Державне управління і контроль

У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ

ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

Державне управління в галузі охорони та використання земель і важливою складовою державного управління в галузі раціональ­ного використання та охорони довкілля.

Державне управління у сфері використання та охорони земель — це організаційно-правова діяльність уповноважених органів влади щодо забезпечення раціонального використання земель власниками та кори­стувачами земельних ділянок, а також іншими суб’єктами земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства України.

Під функціями державного управління землями слід розуміти ви­ди (напрями) діяльності уповноважених органів державної влади щодо забезпечення організації раціонального та ефективного вико­ристання і охорони земель.

Суб’єктами управління в галузі використання та охорони земель є органи державної влади, уповноважені провадити відповідну ор­ганізаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їх охорони. До таких органів ЗК України відносить: Верховну Раду України, Верховну Раду Ав­тономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні у містах, міські, селищні та сільські ради, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, центральний орган вико­навчої влади з питань земельних ресурсів, Раду міністрів Автоном­ної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації.

Моніторинг земель як функція державного управління землями являє собою систему спостереження за станом земельного фонду з метою своєчасного виявлення його змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів. Моніторинг земель поділяється на такі ви­ди:

l національний (охоплює всю територію країни);

l регіональний (на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та економічних умов);

l локальний (на територіях ниж­че регіонального рівня, до територій окремих земельних ділянок і елементарних структур ландшафтно-екологічних комплексів).

Планування використання та охорони земель як функція держав­ного управління землями - це врегульована нормами права діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування щодо регулю­вання використання територій, яка полягає в розробці та затверд­женні містобудівної документації, відповідно до якої здійснюється за­будова та використання земель населених пунктів та прилеглих до них земель.

В Україні така діяльність регулюється ЗК, законами “Про осно­ви містобудування”, “Про планування та забудову територій” (2000 р.) та іншими правовими актами.

На загальнодержавному рівні планування територій здійснюється шляхом розробки Генеральної схеми планування території України, якою визначаються основні напрями раціонального використання території країни, створення та підтримання повноцінного життєво­го середовища, охорони довкілля, здоров’я  населення, пам'яток історії та культури, державні пріоритети розвитку систем розселен­ня, виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструк­тури. Генеральна схема розробляється Кабінетом Міністрів Ук­раїни та затверджується Верховною Радою України.

Чинна Генеральна схема планування території України затверд­жена Верховною Радою України 7 лютого 2002 р. і розрахована на період до 2020р.

Планування територій на регіональному рівні полягає в розроблен­ні та затвердженні Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними та районними радами схем планування територій Авто­номної Республіки Крим, відповідно областей та районів.

Планування територій на місцевому рівні є процесом розробки та затвердження генеральних планів населених пунктів, схем плану­вання територій на місцевому рівні та іншої містобудівної доку­ментації (детального плану території, плану червоних ліній, проек­ту забудови території тощо).

Важливим напрямом планування використання земель є їх природ­но-сільськогосподарське районування. Згідно зі ст. 179 ЗК України природно-сільськогосподарське районування земель — це поділ те­риторії з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур.

Нормування та стандартизація у сфері використання та охорони земель — функція державного управління земельними ресурсами, яка полягає у прийнятті та забезпеченні виконання суб’єктами земельних відносин вимог щодо якості земель, родючості ґрунтів і допустимого антропогенного навантаження та господарського освоєння земель.

Згідно зі статтями 29—30 Закону України “Про охорону земель” стандартизація та нормування у сфері використання та охорони зе­мель передбачає прийняття відповідними органами влади норма­тивних документів (терміни, поняття класифікації; методи, мето­дики і засоби визначення складу та властивостей земель; вимоги до обирання, обліку, обробки, збереження, аналізу інформації про якість земель, прогнозування зміни родючості ґрунтів; вимоги що­до раціонального використання та охорони земель тощо) та стан­дартів.

