Поняття і Зміст права власності

  НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

Поняття власності на природні ресурси являє собою економічну та юридичну категорії. Як економічна категорія власність на природні ресурси виникла задовго до появи держави і права, а саме тоді, коли первісна людина вперше позначила конкретну земельну територію чи ділянку як належну роду чи окремому індивіду. Отже, головною ознакою власності на природні ресурси в економічному аспекті є присвоєння конкретної земельної території чи ділянки з усіма розташованими на них природними ресурсами відповідно первісним соціумом або одним із членів суспільства.

Таким чином, власність на природні ресурси як економічна категорія являє собою систему суспільно-економічних відносин із приводу присвоєння земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, оголошення їх власністю у формі, яка визначається панівним у даному суспільстві способом виробництва, рівнем та потребами розвитку його продуктивних сил. Як юридична категорія власність на природні ресурси є продукт переходу суспільства до державно-правового рівня організації суспільного життя. Вона являє собою результат закріплення правовими нормами економічних суспільних відносин щодо присвоєння земельних, лісових, водних та інших ресурсів природи, тобто відносин володіння, користування та розпорядження цими ресурсами особами, які юридично визнані власниками відповідних багатств природи. Таке закріплення має вираження у праві власності на природні ресурси.

Право власності на природні ресурси - це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини належності природних об’єктів визначеним законом суб ’ єктам цього права.

Розрізняють право власності на природні ресурси в об ’ єктивному і суб ’ єктивному розуміннях. В об ’ єктивному розумінні право власності на природні ресурси являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею, лісами, водами тощо. Правовими норма­ми, які складають зміст права власності на природні ресурси в об’єктивному розумінні, визначаються коло суб'єктів, що можуть набувати природні ресурси у власність, об’єкти права власності на природні ресурси, порядок набуття, зміни, припинення та захисту права власності на землю, ліси, води, тваринний світ тощо, а також права та обов’язки власників земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

У суб ’ єктивному розумінні право власності на природні ресур­си являє собою сукупність правомочностей власника щодо во­лодіння, користування та розпорядження відповідними об’єктами навколишнього природного середовища. Правомочності по во­лодінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами існують лише в рамках правовідносин власності на земельні ділян­ки, водойми, лісові угіддя тощо, які у свою чергу виникають після набуття суб'єктом у власність конкретної земельної ділянки, вод­ного об’єкта, ділянки лісу і т.п.

Правовідносини власності на природні ресурси є абсолютними. Це означає, що в рамках таких правовідносин суб'єкту права влас­ності на об’єкт природи кореспондує (протистоїть) необмежене ко­ло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, що порушу­ють права власника чи перешкоджають йому у здійсненні право­мочностей по володінню, користуванню чи розпорядженню зазна­ченим об’єктом природи.

Водночас право власності на природні ресурси на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. У більшості країн світу воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на природні ресурси в Україні випливає з Конституції України (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шко­ди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення права власності на природні ресурси визначаються колом покладених законодавством на власників відповідних природних об’єктів обов’язків щодо раціонального використання та охорони навколишнього природного середовища.

Конституцією України встановлено, що реалізація права власності на землю та інші природні ресурси здійснюється виключно відповідно до закону. Тим самим Основним Законом закріплений примат повноважень Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу в правовому регулюванні екологічних відносин, передусім відносин земельної власності. Конституційні положення щодо права власності на землю, води, ліси, надра та інші природні ресурси деталізуються в Земельному, Водному, Лісовому кодексах України, Кодексі України про надра й  інших природоресурсних законах, які є основними законодавчими актами в системі екологічного законодавства нашої держави.

Законодавство України визнає більшість розташованих на території країни природних ресурсів об’єктом права власності, однак установлює для них різний власнісний статус. Більшість природ­них ресурсів, що перебувають у природному стані, є об’єктом пра­ва власності держави (українського народу) і не підлягають приватизації. До природних ресурсів, які не підлягають приватизації та можуть перебувати тільки в державній власності, належать води, корисні копалини тощо.

Водночас у рамках проведення в нашій країні земельної рефор­ми здійснюється приватизація землі. Земельним кодексом України закріплені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, що охоплює державну та комунальну власність, та приватна, яка охоплює власність фізичних і недер­жавних юридичних осіб. Приватизація земель зумовила необхідність приватизації в обмежених обсягах і деяких інших тісно пов’язаних із землею природних ресурсів, зокрема лісів та вод. Так, під час передачі у приватну власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення разом із ними у приватну власність передаються і невеликі замкнені ділянки земель лісового (до 5 га) та водного (до 3 га) фондів. Право власності на землю та інші природні ресурси, які передаються у приватну власність  на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним.

