Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди :

- приватну власність громадян;

- при­ватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на природні ресурси є забезпечення та обслуговування екологічних та інших інтересів суспільства в цілому чи окремих його частин — те­риторіальних громад. Приватна власність на природні ресурси спрямована передусім на забезпечення та обслуговування прав на такі ресурси приватних осіб — громадян та недержавних (некомунальних) юридичних осіб. Однак це не означає, що забезпечення та обслуговування екологічних інтересів суспільства опосередко­вується виключно суспільною (публічною) власністю на землю.

Як свідчить досвід інших, насамперед економічно розвинених країн, суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю та деякі інші природні ресурси як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструктури економіки країни. І навпаки, приватна власність на природні ресурси має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, вод, лісів, надр та інших природних багатств, зокрема, інтересів у підвищенні ефективності приватно­го сектору як у сільському господарстві, так і в інших галузях еко­номіки.

Тому в остаточному підсумку приватна власність на при­родні ресурси також слугує суспільству, в якому реалізуються принципи ринкової економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на природні ресурси чітко проявляється в по­ложеннях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а також рівність усіх суб'єктів права власності пе­ред законом.

3. СУБ ’ ЄКТИ ТА ОБ’ЄКТИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

Екологічне законодавство розрізняє суб'єктів права власності залежно від форми власності, у якій перебувають ті чи інші при­родні ресурси. 

Характерною ознакою суб'єкта права власності є належна пра­во- і дієздатність. Екологічною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов’язки. Екологічна праводієздатність належить окремій фізичній особі — громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку.

Юридичні особи набувають екологічної правоздатності з момен­ту державної реєстрації в органах виконавчої влади. Суб'єктом пра­ва приватної власності можуть бути тільки юридичні особі, засновані на праві приватної власності. Юридичні особі, засновані на праві державної або комунальної власності, не можуть бути власниками природних ресурсів. Вони їм надаються тільки в користування.

Суб’єктами права комунальної власності визначено територіальні громади сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і в особі їх представницьких органів — рад.

Особливим суб'єктом права держава. Суб'єктом права державної власності є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій.

Специфічною особливістю суб'єкта права державної власності, не властивою іншим суб'єктам права власності, є те, що держава ви­ступає в один і той же час і як носій політичної влади (суверен), і як власник і здійснює право власності в нерозривному зв'язку з політичною владою.

Природні ресурси юридично закріплюються за певним грома­дянином, але право власності ними фактично здійснюють усі чле­ни його сім'ї, що мають цивільну правоздатність. Вказане дає певні підстави визнавати фактичним суб'єктом пра­ва приватної власності на природні ресурси сім'ю громадянина. Проте чинне екологічне законодавство сім'ю громадянина суб'єк­том права власності не вважає.

Певну специфіку як суб'єкт права приватної власності має фер­мерське господарство. Земельний кодекс України закріплює у ви­гляді суб'єкта права приватної власності на землю для ведення фер­мерського господарства громадянина.

 Фермерське господарство можна розглядати як форму сільськогосподарського підприємства, що базується на за­гальній сумісній приватній власності на землю, а суб'єктом цього права є сімейно-трудове об'єднання осіб.

Об’єкти права власності — це те, з приводу чого складаються і існують відповідні правовідносини, тобто окремі індивідуально визначені частини природних ресурсів, надані у власність для певної мети.  Ними є земля, її надра, водні та інші природні ресурси, а також ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Більш докладно об’єкти права власності визна­чаються у відповідних поресурсних нормативних актах.

Об’єкти права власності на природні ресурси розрізняються залеж­но від форми власності. Тому слід говорити про об’єкти права держав­ної, комунальної або приватної власності на природні ресурси.

Для правової характеристики об’єктів права державної влас­ності важливе значення мають два положення:

- у власності держа­ви можуть перебувати всі природні ресурси;

- частина з них є ви­ключною власністю держави (народу України).

