Тема 2. Основні характеристики тексту

У різних дослідженнях називається неоднакова кількість ознак (характеристик, конституційних факторів) тексту. Зупинимося на головних властивостях цього феномену.

Дискретність

Межі тексту як семіотичного знака, визначає така характеристика, як дискретність (з лат. discretus – роздільний, перервний).

Текст – самодостатня одиниця, що має початок і кінець, тобто свої межі і характеризується певною мірою замкнутістю. Водночас текст становить собою не автономне повідомлення, а відкриту структуру.

Зовнішню дискретність тексту забезпечують:

1) публікування тексту окремою книгою на окремому аркуші, виділення лінійками тощо;

2) наявність окремої назви (заголовка);

3) зазначення імені автора, інших вихідних даних.

Завершеним текст є у плані форми. А ось щодо змісту, то це відкрите утворення. В одному й тому ж тексті різні читачі виявляють різні смисли. Тобто текст відкритий для читача, зрештою, він його передбачає і потребує.

Крім того, про закритість тексту можна говорити лише умовно, адже текст включений у найрізноманітніші контексти.

Цілісність або когерентність

Цілісність тексту дуже влучно характеризує народна сентенція: «Із пісні слів не викинеш».

Цілісність тексту забезпечують: тема, задум автора (ідея), пафос (сатиричний, драматичний).

За цілісність тексту відповідає його композиція. У тексті послідовно подаються події, процеси, явища, факти, ідеї. Вони розгортаються у певному просторі і часі.

Внутрішня цілісність тексту є результатом трьох типів відношень між його одиницями:

1) парадигматичних, тобто нелінійних відношеннях, при яких одиниці одного рівня пов’язуються лише асоціативно;

2) синтагматичних, тобто лінійних, послідовних відношень між елементами;

3) інтегративних, тобто відношень, які ґрунтуються на тому, що одиниці вищого рівня інтегрують інші, які входять до їхнього складу як частини. Таким «інтегрантом» виступає в тексті семантика, або тема.

У будь-якому тексті можна виявити декілька видів цілісності:

1) змістова (єдність всіх змістових складників);

2) комунікативна (єдність мети і намірів спілкування);

3) формально-граматична (узгодження граматичних форм і зв’язків).

Зв’язність, або когезія

Ця характеристика тексту тісно пов’язана з попередньою ознакою. Розрізняють два види зв’язності:

1) лінійну (послідовну), що забезпечується горизонтальним контекстом;

2) вертикальну (пучковидну), що забезпечується вертикальним контекстом.

У тексті можна розмежувати такі типи зв’язності:

1) логічну,

2) образну,

3) асоціативну,

4) композиційну,

5) стилістичну,

6) ритмотвірну.

Логічна зв’язність проявляється у причиново-наслідкових відношеннях, у розгортанні індукції і дедукції при аналізі і синтезі частин тексту.

Асоціативну зв’язність породжують домінантні теми, ключові слова, метафори, синтаксичні паралелізми тощо.

Образна зв’язність формується системою образів тексту, особлива роль при цьому належить ключовим образам.

Композиційна зв’язність утілюється в будові тексту, у диспозиції (розміщенні) його частин, у підпорядкуванні одних композиційних елементів іншим. Важлива роль у створенні композиційно-структурної зв’язності належить займенникам.

Стилістична зв’язність полягає в однорідності стилістичної системи тексту, у підпорядкованості його певному стилю, підстилю, жанровому різновиду. Стилістична зв’язність забезпечується співмірністю стилістично нейтральних і стилістично маркованих одиниць, прямих (автологічних) і переносних (тропеїчних) значень слова.

Не важко помітити, що поняття «зв’язність» і «цілісність» дуже подібні, проте не тотожні. Під цілісністю розуміють змістову зв’язність тобто внутрішню спаяність. Натомість зв’язність – це формальна пов’язаність елементів тексту, тобто зовнішня спаяність.