 

 

2. ФОРМИ ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

До початку 1990-х років основою природоресурсного права нашої країни був інститут права виключної власності держави на природні ресурси. Він передбачав належність усіх земель, вод, лісів, надр та інших природних об’єктів у межах території України одному суб'єкту — державі. Інші суб'єкти екологічних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти природними об’єктами лише на праві природокористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на природні ресурси.

Такий правовий режим власності на природні ресурси вважався безспірним і незмінним до початку 90-х років, коли розпочалося кардинальне реформування системи суспільних відносин. Криза командно-адміністративної економіки, що особливо загострилася наприкінці 1980-х років, зумовила необхідність проведення в нашій країні й земельної реформи як важливого напряму економічної реформи економіки країни. З 1992 р., коли набрала чинності редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р., теоретичною основою здійснення земельної реформи стала концепція плюралізму форм власності на землю.

Основними постулатами цієї концепції є:

- демонополізація земельної власності з позбавленням держави статусу виключного власника землі;

- введен­ня в земельне законодавство інституту права приватної власності на землю, передусім сільськогосподарського призначення;

- надання селянинові — виробникові сільськогосподарської продукції статусу господаря землі та інших засобів аграрного виробництва через надання йому прав власності на землю та інші засоби виробництва.

Світовий досвід свідчить, що економічна і юридична інфраст­руктура країн з ринковою економікою базується на двох формах власності: публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах. Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування в країні засад ринкової економіки, закономірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, в то­му числі на землю.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності знай­шов відображення в Конституції України 1996 р. У ст. 14 Консти­туції зазначено, що право власності на землю набувається і ре­алізується громадянами, юридичними особами та державою. А в її ст. 142 встановлено, що земля може знаходитись і у власності те­риторіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чи­ном, в Україні конституційно встановлені дві форми земельної власності, а саме:

- публічна (суспільна) власність, яка охоплює дер­жавну і комунальну власність;

- приватна власність, що охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб.

Інститут права колективної власності на землю, введений у зако­нодавство країни в 1992 р. для забезпечення приватизації сільсько­господарських земель колишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність.

Таким чином, з прийняттям нової Конституції України з'явили­ся цементуючі юридичні засади для формування нової системи зе­мельного законодавства України. Ними є закріплена Конституцією система права власності загалом і на землю зокрема.

Поділ права власності на форми й види був однією з визначаль­них рис радянської доктрини права власності. Відповідно до цієї доктрини в радянському праві виділялися два види власності — за­гальнонародна соціалістична власність та особиста власність гро­мадян. У свою чергу соціалістична власність поділялася на три форми:

— державну (загальнонародну) власність;

— власність кол­госпів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань;

— власність громадських організацій.

В умовах командно-адміністративної си­стеми не було потреби в чіткому розмежуванні змісту понять «власність» та «право власності». Тому в юридичній літературі то­го періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб’єктами, а й залежно від кола об’єктів та змісту прав на них. З запровадженням елементів ринкового регулювання виробничих відносин почала проявлятися невідповідність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у нашій країні та інших країнах СНД. Це зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичного погляду становище. А для цього необхідні відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності.

Саме в створенні такого єдиного права власності полягає найбільш радикальна зміна в регламентації цього правового інституту, що була реалізована в Конституції України (1996 р.), а також у нових Земельному та Цивільному кодексах України. Зазначені законодавчі акти не ставлять ідеологічних чи юридичних «бар'єрів»  між правом державної та комунальної власності, з одного боку, та правом приватної власності — з іншого як між принципово відмінними правовими категоріями. Право власності за своїм змістом є єдиним. Саме за таким принципом будується цивільне законодавство цивілізованих країн світу. З набранням чинності 1 січня 2002р. нового Земельного кодексу України відбулася імпле­ментація цього принципу і в земельне законодавство нашої країни.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово відмінний зміст, та формування єдиного інституту права власності не виключає доцільності виділення форм власності на землю та інші природні ресурси. Відповідно до вищевикладеного в земельному законодавстві України закріплені дві основні форми земельної власності — суспільна (публічна) та приватна. Крім того, в складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди:

- державну власність на землю;

- кому­нальну власність на землю.