавадха та революції мага (жреця) Маздака. Цей останній зумів так приборкати шаха до власних рук, що здійснив перший відомий в історії комуністичний переворот. Iдеї були не надто складні, як завжди у них – розподільчі, – забрати в одних та віддати іншим: “всє подєліть!” Та й поділили: навіть жінок. Але, щоб не посваритись з іншими, чоловік, що заходив до якоїсь жінки, скористатись своєю часткою суспільної власності, – полишав на ґанку свою шапку, щоб не з’явились, бува, інші претенденти на “суспільну власність”,

Може саме з тих пір, як десь приходять до влади оті, “прогресивні”, від “всє подєліть”, – люди їх обов’язково запитують: “А, як там воно, панове, у вас із жіноцтвом, – усуспільнювати будете?”

Марксисти, до речі, коментували цей пункт програми Маздака – з повною відповідальністю. Бо, мовляв, перед тим жінка у Iрані була власністю свого пана у гаремі, мало не рабинею, а тепер… Одне слово, на тодішньому рівні розвитку виробничих сил така реформа була прогресивною з усіх точок зору…

Так воно тягнулося собі роками, та країна хутко прямувала до руїни, але підріс тим часом син шаха, Хосров, та все це стало йому все менше подобатись. Але, він добре розумів, що діяти потрібно обережно, та увійшов у довіру самого Маздака. Та й підказав тому скликати з’їзд, чи то активістів, чи то партійних секретарів з усієї країни. Так воно й сталося, та Хосров із своєю гвардією зумів розпорядитися з ними тишком, не викликаючи підозри Маздака. А вже потім покликав його та показав поле, з якого стирчав ліс із 24 000 людських ніг, бо син шаха наказав їх усіх закопати живцем у землю, головою вниз. А потім і самого Маздака наказав обідрати зі шкіри: сувора була країна.

Так сумно покінчилася тоді перша спромога побудувати “світле майбутнє” в окремо взятому Ірані. Після цього, ставши шахом Хосровом I (531–579) він отримав від свого народу прізвисько Анушірван – Блажений. Шахом він був могутнім, непримиренним та войовничим, 540 зруйнував візантійську Антіохію у Сирії, а 562 – в союзі з тюрками, побив на півночі азійських аварів; це й стало безпосереднім поштовхом для їх перебазування на захід. Воював і на півдні та окупував Йємен; тут він зіткнувся з абісинцями, що й собі намагались підбити Арабію. А це, мабуть, і штовхнуло їх згодом до союзу з Візантією. А союз iз тюрками проти аварів – так і став випадковим епізодом.

Шах Анушірван полишив по собі добру пам’ять, та ще й потужну, як колись, державу, котру й передав Ґорміздові IV (579–590). Наступний шах, Хосров II (590–628), – був онуком великого Хосрова I.

А тим часом змінився й розклад політичних сил, принаймні, – почасти. Ворогами, сталими та випробуваними, полишаються Абісiнія та Візантія; кращий союзник? – мабуть, уже не ближчі конкуренти, тюрки або хозари, а – десь подалі. Скажімо, – Гунський каганат в Україні.

Перелом у світовій війні наступає, коли енергійний кайсарос Гераклейос, розбивши аварів 622 на Балканах, – не йде далі, а повертає свої сили, разом із тюрками, – на Iран, слушно розуміючи, що авари так, відразу, не оклигають. Візантійські та тюркські війська не лише окупували Іран, але й зруйнували усю систему його оборони. Це було недалекоглядним рішенням, продиктованим почуттями а не політичним розрахунком, та – з простої причини: відкрило шлях арабам, які зробили багату ресурсами країну своєю базою, а звідти… Якби не це, певно, що араби не мали би таких успіхів на Близькому Сході та не відібрали б у ромеїв усю Північну Африку. А тоді – багацько чого стало би іншим в історії Європи…

Шах Хосров ІІ загинув унаслідок повстання обуреного поразкою народу 628. Але, ненадовго пережив його й Iран. За наступні 14 років у ньому змінилося 12 правителів. В тому числі – й дві шахині: Буран (630–631) та Азармедухт (631). А, що то є шахині на іранському престолі, де їх не бувало з самих часів леґендарного Ахайменеса (700–775 п. н. е.), засновника держави, – пояснювати не потрібно.