Об’єктом права державної власності на надра є державний фонд надр. До складу державного фонду надр як об’єкта права власності входять власне надра, родовища корисних копалин, техногенні ро­довища корисних копалин, а також мінеральні ресурси континен­тального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Влас­не надра — це частина земної кори, розташована під поверхнею суші і дном водосховищ, що простягається до глибин, доступних для ге­ологічного вивчення і освоєння. До складу надр також включаються родовища корисних копалин, що є скупченням мінеральних речо­вин як у надрах, так і на поверхні землі, у джерелах вод і газів, на дні водосховищ, що за кількістю та умовами залягання придатні для промислового використання, і техногенні родовища корисних ко­палин, що є місцями, де скупчилися відходи видобування, збага­чування та переробки мінеральної сировини, запаси яких оцінені і мають промислове значення.

Об’єктом права власності держави на води є державний водний фонд, який складають усі води (водні об’єкти) України. Під вода­ми в даному випадку розуміють сукупність індивідуально визначених фізико-географічних водних об’єктів (моря, озера, ріки), що не можуть бути вичерпані і перебувають у межах державних кор­донів України. При цьому не має значення, природними чи штуч­ними є водосховища. Об’єкти природи, до яких прикладена праця людини, не перестають бути з даної причини компонентом приро­ди, якщо вони не відділені від природного середовища.

Право власності поширюється не на всі наявні у природі води взагалі, а лише на ті води, що можуть бути індивідуалізовані, тобто на водні об’єкти.

Згідно з Водним кодексом України єдиний водний фонд вклю­чає:

- ріки, озера, водосховища, інші поверхневі водосховища та водні джерела, а також води каналів і ставків;

- підземні води й льодовики;

- внутрішні моря та інші внутрішні води України;

- територіальні води (територіальне море).

 Ліси в Україні виступають ви­ключно об’єктом державної власності на природні ресурси. За чинним лісовим законодавством під лісами розуміють сукупність землі, рослин­ності, в якій домінують дерева і чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє сере­довище (ст. 2 Лісового кодексу України — далі ЛК України).

Лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші продукти лісу (ст. 7 ЛК України). За своїм характером лісові ресурси поділяються на дві категорії:

- загальнодер­жавні;

- місцеві,

 що відповідно дає можливість поділяти їх на об’єкти права загальнодержавної (республіканської) власності та власності адміністративно-територіальних утворень (місцевих органів влади).

У власності можуть перебувати і об’єкти тваринного світу. Об’єктами тваринного світу є лише дикі тварини.

Тваринний світ може перебувати у державній або приватній власності.

Найважливішим за своїм значенням об’єктом права власності на природні ресурси є земля.

Об’єктом права державної власності на землю є усі землі Ук­раїни, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності перебувають землі атомної енергетики та космічної системи, землі оборони, крім зе­мельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничо­го та житлового призначення, землі під об’єктами природно-за­повідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об’єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які ви­користовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради Ук­раїни, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших ор­ганів державної влади, Національної академії наук України, держав­них галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивно­го забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Об’єктом права комунальної власності є усі землі в межах населе­них пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти кому­нальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладо­вища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо), землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту, земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування, та ін.

Об’єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності або викорис­тання для житлової, промислової та громадської забудови.

Об’єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, в першу чергу в межах населеного пункту.

Земельні ділянки як об’єкти права власності громадян України мають чітко визначені граничні розміри і розрізняються за метою використання.

Об’єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського при­значення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що нале­жать їм на праві приватної власності.

У земельному законодавстві не міститься обмежень на кількість земельних ділянок, що можуть перебувати у власності однієї осо­би. Кожна з зазначених зе­мельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє со­бою самостійний об’єкт права власності.

 

 

 4.ПІДСТАВИ ТА ПОРЯДОК ВИНИКНЕННЯ

  ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

Правовідносини власності й, отже, об’єктивне право власності виникає і припиняється, як і будь-які інші правовідносини, на підставі правових норм і за наявності певних юридичних фактів. Ці юридичні факти називаються підставами (або засобами) придбан­ня права власності.

