Мета і завдання дисципліни, її місце у навчальному процесі

МЕТА І ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ, ЇЇ МІСЦЕ У НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Курс «Текстознавство» займає одне з провідних місць у фаховій підготовці студентів спеціальностей «Видавнича справа та редагування» і «Журналітика». Значимість інформаційних технологій у всіх галузях суспільного життя робить актуальною проблему вивчення теоретичних засад комунікативних параметрів тексту. Тож метою вивчення дисципліни є отримання студентами теоретичних знань про текст а також вироблення практичних навичок редакторської роботи з текстом.

Завдання вивчення дисципліни:

· засвоїти методи та прийоми текстологічної роботи;

· ввести студентів у систему категоріального знання текстознавства;

· оволодіти прийомами аналізу текстів художніх та публіцистичних творів з метою їх правильного розуміння, критичної перевірки, виправлення та друкування;

· сприяти засвоєнню основних положень курсу, вивчення загальних і специфічних закономірностей, які діють у журналістській науці.

У процесі вивчення курсу студенти повинні оволодіти певною системою знань, умінь та навичок, зокрема:

· побачити комплексну природу тексту;

· отримати знання про механізм процесу текстотворення.

Міждисциплінарні зв’язки. Для вивчення «Текстознавства» студентам потрібно оволодіти рядом дисциплін: основи мовної комунікації, риторика, літературознавство, текстологія, лінгвістика тексту, теорія тексту, історія української літератури, аналіз художнього твору.

Форми контролю знань та критерії оцінки. Контроль та оцінювання теоретичних знань і практичних навичок студентів протягом навчального семестру відбувається за результатами усних відповідей на практичних заняттях, під час перевірки виконання творчих ситуаційних вправ, а також за результатами письмових контрольних робіт протягом семестру. Остаточний контроль відбувається під час проведення усного заліку.

Під час контролю викладачем оцінюється те, як студент розуміє зміст курсу “Текстознавство”, його спроможність застосовувати отримані знання, науковий підхід до вирішення конкретних завдань, а також уміння систематизувати та чітко викладати теорію.

Робоча програма передбачає використання поетапного контролю знань:

1. Поточний контроль. Студенти виконують навчальну програму з курсу, відвідують практичні заняття, розв’язують практичні вправи, формують наскрізний практикум зі спецкурсу (письмові звіти за результатами вирішення аудиторних творчих завдань) та отримують підсумкові бали, що є дозволом до складання екзамену.

2. Вихідний контроль. За результатами проведеної роботи: усні відповіді на практичних заняттях, опрацювання завдань самостійної роботи, виконання індивідуальних завдань, ведення словника, знання термінологічного мінімуму, написання модульної контрольної роботи студенти отримують залік.

 

Тема 1.

НАУКА ПРО ТЕКСТ ЯК МІЖДИСЦИПЛІНАРНА ГАЛУЗЬ ЗНАНЬ

Загальні зауваження

Знання про текст є фаховим знанням для представників багатьох гуманітарних професій, оскільки подібні знання визначають характер діяльності зі словом. Без знань про предмет діяльності немає самої діяльності. Журналіст, наприклад, не напише досконалого матеріалу, редактор не відредагує його, якщо вони не знають законів організації тексту. Щоб знати правила побудови конкретних текстів (конкретного жанру, стилю), треба знати загальні закони текстотворення.

Вивчення тексту в різних країнах в різний час мало різні назви: герменевтика, риторика, поетика, текстологія тощо. Тому давно визрівала ідея створення єдиної теорії тексту. І ось така міждисциплінарна наука постала у другій половині ХХ століття.

Незважаючи на те, що теорія тексту синтезувала в собі досягнення цілого ряду інших наук, інших галузей знання: лінгвістики, стилістики, поетики, риторики, герменевтики, семіотики, текстології вона є новою самостійною дисципліною зі своїм онтологічним статусом і межами.

На самому початку теорія тексту мислилась як спроба поєднати розмаїті підходи, що виробились в науках гуманітарного циклу до аналізу текстів, для побудови загального цілісного вчення про цей складний культурний феномен.

Виникнення сучасної теорії тексту як напряму наукового пошуку в царині філології зумовлені декількома чинниками.