Землеустрій як функція державного управління земельними ресурса­ми являє собою сукупність соціально-економічних та екологічних за­ходів, спрямованих на забезпечення встановлення меж території адмі­ністративно-територіальних утворень, меж охоронних зон, місцево­стей, меж дії обмежень прав на землю та меж земельних ділянок.

401Розділ XII. Правова охорона і використання земель

Так, згідно зі ст. 184 ЗК України землеустрій передбачає:

а) вста­новлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-тери­торіальних утворень, землеволодінь і землекористувань;

б) розроб­ку загальнодержавної і регіональних програм використання та охо­рони земель;

в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень;

г) обґрунту­вання встановлення меж територій з особливими природоохорон­ними, рекреаційними і заповідними режимами;

ґ) складання про­ектів упорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових;

д) складання проектів відведення земельних діля­нок;

е) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних діля­нок;

є) підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею;

ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упо­рядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель;

з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов'яза­ної з використанням та охороною земель;

и) здійснення авторсько­го нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель;

і) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель.

Облік земель за якістю охоплює всі категорії земель і містить:

а) класифікацію всіх земель сільськогосподарського призначення за придатністю з виділенням особливо цінних земель;

б) характе­ристику земель за товщиною гумусового горизонту, вмістом гуму­су і рухомих поживних речовин, механічним складом ґрунтів, кру­тизною схилів, еродованістю, кам'янистістю, засоленістю, солон­цюватістю, кислотністю, заболоченістю, за­брудненням продуктами хімізації сільського господарства і техно­генними факторами, зокрема, радіаційним забрудненням;

в) харак­теристику культуртехнічного стану природних кормових угідь;

г) лісотипологічну характеристику лісових угідь;

ґ) класифікацію земель населених пунктів за функціональним призначенням;

д) ха­рактеристику земель населених пунктів за інженерно-геологічними умовами, рівнем забезпеченості соціальною, інженерно-транспорт­ною та природоохоронною інфраструктурою, об’єктами оздоровчо­го, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Важливу роль в обліку земель за якістю відіграє бонітування ґрунтів, тобто поділ їх на групи за якістю, що визначається балами бонітету (за шкалою від 1 до 100 балів). Бонітування ґрунтів про­водиться на основі даних про їх природні властивості, що мають сталий характер та істотно впливають на врожайність сільськогос­подарських культур.

Важливою функцією державного управління земельними ресур­сами є державна реєстрація прав на землю та іншу нерухомість.

  Дер­жавна реєстрація прав на землю являє собою офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинен­ня прав власності, користування, в тому числі права оренди землі, їх обмежень, земельних сервітутів тощо, що супроводжується внесен­ням даних про зареєстровані права до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Згідно ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” (2004 р.) обов 'язковій державній реєстрації підлягають речові пра­ва на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізич­них та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме:

1) право власності на нерухоме майно;

2) речові права на чуже нерухоме майно:

а) право володіння;

б) право користування (сервітут);

в) право постійного ко­ристування земельною ділянкою;

г)право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

ґ) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

д) право користування нерухомим майном строком більш як один рік.

Надзвичайно важлива роль у проведенні державної земельної політики належить державному контролю за використанням та охороною земель. Його основне завдання полягає в забезпеченні додер­жання всіма суб’єктами земельних відносин — органами державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, ор­ганізаціями і громадянами — вимог земельного законодавства Ук­раїни.

Згідно зі ст. 188 ЗК України державний контроль за використан­ням та охороною земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів. Цією ж статтею передбачено, що порядок здійснення державного контролю за ви­користанням та охороною земель має бути встановлений спеціаль­ним законом. Ним є Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»  (2003 р.).

Закон також розмежовує та закріплює компетенцію зазначених органів влади щодо здійснення земельного контролю. Найбільш широким колом повноважень у сфері його здійснення наділений Держкомзем України, який уповноважений здійснювати від імені держави контроль за дотриманням законодавства щодо викори­стання та охорони земель як операційного базису, засобу вироб­ництва та природного ресурсу.

Повноваження Мінприроди України у сфері здійснення земель­ного контролю спрямовані на забезпечення додержання вимог за­конодавства України щодо охорони земель як об’єкта навколиш­нього природного середовища.