У більшості випадків виникнення права власності на конкрет­ний природний об’єкт у однієї особи означає припинення права власності на цей об’єкт іншої особи. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступати одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на природні ресурси.

Усі засоби виникнення (придбання) права власності на при­родні ресурси можна підрозділити на первісні та похідні.

До первісних підстав виникнення права власності належать такі, при яких право власності виникає або вперше, або незалеж­но від волі попереднього власника (націоналізація і конфіскація природних ресурсів, відтворення природних об’єктів, розведення у неволі).

Похідними є такі засоби набуття права власності, при яких пра­во нового власника ґрунтується на праві попереднього власника (договори, успадкування).

Засоби виникнення (придбання) права власності на природні ресурси залежно від того, можуть вони використовуватися всіма власниками чи певним колом власників, поділяються на загальні і спеціальні.

- загальні – одержання природно­го об’єкта за договором;

- спеціальні — конфіскація, націо­налізація, реквізиція, що виступають підставою виникнення пра­ва власності тільки для держави або придбання частки у спільному майні подружжя, що може бути підставою виникнення права при­ватної власності громадянина.

Найважливішою підставою виникнення права власності на природні ресурси у держави стала націоналізація землі та інших природних ресурсів, проведена у 1917 році, та була примусовим революційним вилученням при­родних ресурсів у приватних власників і переведення їх у власність на підставі спеціальних законодавчих прав.

Від націоналізації необхідно відрізняти реквізицію і конфіс­кацію природних ресурсів, що також є засобами їх примусового ви­лучення у окремих власників у дохід держави.

Реквізиція – це вилучення державою природного об’єкта у власника в державних чи громадських інтересах з випла­тою йому повної вартості.

Конфіскація – це неоплатне вилучення державою при­родних ресурсів у вигляді санкції за правопорушення.

Однією з підстав виникнення права державної власності на при­родні ресурси є перехід у власність держави безхазяйного природ­ного об’єкта. Згідно з цивільним законодавством України (ана­логічні норми в екологічному законодавстві відсутні) безхазяйним визнається природний об’єкт, якщо він не має власника або власник природного об’єкта невідомий. Зазначені факти встановлюються рішенням суду або виконавчого комітету місцевої ради, що виноситься за заявою фінансового ор­гану.

Особливою умовою виникнення права державної та комуналь­ної власності є примусове відчуження природних ресурсів у приват­них власників у разі виникнення суспільних потреб або суспільної необхідності. Потрібно розрізняти ці поняття. В першому випадку перелік суспільних потреб чітко визначений і є вичерпним.

Суспільна необхідність виникає тільки у разі введення воєнно­го чи надзвичайного стану і є за своєю суттю форс-мажорною об­ставиною припинення права приватної власності.

Право власності на природні ресурси може виникати на підставі цивільно-правової угоди. Такі угоди бувають:

· двосторонні (даруван­ня, купівля-продаж, обмін);

· односторонні (успадкування).

Виникнення права власності на природні ресурси за двосто­ронніми угодами виникає з моменту нотаріального посвідчення до­говорів та державної реєстрації за місцем знаходження.

Односторонньою угодою як підставою виникнення права влас­ності на природні об’єкти є, головним чином, прийняття спадщи­ни.

При укладанні угод стосовно природних ресурсів не допускається зміна їх цільового призначання і мети використання. Продаж об’єктів державної та комунальної власності громадянам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу об’єктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що є власністю по­купців цих ділянок. У випадку, коли продавцем виступають державні або комунальні органи, вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової та експертної оцінки, яка проводиться за мето­дикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Якщо продав­цем земельної ділянки виступає юридична або фізична особа, то вартість земельної ділянки визначається за згодою сторін, але не може бути меншою, ніж її грошова експертна оцінка.

Одним із засобів виникнення права приватної власності на при­родні ресурси виступає приватизація. Приватизація — це безкоштов­на передача в приватну власність природних об’єктів, що перебува­ють у державній або комунальній власності.