Останнім із сассанідів став Єздеґерд ІІІ (632–651) за якого починається арабська інвазія до не лише підупалого, але й безборонного Ірану. Неканий військовими поразками шах тікає на північ, до Мерву, де його на вулиці вбиває арабський мародер, поласившись на золоту заколку плаща; навіть не підозрюючи кого він убив.

Якби ж арабам не вдалося захопити Іран – не було би ісламу i в усій Середній Азії.

 

 

II. КИЇВСЬКА РУСЬ

 

Перший літописець

 

“Нєстор – пєрвий русскій летопісєц”, – так його звали завжди, хоч на той час такого слова – “русскій” для позначення якогось народу – просто не існувало; ніким не вживалося. Iще один приклад свідомого історичного шахрайства, але й не випадковий. Частина своєрідної системи шахрайства. А заразом – своєрідна іронія історії.

Бо його темність, невігластво та ксенофобія (страхання чужого) іноді б’ють у вічі. Вони – мало не сучасні, мало – не московські, класичні. Не випадково ж, його там так високо цінують.

Наведемо, щодо цього літописця, деякі опінії совєцьких істориків. От хоча би, так пише відомий академік Б. А. Рибаков:

 

Iз середовища літописців особливо виділяється киянин Нестор (початок ХII ст.). Він написав широко задумане історичне введення до хроніки подій – “Повість врем’яних літ”. Хронологічний діапазон уведення – від V‑VI ст. нашої ери до 860 року, коли руси вперше виступили як сила, рівна Візантійській імперії. Iсторико–географічне введення Нестора до історії Київської Русі, написане з небувалою широтою та достовірністю, заслуговує на повну довіру з нашого боку.

(Б. А. Рибаков, Мир истории, Москва, 1984, с. 327)

 

Не відстав від нього й попередник, такий собі лавреат Сталінської премії Б. Д. Грєков:

 

Нестор зрозумів своє завдання дуже широко, він і переробив, і завершив труд своїх попередників, значно роздвигнув його хронологічні рамки й присвятив багато уваги самому князеві Святополку, затушував темні сторони його діяльності та підкреслив позитивне, – до цього побуджувало його безсумнівно почуття подяки за добре ставлення до Печерського монастиря та за підтримку його програми.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 416)

 

Оцінки – понад високі, але – хто оцінює (“а судьі кто”?). Нічого собі, об’єктивний історик: “затушував темні сторони”, “підкреслив позитивне”… Як же це все знайоме! Не літописець – совєцька людина! А це ще й питання довіри до наступних істориків. Але, саме в цьому, як ми переконуємося, – справи є понад кепські.

Видатний римський історик Амміан Марцеллін писав колись: “Iсторик, що свідомо замовчує якісь події – творить не менше шахрайство, ніж той, що пише про події, яких не було”. Це дійсно так, та годі шукати якісь попередні історичні події в літописі Нестора. Там їх просто немає. Згадується для чогось Траян; потім – Олег. Між ними промайнуло сімсот років, а – де вони? – проміж них – наче нічого не було. Хіба, що отой дурний анекдот про аварів. Пишеться все це, зверніть особливу увагу, в тому самому місті, яке було першою столицею середньовічної наддержави Європи з 375 року; було, багато років і потім. Не згадується й словом – про Аттілу; згадується, однак, про Траяна. Це виглядає дослівно так, якби в Римі – уявляєте? – ніхто й ніколи не чув би про Юлія Цезара або про Августа, ганьба світового рівня, чи не так? Що це, – темнота, невігластво? – так, є й вони. Але, може то й свідоме шахрайство, – хто знає… Бо, про тих же Аттілу та Бояна є надвишок відомостей по візантійських християнських джерелах, але… З другого боку – Нестор буває, часом, аж дивно сучасний.