По-перше, поява теорії тексту – результат об’єктивного й закономірного розвитку науки взагалі, що, як відомо, проходить три періоди:

а) хаотичне нагромадження матеріалу;

б) класифікація і накопичення безлічі дрібних законів;

в) узагальнення і зведення до небагатьох загальних законів» (Акишина А. А. Структура целого текста / А. А. Акишина. – М.: Прогрес, 1979. – С. 24).

Якраз під час переживання останнього періоду відбувається становлення єдиної теорії тексту.

По-друге, саме на 60 – 70-ті рр. ХХ століття припадає усвідомлення того, що іманентний опис тексту, сам по собі відокремлений та ще у рамках тої чи тої науки обмежений, не відображає багатогранних зв’язків тексту з численними контекстами.

По-третє, починаючи з середини минулого століття одна за одною виникають так звані порубіжні галузі знання, утверджуються комплексні методології та системний підхід до вивчення будь-яких явищ світу. Значення програми досліджень міждисциплінарного типу полягає в тому, що вони «усюди приводять до результатів, які відповідають на інші питання, які спочатку навіть не ставились» (Мейзерский В. М. Философия и неориторика: монография / В. М. Мейзерский. – К.: Лыбидь, 1991. – С. 181). Так само і в текстознавчих теоріях, побудованих на перетині лінгвістики, літературознавства, філософії, культурології, побачили продуктивні й перспективні шляхи осмислення феномена тексту.

Ще одним важливим джерелом оформлення теорії тексту як самодостатньої науки стали ті кардинальні методологічні зрушення, які відбулися в гуманітаристиці ХХ століття. Мається на увазі утвердження доктрин структуралізму, трансформація їх у семіотику, а затим перехід у постструктуралізм з його ідеєю світу як тексту.

Загальний інтерес до вивчення тексту викликаний також прагненням пізнати природу комунікативної діяльності, її закони, складові комунікативного акту, вплив різних чинників на процес спілкування.

Крім того, виникнення теорії тексту – результат повороту від лінгвістики мови до лінгвістики мовлення, від «атомізму» й класифікаційних (таксономічних) методів вивчення мовних одиниць до цілісного вивчення зв’язного тексту.

Таким чином, становлення текстознавства як самостійної науки обумовлене всім ходом розвитку сучасної філології та зміною методологічних настанов.

Дискретність

Межі тексту як семіотичного знака, визначає така характеристика, як дискретність (з лат. discretus – роздільний, перервний).

Текст – самодостатня одиниця, що має початок і кінець, тобто свої межі і характеризується певною мірою замкнутістю. Водночас текст становить собою не автономне повідомлення, а відкриту структуру.

Зовнішню дискретність тексту забезпечують:

1) публікування тексту окремою книгою на окремому аркуші, виділення лінійками тощо;

2) наявність окремої назви (заголовка);

3) зазначення імені автора, інших вихідних даних.

Завершеним текст є у плані форми. А ось щодо змісту, то це відкрите утворення. В одному й тому ж тексті різні читачі виявляють різні смисли. Тобто текст відкритий для читача, зрештою, він його передбачає і потребує.

Крім того, про закритість тексту можна говорити лише умовно, адже текст включений у найрізноманітніші контексти.

Зв’язність, або когезія

Ця характеристика тексту тісно пов’язана з попередньою ознакою. Розрізняють два види зв’язності:

1) лінійну (послідовну), що забезпечується горизонтальним контекстом;

2) вертикальну (пучковидну), що забезпечується вертикальним контекстом.

У тексті можна розмежувати такі типи зв’язності:

1) логічну,

2) образну,

3) асоціативну,

4) композиційну,

5) стилістичну,

6) ритмотвірну.

Логічна зв’язність проявляється у причиново-наслідкових відношеннях, у розгортанні індукції і дедукції при аналізі і синтезі частин тексту.

Асоціативну зв’язність породжують домінантні теми, ключові слова, метафори, синтаксичні паралелізми тощо.

Образна зв’язність формується системою образів тексту, особлива роль при цьому належить ключовим образам.