За своєю сутністю надання природних об’єктів у власність як підстава виникнення права власності виступає у вигляді адміні­стративно-розпорядчого акта.

Таким чином, приватизація являє собою акт розпорядження природним об’єктом. Тому природні об’єкти надаються в приват­ну власність тільки з дозволу органів, до компетенції яких входить право розпорядження ними.

Земельні ділянки надаються у власність на підставі рішень місцевих рад чи органів державної виконавчої влади, на території яких вони розташовані. У рішенні про надання земельних ділянок зазначаються мета, для якої вони надаються, розміри і основні умо­ви використання. Порядок надання земельних ділянок у власність регулюється Земельним кодексом України.

Таким чином, приватизація як підстава виникнення права при­ватної власності на природні ресурси має складний юридичний склад, який включає у себе подачу заяви чи клопотання, прийнят­тя рішення компетентним органом про надання об’єкта у власність, встановлення меж на місцевості (відведення у натурі) і видачу до­кумента, який посвідчує право власності.

Крім того, у випадку приватизації сільськогосподарських під­приємств громадяни — працівники цих підприємств мають право отримати ще і земельний пай, який після виділення в натурі (на місцевості) набуває статус земельної ділянки для відповідної мети використання.

Підставою виникнення права приватної власності на природні об’єкти виступає одержання частки у спільному майні подружжя.

Право власності на природні ресурси може виникнути і в разі придбання речових прав на майно, нерозривно пов'язане з природ­ним об’єктом.

Специфічною умовою, що тягне за собою виникнення права власності на тваринний світ, є розведення (отримання) об’єктів тва­ринного світу.

Підстави виникнення права приватної власності іноземних гро­мадян і осіб без громадянства обмежені. Вони мають право набу­вати у власність земельні ділянки на підставі цивільно-правових угод тільки несільськогосподарського призначення і в першу чер­гу в межах населеного пункту, як правило, де розташовані або будуватимуться об’єкти нерухомого майна. Право власності на землю господарських товариств, наприклад сільськогосподарських акціонерних товариств, може виникати шля­хом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновників.

Іноземні юридичні особи мають право набувати у власність зе­мельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення у випадку придбання об’єктів нерухомого майна чи для споруд­ження об’єктів нерухомого майна, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні. Обов’язковою умовою для придбання іноземною юридичною особою права власності на земельну ділянку є реєстрація постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України.

 

 

5. ПІДСТАВИ І ПОРЯДОК ПРИПИНЕННЯ ПРАВА

ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

 

Припинення права власності на природні ресурс и, як і його придбання, здійснюється на основі певних юридичних фактів. Тут можна виділити чотири основні групи підстав:

- обставини, пов'язані з припиненням існування об’єкта пра­ва власності (втрата, загибель);

- обставини, пов'язані з припиненням існування об’єкта пра­ва власності (смерть громадянина, припинення діяльності юридич­ної особи);

- добровільна відмова (купівля-продаж, дарування);

- примусове відчуження у власника природного об’єкта всупе­реч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення природ­ного об’єкта, що використовується безгосподарно чи засобами, що призводять до його знищення).

Припинення права державної власності на природні ресурси може бути лише у випадках надання їх у комунальну або приватну власність. Це означає, що не може мати місця припинення права державної власності на будь-яких примусових підставах без доб­ровільної згоди власника. На окремі об’єкти природи право держав­ної власності взагалі не може бути припинено. Це стосується об’єктів, що становлять особливу природоохоронну, наукову і ес­тетичну цінність. До них належать тварини, занесені до Червоної книги України; особливо цінні продуктивні землі; землі, зайняті природними історико-культурними об’єктами.

Припинення права приватної власності на природні ресурси чи їх частину або зменшення розмірів може мати місце лише у випад­ках, прямо передбачених у законі. Екологічне законодавство дає ви­черпний перелік підстав припинення права власності і встановлює порядок такого припинення.