Ми, в Третій російській імперії – славетному Союзі Совєцьких Соціалістичних Республік, – звикли жити в оточенні ворогів. Це, до речі, так і звалося – “вражєское окружєніє”. Чимало їх було, пригадаємо: “польскіє пани” (або “бєлополякі“), “руминскіє боярє”, “бєлофіни”, “нєдобітиє японскіє самураі” (колишні “макакі“), “нємєцкіє фріци”, “англо–амєріканскіє поджігатєлі войни”… Це останнє дещо свідчить про “кризу жанру”, бо надто вже довге та до того – вкрадене у колишнього союзничка Гітлера. Це – щодо “врага унєшнєго”.

Були й інші – “враг унутрєнній”: “жідо–масони” (потім – “сіоністи”), “хахли–бандєровци” (в минулому “пєтлюровци”), “чуркі”… Нікого, здається, не забув наш “старшій брат”, спасибі йому за ласку; дослівно – “нікто нє забит”.

Та от – чи не тим самим шляхом, бува, пішов іще “пєрвий лєтопісєц”? Здається, – що там слов’яни? Бо, в них “един язык Словенеск”, але – ні, не так воно все просто; поляни – то хлопці як треба, але всі iнші… Такий вже мотлох, що уявити неможливо. Послухаємо самого Нестора: “Древляне живяху зверьским образомъ, жівуще скотьскы”. Радимічі? – але вони, як і вятічи, – “от Ляхов”, – тобто не ліпше від “польских панов” (вони ж – “бєлополякі“), що ж тут доброго? До того ж, усі вони, радимічі, вятичі та северяни, – “одинъ обычай имяху: живяху в лесе, якоже всякый зверь, ядуще все нечисто и срамословье в нихъ…” Тут, бачите, суто римський підхід до природи: вона визнається лише у вигляді дачної; а “дикий ліс” – то “дикі звіри”, і все; такі собі, родові спогади про різню в Тевтобурзькому лісі. Тільки от, звідки це все побралося у нашого дрімучого “слов’янина”?

Кривічі? – нащадки великих скирів – “сокир”, що дали світові Едекона та Одоакера, а можливо – й Аларіха Балта. Не ліпші й вони, бо: “Си же обычай творяху Кривічи и прочии погани”. Отак воно є: мова одна – словенска, а от ґатунок, сортність, – виходить різна.

А, що ж інші люди, які живуть у широкому світі? – “інородци”, так би мовити. Ой, тут і зовсім нічого втішного… таке сміття…

Половці? – оті самі, великий нарід кипчаків? – та вони ж: “ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимають мачехы своя…”

Болгари? – але ж: “ихъ вера оскверняет небо и землю”. Християнство, як загальну релігію, прийняв у Болгарії ще Борис I (852–858), іще в часи Кирила та Методія. Але київський невіглас про це ще, за триста років – так і не довідався. Далі він, поґотів, звинуватить їх у мусульманстві…

Десь іще далі – й зовсім погано:

“Въ Вритании же многи мужи съ единою женою спять, такоже и многыя жены съ единым мужемъ похотьствуют и беззаконъныя законъ отецъ творят независтьно и невоздержанно”.

Він дуже освічений, знає про весь світ:

 

Ибо яве таче прилежащим к ним Индомъ, убийстводейца, сквернотворящии, гневливи паче естъства; вънутренейшии же стране ихъ человекы ядуще, и страньствующихъ убиваху, паче же ядять яко иси. Етеръ же закон Халдеем и Вавилоняном: матери поимати и съ братними чады блудъ деяти, и убивати.

 

Цих, халдеїв та вавілонян, – уже не існує більше тисячі років, але – що це йому?

Отже, ні про кого, крім його полян – жодного доброго слова. Чи не звідси вона, бува, й починається, ота уславлена у світі російська ксенофобія?