Композиційна зв’язність утілюється в будові тексту, у диспозиції (розміщенні) його частин, у підпорядкуванні одних композиційних елементів іншим. Важлива роль у створенні композиційно-структурної зв’язності належить займенникам.

Стилістична зв’язність полягає в однорідності стилістичної системи тексту, у підпорядкованості його певному стилю, підстилю, жанровому різновиду. Стилістична зв’язність забезпечується співмірністю стилістично нейтральних і стилістично маркованих одиниць, прямих (автологічних) і переносних (тропеїчних) значень слова.

Не важко помітити, що поняття «зв’язність» і «цілісність» дуже подібні, проте не тотожні. Під цілісністю розуміють змістову зв’язність тобто внутрішню спаяність. Натомість зв’язність – це формальна пов’язаність елементів тексту, тобто зовнішня спаяність.

Але, беручи до уваги положення про нерозривну єдність змісту (розгортання теми) і форми (оформлення теми), можлива взаємозаміна понять цілісності й зв’язності.

До засобів зв’язності зараховують:

1) лексичні (повтори, синоніми, антоніми, тавтології);

2) граматичні (сполучники, займенники, вставні слова);

3) синтаксичні (порядок слів, частини, фрагментів);

4) стилістичні (еліпсис, питальні речення, градація);

5) інтонаційна (пауза, наголос).

Зв’язність тексту уможливлює сприймання і розуміння його адресатом.

Членованість

Текст – не хаотичне нагромадження одиниць різних мовних рівнів, а упорядкована система, в якій усе взаємопов’язано та взаємообумовлено. Це, однак, не означає, що текст представляє собою нечлинимий моноліт. Його системність та структурованість не заперечує, а, навпаки, передбачає можливість його формального (архітектонічного) та змістового (композиційного) членування.

Так, твори великих розмірів (книги) поділяються на частини, розділи, абзаци, що розробляють свої локальні теми і тому мають певну формальну та змістову самостійність. Вона виявляється, наприклад, у можливості публікації, або сценічного виконання окремого фрагменту з роману, повісті, драми. Але подібна автосеманція текстового відрізку має відносний характер, тому що вимагає обов’язкової опори на цілий текст.

Членування та зв’язність тексту безпосередньо співвідносяться з дією його відцентрових та доцентрових сил. Дійсно, з одного боку, текст неоднорідний: в ньому розробляються різні сюжетнілінії, перехрещуються теми, змінюються кути зору, вводяться різностильові засоби – текст розрихлюється, домінують сили відцентрові.

З іншого боку, все це підпорядковане виконанню єдиного глобального завдання: розсипані по тексту різні відрізки об’єднуються однією темою і / або одним персонажем, одним просторово-часовим континуумом, тобто активно включаються сили доцентрові. Наявність цих двох протилежно направлених сил пояснюється онтологічно властивою тексту невідповідністю між його розгортанням, яке носить лінійний характер, та відображеною дійсністю, яка багатовимірна. Описати одночасно дію, що відбувається, можна лише послідовно переходячи від одного до іншого: автор немовби кидає одне і починає інше, використовуючи звичні сигнали одночасності: «а в цей час...», «а між тим...» тощо.

Можливе також членування тексту й за іншими параметрами:

1) змістове (членування за змістовими частинами) і технічне (членування за главами, параграфами, абзацами);

2) концептуальне (членування на теми, ідеї, судження, поняття) і методичне (членування, підпорядковане навчальній меті, тобто таке членування, що сприяє глибшому засвоєнню тексту, його аналізу);

3) глибинне (відтворює етапи втілення задуму) і поверхове (членування за формально видимими ознаками, наприклад, паузами).

Категорія членованості тісно пов’язана із категорією зв’язності. Якщо перша категорія співвідноситься із відцентровими силами тексту, коли текст розпадається на декілька тем, то друга – із доцентровими, коли всі ці теми підпорядковуються виконанню єдиного завдання, поєднуються у цілісність однією головною темою.

Інформативність

Ця характеристика тексту пов’язана з його здатністю передавати, формувати знання. Саме інформативністю текст орієнтований на читача.