Право власності припиняється рішенням відповідного органу влади у випадку добровільної відмови власника, відчуження (про­дажу) природного об’єкта, викупу для державних або громадських потреб. При незгоді власника природного об’єкта на викуп припи­нення права власності здійснюється у судовому порядку.

Право власності на природні об’єкти може бути припинене і на примусових підставах у випадках: систематичного невнесення по­датку в строки, встановлені законодавством України; використан­ня природного об’єкта способами, що призводять до погіршання його стану, знищення, забруднення або погіршання екологічної об­становки; використання не за цільовим призначенням чи система­тичного невикористання.

Якщо мають місце випадки використання природного об’єкта не за цільовим призначенням, нераціонального використання чи ви­користання способами, що призводять до забруднення, система­тичного невнесення платежів за природні об’єкти тощо органи дер­жавного контролю за використанням і охороною природних об’єктів чи фінансові органи письмово попереджають власника про необхідність усунення цих порушень у місячний термін. Якщо по­рушення за цей час не будуть усунуті, на винних накладається адміністративне стягнення у встановленому порядку і надається додатково місячний термін для усунення порушень. У випадку не усунення порушень і в цей строк зазначені органи передають відповідній місцевій раді народних депутатів або прокурору акт і свій висновок про необхідність припинення права власності на природний об’єкт.

На підставі зазначених матеріалів місцеві ради, прокурор або органи контролю у галузі охорони тваринного світу можуть звер­нутися з позовом до суду, арбітражного суду про припинення пра­ва власності на природний об’єкт. Рішення суду з цього питання є остаточним.

До числа підстав припинення права власності на природні ресур­си (хоч вони прямо і не передбачені чинним екологічним законодав­ством) слід віднести випадки, коли право власності підлягає припи­ненню, наприклад, при ліквідації підприємства, організації або ус­танови, смерті особи або ліквідації (знищення) природного об’єкта.

Право власності на природні ресурси припиняється і внаслідок юридичних фактів, що не можна віднести до актів розпорядження самим природним об’єктом. Земельним законодавством України пе­редбачено перехід права власності на земельну ділянку у випадку пе­реходу права власності на будову і споруду, що знаходяться на ній.

Отже, юридична доля земельної ділянки успадковує юридичну долю будови чи споруди, і право власності на земельну ділянку припиняється або змінюється на підставі припинення або зміни права власності на майно, якщо інше не передбачене договором відчуження і не змінюється цільове призначення земельної ділянки.

Припинення права власності на природні ресурси здійснюється шляхом їх вилучення або викупу.

Викуп земельних ділянок з приватної власності відбувається за згодою власників.

Припинення права власності на природні об’єкти шляхом вилучення відбувається в судовому порядку за позовами місцевих рад чи органів контролю у галузі охорони, використання, відтворення тваринного світу або прокурора.

 

ТЕМА 1.5     ПРАВО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

 

 

1. ПОНЯТТЯ І ПРИНЦИПИ

ПРАВА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Права природокористування можна розглядати у різних ракурсах. В об’єктивному розумінні право природокористування на сьогоднішній  день являє собою правовий інститут екологічного права, що регулює суспільні відносини у сфері забезпечення ефективного раціонального використання людиною природних ресурсів, природних об’єктів та природних умов. Правові норми, які формують відповідний інститут екологічного права, містяться як у комплексному законодавстві (інтегровані норми), так і в природоресурсному законодавстві (диференційовані норми).

Право природокористування можна розглядати також у суб’єктивному розумінні, тобто як право конкретного суб’єкта використовувати природні ресурси, природні об’єкти чи природні умови для задоволення певних потреб. Таке право належить власникові або іншій особі.

Також можна оцінювати право природокористування і як правовідносини, тобто врегульований правом комплекс прав та обов’язків, що належать суб’єктам природокористування в конкретних суспільних відносинах щодо використання земельної ділянки, водного об’єкта, лісового масиву, ділянки надр, мисливського угіддя, об’єкта природно-заповідного фонду тощо.