Не в ладах літописець із іменами, абсолютно не знаючи, як видно, жодних там іноземних мов (невід’ємна властивість і сучасного “інтєрнаціоналіста”). У нього Олег убиває двох своїх супротивників чи узурпаторів, Аскольда та Діра. Почитаємо, як це було. Олег з’являється у Києві, спливши Дніпром, з малим Iгорем, та:

 

И приступль подъ Угорськое, похоронивъ воли свои, и посла къ Асколду и Диру, глаголя: “яко гостье есмы, идемъ въ Грекы отъ Олга и от Игоря княжичича; да приедета к роду своему к намъ”. Асколдъ же и Дирь придоста; и выскакаша вси из лодей, и рече Олгъ къ Асколдови и Дирови”: “вы ни князя, ни роду княжя, но азъ есмъ роду княжа”, и вынесоша Игоря, “а съ сынъ Рюриковъ”. И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, еже ся ныне зоветьУгорьское. Идеже ныне Олминъ дворъ; на той могиле поставил Олма церковъ святого Николы; а Дирова могила за святою Ориною. И седе Олегъ княжа в Кыеве, и рече Олегъ: “се буди мати городомъ Рускым”.

 

Отже, свідчимо: убивство є, насамперед, підступне – “похорони вои свои”, а потім – “и выскакаша вси из лодей”. Далі, чи це аргумент для вбивства: – “вы ні князі, ни роду княжя”?

Так само оте, “азъ есмъ роду княжа”; чи є достатнім це все, разом, щоб “седе и княжа” в Києві? Не бачимо й тіні намагання виправдати дії Олега хоч чимось, крім наведених дитинчих аргументів. Чи не свідчить це про повне забуття почуття легітимності (не кажучи про мораль) у новому – княжому Києві, де колись (тільки подумати!) владних осіб обирали всенародно?

Але, повернемося до суті справи. Аскольд (власне Асгольд – Честь Асів), був тоді людиною відомою, волоцюжним конунгом з півночі (неправда, що “не рода княжа”!), з Ладоги (тоді Альдейг’юборґ). У молоді роки – начальником охорони еміра Кордоби в Еспанії, та згадується там і у документах, як “Асгольд аль Дюр”. Артікль “аль” і вирішує все, – ідеться про одну особу. Бо до того і Дюр, або Д’юр, – то не ім’я, то ґотською мовою просто “звір”, “тварина”. Прізвисько конунга Асгольда, якого він, слід гадати, – заслужив.

Цікаво, що літописцеві вдалося, по смерті Асгольда, розділити, так би мовити, добру та дурну частину його природи (як то було значно пiзнiше з доктором Джекiллом та мiстером Гайдом у Р. Стiвенсона) та поховати їх окремо; конунга у Аскольдовій могилі, а “Звіра” – поза церквою св. Iрини… Зауважимо, що ця дурна помилка, як і наступна, – досі полишається в ранзі “краєугольних камнєй” російської історії.

От і перейдемо до неї, наступної. Самий початок офіційної Київської історії, іще докиївський автор подає так:

 

И зебрашася трие брата с роды своими и пояша по собе всю Русь, и придоша къ Словеном первее и срубиша городь Ладогу, и съде старейший в Ладозе Рюрикъ, а другий Синеус на Белеозере, а третей Труворъ въ Изборьсце. И от тех Варягъ прозвася Руская земля. По девою же лету умре Синеусъ Труворъ, и прия Рюрикъ власть всю одинъ.

 

Пише наш мудрець, як під руку попаде, де “къ”, а де просто “к”, слово “восвояси” зустрічається у літописі в чотирьох (!) різних варіантах; щодо стилю – коряво та кострубато. Але, все нічого, аби історичні постаті не вигадував.

Звернімо увагу й на те, що ґотське слово “верінг” – варяг, завжди означало жолдака (перекладається – “озброєний”), найманця, що служить за контрактом, за гроші. Але автор літопису (а за ним і російські історики) вживає його виключно як збірну назву для скандинавських народів. Зазначимо, що навіть далекі ромеї – правильно розуміли семантику цього слова.