Нарешті, Закон “Про державний контроль за використанням та охороною земель” визначає і повноваження Мінагрополітики України у даній сфері.

Правовий статус Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель (Держземінспекція) визначений Законом “Про державник контроль за використанням та охороною земель” та постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. “Про утворення Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель”, якою затверджене Положення про Держземінспекцію.

Що стосується правового статусу Державної служби охорони ро­дючості ґрунтів, то він визначений Законом “Про державний кон­троль за використанням та охороною земель”. Зокрема, ст. 9 зако­ну встановлено, що як державний контроль за використанням та охороною земель, так і моніторинг ґрунтів здійснюються шляхом:

l проведення перевірок;

l розгляду звернень юридичних і фізичних осіб;

l участі у роботі комісій при прийнятті в експлуатацію меліора­тивних систем і рекультивованих земель, захисних лісонасаджень, протиерозійних гідротехнічних споруд та інших об’єктів, які спо­руджуються з метою підвищення родючості ґрунтів та забезпечен­ня охорони земель;

l розгляду документації із землеустрою, пов'яза­ної з використанням та охороною земель;

l проведення моніторин­гу ґрунтів та агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарсь­кого призначення.

 

4. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

ПРО ОХОРОНУ ТА ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ

 

 

Правовою підставою для застосування заходів впливу та притяг­нення до юридичної відповідальності є вчинення земельного пра­вопорушення, яке являє собою винну протиправну дію або бездіяльність.

Суб’єктами земельних правоп орушень можуть бути громадяни, юридичні і посадові особи незалежно від форми власності й підпо­рядкованості. Ними можуть бути як особи, які є суб’єктами зе­мельних правовідносин (власники землі, землекористувачі, орен­дарі), так і особи, що, не будучи суб’єктами земельних відносин, допустили порушення земельного законодавства (наприклад, осо­би, які самовільно захопили земельну ділянку).

Об’єктом земельних правопорушень є земельний правопорядок, права і законні інтереси власників землі, землекористувачів, орен­дарів, а також інтереси українського народу.

Суб'єктивна сторона земельного правопорушення характери­зується обов'язковою наявністю вини, що може бути у формі пря­мого наміру (навмисне самовільне захоплення земельної ділянки) або у формі недбалості (нераціональне використання землі).

Об’єктивна сторона земельного правопорушення полягає в проти-правності поведінки, порушенні вимог земельного законодавства. Земельне правопорушення може бути вчинене як шляхом активних дій (знищення межових знаків), так і в результаті бездіяльності (невиконання заходів щодо охорони земель).

Всі земельні правопорушення можна об'єднати в дві групи:

l зе­мельно-правові порушення, позбавлені екологічного забарвлення і не пов'язані з заподіянням шкоди землі як складовій частині навколишнього природного середовища;

l земельні правопорушення, вчинення яких пов'язане з заподіянням шкоди землі і які є одно­часно екологічними правопорушеннями.

До суто земельних правопорушень, що порушують вимоги раціо­нального використання земель, законних інтересів і прав власників землі, землекористувачів, у тому числі орендарів, належать такі правопорушення, як:

¾ нераціональне використання сільськогоспо­дарських земель;

¾ використання земельних ділянок не за цільовим призначенням;

¾ невиконання обов’язків по приведенню земель у стан, придатний для використання їх за цільовим призначенням;

¾ самовільне захоплення земель і самовільне будівництво, не пов'яза­не з заподіянням шкоди землям;

¾ знищення межових знаків;

¾ пору­шення містобудівної документації при відводі земель;

¾ порушення термінів розгляду заяв про надання земельних ділянок та термінів повернення тимчасово займаних земель;

¾ систематичне невнесення плати за землю;

¾ перекручення даних державного земельного кадас­тру і приховування інформації про наявність земель запасу;

¾ прихо­вування або перекручення відомостей про стан екологічної, у тому мислі радіаційної обстановки;

¾ відхилення або невчасне виконання вимог органів державного контролю за використанням і охороною земель щодо усунення порушень земельного законодавства.