Розглянувши основні ознаки права природокористування можна виділити й принципи права природокористування. Головними серед них є такі:

- цільовий характер використання природних ресурсів;

- додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у процесі використання природних ресурсів;

- збалансованість економічних та екологічних чинників у процесі природокористування;

- екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, незаподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим;

- непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів;

- безоплатність загального і платність спеціального прородокористування та деякі інші.

В екологічному законодавстві України відображено всі ці принципи. Розглянемо лиш деякі з них.

Принцип цільового характеру природокористування закріплений усіма базовими актами природоресурсного законодавства України. Зміст цільового характеру природокористування полягає в обумовленій законодавством можливості використовувати природний об’єкт (його частину) лише за тим цільовим призначенням, для якого він переданий у власність чи наданий у користування і недопустимість його використання за іншим цільовим призначенням.

Принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів полягає в здійсненні системи правових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів та об’єктів, а також здоров’я  людини у процесі природокористування. Цей принцип досить повно відображений у ст. 40 Закону України «Про охорону навколишнього середовища» і його суть полягає в тому, що використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов’язкових екологічних вимог, а саме.

Принцип збалансованості економічних і екологічних чинників  набув послідовного втілення в законодавстві України лише в останнє десятиліття. Він є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному праві навколишнього середовища теорії взаємовідносин суспільства та природи – концепції сталого розвитку. Остання посідає дедалі вагоміше місце в правових системах багатьох країн світу.

Принцип екосистемного підходу до природи як до цілісного організму, незаподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим має основоположне значення для права природокористування, як і для екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов'язана з усвідомленням взаємозв’язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем.

Принципнепорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів є принципом не лише права природокористування, а й загальним принципом цивільно-правових відносин у правовій державі. У правову систему України цей принцип прийшов із західноєвропейського права і базується на абсолютистському підході до права власності.

Принцип безоплатності загального і платність спеціального природокористування як принцип права природокористування закріплений у п. «в» ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього середовища». Підтвердивши безоплатність усіх форм загального природокористування, метою якого є задоволення життєво необхідних потреб людей, законодавство про охорону навколишнього природного середовища запровадило механізм платності практично всіх видів спеціального природокористування, що здійснюється в господарських цілях, як правило, для отримання прибутку. Законодавство України встановлює:

- плату за землю;

- плату за воду;

- плату за використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду;

- плату за користування надрами;

- збір за спеціальне використання природних рослинних ресурсів.

2. ОБ’ЄКТИ ТА СУБ ’ ЄКТИ

         ПРАВА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Право природокористування виникає з приводу використання різних екологічних об’єктів. Ними можуть бути конкретні природні об’єкти або їх складові частини, які підлягають або не підлягають індивідуалізації, а також окремі властивості і якості цих об’єктів природи. Кожен об’єкт природокористування (земельна ділянка, во­доймище, лісова ділянка тощо) визначає і його вид (землекористу­вання, водокористування тощо). При цьому слід розрізняти й безпо­середній об’єкт користування.

Залежно від ступеня правового регулювання фактичного викори­стання природних ресурсів і засобів його регламентації розрізняють:

· природні умови існування людини (споживання кисню, опромінен­ня сонцем тощо);

· загальнодоступне користування природними ре­сурсами;

· всебічно врегульоване право природокористування, яке передбачає експлуатацію об’єктів природи, що перебувають у влас­ності, й таких, котрі не піддаються індивідуалізації.

Об’єктами загальнодоступного користування є не тільки при­родні сили і явища, індивідуалізація яких практично неможлива або недоцільна, але іноді і природні ресурси, які перебувають у власності тих чи інших суб'єктів. Це стосується використання деяких власти­востей і якостей рослинного і тваринного світу, лісів, водоймищ тощо, коли це не стосується права власності або права користування ними. Але з цього не виникає тотожність об’єктів, а також різних за своїм характером правомочностей з користування природним ресурсом. Кожна з двох правомочностей користування має свій об’єкт — певні якості і властивості природного ресурсу.