Друге, що є тут цікаве, так це те, що Русь – то ніяк не самоназва Києва або Київської землі – України: “И от тех Варягъ прозвася Руская земля”.

Цікаво також, що звали княжити одного Рюрика, а він і приведи із собою ще двох братів; “на кормлєніє”, як у них кажуть. Зазначимо, знову, що такі імена, як Синеус або Трувор, – більше ніде не відомі. Так само, як оті Кий, Щек та Хорив; не вірите – то пошукайте. Та й Рюриковичів було в Росії нічим отих бліх на волоцюжній собаці, а от синеусовичів або труворовичів, – так ніхто й не бачив: ні єдиного. Не дивно, що їм довелося якнайскоріше померти, та – очевидно, іще парубками.

Гадаю, що й тут нема великої складності для досвідченого історика–детектива, та схоже, що літописець переписав відомість із якогось ґотського тексту. Де й писалося, єдино, що прибув кудись там: “Кунунг Раґрік мед сіне гус ок тру верн”; всього тільки. Тобто: “Князь Раґрік (згодом Рюрик) зі своїм домом та вірною дружиною”. Нагадаємо, що на той час у ґотських текстах слів не розділювано, а розділювали тільки речення – двома крапками.

Саме в такий спосіб міг він наплутати й з отими трьома братами від заснування Києва. Зауважимо, що за тисячу років ніхто й ніколи над усім цим не задумався: переписували одне в одного. Та так, мабуть, і переписуватимуть надалі: легше – думати не треба…

Слід би розібратися також у тих відносинах, що пов’язували Олега (879–912) та Iгора (912–945). У літопису – читаємо:

 

В лето 6387 (вважається, що це 879, О. Б.) умершю же Рюрикови, предастъ княжение свое Олгови, отъ рода ему суща, въдав ему на руце сына своего Игоря; бяше бо молодъ велми.

 

Отже, наступник – то Iгор, син Рюрика: Олег править, як регент. Покладемо, що Iгореві було тоді, скажімо, 4 роки, що він народився 875. Олег править, Iгор підростає. Потім знаходимо повідомлення:

 

В лето 6411 (903, О. Б.) Iгореви възрастъшю, и хожаше по Олзе и слушаше его; и приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу.

 

Ну що ж; парубійкові вже 28 років (а якнайменше – то 25), має право одружитись, але… Справа не в тім, а – чому ж він ще й досі не князь? Чому Олег правитиме ще дев’ять років? А правив би й далі, якби не ота несамовита смерть, якби не збулося провидіння старого вайделота (балтицькими – “мудрий”, “знаючий”). Коли по його смерті княжитиме Iгор, йому буде вже 37 років (а якнайменше – то 34)! Так, чи не пізно він заступає на престол? – та пізно. Великий Аларіх в його роки вже скінчив свій життєвий шлях, знесмертивши себе.

Пригадаємо, що Олега не раз іменували “Ольгов–когань”. Таким він згадується навіть пізніше, 1187 у “Слове о полку Iгореве”.

Iгор та всі його наступники – то були вже просто князі: звичайне династичне наслідування. Їх не обирали, як каганів. Отже, тут ми вбачаємо неприховане прагнення літописця – затушувати корінні, можливо, зміни, що зайшли. Якось невимушено, не привертаючи уваги, – пов’язати кінець каганату після Олега, та початок київського князівства з Iгорем. Чогось він тут, можливо, не домовляє.

В історії корисними бувають аналогії. Повернемося дещо назад, до V ст. Пізній Рим догорав, імперія розвалювалася, розпадалась на очах, цезарі мінялися чи не щорічно. Спостерігаючи цю метушню, командуючий гвардією, подільський скир Одоакер, – приймає єдине можливе рішення. Він, разом із ґерманськими легіонами, зчиняє військовий переворот та свідомо ліквідує Західну імперію, полишаючи від неї те, що є найбільш життєздатне: королівство Iталію. Об’явивши себе її королем, він відправляє імперські клейноди Західного Риму – імператорові Сходу, Зенону.

