Суміжні з текстознавством наукові дисципліни

Текст, як уже зазначалося, є об’єктом вивчення цілого ряду наук: герменевтики, риторики (неориторики), поетики, семіотики, теорії інформації, теорії комунікації та ін. Коротко з’ясуємо сутність цих дисциплін.

Герменевтика – поняття багатозначне. Первісно так називалося мистецтво тлумачити (з гр. hermeneutikos oзначає той, хто пояснює, витлумачує). Назва походить від імені героя грецької міфології Гермеса (Hermes) – олімпійського вісника, що розтлумачував смертним веління богів. З часом обсяг терміну значно розрісся. Тепер ним позначають:

· теорію, методологію та практику тлумачення будь-яких текстів;

· науку про розуміння смислу висловлювання й індивідуальності, яка з ним стоїть, тобто автора, а також інтерпретатора (того, хто розуміє);

· провідний напрям сучасної філософії, започаткований німецьким мислителем Мартіном Гайдеґером і розвинутий Гансом Ґеорґом Ґадамером.

Наука про текст надзвичайно тісно співпрацює з герменевтикою, збагачується її продуктивним досвідом тлумачення розмаїтих пам’яток духовної культури, зафіксованих у писемних текстах Біблії, міфології, фольклору, історії, філософської та наукової прози, політичних і юридичних документів і т. п.

Основними поняттями герменевтики, пов’язаними з вивченням тексту, виступають: інтерпретація, розуміння, діалогічність, смисл.

Риторика (з гр. rhetorike – ораторське мистецтво) – наука про красномовство, «мистецтво прозового мовлення». Під риторикою розуміють уміння створювати гарні тексти. Риторика розробляє основні методи і прийоми ораторського мистецтва, описує й класифікує різноманітні засоби впливу на слухача (читача). Риторика вчить, як зробити повідомлення (текст) більш впливовим, як логічно правильно розкрити в ньому тему. Не дарма одне із сучасних визначень поняття риторики звучить так: «Сучасна лінгвістична теорія, яка досліджує текст у зв’язку з його інтенціями і функціями».

Логічна схема побудови тексту містить:

1. Інтенцію (invention), тобто пошук теми, добір матеріалу з обраної теми);

2. Диспозицію (disposition), тобто розташування, синтаксичне розгортання й оформлення знайденого матеріалу. Диспозиція стосується композиції тексту. Антична риторика встановлювала чотиричленну композицію:

1) вступ;

2) розповідь, або виклад;

3) повістування, або спосіб переконування;

4) висновок.

Нині композиція, як правило, складається із трьох частин:

1) передмова, або вступ, який вводить читача (слухача) в тему твору, знайомить із метою мовлення;

2) основна частина, або виклад, розміщення фактичного матеріалу, який інформує й переконує читачів (слухачів);

3) висновок, або резюме всьому тому, про що йшла мова в попередніх частинах.

3.  Елокуцію (elocution) – втілення думок у слова, прикрашування, оздоблення мовлення за допомогою тропів, фігур.

Як бачимо, класична риторика має важливе значення для створення текстів. ЇЇ положення використовуються сучасним текстознавством.

У 50 – 60-ті рр. класична риторика дістала друге дихання в неориториці. Терміном «неориторика» окреслюють правила побудови текстів, відношення між внутрітекстовими елементами, а також соціальне функціонування текстів як цілісних знаків.

Відтепер предметом риторики стала смислотвірна знакова діяльність, зокрема теорія тексту. Неориторика зосереджена на аналізі дискурсивних практик, внутрілінгвістичних і поза лінгвістичних параметрів комунікації, пов’язаних з мовою, мисленням, культурою загалом.

Поетика (грец. poietike – поетичне мистецтво) – наука про структуру словесно-художніх текстів, їхні жанри, типи. Поетика вивчає форми, види, засоби й способи організації текстів. Іншими словами поетика розглядає всі складові тексту: тематику, композицію й архітектоніку, стилістику, ритмічну організацію.

Цікавиться поетика й питаннями функціонування текстів, зв’язку між автором (відправником повідомлення) і читачем (сприймачем). У поле зору поетології потрапляють і такі поняття, як контекст, код, із якими тісно пов’язане сприймання тексту.

Семіотика, або семіологія (від лат. semion – знак) – наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем. Об’єктом семіотики є знак, тобто матеріальний предмет, який чуттєво сприймається і служить замінником іншого предмета. Семіотика трактує вербальний текст як знак у знаковій системі мови. Текст, як і будь-який знак, використовується для одержання, збереження, перетворення й передачі інформації.