Відомий дослідник тексту І. Гальперін зазначає, що «тексти здатні передавати не лише те, що має буквальну інтерпретацію, але й те, що втягнуто в текст асоціаціями й конотаціями, часом неусвідомлюваними» (Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования / И. Р. Гальперин. – М., 1981. – С. 25). З огляду на це він розрізняє три типи інформації в тексті:

а) змістовно-фактуальну інформацію, що містить події, факти, процеси, які відбуваються в реальному світі, виражені вербально у предметно-логічних значеннях на основі досвіду.

Можна сказати, що ЗФІ відповідає на питання, «що відбувається у творі?». Усі засоби, що оформлюють ЗФІ, доступні відкритому спостереженню та сприйняттю. У зв’язку з цим недосвідчений читач нерідко обмежується зменшенням лише одного інформаційного шару, який лежить на поверхні, що збіднює та перекручує інтерпретацію твору;

б) змістово-концептуальну інформацію – індивідуально авторське розуміння відношень між явищами, що описані засобами попереднього типу інформації, задум автора, ідея твору, його інтенція, сприймання читачем зв’язків причин і наслідку, їхньої значущості у соціальному, політичному, культурному житті народу.

Запитання «навіщо, для чого воно відбувається?». ЗКІ розгортається поступово і неритмічно. Одні фрагменти тексту дають для її формування більше, є концептуально важливими, ЗКІ тут може виходити на поверхню, наприклад, у вигляді відкритих декларацій автора (згадаємо Драйвера, Діккенса, Толстого, Теккерея); інші, навпаки, виступають у якості багатосторінкової ілюстрації до одного з положень автора;

в) змістово-підтекстову інформацію – імпліцитний зміст тексту, що ґрунтується на здатності одиниць мови породжувати асоціативні та конотативні значення, а також на здатності додавати певні смисли.

Особливим різновидом інформативності в тексті є підтекст.

За тлумачним словником, підтекст – це внутрішній зміст висловлювання, що не виражається словами, а передається додатковими стилістичними значеннями мовних одиниць, їхньою конотацією (Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К., 2001). Підтекст рідко, але обов’язково, виходить на поверхню і включає в ЗФІ свої сигнали. Часто вони мають більше значення для формування концепту, ніж експлікована лінійна оповідь.

Засоби, що створюють підтекст:

· лексичні (метафора, метонімія, перифраз, порівняння, образи-символи тощо);

· ситуативні засоби (факти, події, раніше згадані);

· асоціативні засоби (поняттєві, емоційні зв’язки, що виникають між тим, про що йде мова, і досвідом реципієнта); · поєднання різних планів;

· контраст.

Сприймання читачем підтексту передбачене не лише суб’єктивними ознаками, а й творчою майстерністю автора, точністю авторської стратегії щодо адресата, урахуванням адекватності читацьких асоціацій.

Модальність.

Ця ознака онтологічно притаманна текстові, тому що він є результатом суб’єктивно-авторського осмислення дійсності і, звичайно, відтворює не просто світ, а світ побачений очима автора.

Кожен з нас будує картину світу вибірково. Ніхто не здатен охопити всі ознаки всіх явищ і предметів, і кожен відбирає із цієї безкінечної множини лише ті, що притаманні власному світосприйняттю. Отже, модальність тексту виявляється не тільки і не стільки в наявності спеціальних модальних і оцінних стилів (що саме по собі також дуже важливо для виявлення напрямку авторської модальності), скільки у відборі характеристик, що репрезентують представлені в тексті об’єкти, і у відборі самих об’єктів оповіді, які репрезентують навколишній світ автора.

Модальність тексту починається ще до вибору теми і постановки проблеми. Вона обумовлює всі щаблі добору екстралінгвістичного та лінгвістичного матеріалу.

Прагматична спрямованість

З модальністю тексту дуже щільно пов’язується і взаємодіє його прагматична спрямованість – спонукання до зворотної реакції читача. Всі текти всіх жанрів і функціональних стилів розраховані на зворотною дію адресата, на перлокутивний ефект.