До земельних правопорушень з екологічним забарвленням відносять:

¾ псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами та стічними водами;

¾ використання земель способами, що призво­дять до зниження родючості ґрунтів та погіршення екологічної об­становки;

¾ проектування, розміщення, будівництво і введення в дію об’єктів, що негативно впливають на стан земель;

¾ невиконання обов'язкових заходів щодо поліпшення земель та охорони ґрунтів від водяної й вітрової ерозії, а також щодо запобігання іншим про­цесам, що погіршують стан земель;

¾ порушення встановленого при­родоохоронного режиму використання земель.

Як один із видів соціальної відповідальності юридична відповідальність настає за фактом вчинення правопорушення і полягає в покладанні на правопорушника обов'язку перенесення несприят­ливих наслідків особистого і майнового характеру. Як система заходів державного примусу, застосовуваних до винних у випадку невиконання вимог законодавства, юридична відповідальність за порушення земельного законодавства спрямована на забезпечення дотримання земельно-правових норм, відновлення порушених земельних прав, а також запобігання вчиненню нових правопо­рушень.

Санкції, що накладаються за земельні правопорушення, поділя­ють на каральні (накладення штрафу, вилучення земельної ділян­ки), правовідновлювальні (повернення самовільно зайнятої ділян­ки, скасування незаконного акта з земельного питання) та компенсаційні (відшкодування шкоди).

Правова відповідальність за земельні правопорушення залежно від застосовуваних санкцій поділяється на адміністративну, кримінальну, цивільну та дисциплінарну. Деякі спеціалісти у галузі земельного права виділяють як окремий вид відповідальності за порушення земельного законодавства і земельно-правову відповідальність.

Адміністративна відповідальність настає за такі протиправні по­рушення земельного законодавства, винні недоліки і недбалість у використанні й охороні земель, що за ступенем своєї небезпеки не потребують кримінального переслідування.

Кримінальна відповідальність за порушення земельного законо­давства настає у випадках вчинення дій, що посягають на вста­новлений земельний правопорядок і становлять собою суспільну небезпеку.

До суспільно небезпечних дій, що зумовлюють застосування за­ходів кримінальної відповідальності, КК України відносить:

а) за­бруднення або псування земель (забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я  людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я  людей чи довкілля (ст. 239);

б) безгосподарське використан­ня земель, якщо це спричинило тривале зниження або втрату їх ро­дючості, виведення земель з сільськогосподарського обороту, зми­вання гумусного шару, порушення структури ґрунту (ст. 254) та інші дії.

Цивільна відповідальність настає за фактом порушення земель­ного законодавства, пов'язаного з заподіянням шкоди землям, що охороняються законом, правам і інтересам власників землі, земле­користувачів, у тому числі орендарів, незалежно від притягнення винних до інших видів правової відповідальності.

Примірний перелік дій, вчинення яких може бути підставою для відшкодування завданих такими діями збитків, встановлений ЗК. Згідно зі ст. 156 ЗК власникам землі та землекористувачам відшко­довуються збитки, заподіяні внаслідок:

а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для по­треб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;

в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних влас­тивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагар­ників;

ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан;

д) неодержан­ня доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Проте власниками і користувачами земельних ділянок можуть стягуватися збитки, завдані й іншими діями. Так, як встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. “Про затвердження Порядку визначення та відшкодування збитків влас­никам землі та землекористувачам”.

Відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам провадиться підприємствами, установами, організаціями та грома­дянами, яким відведено земельні ділянки, що вилучаються (вику­повуються), а також підприємствами, установами, організаціями та громадянами, діяльність яких призводить до обмеження прав влас­ників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршення якості земель, розташованих у зоні їх впливу.