Основними рисами тексту як знака є:

1) матеріальність, або чуттєва сприйманість;

2) позначення того, що знаходиться поза знаком, тобто денотата чи референта;

3) інформативність (здатність нести певну інформацію й виконувати комунікативну мету);

4) системність (знак-текст входить у ширшу знакову систему).

Знак-текст має два плани – план вираження (форма) і план змісту (значення). Ці дві сторони в текстові органічно взаємопов’язані: зміст тексту неможливий поза формою (акустичним і графічним вираженням), а форма завжди є змістовною.

Однак існує й інший погляд на текст, згідно з яким значення не входить до тексту, а міститься у свідомості того, хто сприймає текст, тобто зміст надає повідомленню читач.

Семіотика вивчає тексти як знакові системи в трьох аспектах:

· семантики (відношення знака до того, що він позначає, тобто реальності або референту);

· синтагматики (відношення знака до іншого знака);

· прагматики (відношення знака до тих, хто його використовує, по суті, це відношення «знак-людина»).

Перший аспект передбачає вивчення того, що в тексті відтворено, другий – вивчення тексту як такого, третій – вивчення функціонування тексту в суспільстві. Усі ці аспекти важливі для розуміння феномену тексту.

Тексти творяться із природної мови, універсального засобу спілкування, тому вони є вторинними. Текст складається із низки інших знаків – речень, сполучень, слів. У свою чергу той чи той текст входить у величезний текст – знакову систему культури. Текст – складова культури, засіб її вивчення.

Тексти, як стверджував відомий учений Юрій Лотман, є результатом дії двох фундаментальних механізмів культури:

а) пам’яті (тексти продукуються для зберігання інформації);

б) програми (тексти є динамічною системою, яка не просто консервує інформацію, відтворює її, а й породжує нові значення).

Для того, щоб функціонувати, наголошують представники семіотики, текст потребує іншого тексту.

Текст як знак передає не лише інформацію про якісь факти, а й ставлення автора до них, тобто містить оцінку дійсності. Крім цих ідей семіотики, текстознавство використовує й принципи класифікації знакових систем.

Найпершою і найвідомішою класифікацією текстів-знаків є класифікація, запроваджена американським філософом Чарльзом Сандерсом Пірсом (1839 – 1914):

а) знаки-ікони (копії) – це зображення, що зберігає подібність до реального об’єкта, зокрема, фотографії, малюнки, скульптури, пам’ятники, карти;

б) знаки-індекси – характеристика об’єкта через вказівку на спосіб його прояву, наприклад, дим може «означати» вогонь, біль – це симптом хвороби, сльози – вияв туги і страждання, мамина усмішка для дитини – знак комфорту, захищеності. Семіотичний зміст індексального знака полягає у його причетності до розкриття внутрішньої сутності через зображення результату, наслідку, деталі.

Через індексальні знаки ведуть діалог тіло і душа, зовнішність і характер. Зокрема, тілесне, поведінкове стає «дзеркалом душі». У текстуальному, структурному аналізі індексами називають додаткові елементи, які впорядковують основні композиційні блоки тексту;

в) знаки-символи – «немотивовані знаки», репрезентація об’єкта відбувається на основі матеріальної форми, яка є довільною щодо зображуваного. Знак-символ не зберігає прямого предметного зв’яку із об’єктом чи концептом, які репрезентує, і тому слугує узагальненню. Символи – це найчисленніша група знаків: цифри, власні імена, назви предметів і понять. Їхнє значення вважають результатом суспільної згоди, конвенції.

Знаки-символи є штучними, умовними, вони мають свого відправника і отримувача та виконують комунікативно-прагматичну функцію.

Принципову різницю між різними видами знаків видно через відмінність у способі їхнього засвоєння: людина бачить іконічний знак, «визначає» індекс і «вчить», засвоює значення символів.

Відбиток ноги, знайдений Робінзоном Крузо, слугував йому індексом того, що на його острові є якась істота, а той самий відбиток ноги, висічений у гранітному монументі слави, будучи символом, збуджує в нас ідею людини взагалі.

За іншою класифікацією знаки розпадаються на словесні і несловесні.

За способом сприйняття людиною знаки поділяються на:

а) візуальні;

б) аудіальні;

в) кінестетичні;

г) смакові;

ґ) нюхові.

За своїми властивостями журналістський текст-знак є:

а) штучним;

б) вербальним;

в) символічним;

г) акустично-оптичним.

Оскільки наріжною ознакою будь-якого тексту є інформативність, то текстознавство використовує дані такої галузі знання як теорія інформації.