Ця зворотня дія може бути зовні вираженим вчинком, мовленнєвою дією або вербально не вираженим порухом душі, тобто зміною в думках, почуттях, поглядах, переконаннях. Прагматична спрямованість виявляється через таку організацію всіх елементів текстової системи, яка, оптимально, найкращим чином забезпечує залучення читача на бік автора, переконує його у справедливості авторського концепту і не обов’язково через систему авторських прямих доказів, а частіше через актуалізацію тих елементів текстової структури, які можуть зробити найбільший вплив на читача, активізувати його інтелектуальні та емоційні реакції, направивши їх потрібним для автора шляхом.

 

Поняття контексту

З лат. слово «контекст» (contextus) означає тісний зв’язок, поєднання. Поняття контексту вживається у широкому і вузькому значеннях.

У вузькому значенні під контекстом розуміють мовне оточення слова, особливості вживання його поряд з іншими словами. У широкому значенні контекст тлумачать як різноманітні умови створення й функціонування тексту.

Отже, можемо говорити про контекст словосполучення, речення, уривка тексту, всього тексту, декількох текстів, усієї творчості автора, культури в цілому. Останню можна розглядати як сукупність умов, які забезпечують процес народження текстів, їх сприймання та розуміння.

Контекстом можна називати і життєвий досвід, і знання про світ, і ті події, які визначають зміст тексту, й у ньому відбиваються, і час, коли відбувається розуміння тексту. По суті контекст безмежний, ним виступає все, що сприяє розумінню висловлювання, тексту.

«Текст узагалі, – зазначає Юрій Лотман, – не існує сам по собі. Він неминуче включається в який-небудь (історично-реальний чи уявний) контекст».

Види контексту

Розмитість меж поняття «контекст» зумовлює різні підходи до його класифікації. Єдиної типології контекстів так і не вироблено.

Усі класифікації контексту виходять із тієї вихідної тези, що текст – це структура з внутрішньою організацією, елементи якої значимі не тільки самі по собі, але й у своїх відношеннях з іншими елементами, у тому числі з елементами позатекстовими. З огляду на це насамперед розрізняють лінгвістичний контекст і контекст стилістичний.

Лінгвістичний контекст – це сукупність умов уживання й лінгвістичне оточення мовної одиниці, що дає змогу вибрати потрібне значення. Іншими словами лінгвістичним контекстом називаємо все те, що знімає неоднозначність, сприяє адекватному розумінню.

Однак цим значення лінгвістичного контексту не вичерпується. Він не лише допомагає відібрати одне з уже відомих читачеві значень полісемантичного слова, а й установити прирощення (конотації) – додаткові семантичні або стилістичні значення, відтінки, які накладаються на основне значення і надають висловлюванню емоційно-експресивного забарвлення (урочистості, іронічності, невимушеності, фамільярності тощо). Таку появу в слові додаткових значень називають гіперсемантизацією, і, навпаки, утрату словом деяких компонентів значення називають десемантизацією.

Розрізняють лінгвістичний мікро- та макротексти.

Мікроконтекст – це мінімальне оточення одиниці, в якому вона реалізує своє значення (словосполучення, речення).

Макротекст – це максимальне оточення одиниці, що уможливлює визначення її значення в цілому тексті.

Лінгвістичний контекст також ще іменують горизонтальним контекстом. Але цього контексту часто недостатньо для розуміння елементів тексту. Тоді виникає потреба в так званому вертикальному (екстралінгвістичному) контексті – знання культурно-історичних реалій, менталітету тощо.

Теорію стилістичного контексту найбільш повно розробили французький вчений Мішель Ріффатер і російський Юрій Лотман. М. Ріффатер своє розуміння стилістичного контексту пов’язав з декодуванням та кодуванням. На думку дослідника, стиль – це підкреслення в тексті важливих елементів смислу. Як відомо, у процесі читання читач обов’язково пропускає багато чого із того, що міститься в тексті, і неточно заповнює пропущене. Ось чому автор повинен спрямовувати вже самим загодовуванням повідомлення процес його декодування. А для цього кодування треба організувати так, щоб увага читача затримувалась на важливих смислових моментах. У цьому полягає сутність стилістичного контексту за М. Ріффатером. Неважко помітити, що М. Ріффатер тлумачить контекст не як оточення (те, що оточує одиницю), а як саму цю одиницю разом з оточенням.

