Інтертекст як система міжтекстових відношень і зв’язків

Інтертекстуальність (з франц. іntertextualite – міжтекстовість) належить до понять, які останнім часом активно вживаються у філологічних науках.

Терміни «інтертекстуальність» та «інтертекст» обґрунтувала й увела в обіг відома французька дослідниця Юлія Крістева. Цим поняттям вона позначила всі прояви між текстуальних відношень. На думку дослідниці, будь-який текст завжди є складовою частиною культурного тексту. В окремо взятому тексті перетинаються та взаємодіють різні тексти, коди, голоси.

Свою теорію інтертексту Ю. Крістева розробила спираючись на концепцію двоголосся. Нагадаємо, що за М. Бахтіним двоголоссявиступає характерною ознакою будь-якого тексту. Текст завжди звернений до когось. У ньому кожне слово має сліди («маркери») чиєїсь сказаності, сліди цитувань.

Виходячи з цього, Ю. Крістева тлумачить інтертекст не як сукупність цитат, а просто сходження всіляких цитацій. Цитата – це лише частковий випадок цитацій. У конкретному тексті крім цитат є алюзії, ремінісценції, парафрази тощо.

Цитата (нім. Zitat, від лат. cito – викликаю, проголошую, називаю) – це більш чи менш дослівно наведений у тексті уривок з претексту, яким може бути висловлювання іншого мовця або попереднє висловлювання автора цього ж тексту. Наприклад, І.Франко цитує автора «Божественної комедії» у циклі «Тюремні сонети»:

Ви, що, попавши в западню ту, хтіли

Найти в ній людський змисл і людські ціли,

Lasciate ogni speranca, – мовив Данте.

А. М.Рильський – відому поезію Я. Щоголіва:

Ніби на гравюрі Хокусаї

Ліс грабовий золотом цвіте,

Гоголівське небо нависає

Над землею – «синє, та не те».

Алюзія (з лат. allusio – жарт, натяк) – це натяк на загальновідомий історичний чи літературний факт, заздалегідь продумане відсилання читача до певного сюжету чи образу світової літератури. Автор розраховує на те, що читач знає джерело алюзії і розшифрує її значення, спираючись на попередні свої знання. В алюзії наявна миттєва спонука до асоціації з тим чи тим мотивом джерела, хоча зв’язок переважно не розгорнутий. Численні натяки на шекспірівські сюжети й ситуації, відсилання до «Гамлета», постійний творчий перегук з іншими творами Шекспіра дослідники помічають у романістиці Айріс Мердок. Зокрема, роман «Чорний принц» містить багатющі шекспірівські алюзії, твір наскрізь пронизаний символічним образом Гамлета.

Ремінісценція (з лат. reminiscentia – згадка, спогад) – це неусвідомлений автором відгомін творів інших письменників, що виявляється у запозичені тем, образів, окремих виразів, деталей тощо. Іноді ремінісценцію важко відрізнити від алюзії. Композиційні, образні, концептуальні ремінісценції «Божественної комедії» відчутні в поемі Юрія Клена «Попіл імперій», а форма і дух Дантових терцин – у могутньому пролозі до поеми «Мойсей» Івана Франка.

Іронічне забарвлення простежується у ремінісцентному зв’язку між життєрадісним гімном сонцеві у новелі «Intermezzo» Михайла Коцюбинського («Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів...») і прокляттям сонцеві у новелі «На селі» Валер’яна Підмогильного («Я ненавиджу тебе, пекуче сонце! Ти теплом своїм маниш до себе людей...»). Антитетичні ремінісцентні перегуки відчуваються на різних рівнях обох творів: на сюжетному рівні (втеча від міської цивілізації на лоно природи – виїзд у село задля вивчення теорії соціалізму; зустріч з незнайомцем серед безлюдного степу – зустріч з незнайомкою на молодіжній вечірці), на рівні символічного часу (день – ніч) і простору (безлюдний степ – шкільна кімната), на тематичному рівні (політична – еротична тема).

Парафраза (з грец. Paraphrasis – опис, переказ) – переказ чижих думок своїми словами. Парафразою називають і переробку великих творів (як-от роман Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантагрюель» в адаптації Ірини Тешенко), і мистецький образ іншого літературного образу, як-от парафраза творів Шевченка у поемі Андрія Малишка «Прометей»:

І вже бреде сліпий кобзар,

Вже Гонта кличе на пожар,

Кавказькі гори, в млу повиті,

Важкою кровію политі,

Шпилями зводяться до хмар.

Близьким до парафрази є наслідування конкретного твору.

Д.Дюришин вважає парафразою численні варіації «Міньйони» Ґете, які розвивають психологічний мотив мрії про чудову країну за допомогою паралелізму «де – там». Поетичною парафразою верлібрового пророцтва Ісаї є відомий твір Шевченка «Ісаія. Глава 35», що його сам автор визначив як «подражаніє», тобто «наслідування»:

Книга пророка Ісаї 35 «Ісаія. Глава 35» Т.Шевченка [8]

І буде там бита дорога та путь, [...] І не верствовії,

і будуть її називати: дорога свята, – А вольнії, широкії

не ходитиме нею начистий, Скрізь шляхи святії

і вона буде належати народові його; Простеляться; і не найдуть

не заблудить також нерозумний, шляхів тих владики,

як буде тією дорогою йти. А раби тими шляхами [9]

Не буде там лева, Без ґвалту і крику

і дика звірина не піде на неї, Позіходять докупи

не знайдеться там, Раді та веселі.