Природним об’єктам загального користування притаманні такі основні риси:

а) вони не передаються і не закріплюються за конкрет­ними суб’єктами, а використовуються без особливого дозволу всіма особами;

б) санкціонований законом порядок використання природ­них об’єктів загального користування не має розвинутої детальної правової регламентації і полягає передусім у визначенні певних забо­ронних дій, а також певною мірою і дозволених дій;

в) їх використан­ня ніякою мірою не фіксується і не підлягає державній реєстрації.

Об’єктом права природокористування, як уже зазначалося, може бути юридично визначений природний об’єкт (його частина): конкретна земельна ділянка, ділянка надр або лісу, водоймище тощо. Однак у деяких випадках право користування певним видом природних ресурсів пов'язане з необхідністю надання суб'єкту двох або більше різних природних об’єктів.

Нерідко деякі юридично відокремлені природні ресурси висту­пають як об’єкти права спільного природокористування. Такими можуть бути не всі, а лише деякі види природних ресурсів (ліси, води тощо), окремі ділянки яких можна використовувати за різним основним цільовим призначенням.

Як об’єкт права природокористування досить часто виступає якийсь один, відокремлений, вид природних ресурсів, хоча фактич­но цей об’єкт являє собою цілий комплекс різних природних ре­сурсів. Ця ситуація чітко простежується у праві землекористуван­ня, суб'єкт якого відповідно до п. 6 ст. 95 Земельного кодексу має право використовувати не тільки надану землю, але і загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, які є на ній, а також експлуатувати інші корисні властивості землі згідно із законодавством.

Суб’єктами права природокористування є юридичні та фізичні особи, які у визначеному законом порядку набули право користування конкретними природними об’єктами для відповідних цілей і мають у зв 'язку з цим певні права та обов’язки. Залежно від природного об’єкта, наданого в користування, їх називають водокористувача­ми, землекористувачами, лісокористувачами тощо. Суб’єктами права природокористування є власники окремих при­родних ресурсів.

Класифікація суб'єктів права природокористування може бути здійснена за найрізноманітнішими ознаками, наприклад, за родом діяльності або цільовим призначенням наданих у користування об’єктів природи (сільськогосподарські, несільськогосподарські), що ведуть лісове, водне, мисливське, рибне господарство тощо; юридичні та фізичні особи тощо.

Виникнення суб'єктивного права користування об’єктами приро­ди пов'язано з наявністю відповідної правоздатності, тобто передба­ченої екологічним законодавством здатності суб'єкта бути носієм прав і обов’язків по використанню земель, вод, лісів, надр і т. ін.

Екологічну правоздатність організацій не можна плутати з пов­новаженнями державних органів щодо розпорядження й управління природними об’єктами, які виникають не з правоздатності, а з компетенції цих органів, визначеної державою як сувереном-носієм політичної влади і власником більшості природних ресурсів. Однак це не виключає, що іноді в одній особі зосереджено і орган, який управляє (розпоряджається) природним об’єктом і корис­тується цим об’єктом, тобто є користувачем.

Поняття екологічної дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати і здійснювати права і обов’язки з природокористування, самостійного значення для юридичних осіб не має. Указані  суб'єкти, які мають екологічну правоздатність, завжди дієздатні. Тому щодо них вживається термін «праводієздатність». Екологічна праводієздатність властива лише самостійно оформленим як єдине ціле організаціям, але не їх структурним підрозділам. Виробничі дільниці, цехи, бригади, ферми тощо такої самостійності не мають, а значить, екологічною правоздатністю не наділені. Тому вони не можуть вис­тупати суб’єктами права природокористування.

Різного роду організації (державні, колективні, громадські, акціонерні, спільні та ін.), які володіють праводієздатністю, стають суб’єктами права природокористування з моменту надання їм при­родного об’єкта в користування або у власність, а коли це не вима­гається, то з моменту фактичного користування (наприклад, доро­гами загального користування).

Екологічна правоздатність громадянина виника