Але, беручи до уваги положення про нерозривну єдність змісту (розгортання теми) і форми (оформлення теми), можлива взаємозаміна понять цілісності й зв’язності.

До засобів зв’язності зараховують:

1) лексичні (повтори, синоніми, антоніми, тавтології);

2) граматичні (сполучники, займенники, вставні слова);

3) синтаксичні (порядок слів, частини, фрагментів);

4) стилістичні (еліпсис, питальні речення, градація);

5) інтонаційна (пауза, наголос).

Зв’язність тексту уможливлює сприймання і розуміння його адресатом.

Членованість

Текст – не хаотичне нагромадження одиниць різних мовних рівнів, а упорядкована система, в якій усе взаємопов’язано та взаємообумовлено. Це, однак, не означає, що текст представляє собою нечлинимий моноліт. Його системність та структурованість не заперечує, а, навпаки, передбачає можливість його формального (архітектонічного) та змістового (композиційного) членування.

Так, твори великих розмірів (книги) поділяються на частини, розділи, абзаци, що розробляють свої локальні теми і тому мають певну формальну та змістову самостійність. Вона виявляється, наприклад, у можливості публікації, або сценічного виконання окремого фрагменту з роману, повісті, драми. Але подібна автосеманція текстового відрізку має відносний характер, тому що вимагає обов’язкової опори на цілий текст.

Членування та зв’язність тексту безпосередньо співвідносяться з дією його відцентрових та доцентрових сил. Дійсно, з одного боку, текст неоднорідний: в ньому розробляються різні сюжетнілінії, перехрещуються теми, змінюються кути зору, вводяться різностильові засоби – текст розрихлюється, домінують сили відцентрові.

З іншого боку, все це підпорядковане виконанню єдиного глобального завдання: розсипані по тексту різні відрізки об’єднуються однією темою і / або одним персонажем, одним просторово-часовим континуумом, тобто активно включаються сили доцентрові. Наявність цих двох протилежно направлених сил пояснюється онтологічно властивою тексту невідповідністю між його розгортанням, яке носить лінійний характер, та відображеною дійсністю, яка багатовимірна. Описати одночасно дію, що відбувається, можна лише послідовно переходячи від одного до іншого: автор немовби кидає одне і починає інше, використовуючи звичні сигнали одночасності: «а в цей час...», «а між тим...» тощо.

Можливе також членування тексту й за іншими параметрами:

1) змістове (членування за змістовими частинами) і технічне (членування за главами, параграфами, абзацами);

2) концептуальне (членування на теми, ідеї, судження, поняття) і методичне (членування, підпорядковане навчальній меті, тобто таке членування, що сприяє глибшому засвоєнню тексту, його аналізу);

3) глибинне (відтворює етапи втілення задуму) і поверхове (членування за формально видимими ознаками, наприклад, паузами).

Категорія членованості тісно пов’язана із категорією зв’язності. Якщо перша категорія співвідноситься із відцентровими силами тексту, коли текст розпадається на декілька тем, то друга – із доцентровими, коли всі ці теми підпорядковуються виконанню єдиного завдання, поєднуються у цілісність однією головною темою.

Інформативність

Ця характеристика тексту пов’язана з його здатністю передавати, формувати знання. Саме інформативністю текст орієнтований на читача.

Відомий дослідник тексту І. Гальперін зазначає, що «тексти здатні передавати не лише те, що має буквальну інтерпретацію, але й те, що втягнуто в текст асоціаціями й конотаціями, часом неусвідомлюваними» (Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования / И. Р. Гальперин. – М., 1981. – С. 25). З огляду на це він розрізняє три типи інформації в тексті:

а) змістовно-фактуальну інформацію, що містить події, факти, процеси, які відбуваються в реальному світі, виражені вербально у предметно-логічних значеннях на основі досвіду.