Цікавою є концепція контексту, запропонована Ю. Лотманом. Для нього контекст – це механізм появи в словах тексту нових смислів і додаткових конотацій.

За Ю. Лотманом, функція стилістичного контексту, на відміну від лінгвістичного, полягає не в тому, щоб зняти багатозначність, а, навпаки, додати нові значення, створити комбінаторні прирощення смислу.

Для сприймання тексту, наголошував Ю. Лотман, особливу вагу має фон традицій і культури. «Сприймання тексту, відірваного від позатекстового «фону», – писав він – неможливе. Навіть у тих випадках, коли для нас такий фон не існує (наприклад, сприймання окремого тексту абсолютно чужої, невідомої нам культури), ми насправді антиісторично проектуємо текст на фон наших сучасних уявлень…»

Поміж інших різновидів контексту виділимо:

1) контекст ситуації (охоплює учасників комунікації, їхні словесні й несловесні дії);

2) контекст спілкування (середовище, час, особливості каналу комунікації та інші умови, в яких проходить конкретне спілкування);

3) контекст культури (різні знання автора та читачів, що стосуються тексту);

4) соціокультурний контекст (це та інформація, яка пов’язана певними асоціаціативними зв’язками із змістом тексту, іншими текстами, подіями, фактами, героями);

5) зовнішній контекст (час, історичні, соціальні, політичні, культурні умови створення тексту);

6) психологічний контекст (знання про автора тексту);

7) глобальний контекст (він є поєднанням усіх попередніх видів контекстів).

МЕТА І ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ, ЇЇ МІСЦЕ У НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Курс «Текстознавство» займає одне з провідних місць у фаховій підготовці студентів спеціальностей «Видавнича справа та редагування» і «Журналітика». Значимість інформаційних технологій у всіх галузях суспільного життя робить актуальною проблему вивчення теоретичних засад комунікативних параметрів тексту. Тож метою вивчення дисципліни є отримання студентами теоретичних знань про текст а також вироблення практичних навичок редакторської роботи з текстом.

Завдання вивчення дисципліни:

· засвоїти методи та прийоми текстологічної роботи;

· ввести студентів у систему категоріального знання текстознавства;

· оволодіти прийомами аналізу текстів художніх та публіцистичних творів з метою їх правильного розуміння, критичної перевірки, виправлення та друкування;

· сприяти засвоєнню основних положень курсу, вивчення загальних і специфічних закономірностей, які діють у журналістській науці.

У процесі вивчення курсу студенти повинні оволодіти певною системою знань, умінь та навичок, зокрема:

· побачити комплексну природу тексту;

· отримати знання про механізм процесу текстотворення.

Міждисциплінарні зв’язки. Для вивчення «Текстознавства» студентам потрібно оволодіти рядом дисциплін: основи мовної комунікації, риторика, літературознавство, текстологія, лінгвістика тексту, теорія тексту, історія української літератури, аналіз художнього твору.

Форми контролю знань та критерії оцінки. Контроль та оцінювання теоретичних знань і практичних навичок студентів протягом навчального семестру відбувається за результатами усних відповідей на практичних заняттях, під час перевірки виконання творчих ситуаційних вправ, а також за результатами письмових контрольних робіт протягом семестру. Остаточний контроль відбувається під час проведення усного заліку.

Під час контролю викладачем оцінюється те, як студент розуміє зміст курсу “Текстознавство”, його спроможність застосовувати отримані знання, науковий підхід до вирішення конкретних завдань, а також уміння систематизувати та чітко викладати теорію.

Робоча програма передбачає використання поетапного контролю знань:

1. Поточний контроль. Студенти виконують навчальну програму з курсу, відвідують практичні заняття, розв’язують практичні вправи, формують наскрізний практикум зі спецкурсу (письмові звіти за результатами вирішення аудиторних творчих завдань) та отримують підсумкові бали, що є дозволом до складання екзамену.

2. Вихідний контроль. За результатами проведеної роботи: усні відповіді на практичних заняттях, опрацювання завдань самостійної роботи, виконання індивідуальних завдань, ведення словника, знання термінологічного мінімуму, написання модульної контрольної роботи студенти отримують залік.

 

Тема 1.