а будуть ходити лиш викуплені. І пустиню опанують [10]

І Господні викуплені вернуться Веселії села.

та до Сіону зо співом увійдуть,

і радість довічна на їхній голові!

Веселість та радість осягнуть вони,

а журба та зітхання втечуть!

Окремим видом інтертексту є варіації (з лат. variatio – зміна), тобто використання чужого тексту шляхом його переробки, зберігаючи при цьому окремі структурні риси оригіналу.

Травестія – перенесення героїв і сюжетів у невластиву для них обстановку для створення комічного ефекту. Перелицювання твору із героїчним змістом на «сміховий» лад має давню історію.

«Батрахоміомахія» – це ще в античні часи перелицьована «Іліада».

Оригінальною – в рамках світової літератури – травестією стала «Енеїда» Івана Котляревського. Тут сплутано історичні епохи (Античність і XVIII ст.), перемішано географічні простори (води і береги Середземномор’я і українські степи й хутори; Карфаген і Полтава, Сицилія і Київ тощо). Бурлескно-травестійна логіка цього твору має на меті очуднити образ, надати йому незвичного освітлення і викликати комічне враження.

У постмодернізмі різні форми наслідування, зокрема пародійність (спотворення за допомогою засобів сатири і гумору першоджерела), стали не просто засобом, а однією із засад поетики й мистецької ідеології. Згадаймо поезію Олександра Ірванця «Любіть Оклахому» або Віктора Неборака «Мені тринадцятий рік минав, очима я сідниці пас...» чи оповідання Богдана Жолдака, які занурюють читача в нудотно соковиту стихію сучасного східноукраїнського суржика.

Любіть Оклахому! Вночі і в обід,

Як неньку і дедді достоту.

Любіть Індіану. Й так само любіть

Північну й Південну Дакоту.

Любіть Алабаму в загравах пожеж,

Любіть її в радощі й біди.

Айову любіть. Каліфорнію теж.

І пальми крислаті Флоріди.

Монтаж (франц. montage – збирання) – це добір і зведення в єдине ціле окремих сцен та епізодів, які зберігають свою фрагментарність. Цей композиційний прийом руйнує природні зв’язки між зображуваними предметами, встановлюючи натомість інтелектуальні асоціації між ними. Провідним він став у творчій практиці авангардистів, а також представників інших естетичних орієнтацій. За принципом монтажу поєднано епізоди різних сюжетних ліній у романах «Контрапункт» (1928) Олдоса Гаслі, «Майстер і Маргарита» (1928 – 1940) Михайла Булгакова, «Диво» (1968) Павла Загребельного.

Термін колаж (франц. collage – наклеювання) запозичено зі словника образотворчого мистецтва на означення твору, що складений («склеєний») з різнорідних фрагментів інших текстів, справжніх або імітованих документів, а також ілюзій, цитат тощо.

Колажна техніка змішування різнорідних цитат і ремінісценцій притаманна творчості Гійома Аполлінера («Каліграми», 1918), Езри Павнда («Cantos», 1917 – 1968), сюрреалістів (поети Луї Араґон, Поль Елюар, маляри Пікассо, Сальвадор Далі) тощо.

Постмодерні теоретики Ролан Барт, Мішель Фуко, Умберто Еко, Жак Дерріда та їхні послідовники витлумачили світ сучасної культури як загальний, всеохопний інтертекст, а окремий текст – як мереживо, зіткане з попередніх текстів – символів, мотивів, міфем, образів, знаків, фразем, афоризмів. Існує спроба розмежувати поняття «інтертекстуальність» та інтертекст.

Усі зазначені вище прийоми можна розглядати як інтертекстуальність. Інтертекстуальність як невід’ємна ознака будь-якого зв’язного й цілісного тексту, відображується в понятті «інтертекст».

Інтертекст – це елементи іншого тексту, які є в смисловій структурі тексту, що розглядається. Цей інший текст, який передував виникненню того чи того тексту називається прототекстом. Це поняття дає змогу встановити витоки (джерела) інтертекстуальності.

Тексти більшою чи меншою мірою формуються з прототекстів, які зберігаються у досвіді автора і впливають на процес створення ним власного тексту.

Є тексти, які включають прототекст повністю (це явище дістало назву «текст у тексті»), наприклад, «Майстер і Маргарита», «Гамлет», або являють собою компіляцію (з лат. compilatio – крадіжка, грабіж), колаж (з фр. collage – наклеювання).

Прототексти залучаються до тексту для того, щоб підсилити оригінальний авторський матеріал, зробити його більш виразним, яскравішим, впливовішим на читача. З цією метою використовуються цитати у заголовках, епіграфи тощо. Важливе значення має інтертекстуальність для створення додаткових смислів, зокрема підтексту.