 

 

ТЕМА 2.2. ПРАВОВА ОХОРОНА І

          ВИКОРИСТАННЯ ВОД

 

     1. ВОДИ ЯК ОБ ’ ЄКТ ОХОРОНИ ТА ВИКОРИСТАННЯ

Вода — одна з найпоширеніших речовин у природі. На гідро­сферу припадає 71% загальної площі поверхні Землі. Як складова навколишнього природного середовища вода включає води суходо­лу (річок, озер, льодовиків, штучних водойм, боліт, підземних вод, ґрунтової вологи, снігового покрову), морів, океанів. Загальні за­паси води на Землі становлять приблизно 1390 млн. куб. км., з них близько 1340 млн. куб. км. (96,5%) припадає на води Світового океану. Об'єм підземних вод становить понад 23 400 тис. куб. км., у льодовиках міститься 24 064 тис. куб. км. води, в озерах — 176 тис, у болотах — 11,5 тис, у річках — 2,12 тис куб. км. З усієї води менш як 2% є прісною водою, а доступною для використан­ня — лише 0,3%.

Вода виконує важливі екологічну, культурно-оздоровчу, еко­номічну функції.

Екологічна функція води виявляється в забезпеченні життєдіяльності людини, існування та розвитку рослинного і тва­ринного світу. Вода входить до складу клітин людини (становить близько 65% маси тіла дорослої людини), тварин і рослин.

Культурно-оздоровча функція води проявляється у викорис­танні водних об’єктів як місце і засіб відпочинку, туризму, рибаль­ства, санаторно-курортного лікування, організації територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Економічна функція води виявляється у її здатності бути ресур­сом для промислового виробництва та іншого господарського ви­користання. Один із найбільших споживачів води — сільське гос­подарство. Так, на вирощування 1 тонни цукрових буряків витра­чається 130—160 кубометрів води, 1 тонни пшениці — 800—1200, 1 тонни бавовни-сирцю — 4000—5000, 1 тонни рису — 5000—7000 кубометрів. Багато води йде на потреби промисловості, енергети­ки, комунального господарства.

При зростанні матеріального виробництва, чисельності населення збільшуються обсяг споживання водних ресурсів, за­бруднення й виснаження вод. Особливо це відчувається в Україні, де немає великих запасів власних прісних вод, а територіальний розподіл водних ресурсів не збігається з розміщенням водоємких галузей господарського комплексу. Так, лише 25% ресурсів річкових вод України формуються в межах її території, інші надходять з території Росії, Білорусі, Румунії. Найбільша ж кількість водних ресурсів (58%) зосереджена в ріках басейну Дунаю в прикордонних районах України, де потреба у воді не перевищує 5% її загальних запасів. Найменш забезпечені водними ресурсами Донбас, Криворіжжя, Крим та південні області України — там, де сконцентровані найбільші споживачі води. Доступні для широкого викорис­тання водні ресурси формуються переважно в басейнах Дніпра, Дністра, Сіверського Дінця, Південного і Західного Бугу, а також малих річок Приазов'я та Причорномор'я.

Високий рівень господарського освоєння території в Україні (природні землі становлять лише близько 35% площі країни) призводить до порушення рівноваги в природі, умов формування сто­ку, погіршення якості води.

Екологічно не збалансована господарська діяльність, викорис­тання у виробничій сфері значних обсягів водних ресурсів, їх за­бруднення, штучна зміна природного режиму водних об’єктів при­звели до того, що самовідновлювальна та самоочисна здатність водних об’єктів значно погіршилась. Частина забруднюючих речо­вин надходить у водойми України з сусідніх країн — по Дніпру, Десні, Сіверському Дінцю, Дунаю.

Велику шкоду населеним пунктам і сільськогосподарським угіддям та іншим господарським об’єктам, завдають повені, підтоплення, водна ерозія, руйнування берегів водосховищ тощо. Особливо руйнівними є паводки в басейнах річок Тиси, Прута,Дністра, Західного Бугу, Прип'яті, Сіверського Дінця, а також річок Одеської області вздовж Дунаю.

На розв'язання екологічних проблем, пов'язаних зі станом вод­них об’єктів, на забезпечення раціонального використання вод, їх охорону від забруднення, засмічення та вичерпання спрямоване водне законодавство України.