Жодний справжній римлянин так би ніколи не вдіяв. Він прирік би на загибель усе, але ніколи не відмовився би від імперії, вiд влади. Але, то було чи не єдиним правильним рішенням; приклад варварського здорового глузду. Без римських амбіцій.

Чи не так воно, бува, відбувалося й у нас цим разом?

Після Ґотських воєн 250–278 Рим згасав, та якби не його поділ Діоклетіаном, після якого обидві частини імперії почали якось потроху відроджуватись, – він, мабуть, зійшов би з арени історії ще тоді. Створення Гунського каганату було політичною відповіддю вільної Скитії на виклик із боку двох відроджуючихся рабовласницьких імперій, двох Римів. То була не імперія, тоталітарна та агресивна, але демократичної структури об’єднання багатьох народів перед зовнішньою небезпекою; різних народів. Хоч і створилося внаслідок війни – бліц–крігу хана Белембера. Війни Аттіли не покінчили безпосередньо з Римом, його мрія так і не здійснилася, але підірвали його сили, створили умови для розпаду Західної імперії який свого часу й стався.

Після нього, каганат мав би спрямувати всі сили на Східний Рим, так само тоталітарний та рабовласницький: так і сталося. Але, вирішальна війна 610–629 – була програна. На відміну від гунів, що повалили Західний Рим, мовчазні та горді розумом авари – не стали тiєю силою, яка була би в змозі довести до розпаду Рим Східний. А потім, внаслідок власних прорахунків та політики ізоляціонізму – самі стали здобиччю неоримської імперії Карла. Була програна остання війна – 795. Л. Ґумільов сказав би, напевно, що цьому старому народові не вистачило пасіонарності. Після зайняття (втім – тимчасового) франками аварської Паннонії, від гунського каганату остаточно відпала Дакія. А за Ольгова–коганя від нього залишилася взагалі, лише Правобережна Україна.

Олег, останній каган, віддамо йому належне, багато воював, намагаючись відродити великодержаву минулого, знову зібрати її докупи, але… Завоюваннями створюються імперії, а не каганати. Ці останні створюються радше згодою народів: щодо спільної цілі. А, спільної цілі більше не було; власне, була, але люди перестали її бачити.

Досить красномовним є старий переказ, згідно з яким Олег та його воєвода, – когось там перемогли, добре. Але, розглядаючи полонених, вони бачать людей у добрих чоботах. Та й кажуть одне одному: “Е–е‑е… та вони усі в добрих чоботах, – такі нам данину не платитимуть! – пошукаємо собі краще лапцюжників…”

А каганатові, до речі, – сплачували щорічні данини сама Візантія. Ходив на неї свого часу й Ольгов–когань, ніби й щит прибив “на вратах Царєґрада”… Але здобич виявилася не по зубах: не та вже була Україна… А бути не в змозі протистояти Візантії, означало їй піддатись; не військово – так духовно. З усіма наступними наслідками.

Iстою манією, щодо відродження сили та слави колишнього великого каганату, був охоплений все своє коротке життя син Iгора – Святослав (964–972). Він із молодих років сповідував культ великого Аттіли. Північний ґот (його мати Ольга була з народу ругів), блакитноокий та білявий – він свідомо прийняв зовнішність гуна: запустив вислі вуса та оселедець. Він провоював усе життя, але… часи незворотньо минули. Люди за ним не йшли, а з дружиною багацько не навоюєш. Йому так і не судилося стати новим Аттілою, хоч він і зробив надможливе: повернув до України Леведію; хоч і не зміг повернути Дакію (див. Доповнення 11).

Отже, схоже, що Iгор, наступник Олега–кагана, зробив щось подібне до Одоакера: привів ранг держави у відповідність до її розмірів та політичного значення.

I – останнє. А, чи не були, після появи літопису Нестора – свідомо знищені, ним же, – всі попередні?