Можна сказати, що ЗФІ відповідає на питання, «що відбувається у творі?». Усі засоби, що оформлюють ЗФІ, доступні відкритому спостереженню та сприйняттю. У зв’язку з цим недосвідчений читач нерідко обмежується зменшенням лише одного інформаційного шару, який лежить на поверхні, що збіднює та перекручує інтерпретацію твору;

б) змістово-концептуальну інформацію – індивідуально авторське розуміння відношень між явищами, що описані засобами попереднього типу інформації, задум автора, ідея твору, його інтенція, сприймання читачем зв’язків причин і наслідку, їхньої значущості у соціальному, політичному, культурному житті народу.

Запитання «навіщо, для чого воно відбувається?». ЗКІ розгортається поступово і неритмічно. Одні фрагменти тексту дають для її формування більше, є концептуально важливими, ЗКІ тут може виходити на поверхню, наприклад, у вигляді відкритих декларацій автора (згадаємо Драйвера, Діккенса, Толстого, Теккерея); інші, навпаки, виступають у якості багатосторінкової ілюстрації до одного з положень автора;

в) змістово-підтекстову інформацію – імпліцитний зміст тексту, що ґрунтується на здатності одиниць мови породжувати асоціативні та конотативні значення, а також на здатності додавати певні смисли.

Особливим різновидом інформативності в тексті є підтекст.

За тлумачним словником, підтекст – це внутрішній зміст висловлювання, що не виражається словами, а передається додатковими стилістичними значеннями мовних одиниць, їхньою конотацією (Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К., 2001). Підтекст рідко, але обов’язково, виходить на поверхню і включає в ЗФІ свої сигнали. Часто вони мають більше значення для формування концепту, ніж експлікована лінійна оповідь.

Засоби, що створюють підтекст:

· лексичні (метафора, метонімія, перифраз, порівняння, образи-символи тощо);

· ситуативні засоби (факти, події, раніше згадані);

· асоціативні засоби (поняттєві, емоційні зв’язки, що виникають між тим, про що йде мова, і досвідом реципієнта); · поєднання різних планів;

· контраст.

Сприймання читачем підтексту передбачене не лише суб’єктивними ознаками, а й творчою майстерністю автора, точністю авторської стратегії щодо адресата, урахуванням адекватності читацьких асоціацій.

Модальність.

Ця ознака онтологічно притаманна текстові, тому що він є результатом суб’єктивно-авторського осмислення дійсності і, звичайно, відтворює не просто світ, а світ побачений очима автора.

Кожен з нас будує картину світу вибірково. Ніхто не здатен охопити всі ознаки всіх явищ і предметів, і кожен відбирає із цієї безкінечної множини лише ті, що притаманні власному світосприйняттю. Отже, модальність тексту виявляється не тільки і не стільки в наявності спеціальних модальних і оцінних стилів (що саме по собі також дуже важливо для виявлення напрямку авторської модальності), скільки у відборі характеристик, що репрезентують представлені в тексті об’єкти, і у відборі самих об’єктів оповіді, які репрезентують навколишній світ автора.

Модальність тексту починається ще до вибору теми і постановки проблеми. Вона обумовлює всі щаблі добору екстралінгвістичного та лінгвістичного матеріалу.

Прагматична спрямованість

З модальністю тексту дуже щільно пов’язується і взаємодіє його прагматична спрямованість – спонукання до зворотної реакції читача. Всі текти всіх жанрів і функціональних стилів розраховані на зворотною дію адресата, на перлокутивний ефект.

Ця зворотня дія може бути зовні вираженим вчинком, мовленнєвою дією або вербально не вираженим порухом душі, тобто зміною в думках, почуттях, поглядах, переконаннях. Прагматична спрямованість виявляється через таку організацію всіх елементів текстової системи, яка, оптимально, найкращим чином забезпечує залучення читача на бік автора, переконує його у справедливості авторського концепту і не обов’язково через систему авторських прямих доказів, а частіше через актуалізацію тих елементів текстової структури, які можуть зробити найбільший вплив на читача, активізувати його інтелектуальні та емоційні реакції, направивши їх потрібним для автора шляхом.