Реконструкція Парижа була проведена в два етапи.

Перший етап, проведений на протязі перших двох десятиліть ХІХ століття, спочатку був реалізацією плану Комісії художників, розробленого під час буржуазної революції. В 1812 році перепланування Парижа здійснювалося за проектом Перс’є і Фонтана, згідно з яким була створена гігантська вісьова композиція на основі Марсового поля.

Другий етап (відомий як план Османа) почався з 1852 року. При його проведенні було зроблено ряд висновків, які використані в містобудівній практиці:

- пробивка нових вулиць виявилася більш вигідною, ніж розширення існуючих вулиць за рахунок знесення одного боку периметральної забудови (зменшується втрата будівель, з’являється можливість створення однорідної забудови);

- гігієнічний ефект забезпечують лише крупні зелені масиви, в той час як бульвари та невеликі сквери мають лише декоративне значення (це обумовило створення зелених вводів з боку заміських парків та лісів – проспекти Обсерваторії, Імператриці тощо).

Реконструкція Парижа упроваджувалася ще до появи механічного транспорту, коли не було теоретичних розробок щодо транспортних вузлів (якими стали всі нові майдани: Зірки, Націй, Великої опери), а тому проблема стала відчуватися в кінці ХІХ століття з особливою гостротою. І це при тому, що в процесі османівської реконструкції в Парижі були створені два взаємоперпендикулярні діаметри (так зване Велике перехрестя) завширшки 26-30 м, що з’єднали вокзали з протилежними заміськими шосе. Крім того, була створена система кільцевих розвантажувальних вулиць – завершена південна частина другої кільцевої магістралі (бульвар Сен-Жермен) та пробите третє, зовнішнє, кільце.

Загалом під час реконструкції Парижа було прокладено 165 км нових вулиць, забудованих в основному шестиповерховими будівлями, 48 кілометрів бульварів. Розплановані та благоустроєні два великих парки –Булонський та Венсенський – загальною площею 1750 га. Це була найбільш масштабна реконструкція серед європейських столиць в ХІХ столітті.

На початку ХІХ століття, в умовах протистояння з Францією, яка ввела континентальну блокаду Британських островів, розпочалася реконструкція англійської столиці.

Лондон, населення якого на той час досягло 1 млн. жителів, протягнувся уздовж Темзи більше ніж на 15 кілометрів. При цьому житлова забудова не мала виходу до ріки, обидва береги якої були щільно зайняті гаванями, складами, промисловими підприємствами.

Місто не мало наскрізних магістралей, була заплутана сітка вулиць, три мости не забезпечували транзитних зв’язків «південь – північ». Крім того, в місті відчувалася нестача громадських територій, не було жодного великого парку, на початковій стадії розвитку перебувала інженерна інфраструктура.

На першому етапі реконструкція Лондона (як і його суперника Парижа) обмежилася лише частковою планувальною реконструкцією.

Концептуально-методичною основою реконструкції англійської столиці на цьому етапі стали традиції садово-паркових ансамблів та вдалий практичний досвід реконструкції курортного міста Бата, проведеної в 1770-ті роки архітектором Джоном Вудом-молодшим. На порозі привілейованих районів міста була створена система парків, а в напрямі Ріджентс-парку архітектором Джоном Нешем прокладена велика магістраль (Ріджент-стріт). По типу вулиць курортного Бата нова магістраль набула ламаної форми, що складалася з кількох криволінійних відрізків. Повороти та злами дозволили Джону Нешу зберегти існуючу забудову й «вмонтувати» в Ріджент-стріт фрагменти вже існуючих вулиць. Крім функціональної та економічної доцільності таке рішення забезпечило створення одного з найбільш виразних архітектурних ансамблів Лондона.

Можливість створення системи парків (Ріджентс-парку, Гайд-парку, Баттерсі-парку загальною площею 700 га) була обумовлена тим, що місто одержало від королівської родини великі, майже неосвоєні території, що лежали на захід від Вестмінстерського абатства.

В другій половині ХІХ століття англійська столиця наштовхнулася на серйозні проблеми в зв'язку з глибоким проникненням в структуру міста залізничних радіусів. Вони завершувалися в центрі міста і не були поєднанні в єдину систему. В результаті територія міста була розчленована, а транспортні зв’язки ускладнені.

Але серйозних реконструктивних заходів, на зразок османівської реконструкції Парижа в англійській столиці в другій половині ХІХ століття не проводилося. Винятком стало створення в 1863 році лондонського метрополітену, який мало позначився на характері історичного міського середовища Лондона.

Особливістю Відня, на той час столиці імперії Габсбургів, було збереження до середини ХІХ століття внутрішніх фортифікаційних стін. Разом з еспланадою стіни відіймали од міста, населення якого вже досягло 0,5 млн. жителів, біля 2 тисяч гектарів цінних територій.

У Відні, крім забезпечення транспортних зв’язків та модернізації забудови, одним з невідкладних завдань було формування єдиного адміністративного і культурного центру.

Проект реконструкції Відня був створений німецькими фахівцями. Генеральний план розробили Ван-дер-Нюль і Авизет фон Сихардсбург.