Що ж, і це є цілком можливо…

 

 

Київська Русь

 

Назва “Русь, – каже нам літописець – не своя, – и от варягов прозвашеся Русь”. Чи походить це від назви якогось народу? – можливо. Але може походити й від терміну, що просто означає державу або панування. Пригадаємо в цьому зв’язку латинські “рес”, “рекс” або ґерманське “райх”. На користь цього останнього свідчить, до речі, та обставина, що часто зустрічаємо термін типу “руська земля”, але жодного разу не згадується, відповідно, про якийсь “руський нарід”. Це з’явиться – набагато пізніше; та – чи до речі?

Російський історик В. О. Ключевскій розпочинає Київську Русь, дивно, – з теренів. Він пише:

 

Різноплеменне населення, що займало весь цей терен, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави (так, саме так і пишеться: Русского государства, О. Б.). Але ця Російська держава іще не була державою російського народу, оскільки ще не існувало самого цього народу: до половини ХI ст. були готові тільки етнографічні елементи, із яких потім довгим та важким процесом виробиться російська народність.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 163)

 

Бачите, які дивні справи; народу ще й близько не було, а держава цього народу, – вже була!

Чому саме воно туди (“до складу”) увійшло, автор не пояснює, логіка йому не надто знайома. Поґотів, про Гунський каганат він зеленого поняття не має. А тому дещо, пов’язане з цим, – пояснює на власний розсуд, наприклад:

 

… наші князі під хозарським впливом любили величатися “каганами”.

(теж там)

 

Або таке щось:

 

Російський (! О. Б.) митрополит Iларіон, що писав у половині ХI ст. похвальне слово Володимирові Святому дає навіть цьому князеві хозарський титул кагана.

(теж там)

 

Як бачимо, для цього автора, втім – як і для інших, каган, – то радше якась екзотика, назва, займана у хозарів.

Про ці часи й насправді, важко сказати щось певне та визначене, поґотів, вони сприймаються й сучасними істориками стисло за літописом Нестора: однак – маємо й приємне виключення. Прониклива Олександра Єфiменко (1848–1918), – єдиною здогадалася про загальну структуру каганату Олегових часів, i було би несправедливо про це не пригадати:

 

Iще важливішим є для нас те, що у першому літописі пригадуються князі, які не мають нічого спільного з так званими князями Рюрикова дому: в угоді Олега з греками говориться про світлих князів, котрі сидять під Олегом; у розповіді про помсту Ольги пригадуються князі деревлянські. Князі ці, свідчать згадувані угоди, сидять по містах, а міста утворюють, ясна річ, центри племенних теренів: на теренах сіверян були міста Чернiгів і Любеч, у полян, окрім Києва – Вишгород і Витичів, у деревлян – Турів і Коростень. Міста могли виникнути тільки зусиллями великого теренового союзу, а значить їх поява передбачає певну, хоча би й початкову організацію політичного характеру.

(А. Я. Ефименко, История украинского народа, Киев, 1990, вперше, Санкт–Пб, 1906, с.30)

 

Але, не так воно просто було, можливо, й з отим каганатом; принаймні – тоді.

У записах того часу конунга Гельґі Убивцю Асгольда (882–912), називають “Ольгов–когань”, але – чи ж слушно й це? Бо, його утвердження при владі в Києві пов’язується, тільки–єдино, з убивством попередника, конунга Асгольда. Про якісь там формальності виборів, – ми не чуємо. Отже, продовжувати називати очолювану ним державу каганатом, – нема й особливих підстав. Хоча, підкреслимо це, так само нема великих підстав покладатись на свідоцтва “першого літописця”, людини, як ми це вичерпно виявили, неправдивої та невігласної.

Не можна виключати й того, що саме Асгольд був останнім легітимним каганом (862–882). А Гельґі, убивши його, став просто засновником чергового норманського королівства; стисло подібного до тих, що виникали на той час на теренах Англії та Франції. Це не є якийсь там норманізм, з тiєї простої причини, що норманізм передбачає чужий прихід, а Україна та Київ – іще з давніх давен були пов’язані зі Скандинавією спільною (ґотською) мовою та культурою. Поґотів і літописець пише: “и беша у него словени и варяги, и прочие, прозвашеся русью”.