Ця наука вивчає різноманітні інформаційні процеси. Серед термінів цієї дисципліни є цілий ряд понять безпосередньо причетних до теорії тексту. Це поняття «інформація», «код», «кодування», «повідомлення», «сигнал», «квантування», «тезаурус» та ін. Розкриємо побіжно сутність зазначених понять.

Інформація (з лат. informatio – роз’яснення) – це не просто сума якихось відомостей, а внутрішній зміст процесу, відтворення одних об’єктів дійсності у формі інших об’єктів.

Інформація як повідомлення оформлюється і передається за допомогою вербальних і невербальних текстів. У вербальному тексті інформація пов’язується із значенням і смислом.

Останні поняття дуже важливі для розуміння текстів, тож зупинимося на них більш детально.

Часто поняття «значення» і «смисл» ототожнюють. Утім це хоч і близькі, проте різні явища. Уперше ці терміни розвів німецький філософ Готліб Фреґе. Значенням він назвав предметне значення знака або його денотат (предмет світу). Смисл, за Фреґе, – це інформація, що міститься в імені, спосіб представлення позначуваного предмета в знакові. А це означає, що в знакові, авідповідно і в текстові, може бути декілька смислів при тому предметі, що цим знаком позначаються. Наприклад, прізвище Шевченко може мати декілька смислів: «найвидатніший український поет-романтик», «автор Кобзаря», «національний пророк».

Одним із найбільш відомих визначень «смислу» є визначення відомого психолога Лева Виготського. «…Смисл слова, – писав учений, – це сукупність усіх психологічних факторів, які виникають у нашій свідомості завдяки слову <…> Значення … є тим нерухомим і незмінним пунктом, який залишається стійким при всіх змінах смислу слова в різному контексті. Слово, взяте окремо в лексиконі має тільки значення. Але це значення є не більш як потенція, що реалізується в живому мовленні, в якому це значення є лише каменем у будові смислу…» (Цит. за: Кочерган М. П. Слово і контекст / М. П. Кочерган. – Львів, 1980. – С. 23).

Загалом відмінність між значенням і смислом така: творення тексту розглядають як процес розгортання смислу. Таке твердження передбачає, що смисл – не лише вихідний «продукт» комунікації, її інформаційний метаефект, а й, чималою мірою, дотекстова даність, пружина задуму, інтенціональна програма, що визначає добір мовних одиниць і «траєкторію» основної думки у процесі написання твору.

Смисл тексту може виявлятися в трьох аспектах:

1) виробництва (як смисл народжується);

2) функціонування (як смисл функціонує);

3) розуміння, або інтерпретації.

Будь-яка інформація проходить три стадії:

1) вироблення;

2) передачі і зберігання;

3) сприйняття.

Цю тричленну схему американський учений, засновник теорії інформації Клод Шеннон (Shannon) розширив, виділивши п’ять її частин:

1) джерело інформації, яке створює повідомлення, котре має бути передане комусь;

2) передавач, який певним чином перероблює повідомлення в сигнали;

3) канал, тобто середовище, яке використовується для передавання сигналу від передавача до приймача;

4) приймач, який відтворює повідомлення за сигналами;

5) адресат – це та особа, якій адресується повідомлення, для якої воно призначене.

Якщо прикласти цю схему до вербального тексту то вона матиме такий вигляд: джерело – передавач - канал - приймач – адресат - реальна дійсність - автор – текст – читач – суспільство. Усю інформацію про щось передати просто неможливо, тому передаються лише кванти (від. лат. quantum – скільки), тобто певні порції інформації, за якими читач відтворює ціле.

Код становить собою систему знаків і правил їхнього поєднання для передачі повідомлення по наявному каналові. Головним кодом вербального тексту є природна мова. Інші коди виконують зазвичай допоміжну роль, наприклад, код символів.

Для того, щоб декодувати текст, читач повинен володіти тезаурусом. Під тезаурусом розуміють зміст пам’яті читача: його знання лексичних значень слів, його досвід, тобто всю ту інформацію, яку читач має до моменту читання того чи того тексту.

Тезаурус у кожного читача індивідуальний, адже до нього входять особистісні переживання, спадкові риси, освіта, життєвий і читацький досвід.

Коди, якими володіє читач, повинні збігатися із кодами автора, інакше читач нічого не розумів би. Коли код знакової системи не є кодом членів аудиторії, комунікація стає неефективною. Автор не досягає мети – ефекту гумору, інформування, переконування. А різні коди реципієнтів створюють підстави для різних інтерпретацій.

Тому той самий текст може бути оцінений як зрозумілий або незрозумілий, нудний або цікавий. В есе «Семіотичні дослідження телевізійних повідомлень» Умберто Еко стверджує, що аберантне (довільне) декодування є природним для мас-медіа.