 

 

      2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ВИКОРИСТАННЯ Й ОХОРОНИ ВОД

 

Інститут права водокористування ста­новить сукупність правових норм, що регулюють водні відносини з метою забезпечення збереження, науково обґрунтованого, раціо­нального використання вод для потреб населення і галузей еко­номіки, охорону водних об’єктів та запобігання шкідливій дії вод.

Зазначені правові норми містяться у Водному кодексі України, що є головним кодифікаційним актом у сфері використання і охо­рони вод, а також у інших актах законодавства, прийнятих відповідно до цього кодексу.

Відносини у сфері використання вод регулюються також Законом України “Про охорону навколишньо­го природного середовища” та актами законодавства, що регулю­ють природоресурсні, цивільні, санітарно-гігієнічні, адміністра­тивні, фінансові та інші відносини, пов'язані із водокористуван­ням.

Суб’єктами користування водними об’єктами є: органи держав­ної влади та місцевого самоврядування, що здійснюють від імені українського народу права власності на водні та інші природні ре­сурси, підприємства, установи, організації й громадяни України, а також іноземні юридичні й фізичні особи та особи без громадян­ства, які здійснюють забір води з водних об’єктів, скидають у них зворотні води або користуються водними об’єктами.

Суб'єкти права водокористування можуть бути первинними (ті, що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води) і вторинними (абоненти) – ті, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду з водозабірних спо­руд первинних водокористувачів та скидають стічні води в їх сис­теми на умовах, що встановлюються між ними, та за погодженням і органом, який видав дозвіл первинному водокористувачу) водокористувачами.

Об’єктами права водокористування є усі води (водні об’єкти) на території України. Це:

а) поверхневі води; природні водойми (озе­ра); водотоки (річки, струмки);

б) штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об’єкти;

в) внутрішні морські води та територіальне море.

До водних об’єктів загальнодержавного значення належать:

¾ внутрішні морські води та територіальне море;

¾ підземні води, які є джерелом централізованого водопоста­чання;

¾ поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що зна­ходяться і використовуються в межах однієї області, а також їх притоки;

¾ водні об’єкти в межах територій природно-заповідного фон­ду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.

До водних об’єктів місцевого значення належать:

¾ поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об’єктів загальнодержав­ного значення;

¾ підземні води, які не можуть бути джерелом централізовано­го водопостачання.

Загальне водокористування здійснюється громадянами для задо­волення їх потреб безплатно, без надання відповідних дозволів.

Спеціальне водокористування — це забір води з водних об’єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них зворотних вод. Воно здійснюється юридичними і фізичними осо­бами на підставі дозволу та за плату.

Крім того, залежно від мети використання водних об’єктів виділяють:

¾ спеціальне водокористування для задоволення питних і гос­подарсько-побутових потреб населення;

¾ спеціальне водокористування та користування водними об’єктами для лікувальних, курортних і оздоровчих цілей;

¾ спеціальне водокористування та користування водними об’єктами для потреб галузей економіки.

Спеціальне водокористування для задоволення питних і господарсь­ко-побутових потреб населення. Використання водних об’єктів для питного та водогосподарського водопостачання допускається за умови відповідності вод якісним характеристикам, встановленим державним стандартом, нормативам екологічної безпеки водокори­стування і санітарним нормам (ст. 58 Водного кодексу України).

Правова охорона вод виявляється в прий­нятті й реалізації правових норм, спрямованих на здійснення за­ходів щодо їх охорони від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об’єктів.

Заходами, спрямованими на охорону вод, є:

¾ визначення територій зі спеціальним водоохоронним режи­мом користування;

¾ заходи щодо охорони вод у процесі виробничої та іншої гос­подарської діяльності;

¾ заходи щодо запобігання шкідливим діям вод та аваріям на водних об’єктах і ліквідації їх наслідків.

До територій зі спеціальним водоохоронним режимом належать: водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, смуги виділення, берегові смуги водних шляхів, зони санітарної охорони, території та об’єкти природно-заповідного фонду, до складу яких входять водні об’єкти.