Керівництво створенням ансамблів громадського центру взяв на себе прославлений автор Дрезденської галереї Готдрид Земпер. У проекті реконструкції Відня було втілено кілька принципово нових підходів:

- середньовічний центр у межах внутрішнього оборонного кільця (діаметром біля 700 метрів) був перетворений у своєрідний архітектурно-художній заповідник, закритий для транзитного транспортного руху;

- за межі центрального ядра, на кільце, були винесені всі транзитні зв’язки, в результаті чого сформувалася карусельна транспортна система;

- головна кільцева магістраль (Рінгштрассе) була сформована з кількох прямолінійних відрізків, по обидві сторони якого рухався рейковий транспорт;

- у кількох місцях Рінгштрассе примикає до міських парків, поєднуючи тим самим зелені насадження центру міста в єдину систему;

- ансамблі Рінгштрассе створені за одним планувальним принципом: вони «нанизані» на радіальні вісі, що поділили кожен прямолінійний відрізок Рінг-штрассе навпіл, і направлені на центр старого міста, з середини якого підноситься найвища в Європі камінна стріла собору Святого Стефана.

    В архітектурі створених уздовж Рінгштрассе будівель розквітає пишний історизм. Усі будинки в сукупності являються грандіозним музеєм історії архітектури під відкритим небом.

    При цьому історичні прототипи повинні були викликати морально-філологічні асоціації: греко-римські – з демократією (будинок Парламенту); готичні – з громадянською гордістю (ратуша та церква); Ренесанс – з гуманістичним освіченням (музеї, Віденська опера, Бургтеатр, університет) та владою (палац Хофбург); венеціанські архітектурні форми – з торгівлею (біржа).

    Незважаючи на вагомий вплив на європейську містобудівну практику, розглянуті вище реконструкції трьох європейських столиць не змогли вирішити всіх проблем, що склалися на той час у великих промислових містах. В останній треті ХІХ століття, у зв’язку зі значним зростанням промисловості, ростом населення і розвитком залізничного транспорту, міста, за словами З.Гідіона, стали «організмами, непридатними для проживання».

    Містобудівна практика ХІХ століття викликала гостру критику в ряді теоретичних робіт.

    Віденський архітектор Каміло Зітте запропонував при реконструкції міст повернутися до методів середньовічного періоду. Він вбачав засоби рішення зовнішнього простору в прийомах взаєморозташування вулиць, майданів, церков, громадських будівель, а також у добре продуманій рівновазі всіх елементів організму міста.

Однак, теоретичні розробки Зітте були обмежені лише композиційними проблемами вдосконалення історичного міського середовища. Транспортні та інші проблеми великих міст він недооцінював. Шляхи духовного відродження архітектури своєї епохи в традиціях далеких періодів історії вишукували німецькі мистецтвознавці Генріх Вьольфаін та Якоб Буркхардт, а також англійський теоретик архітектури Джон Рьоскін.

    Сучасне розуміння шляхів розвитку (а відповідно і реконструкції) великих міст складалося протягом 1900 – 1920-х років під впливом різновекторних футуристичних теорій. Ідеї дезурбанізму пропонувались англійцем Говардом (місто-сад), урбанізму – французьким архітектором Тоні Гарньє (промислове місто). Спеціалісти з міського руху Сант-Еліа та Артур Соріа-і-Мато вважали вуличний рух організуючим елементом у плануванні міст.

    Шотландський біолог Патрік Джеде в книзі «Еволюція міст» уперше розглядає місто, як організм, що нерозривно пов’язаний з оточуючим ландшафтом. Він намагається зрозуміти закономірності планувального розвитку поселень, виходячи з географічного положення, кліматичних умов, економічних процесів та історичної спадщини: «Плани міста – це не голі схеми, а система ієрогліфів, за допомогою яких людина накреслила історію цивілізації. Наша задача полягає в тому, щоб розшифрувати ці ієрогліфи і наповнити їх життям».

    Метод підходу до історичного міста як до живої істоти розвивав і американський теоретик містобудування Томас Адамс. У книзі «Найновіші досягнення в плануванні міст» (1935 р.) він стверджував: міста є живими і зростаючими організмами і тому не можуть плануватися, як будинки, у вигляді цілісних і закінчених творів мистецтва. Вони повинні проектуватися з необхідним урахуванням їх динамічного характеру».

    У 1965 році була створена Міжнародна рада з питань пам’яток та визначних місць (ІКОМОС), яка розробляє міжнародні стандарти зі збереження, реставрації та менеджметну історичного культурного середовища. До основних документів ІКОМОС відносяться:

    1. Резолюція про консервацію малих історичних міст (1975 р.).

    2. Тлакскальська декларація про відродження малих поселень

         (1982 р).

    3. Міжнародна (Вашингтонська) хартія по охороні історичних міст

         (1987 р.).

    У 2005 р. у Відні відбулася Конференція ЮНЕСКО по всесвітній спадщині та сучасній архітектурі, на якій була задекларована необхідність переходу до більш ансамблевого і цілісного підходу до охорони міського надбання: «Намагаючись зберегти культурний спадок, ми виступаємо проти будівництва споруд, які спотворюють історичне обличчя міських центрів, рівно як і проти архітектурного манеризму, що підроблюється під старовину. Створювані століттями міські центри повинні залишатися впізнаваємими».

 

Література: [2, 4, 5, 13, 15, 21]