Л екція 6. В ітчизнян а теорі я та практик а реконструкції історичних міст (XIX – XX ст. ст. )

В середині XIX століття намітилися два основних шляхи реконструкції міст, що історично склалися.

Перший шлях – заміна старої забудови на нові будівлі, як правило більш великі, багатоповерхові, респектабельні. При цьому іноді існуючі будівлі включалися в об’єм нових.

Другий шлях – заповнення пустот в міській забудові. При цьому в межах міст поступово зникають пустирі та городи, забудовуються площі, ховаються в підземелля труби, невеликі річки (Либідь в Києві, Нетіч в Харкові).

Державне замовлення в архітектурі зберігає ведуче положення до середини 1850 років.

Згідно з Будівельним уставом 1857 р. «міським обивателям надається свобода розділити свої садибні місця і подвір’я на частини для продажу для забудови без усякого до того утиску». Результатом явилось різке ущільнення забудови міських центрів, що супроводжувалося трансформацією їх функціональної структури.

В цей період послаблюється система державної регламентації в архітектурі, відбувається перехід до нових, більш демократичних форм організації архітектурного процесу – муніципальної, громадської, приватної. Громада починає пильно слідкувати за процесом містобудівної реконструкції, інструментом контролю стає архітектурна критика.

З’являються нові наукові архітектурні напрямки – історико-архітектурна наука, теорія містобудування. Але при цьому активне життя було зосереджене в Москві та Петербурзі, де працювало відповідно 300 та 200 архітекторів. В Києві ж було на той час 7 архітекторів.

Відмова у другій половині XIX ст. від чинних класичних принципів, безумовно, викликала корінну перебудову архітектурного середовища. Час створення архітектурних ансамблів в епоху «розумного вибору», як називали еклектику, минув.

Але в нових архітектурних формах проявилась увага до «приватної» людини, що включена в безперервний процес, в якому взаємопов’язані минуле, сьогодення та майбутнє. Цей історизм мислення викликав в архітектурі та містобудуванні інтерес до мистецтва минулого. Архітектори на основі історичного досвіду формулюють потужний методологічний арсенал, що дозволив забезпечити спадкоємність в процесі реконструкції історичних міст та їх елементів.

У 1901 році до Будівельного уставу Російської імперії було включено спеціальний розділ «Особливі правила про збереження і починку старовинних будівель», де, зокрема, зазначалося: «Суворо забороняється руйнувати залишки стародавніх замків, фортець, пам’ятників та інших будівель старовини з покладанням відповідальності за це на губернаторів та місцеву поліцію».

Наприкінці 1920-х років в Україні, як і в цілому по СРСР, було здійснено перехід до єдиної централізованої містобудівної політики. В 1933 році прийнята урядова постанова «Про розробку і затвердження проектів розпланування і соціалістичної реконструкції міст і населених пунктів Союзу РСР». У Харкові було створено інститут «Діпромісто», в якому під керівництвом професора Ейнгорна розроблені проекти реконструкції не тільки міст України (Харкова, Києва тощо), а й таких історичних міст, як Тбілісі. Щодо реконструкції останнього, то один з авторів проекту І.Малоземов писав: «Спадок національної грузинської архітектури минулих років повинен бути повністю використаний в побудові архітектурного вигляду міста і в архітектурі його кварталів».

Сучасний комплексний містобудівний підхід до охорони і реконструкції історичної забудови почав формуватися в Україні після постанови Ради Міністрів УРСР від 20 лютого 1967 року «Про стан і заходи щодо подальшого поліпшення охорони та збереження пам’яток архітектури, мистецтва, археології та історії в Українській РСР». Результатом виконання даної постанови стала організація історико-архітектурних заповідників у Чернігові, Львові, Луцьку, Кам’янці-Подільському та Севастополі.

Характеризуючи сучасні підходи до реконструктивних містобудівних заходів, І.Фомін вказував: «До числа таких підходів, які мають принципове значення і сприяють удосконаленню методологічних основ проектування, належать системність, середовищне трактування містобудівних об’єктів, а також художньо-композиційні і творчі аспекти проектування».

А.Гутнов так визначає особливість нового містобудівного мислення: «Місто постає як процес, що протікає в певному просторовому середовищі, а не як середовище, взяте само по собі, не як інертна просторова оболонка цього процесу. Ця «соціалізація», або «олюднення», міста як об’єкта проектування та дослідження складає головну відмінну особливість сучасного етапу еволюції містобудівного мислення. Якщо раніше містобудівний проект охоплював виключно питання просторової організації міста, то сьогодні фахівець примушений вирішувати свої задачі не тільки в просторі, а і в часі, який є найважливішою характеристикою в процесі міської життєдіяльності».

 

Література: [2, 3, 4, 6, 7, 11, 12, 19, 21]