На території водоохоронної зони встановлюється спеціальний режим для господарської діяльності. Тут забороняється:

l використан­ня стійких та сильнодіючих пестицидів;

l влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації;

l скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також потічки.

Прибережна захисна смуга — частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та чи островах забороняється:

l розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і заліснення), а також садівництво та город­ництво;

l зберігання та застосування літніх таборів для худоби;

l будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометрич­них та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та сто­янок автомобілів;

l миття та обслуговування транспортних засобів і техніки;

l влаштування звалищ сміття, ґнієсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.

 З метою запобігання шкідливій дії вод мають вживатися спеціальні заходи, а саме:

¾ залуження та створення лісонасаджень на прибережних за­хисних смугах, схилах, балках та ярах;

¾ будівництво протиерозійних, гідротехнічних споруд, земля­них валів, водоскидів, захисних дамб, водосховищ-регуляторів;

¾ спорудження дренажу;

¾ укріплення берегів тощо.

У разі загрози стихійного лиха, пов'язаного із шкідливою дією вод, місцеві ради із залученням підприємств, організацій зо­бов'язані вжити невідкладних заходів щодо запобігання цьому ли­хові, а в разі його настання — щодо негайної ліквідації його наслідків.

 

3. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ І КОНТРОЛЬ У СФЕРІ

ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ВОДНИХ РЕСУРСІВ

 

Державне управління в галузі використання і охорони вод здійснюють Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації. Крім того, функції управління в даній сфері здійснюють органи місцевого самоврядування відповідно до зако­нодавства.

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів має здійснюватися за басейновим прин­ципом.

Басейнове управління має базуватися на таких принципах, як:

¾ пріоритетність екологічної безпеки природокористування, уз­годженість і збалансованість екологічної політики суб'єктів водо­користування і водогосподарської діяльності;

¾ економічна цілісність басейнового водогосподарського ком­плексу, самодостатність та самоокупність водогосподарської і во­доохоронної діяльності;

¾ забезпечення взаємодії територіальних та галузевих суб'єктів управління водним господарством на основі програмно-цільового методу;

¾ стандартизація процедур і процесів басейнового управління і посилення відповідальності всіх суб'єктів водокористування і водо­господарської діяльності за стан водного басейну і якість водних ресурсів;

¾ інформаційне та наукове забезпечення управлінських рішень, участь громадськості в рішенні водогосподарських і екологічних проблем басейну.

Басейновий принцип управління в сфері використання і охоро­ни вод, відтворення водних ресурсів передбачено Водним кодексом України (частина перша ст. 13), а умови та вимоги щодо реалізації цього принципу в управлінській діяльності визначені Концепцією розвитку водного господарства України, схваленої постановою Верховної Ради України від 14 січня 2000 р.

Управлінська діяльність зазначених органів державної влади місцевого самоврядування реалізується в межах певних функцій, ос­новними з яких є:

¾ розробка і реалізація державних, міждержавних та регіональ­них програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів;

¾ здійснення державного обліку вод, ведення водного кадастру;

¾ здійснення моніторингу вод;

¾ видача дозволів на здійснення спеціального водокористування;

¾ нормування та лімітування водокористування;

¾ здійснення державного контролю за використанням і охоро­ною вод.

Державні, міждержавні та регіональні програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розробляються з метою здійснення цілеспрямованої і ефективної діяльності щодо задоволення потреб населення і галузей економіки у воді, збереження, раціонального використання і охорони вод, запобігання їх шкідливій дії.

Зазначені програми розробляються на основі даних державного обліку вод, водного кадастру, схем використання і охо­рони вод та відтворення водних ресурсів тощо.

Державний облік вод має своїм завданням встановлення відомостей про кількість і якість вод, а також даних про водокористування (про забір та використання вод, скидання зворотних вод та забруднюю­чих речовин, наявність систем оборотного водопостачання та їх потужність, а також діючих систем очищення стічних вод та їх ефективність тощо).

Державний моніторинг вод здійснюється з метою забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його