Тема 3. Контекст. Інтертекст. Дискурс

Поняття контексту

З лат. слово «контекст» (contextus) означає тісний зв’язок, поєднання. Поняття контексту вживається у широкому і вузькому значеннях.

У вузькому значенні під контекстом розуміють мовне оточення слова, особливості вживання його поряд з іншими словами. У широкому значенні контекст тлумачать як різноманітні умови створення й функціонування тексту.

Отже, можемо говорити про контекст словосполучення, речення, уривка тексту, всього тексту, декількох текстів, усієї творчості автора, культури в цілому. Останню можна розглядати як сукупність умов, які забезпечують процес народження текстів, їх сприймання та розуміння.

Контекстом можна називати і життєвий досвід, і знання про світ, і ті події, які визначають зміст тексту, й у ньому відбиваються, і час, коли відбувається розуміння тексту. По суті контекст безмежний, ним виступає все, що сприяє розумінню висловлювання, тексту.

«Текст узагалі, – зазначає Юрій Лотман, – не існує сам по собі. Він неминуче включається в який-небудь (історично-реальний чи уявний) контекст».

Види контексту

Розмитість меж поняття «контекст» зумовлює різні підходи до його класифікації. Єдиної типології контекстів так і не вироблено.

Усі класифікації контексту виходять із тієї вихідної тези, що текст – це структура з внутрішньою організацією, елементи якої значимі не тільки самі по собі, але й у своїх відношеннях з іншими елементами, у тому числі з елементами позатекстовими. З огляду на це насамперед розрізняють лінгвістичний контекст і контекст стилістичний.

Лінгвістичний контекст – це сукупність умов уживання й лінгвістичне оточення мовної одиниці, що дає змогу вибрати потрібне значення. Іншими словами лінгвістичним контекстом називаємо все те, що знімає неоднозначність, сприяє адекватному розумінню.

Однак цим значення лінгвістичного контексту не вичерпується. Він не лише допомагає відібрати одне з уже відомих читачеві значень полісемантичного слова, а й установити прирощення (конотації) – додаткові семантичні або стилістичні значення, відтінки, які накладаються на основне значення і надають висловлюванню емоційно-експресивного забарвлення (урочистості, іронічності, невимушеності, фамільярності тощо). Таку появу в слові додаткових значень називають гіперсемантизацією, і, навпаки, утрату словом деяких компонентів значення називають десемантизацією.

Розрізняють лінгвістичний мікро- та макротексти.

Мікроконтекст – це мінімальне оточення одиниці, в якому вона реалізує своє значення (словосполучення, речення).

Макротекст – це максимальне оточення одиниці, що уможливлює визначення її значення в цілому тексті.

Лінгвістичний контекст також ще іменують горизонтальним контекстом. Але цього контексту часто недостатньо для розуміння елементів тексту. Тоді виникає потреба в так званому вертикальному (екстралінгвістичному) контексті – знання культурно-історичних реалій, менталітету тощо.

Теорію стилістичного контексту найбільш повно розробили французький вчений Мішель Ріффатер і російський Юрій Лотман. М. Ріффатер своє розуміння стилістичного контексту пов’язав з декодуванням та кодуванням. На думку дослідника, стиль – це підкреслення в тексті важливих елементів смислу. Як відомо, у процесі читання читач обов’язково пропускає багато чого із того, що міститься в тексті, і неточно заповнює пропущене. Ось чому автор повинен спрямовувати вже самим загодовуванням повідомлення процес його декодування. А для цього кодування треба організувати так, щоб увага читача затримувалась на важливих смислових моментах. У цьому полягає сутність стилістичного контексту за М. Ріффатером. Неважко помітити, що М. Ріффатер тлумачить контекст не як оточення (те, що оточує одиницю), а як саму цю одиницю разом з оточенням.

Цікавою є концепція контексту, запропонована Ю. Лотманом. Для нього контекст – це механізм появи в словах тексту нових смислів і додаткових конотацій.

За Ю. Лотманом, функція стилістичного контексту, на відміну від лінгвістичного, полягає не в тому, щоб зняти багатозначність, а, навпаки, додати нові значення, створити комбінаторні прирощення смислу.

Для сприймання тексту, наголошував Ю. Лотман, особливу вагу має фон традицій і культури. «Сприймання тексту, відірваного від позатекстового «фону», – писав він – неможливе. Навіть у тих випадках, коли для нас такий фон не існує (наприклад, сприймання окремого тексту абсолютно чужої, невідомої нам культури), ми насправді антиісторично проектуємо текст на фон наших сучасних уявлень…»

Поміж інших різновидів контексту виділимо:

1) контекст ситуації (охоплює учасників комунікації, їхні словесні й несловесні дії);

2) контекст спілкування (середовище, час, особливості каналу комунікації та інші умови, в яких проходить конкретне спілкування);

3) контекст культури (різні знання автора та читачів, що стосуються тексту);

4) соціокультурний контекст (це та інформація, яка пов’язана певними асоціаціативними зв’язками із змістом тексту, іншими текстами, подіями, фактами, героями);

5) зовнішній контекст (час, історичні, соціальні, політичні, культурні умови створення тексту);

6) психологічний контекст (знання про автора тексту);

7) глобальний контекст (він є поєднанням усіх попередніх видів контекстів).